Національна академія наук України

Визначення і загальна характеристика

АКАДЕ́МІЯ НАУ́К УКРАЇ́НИ Національна (Українська академія наук, 1918–21; Всеукраїнська академія наук, 1921– 36; Академія наук УРСР, 1936– 91; Академія наук України, 1991–93; Національна академія наук України — від 1994). Історично академіями називались як деякі на­вчальні установи (першою з яких була Платонів. академія побл. Афін, від 387 до н. е.), так і гуртки вчених. Академії як товариства учених, що ставили своєю метою роз­виток наук, виникли ще в стародавні часи: Александрій. академія за Птоломеїв, євр. та араб. академії, Академія Карла Великого. Від 9 ст. ця традиція втрачається, але від­новлюється в 15–16 ст. Виникають мист. і природо­знавчі академії в Італії (Академія св. Луки в Римі, 1593; Болонська академія, 1600), Франції (1635) та ін. європ. країнах. Деякі з них ві­діграли помітну роль у роз­витку науки, як-от Академія дель Чименто (Accademia del Cimento) в Тоскані (1657–67), що впроваджувала екс­перим. напрям у природо­знав. дослідже­н­нях. Серед найві­доміших академій Європи — «Академія рисячооких» у Римі (1609), «Академія дослідів» у Флоренції (1657), Лондон. Королів. Товариство (1660), Париз. академія природничих наук (1666, до 1793 — Королів. АН), Берлін. (1699), Віден. (1704), Петербур. АН (1724), Пруська АН. Нац. від­родже­н­ня словʼян. народів також су­проводжувалося створе­н­ням академій. 1866 на базі Серб. наук. товариства створ. Серб. АН, у 1871 назву Академії ді­стало Наук. Краків. товариство, у 1889 виникла Чеська академія наук і мистецтв. Новий тип власне наук. академій утверджується від 2-ї пол. 19 ст. як результат бурхл. роз­витку природничих і точних наук. З традиц. наукових т-в вони пере­творюються на потужні організації, що обʼ­єд­нують науковців своїх країн для під­несе­н­ня продуктив. сил та культур. потенціалу своїх су­спільств.

Україна в середні віки не стояла осторонь заг.-європ. освітнього і, почасти, наук. руху. М. Грушевський говорив про т. зв. Київ. академію доби Ярослава як про «старшу і першу в ряді академій Києва», «явище всесвітнього порядка». У 70-х рр. 16 ст. (бл. 1576) в Острозі на Волині князь К. Острозький заснував школу високого рівня, яка ді­стала серед сучасників назву «академія», що цілком узгоджувалося з тодіш. невід­диференці­йованістю академій як ВШ і академій як наук. осередків. Створ. Київ. братська школа (1615) і Лаврська школа (1631) злилися в Києво-Могилян. колегію (1632) — ВНЗ, який 1701 одержав титул і права академії (про­існувала до 1817). Тут не тільки на­вчалися, а й проводилася наук. робота. Академія видавала праці з богословʼя, мово­знавства, історії, філософії. Києво-Могилян. академію М. Грушевський називав «великим огнищем освіти, що обслуговувала всю Російську імперію». Першим університетом на укр. землях був Львівський (1661). У 19 ст. було засн. університети у Харкові (1805), Києві (1834), Одесі (1865), Чернівцях (1875). При них функціонували наук. товариства (істор.-філол., матем., дослідників природи, фіз.-хім. наук, юрид. наук, медицини і гігієни — в Харкові; природо­знавче, юрид., фіз.-мат., мед., — в Києві). Виникали й інші наук. осередки — Філотехнічне товариство у Харкові (1810), Товариство с. господарства Пд. Росії в Одесі (1828), Товариство київ. лікарів (1849), Харків. мед. товариство (1861), Одес. товариство інженерів і техніків (1864). Для ви­вче­н­ня історії України багато зробили науковці, які брали участь у роботі Тимчас. Комісії для роз­гляду давніх актів (створ. 1843). Діяли Товариство історії і старожитностей в Одесі (створ. 1839), Пд.-Зх. від­діл Рос. геогр. товариства (утвор. 1873, заборон. 1876), в якому працювали В. Антонович, М. Драгоманов, П. Житецький, Ф. Вовк, М. Зібер, П. Чубинський, О. Русов, М. Лисенко, К. Михальчук та інші; Істор. товариство Нестора-літописця у Києві (утвор. 1873), провід. членами якого були В. Антонович, П. Житецький, І. Лучицький, О. Лазаревський, О. Левицький, О. Кістяківський; Істор.-філол. товариство в Харкові (утвор. 1876), де роз­горнулася діяльність О. Потебні, Д. Багалія, М. Сумцова, Д. Міл­лера; а також Церк.-археол. товариство в Камʼянці-Подільському, Товариство дослідників Волині в Житомирі, Товариство дослідників Кубані в Катеринодарі, Товариство дослідників природи в Харкові (1869), Товариство природо­знавців у Києві (1869), Фіз.-мат. товариство у Києві, низка «вчених губернських архівних комісій» та ін. Активізації наук. життя в Україні прислужилася діяльність «Старої Громади» та її органу — ж. «Киевская Старина», а також істор.-філол. т-в при Харків. (1877–1919) і Одес. університетах (1889–1917) та Ніжин. істор.-філол. ін­ституті (1894–1920). Протягом 19 ст. (особливо на­прикінці) в Україні інтенсивно роз­вивався ряд наук. напрямків: філософія (П. Юркевич, В. Лесевич), філологія (С. Смаль-Стоцький, А. Кримський, К. Михальчук, В. Науменко, О. Потебня), історія (М. Костомаров, П. Куліш, В. Антонович, Д. Яворницький, Д. Багалій), сусп. науки (М. Драгоманов, С. Подолинський, М. Туган-Барановський, Б. Кістяківський), літературо­знавство (П. Житецький, М. Петров, М. Сумцов, С. Єфремов, В. Перетц), етно­графія (М. Максимович, П. Житецький, Ф. Вовк), економіка (М. Зібер), біо­логія, фізіологія і медицина (І. Мечников, О. Данилевський, О. Ковалевський, Л. Ценковський, М. Пирогов, М. Гамалія, І. Сеченов, В. Пал­ладін), с.-г. наука (Л. Симиренко, В. Докучаєв), хімія (М. Бекетов, П. Алексєєв, М. Бунге, С. Реформатський та ін.), фізика (М. Авенаріус, М. Пильчиков, М. Умов, М. Шил­лер), математика (Т. Осиповський, А. Па­вловський, М. Остро­градський, Б. Букреєв, М. Ващенко-Захарченко, Г. Суслов, О. Ляпунов, В. Стеклов, Д. Ґраве, В. Єрмаков), механіка (В. Кирпичов, Я. Грдина, С. Тимошенко), метало­знавство (А. Мевіус, К. Зворикін, М. Бенардос, М. Бекетов), машино­знавство, електротехніка, геологія, астрономія, радіофізика та ін. галузі науки. Фактично в остан­ній чверті 19 ст. в Україні існували значні наук. сили, але вони були роз­порошені, і за тодіш. політ. умов у Рос. імперії навіть думка про створе­н­ня нац. АН не виникала. Всі наук. праці друковано російською мовою; заборона укр. друк. слова Емським указом 1876 особливо тяжко від­бивалися на роз­витку гуманітар. наук. Але всупереч цьому роз­вивалися також етно­графія, літературо­знавство, лінгвістика, словникарство (найвидатнішим його здобутком став «Словарь української мови» за ред. Б. Грінченка, 1907– 1909).

Порівняно кращі умови для укр. наук. діяльності були в Галичині, яка належала тоді до Австро-Угор. імперії. Засн. 1873 у Львові літ. Товариство ім. Шевченка пере­твор. 1892 на Наукове Товариство імені Шевченка (НТШ), що, за словами М. Грушевського, який поряд з І. Франком та В. Гнатюком був його чільним діячем, а від 1897 до 1913 головою, — мало обʼ­єд­нати всі укр. наук. сили, роз­окремлені кордонами, для вільної дослідниц. праці рідною мовою. Великою мірою НТШ виконало це зав­да­н­ня, більше того, серед його членів було чимало зарубіж. учених, зокрема і А. Айнштайн, М. Планк, Т. Масарик, О. Шахматов, Д. Гільберт, А. Йоффе та ін. З НТШ була повʼязана діяльність І. Пулюя, який, працюючи у Відні та Празі, незалежно від В. Рентґена від­крив Х-промені. Прагнучи охопити всі галузі зна­н­ня, Товариство створило істор.-філос., філол. і матем.-природничу секції; видавало «Записки НТШ» (від 1897 до 1913 ви­йшло 120 томів), «Збірники» всіх 3-х секцій, «Хроніку НТШ» (у 1900–13 ви­йшло 59 випусків), «Праці правничої і статистичної комісій», «Українсько-Руський Архів», «Жерела до історії України-Руси», десятки томів «Етно­графічного збірника» (від 1895) та «Матеріялів до Українсько-руської етнології» (від 1898). Будучи громад. організацією, НТШ виконувало роботу, спів­мірну з роботою офіц. академій держ. народів, здобуло незапереч. авторитет у наук. світі і ви­зна­н­ня як неофіц. укр. АН. «Сьогодні Товариство ім. Шевченка організоване цілком за типом західно-європейських академій наук, йому не ви­стачає лише титулу академії і, мабуть, довго не ви­стачатиме, бо для цього необхідний законодавчий акт…», — писав М. Грушевський.

Після революції 1905–1907 ситуація змінилася на краще і в Над­дні­прян. Україні. З ініціативи М. Грушевського в Києві 1907 засн. Українське Наукове Товариство (УНТ) за зразком НТШ із секціями — істор., філол., матем.-природничою та комісіями при секціях. До 1915 було ви­дано 15 томів «Записок Українського Наукового Товариства», виходили також «Збірники» секцій і Статистич. комісії, тримісяч. ж. «Україна». За умов війни діяльність УНТ урвалася, але від­новилася 1917.

До цього слід додати, що, починаючи від 2-ї пол. 17 ст., укр. вчені, педагоги та вихідці з України брали активну участь у роз­витку рос. науки й освіти. У рос. Імператор. АН українці посідали помітне місце. Президентом її у 1746–65 був геть­ман України К. Ро­зумовський; математик В. Буняковський у 1864–89 був віце-президентом; членами Імператор. АН — мореплавець П. Гамалія, математик М. Остро­градський, зоолог О. Ковалевський, статистик-економіст і кліматолог К. Веселовський — «неодмін­ний секретар» Академії протягом 32 років, літературо­знавець М. Дашкевич, історик літ-ри і орієнталіст Д. Овсянико-Куликовський, історик О. Лаппа-Данилевський, природо­знавець, педагог і літератор А. Прокопович-Антонський, анатом П. Загорський. Членами багатьох закордон. АН були медик Д. Самойлович, мінералог і засн. геохімії та біо­геохімії В. Вернадський; лауреат Нобелів. премії, біо­лог, ембріолог, імунолог І. Мечников.

Заснува­н­ня Української Академії Наук (УАН)

Після лютн. революції 1917 в Росії від­бувається бурхливе під­несе­н­ня укр. нац.-культур. життя. Засновано і вищі освітні установи: Укр. нар. університет, Укр. пед. академія, Укр. академія мистецтв. Мрія про створе­н­ня нац. АН набирає конкретніших обрисів. «Думка про її заснува­н­ня виникла ще за Центральної Ради, коли вироблено було вже й проект організації Академії» (Дорошенко Д. «Мої спомини про недавнє минуле. 1914– 1920», Мюнхен, 1964). У квіт. 1917 на засі­дан­ні УНТ обговорювалося це пита­н­ня, і 8 черв. обрано спец. комісію, яка мала опрацювати плани пере­творе­н­ня УНТ на УАН, що уявлялася як громад. організація на зразок того ж УНТ, з домінува­н­ням гуманітар. наук. Однак за умов політ. не­стабільності та неопрацьованості концепції Академії до цього не ді­йшло. Про необхідність нац. АН говорять і вчені Зх. України. Так, В. Гнатюк у ст. «Важкі роковини. З приводу 25-ї річниці діяльності Наукового товариства ім. Шевченка» («Діло», 13 берез. 1917) нагадує, що вже всі словʼян. народи, крім українців і білорусів, навіть не маючи таких потужних наук. осередків, як НТШ, створили свої академії; час і українцям узятися за цю справу. Пита­н­ня про створе­н­ня Академії знову по­стало після геть­ман. пере­вороту. 5 травня 1918 міністр нар. освіти Укр. Держави проф. М. Василенко, який теж давно плекав ідею нац. академії, подав геть­ману П. Скоропадському план роботи мін-ва, в якому перед­бачено українізацію школи, заснува­н­ня університетів, УАН і Нац. б-ки. План було схвалено. У червні 1918 створ. Комісію для виробле­н­ня законо­проекту про заснува­н­ня УАН у Києві. Очолив її, на за­проше­н­ня М. Василенка, вчений зі світ. іменем, академік С.-Петербур. АН В. Вернадський. Серед членів були проф. Д. Багалій, Ф. Вовк, Б. Кістяківський, А. Кримський, Й. Косоногов, М. Туган-Барановський, Є. Спекторський, С. Тимошенко, М. Кащенко, О. Сперанський, С. Франкфурт, від УНТ — проф. Г. Павлуцький, Є. Тимченко, П. Тутківський; секр. комісії був В. Модзалевський; не взяли участі в роботі Комісії (не змогли при­їхати) В. Ікон­ников, В. Пал­ладін, М. Сумцов; не дав від­повіді на за­проше­н­ня М. Грушевський, імовірно, з політ. міркувань — як су­противник геть­ман. режиму та як прихильник концепції недержавності АН і виборів перших академіків на зʼ­їзді пред­ставників університетів; так само не надіслало своїх пред­ставників і Львів. НТШ, хоч і ді­стало офіц. за­проше­н­ня від Міністерства нар. освіти і мистецтва; проф. Ф. Вовк помер під час подорожі з Петро­града до Києва. 9 липня 1918 від­булося перше засі­да­н­ня Комісії, яке від­крив вступ. словом міністр нар. освіти і мистецтва Укр. Держави М. Василенко. Він від­значив роль НТШ у Львові та Наук. Товариства у Києві як тих наук. осередків, що висували ідею Академії і під­готували її створе­н­ня; запевнив, що від­тепер зав­да­н­ня створе­н­ня УАН бере на себе Укр. Держава; під­креслив, що перед Академією стоїть зав­да­н­ня всебіч. ви­вче­н­ня України: «Історія України, історія українського мистецтва, мова, література, природні багатства, народне життя, статистика, гео­графія, етно­графія — почасти лише роз­початі ви­вче­н­ням, почасти мають такі великі дефекти (у ви­вчен­ні — Ред.), що потрібні особливі зуси­л­ля, аби заповнити існуючі прогалини. Час не жде, і треба по­спішати налагодити вчене життя на Україні» («Збірник праць Комісії для виробле­н­ня законо­проекту про заснува­н­ня Української Академії Наук у Києві», К., 1919, с. 3). З про­грамовою промовою ви­ступив академік В. Вернадський. Він нагадав про давню академ. традицію в Україні, що бере початок у 16 ст. від Остроз. академії, створ. за прикладом тодіш. європ. академій, що були фактично гуртками вчених. «Але друга половина 19 столі­т­тя, у звʼязку з роз­витком природо­знавства та його за­стосува­н­ням у житті, різко змінила характер академій. Нові академії стали центрами організації широкої наукової роботи, готуючи створе­н­ня в майбутньому світової наукової структури, зразком якої є Між­народний Союз Академій Наук. Українська АН повин­на стояти на такому рівні, щоб увійти до цього Між­народного Союзу і набути світового значе­н­ня, але для цього вона повин­на також задовольняти важливі: 1) національні, 2) державні і 3) місцеві жит­тєві умови» (там само, с. 6). Нац. зав­да­н­ня УАН В. Вернадський вбачав у тому, що вона «повин­на сприяти зро­стан­ню укр. нац. самосві­домості та укр. культури шляхом широкого і глибокого, проникливого наук. ви­вче­н­ня минулого і сьогоде­н­ня українського народу та його сусідів, природи зайнятої нами країни в усіх її нескінчен­них виявах» (там само); «Державне значе­н­ня Академії створюється її впливом на під­несе­н­ня виробничих сил країни та людини в Україні»; звʼязок з місц. жи­т­тям означатиме наук. увагу до побуту і потреб населе­н­ня. Таким чином, це має бути Академія нового типу. В. Вернадський за­пропонував структуру УАН: 4 від­діл. (істор.-філол., фіз.-мат., екон.-юрид., приклад. природо­знавства); окремі наук. заклади при Академії: Нац. б-ка, Фіз. ін­ститут, Дослід. біол. ін­ститут, Хім. лабораторія, Мінералог. ін­ститут, Нац. музей (з від­діл.: геол., мінерал., до­істор. археології, етно­графії, ботаніки, зоології, антропології, палеонтології), Укр. істор. музей, Астроном. обсерваторія, Комісія для вид. словника української мови, Археогр. комісія, Археол. дослід. ін­ститут, Комісія для ви­вче­н­ня природ. вироб. сил України, Комісія для ви­вче­н­ня екон.-статист. життя і ресурсів України, Комісія для вид. памʼяток укр. словесності і мови. У ви­ступах ін. фундаторів Академії та в їхніх «пояснювальних записках» цю заг. схему конкретизовано. Так, у від­ділі фіз.-мат. наук пропонувалося роз­вивати 40 напрямків досліджень. Широким був план роз­горта­н­ня соц.-екон. досліджень, причому перед­бачувано орієнтацію на практ. потреби нар. господарства (Ін­ститут для ви­вче­н­ня екон. конʼюнктури та інші); дослідже­н­ня соц. про­блем (По­стійна комісія для ви­вче­н­ня соц. становища насел. зі спец. соц. музеєм); ви­вче­н­ня госп. історії і госп. гео­графії України, ко­оператив. руху тощо. У «Записці» В. Кордта «Про Національну Бібліотеку Української Держави» пропонувалося створити повну колекцію: книг і брошур, на­друков. будь-коли українською мовою; книг, присвяч. Україні, іноз. мовами; укр. іконо­графії; укр. карто­графії; укр. музики і нот; книг, на­друков. в Україні ін. мовами; широко пред­ставити світ. літературу.

Засі­да­н­ня Комісії від­бувалося в період від­носної політ. стабілізації, звідси діловий оптимізм фундаторів Академії, держ. мас­штабність планів і сподіва­н­ня на сусп. під­тримку. Цей на­стрій добре висловив Й. Косоногов: «Перед Українською Державою стоїть невід­кладне зав­да­н­ня культурного, економічного і промислового роз­витку, і ніякі витрати й матеріальні жертви, які ведуть до роз­вʼяза­н­ня цього зав­да­н­ня, не можуть уважатися великими, бо народ, ді­ставши зна­н­ня, поверне витрачене на нього з надлишком» (там само, с. 10). Комісія працювала від 9 липня до 17 вересня 1918 і під­готувала законо­проект про заснува­н­ня УАН. Його схвалила РМ і затвердив Геть­ман. Статут УАН опрацьовано з урахува­н­ням статутів Академій ін. країн; у ньому за­значалося, що «Українська Академія Наук у Києві є найвища наукова державна установа на Україні» і що, зокрема, «як найвища українська наукова установа, Академія ставить собі на меті, окрім загальних наукових зав­дань, ви­учувати сучасне й минуле Вкраїни, української землі та народу» («Статут і штати Української Академії Наук», К., 1919, с. 3). Замість 4 від­ділів, що їх пропонував В. Вернадський, було ви­значено 3: істор.-філол., фіз.-мат., соц. наук. Академії під­порядк. низку наук. установ та по­стій. комісій. Серед установ: Нац. б-ка, Фіз. ін­ститут, Ін­ститут екс­перим. зоології, Ін­ститут екс­перим. ботаніки, Ін­ститут приклад. механіки, Ін­ститут приклад. хімії, Фіз.-геогр. ін­ститут, Геодезич. ін­ститут, Ін­ститут наук. екс­перим. медицини й ветеринарії, Астроном. обсерваторія, Ботан. сад, Зоол., Ботан., Геолог., Астроном., Мінералог. нац. музеї, Біол. станція на Азов. м. та ін. В Істор.-філол. від­ділі перед­бачалося створе­н­ня кафедр для ви­вче­н­ня культур і мов усіх словʼян. народів, народів, сусідніх з Україною, та народів, пред­ставлених у населен­ні України. Усі ви­да­н­ня Академії мали друкуватися українською мовою, а на бажа­н­ня автора той самий текст можна було подавати також однією з іноз. мов: франц., нім., англ., італ. або лат. (§ 21). Внутр. діловодство мало проводитися тільки українською мовою (§ 47). Статут перед­бачав такий склад академіків: в істор.-філол. від­ділі — 22, фіз.-мат. — 30, соц. наук — 20. Після тривалих дис­кусій щодо процедури обра­н­ня чл. Академії було вирішено: перших 12 академік за рекомендацією Комісії при­значить уряд, а вони обиратимуть інших. Першими академік стали (згідно з наказом Геть­мана по Мін-ву нар. освіти та мистецтва від 14 листопада 1918) семеро членів УНТ (В. Вернадський, А. Кримський, М. Петров, С. Смаль-Стоцький, О. Левицький, С. Тимошенко, П. Тутківський) та Д. Багалій, М. Кащенко, В. Косинський, Ф. Тарановський, М. Туган-Барановський. На посаду Президента Академії ще раніше було за­прошено М. Грушевського, але він від­мовився. Така позиція пояснювалася різко негатив. ставле­н­ням до геть­ман. режиму (можливо, зіграло свою роль і те, що не була прийнята за­пропонована ним схема АН); частина укр. інтелігенції також під­тримувала його ідею Академії як недерж., громад. установи та керувалася недовірою до нац.-культур. заходів геть­ман. уряду, вважаючи їх усього лиш прикри­т­тям «обрусительства».

Тим часом політ. ситуація змінилася. Геть­ман. режим захитався, втративши після революції в Німеч­чині та її капітуляції опору в нім. військах і опинившись один-на-один із широким пов­стан. рухом. Шукаючи порятунку, П. Скоропадський проголосив федерацію з майбутньою (небільшов.) Росією, що тільки при­скорило антигеть­ман. пов­ста­н­ня. Сумний факт історії: офіц. заснува­н­ня УАН від­булося 14 листопада 1918 — саме в той день П. Скоропадський видав Грамоту про федеративну злуку України з Росією, і саме того дня почалося антигеть­ман. пов­ста­н­ня. Через місяць, 15 грудня, в Києві вже встановила свою владу Директорія. Але академіки (8 із 12) встигли провести 27 листопада 1918 перше Спільне зібр. УАН, на якому таємним голосува­н­ням обрали Президентом УАН В. Вернадського, а неодмін­ним секр. — А. Кримського. Кілька зі­брань від­булося у листоп. й груд.; на них та на засі­да­н­нях Від­ділів було обрано голів: 1-го, істор.-філол.,– Д. Багалія; 2-го, фіз.-мат., — М. Кащенка; 3-го, соц. наук.,– М. Тугана-Барановського, а також вирішувалися пита­н­ня організації наук. роботи та матер.-тех. забезпече­н­ня. 30 листопада створ. Ін­ститут тех. механіки, який очолив С. Тимошенко. Треба було налагоджувати стосунки з новою владою. 16 грудня на Спільному зібр. обрано делегацію для зу­стрічі з Директорією; 28 грудня В. Вернадський, А. Кримський, П. Тутківський і Д. Багалій доповіли про результати своєї місії до голови Директорії В. Вин­ниченка, який по­обіцяв задовольнити проха­н­ня УАН щодо на­да­н­ня їй приміщень. «Геть­манське» походже­н­ня УАН заважало частині укр. інтелігенції та політикам обʼєктивно до неї по­ставитися. До того ж у пресі робилися закиди щодо недо­статньої забезпеченості укр. мов. статусу УАН. 2 січня 1919 на засі­дан­ні УНТ М. Грушевський як його голова за­пропонував від­мовитися від УАН як установи, яку створив геть­ман. уряд невід­повід­но до нац. інтересів України, і роз­почати все заново. Однак більшість авторитет. учених не під­тримала цієї пропозиції, і було вирішено обмежитися змінами в Статуті Академії (обовʼязкове володі­н­ня українською мовою для службовців УАН; друк наук. ви­дань іноз. мовами не мав пере­вищувати 1/4 їхнього тиражу українською мовою; дійсні чл. УАН при своєму обран­ні мали присягати на вірність УНР) та дообрати нових академіків. Протягом грудня 1918 — січня 1919 створ. низку Комісій: для скла­да­н­ня істор.-геогр. словника укр. землі (голова — Д. Багалій); для скла­да­н­ня істор. словника української мови (дир. — Є. Тимченко); для скла­да­н­ня словника укр. живої мови (гол. ред. і дир. — А. Кримський); для ви­да­н­ня памʼяток новітнього укр. письменства (голова — С. Єфремов); для ви­учува­н­ня соц. пита­н­ня (голова — М. Туган-Барановський, а потім Б. Кістяківський); Археогр. комісію (голова — В. Данилевич); Акліматизац. сад (дир. — М. Кащенко); Геодезич. ін­ститут; Ін­ститут для ви­учува­н­ня екон. конʼюнктури та нар. господарства України (дир. — М. Туган-Барановський); Демогр. ін­ститут (дир. — М. Птуха). Академія почала реалізацію свого початкового грандіоз. і продуманого проекту. Але здійснити його повністю не вдалося.

За умов політ. хаосу, зміни влад і режимів видатні вчені хотіли будь-що зберегти омріяну УАН. Її організатори на зборах 25 січня 1919 вирішили не еваку­йовуватися разом з Директорією перед за­грозою більшов. окупації, а забезпечити функціонува­н­ня Академії.

УАН–ВУАН між «українізацією» і «більшовизацією»

Через тиждень після приходу більшовиків, 12 лютого 1919, у Києві від­булося Спільне зі­бра­н­ня засновників УАН, на якому А. Кримський пові­домив, що він і В. Вернадський 10 лютого були на при­йомі у наркома освіти Тимчас. робітничо-селян. уряду України В. Затонського і ді­стали запевне­н­ня у прихильному ставлен­ні до АН. Цей день — 12 лютого 1919 — рад. історіо­графія протягом кількох десятиліть називала днем створе­н­ня АН УРСР. 5 квітня 1919 на Спільних зборах УАН було схвалено плани діяльності всіх від­ділів Академії для по­да­н­ня до Наркомату освіти УСРР. Структура УАН поки що залишалася в основному тією ж, яка була прийнята при її заснуван­ні, діяв (до 1921) і старий статут із змінами, внесеними за часів Директорії. Багато зусиль Академія докладала для забезпече­н­ня елементар. умов роботи науковців та їхнього захисту від ре­пресій. Важл. кроками були створе­н­ня і діяльність Комісії для ви­учува­н­ня природ. багатств України (очолив В. Вернадський), По­стійної комісії для скла­да­н­ня біогр. словника діячів укр. землі (голова — Д. Багалій); Правописно-термінол. комісії (голова — А. Кримський), Жидів. істор.-археогр. комісії (голова — Д. Багалій), По­стійної комісії для ви­учува­н­ня соц. пита­н­ня (М. Туган-Барановський, Б. Кістяківський), По­стійної комісії для ви­учува­н­ня зх.-руського і укр. права (Ф. Тарановський), Комітету для ви­учува­н­ня фауни України (М. Кащенко) та низки інших установ, яким доводилося працювати за не­ймовірно важких умов. 14 липня 1919 Раднарком УСРР ухвалив по­станову, де від­значалася важлива роль Академії для роз­витку укр. науки. Але на­прикінці серпня 1919 Київ окупували білогвардійці Денікіна, які придушували всі вияви укр. життя з не меншою люттю, ніж у січні 1918 червоногвардійці Мурав­йова. Діяльність УАН була паралізована, її по­збавили держ. утрима­н­ня, з будинку по вул. Володимирській, 54 навіть зірвали напис «Українська Академія Наук». Проте все-таки від­булося кілька зібр. Академії; її делегати на чолі з В. Вернадським двічі ви­їздили до Ростова у ставку Денікіна, намагаючись урятувати Академію. На третій день після ви­гна­н­ня денікінців більшовиками, 19 грудня 1919, від­булося чергове Спільне зібр. УАН, що засвідчило від­даність укр. учених своєму дітищу. У травні–червні 1920 Київ пере­буває під владою польс. військ і військ УНР; цей короткий і тривожний період не сприяв діяльності УАН.

Драм. перипетії доби для Академії не скінчилися і з остаточ. утвердже­н­ням більшов. режиму. До стабілізації було ще далеко. Президент УАН В. Вернадський, не схильний до політ. маневрувань, на­прикінці 1919 залишив Київ, зосередившись на роботі в Таврій. університеті. Заст. Президента обрано О. Левицького (19 грудня 1919), який фактично виконував обовʼязки президента УАН до липня 1921. У квітні 1921 В. Вернадський пові­домив про свою від­мову від посади президента УАН. На Спільному зібр. 18 липня Президентом УАН обрано М. Василенка, однак більшов. влада його не затвердила, 27 березня 1922 — О. Левицького, але у трав. він помер, і 12 червня 1922 Президентом УАН став В. Липський, який очолював Академію до 1928. Увесь цей час неодмін­ним секр. Академії був А. Кримський, який докладав значних зусиль для організації її роботи. Тяжкі об­ставини лихолі­т­тя, голодний побут, психол. ви­пробува­н­ня при­звели до втрати багатьох видат. членів УАН, серед них і фундаторів. Виїхали з Києва академік В. Вернадський, Ф. Тарановський, Р. Орженцький, М. Туган-Барановський, Б. Кістяківський (остан­ні троє не­вдовзі померли), багато спів­роб. Академії.

Формально рад. влада ставилася до Академії дуже прихильно, але водночас роз­глядала її як структуру, що дасть можливість контролювати всі наук. сили. З ініціативи наркома освіти Г. Гринька роз­почалася роз­робка нового статуту Академії, до якої мали влитися УНТ і всі наук. організації України. 14 червня 1921 Раднарком УСРР затвердив новий статут Академії, пере­йменувавши її на ВУАН. Вона ді­стала статус найвищої наук. установи респ. і під­порядковувалася Головнауці Наркомату освіти. Це був перший крок до встановле­н­ня контролю над Академією. Положе­н­ня ви­значало зав­да­н­ня, організац. структуру, склад Академії, її стосунки з ін. наук. установами. Заг. керівництво роботою Академії мала здійснювати Рада Академії, до якої входили всі дійсні чл. ВУАН та пред­ставники Наркомосвіти; повсякден. діяльністю керувала Президія у складі Президента, його заст. (товариша) і неодмін­ного секр. Деякі пункти нового статуту викликали заперече­н­ня, зокрема з боку М. Василенка, як такі, що обмежували права Академії. Зрештою, статут було затверджено на Спільному зібр. Академії 8 серпня 1921; водночас у рішен­ні Спільного зібр. було за­значено, що «у звʼязку з від­сутністю у новому статуті по­дробиць внутрішнього життя УАН по­становлено тимчасово користуватися всіма правилами давнішого статуту і по­становами Спільного зі­бра­н­ня, якщо вони не суперечать новому статуту».

30 серпня 1921 Раднарком УСРР прийняв по­станову про матер. під­тримку наук. працівників; збільшено бюджет Академії. Однак тривалий час це залишалося на папері, реал. становище ВУАН було вкрай тяжким, про що свідчать офіц. «Зві­домле­н­ня» ВУАН за 1921 або звіт академік М. Птухи «Пʼять років існува­н­ня ІІІ Соціально-Економічного Від­ділу Української Академії Наук (1919–1923)»: «І матеріальні, і психічні умови існува­н­ня аж надто були тяжкі. Писалося без­ліч усяких сміт, обрахунків, пояснюючих до них записок і т. д., платні ж, власне, спів­робітникам не виплачувалось зовсім, на паливо вирубались акації з академічного садку» (с. 8). Давався взнаки голод, який посилився у 1920–21. 23 лютого 1923 А. Кримський пові­домляв Комісаріат нар. освіти у Харкові: «Академія наук ніяких грошей з казни не отримує... Спів­робітники Академії буквально помирають з голоду. Тварини дохнуть. Ботанічний сад вимерзає». Деяке поліпше­н­ня на­стало 1922, після початку НЕПу, і подальше роз­горта­н­ня діяльності ВУАН почало ді­ставати матер. і організац. забезпече­н­ня: їй на­дано ряд приміщень для роз­міще­н­ня наук. установ, під­вищено заробітну платню академіків. Однак усе це су­проводжувалося по­стій. скороче­н­ням штату наук. працівників. На поч. 1922 із 606 залишено 149. На­ступ. року нове зменше­н­ня — до 117. На кінець року залишилося 82 науковці, разом з академіками. У деяких комісіях скорочено всіх працівників, за винятком керівників-академіків. Особливо по­страждали гуманітарні установи — Комісія для скла­да­н­ня біогр. словника діячів України, Ін­ститут наук. мови, Археол. комісія, Софій. комісія, Комісія для ви­учува­н­ня соц. руху, Комісія для дослідів над бюджетами — три остан­ні взагалі ліквідовано. Та найбільшою бідою була неможливість друкувати наук. праці і роз­гортати дослідниц. роботу. «Ні книг, ні часописів, ні лабораторних приладь академічні установи не можуть купувати. На наукове видавництво Академія не одержала ні одного карбованця, і те, що ви­йшло під фірмою Академії, виходило коштами інших установ» (Грушевський М. «Всеукраїнська Академія Наук» // «Україна», 1925, кн. 1–2, с. 219). Проте «робота все-таки йшла. Почасти ті ж самі люди, почасти й інші, увесь вільний час і усю свою душу вкладали в наукову працю в Академії» (М. Птуха, с. 8). Для укр. науковців Академія була справою їхнього життя, і завдяки цій жертовності вдалося зберегти її за найтяжчих умов і під­готувати ґрунт для майбут. зміцне­н­ня.

Від­бувалося поповне­н­ня ВУАН видат. науковцями. Протягом 1919–24 до складу Академії було обрано 40 нових членів (див. Табл. 1), що значно зміцнило її науковий потенціал. Значний політ. резонанс і наук. значе­н­ня мало поверне­н­ня в Україну 1924 М. Грушевського, який від­разу став одним із чільних діячів ВУАН, надав роз­маху і системності істор.-філол. дослідже­н­ням.

У 1924 вперше обрано членів-кореспондентів. Ними стали хімік Є. Бурксер, історик права М. Максимейко, історик Д. Яворницький, ботаніки В. Залеський, П. Крилов, М. Холодний, письмен­ниця О. Косач (Олена Пчілка), філософ С. Семковський та інші. На той час у складі ВУАН було 35 н.-д. установ, у яких вели роботу 37 дійс. чл. ВУАН; кількість штат. працівників після скорочень знову почала дещо збільшуватися і становила 111, позаштат. — 275 (фактично це були скорочені колишні штатні, яких Академія не хотіла втрачати).

Не­зважаючи на важкі умови праці, незабезпеченість обладна­н­ням, приладами, ре­активами тощо, вчені проводили значну наук. діяльність. Ще 1922 О. Дин­ник за­стосував методи теорії пружності для роз­вʼяза­н­ня задач міцності у гірничій промисловості; тоді ж О. Пал­ладін опублікував працю «Биохимия головного мозга и психохимия», що заклала основи роз­витку нейрохімії; Д. Заболотний створив вче­н­ня про природні вогнища чуми. У 1922–26 Г. Пфейф­фер побудував теорію інте­грува­н­ня диференціал. рівнянь з частин­ними похідними першого порядку з однією неві­домою функцією. Під керівництвом академік М. Крилова в Ін­ституті тех. механіки здійснювано важливі дослідж. у галузі інтерполяції та мех. квадратур; у цьому ж ін­ституті ви­вчали фіз.-мех. властивості гір. порід Прав­обереж. України і Криму з по­гляду викори­ста­н­ня їх як буд. матеріалів. Під керівництвом академік В. Плотникова на каф. хімії ВУАН (1931 пере­твор. на Ін­ститут хімії) досліджувано про­блеми електролітич. дисоціації та невод. роз­чинів. Акліматизац. сад під керівництвом академік М. Кащенка працював над акліматизацією вино­граду й персиків у пн. р-нах України. В. Філатов роз­робив метод транс­плантації рогівки ока, М. Стражеско — метод фіз. діагностики захворювань органів черев. порожнини (1924), М. Холодний — фітогормонал. теорію тропізмів рослин (1926–28). У 1929 М. Кравчук за­пропонував поліноми, які узагальнюють поліноми Ерміта і ді­стали назву «поліноми Кравчука». У цьому році здійснено першу Укр. екс­педицію на Центр. Тянь-Шань.

1922 засн. Укр. наук. ін­ститут книго­знавства. Активно діяли установи Соц.-екон. від­ділу. Демогр. ін­ститут під керівництвом М. Птухи ставив своєю метою «якнайповніше і найкраще ви­вче­н­ня всіх народів, що залюднюють Україну» — з по­гляду антрополог. статистики, динаміки народжуваності та смертності, міграції, профес. занять, злочин­ності та ін. соц.-демогр. показників. Ви­дано низку збірників з цієї тематики, зокрема: «Матеріали щодо природного руху населе­н­ня України. 1867– 1914 рр.» (1924); «Матеріали санітарної статистики України. 1867–1914» (1926), «Демо­графічний збірник» (1926), «Смертність 11 народностей у Росії» (1928), працю М. Птухи «Смертність у Росії й на Україні» (1928). Ін­ститут готував кількатомову працю «Людність України» за даними пере­пису населе­н­ня. Правничі комісії досліджували від­повід­но матеріали звичаєвого та публіч. права, юрид. памʼятки та акти Зх. Русі й України литов.-польс. доби та доби козацької; 1928 створ. Комісію для ви­учува­н­ня рад. права; її чл. брали участь в опрацюван­ні цивіл. та цивіл.-процесуал. кодексів. Від 1926 працювала Комісія для ви­учува­н­ня фінанс. справ; від 1927 — Комісія для ви­учува­н­ня нар. господарства України, яка під керівництвом К. Воблого досліджувала продуктивні сили України, можливості і форми участі її у світ. госп-ві, пер­спект. плани з різ. галузей економіки. Комісії видавали свої «Праці». Однак у цей час Соц.-екон. від­діл за­знав і значних втрат: пере­стали діяти Ін­ститут екон. конʼюнктури, Комісія для ви­учува­н­ня соц. руху, Бюджетна комісія.

По­ступово роз­горталася видавн. діяльність Академії. Серед перших її ви­дань — «Український вертеп» О. Киселя (1918); «Начерки української філософії» М. Сумцова, «Історія Ірану та його культури з найдавніших часів» А. Кримського, «Українські думи та пісні історичні» Д. Ревуцького, «Українська історіо­графія» Д. Багалія (1919); перший том 3-том. «Історії української літератури» М. Возняка (1920); «Історія української музики» М. Грінченка (1922). У 1923–24 ви­йшли друком праця М. Тугана-Барановського «Вплив ідей політичної економії на природо­знавство і філософію», моно­графія І. Шмальгаузена «Основы сравнительной анатомии позвоночных», перший том «Історії української літератури» М. Грушевського, «Початки друкарства у словʼян» П. Попова, «Історія Туреч­чини» та «Історія Персії» А. Кримського, «Статистична наука на Заході» М. Птухи; у 1925 ви­дано «Економічну гео­графію України» за ред. К. Воблого. 1927 засн. академ. видавництво (від 1964 — видавництво «Наукова думка»). Від­діли ВУАН починають публікувати свої «Записки», зʼявляються журнали та збірники окремих ін­ститутів, каф., комісій. Після того, як М. Грушевський очолив каф. історії українського народу, секцію історії України, н.-д. каф. і Археогр. комісію, тобто фактично всю укр. істор. науку («Історична секція»), робота в цій галузі набрала системності й роз­маху, яких Академія не знала ні раніше, ні пізніше. Увесь же істор.-філол. від­діл (головою якого був академік А. Кримський, секр. С. Єфремов) складався із 39 комісій та ін­ститутів, серед них 3 — в галузі укр. філології, 4 — етно­графії і фольклору, 6 — археології, 2 — істор. гео­графії, 2 — історії письменства, 9 — історії України, 2 — мистецтва, 1 — педагогіки, 3 — неукр. культур; 1927 число комісій ще збільшилося. Істор. комісія роз­горнула широку видавн. діяльність. Виходили наук. часопис «Україна» та «Записки історико-філологічного Від­ділу» (за ред. М. Грушевського); «Київські збірники археології, історії, побуту і мистецтва»; ви­дано 6 томів зб. «За сто літ», «Полуднева Україна», «Київ та його околиці», «Чернігів та Пів­нічне Лів­обереж­жя», «Матеріали для культурної і громадської історії Західної України»; 4–5-й томи історії укр. літ-ри та 9-й том «Історії України-Руси» М. Грушевського; 2 томи «Українських Дум» К. Грушевської (2-й том знищено); під­готовлено низку ін. наук. ви­дань. Протягом 1926–28 ви­йшло в світ 12 вип. «Етюдів з історії українських старо­друків» С. Маслова. Подією особл. ваги стало академ. ви­да­н­ня творів Т. Шевченка, під­готовлених під керівництвом академік С. Єфремова, за участю академік А. Лободи, академік О. Новицького, В. Міяковського, М. Новицького, Д. Ревуцького, П. Руліна, П. Филиповича. Ви­да­н­ня залишилося незакінченим: із запланов. 8–10 томів ви­йшли тільки 3-й і 4-й (8-й, присвяч. маляр. спадщині Т. Шевченка, був по­даний до друку, але не ви­даний через політ. ре­пресії у звʼязку з процесом Спілки визволе­н­ня України, погромом УАН і арештом майже всіх працівників Ін­ституту Т. Шевченка). Проте це ви­да­н­ня, завдяки високому наук. рівню, ґрунт. коментарям, стало найвидатнішим досягне­н­ням шевченко­знавства, яке в ті роки збагатилося також роз­відками Я. Айзенштока «Шевченко — сучасна про­блема» (1922), М. Плевака «Шевченко і критика. Еволюція по­глядів на Шевченка», Д. Багалія «Тарас Шевченко і Кирило-Методіївці» (1925), 2-том. зб. «Шевченко та його доба» (1925–1926), щоріч. «Шевченко» (1928, 1930) та ін. вид.; готувалися «Словник Шевченкової мови» та «Словник Шевченкових зна­йомих», але роботу над ними припинено.

По­стійна комісія для скла­да­н­ня словника укр. живої мови (голова — А. Кримський, кер. — В. Ганцов) видала 3 т. рос.-укр. словника за ред. А. Кримського та С. Єфремова. Член Комісії брали участь в опрацюван­ні нового «Українського правопису», який був затвердж. урядом 1928 і діяв до 1933 (до роз­грому укр. мово­знавства). Значну увагу приділено роз­виткові укр. наук. термінології. Ін­ститут укр. наук. мови під­готував та видав 15 спец. словників: матем., мех., хім., с.-г., тех. термінології, ботан. та зоол. номенклатури; заг.-природничий, заг.-тех., електротех., пед., психол., транс­порт., екон., соціологічний. ВУАН максимально викори­стала порівняно сприятливу об­становку середини 20-х рр., що склалася завдяки політиці українізації та під­тримці з боку деяких партійно-рад. керівників, насамперед О. Шумського. Однак політ. атмо­сфера навколо ВУАН, як і в Україні взагалі, була далеко не одно­значною. Ре­пресії проти укр. інтелігенції посилювалися і в звʼязку з боротьбою проти «націонал-ухильників» у самій КП(б)У, з перманентною «чисткою» в її лавах. ЦК КП(б)У видав таємну по­станову про чистку академ. кіл. Улітку 1923 ГПУ заарештовано бл. 100 осіб нібито учасників контр­революц. «Київського обласного центру дії», серед них було кільканадцятеро спів­роб. Академії і один з її фундаторів академік М. Василенко. Навесні 1924 від­бувся суд. процес над 18-ма з них, який су­проводжувався галасливою пропагандист. кампанією. Акад. М. Василенка засуджено до 10 років увʼязне­н­ня, але згодом на наполегливі проха­н­ня всіх академік амністовано. Протягом 1924–27 тривали спроби Наркомосу реорганізувати Академію шляхом зміни статуту, а коли це не вдалося, партія і уряд пере­йшла до директивних методів «роботи» з Академією. Водночас як компарт. альтернативу ВУАН використовувано Всеукраїнську асоціацію марксо-ленінських ін­ститутів (ВУАМЛІН), що виникла із заснува­н­ням у Харкові 1922 Укр. ін­ституту марксизму та ленінізму, створ. за прикладом рос. «ін­ститутів червоної професури»; від­діли й каф. Ін­ституту пере­твор. на ін­ститути ВУАМЛІН: економіки, філософії, с. господарства, історії, права і рад. будівництва, техніки й тех. політики, літ-ри та мистецтва, нац. пита­н­ня; вони фактично проти­ставлялися ВУАН як ортодоксальні, а їхніх керівників і вихованців «проштовхували» у ВУАН і використовували у боротьбі з нею. Це проти­стоя­н­ня було акцентоване ще й тим, що ВУАМЛІН знаходилася у «пролетарському» Харкові, тодіш. столиці УСРР, а ВУАН — у «міщанському» Києві. ВУАМЛІН багато зробила для ідеологізації системи гуманітар. зна­н­ня, насадже­н­ня дисциплін, створених на основі вульгаризов. марксизму. Від­бувалася наполеглива «більшовизація» Академії. Її здійснювано різними шляхами: зміна особового складу за рахунок посланців від партії і комсомолу та за­провадже­н­ня (від 1927) обовʼязк. контролю Наркомату освіти над обра­н­ням академік; «протягува­н­ня» в академіки парт. діячів (Г. Кржижановського, кер. ВУАМЛІНу О. Шліхтера, С. Семковського, М. Скрипника); створе­н­ня парт. осередку; спершу таємне, а потім одверте вирішува­н­ня всіх найважливіших питань роботи Академії на політбюро ЦК КП(б)У (знамен­ною була таємна по­станова ЦК КП(б)У від 12 лютого 1927 про зміцне­н­ня ідей. керівництва ВУАН, посиле­н­ня участі комуністів у її роботі, обмеже­н­ня впливу старої інтелігенції тощо). Тривож. сигналом про ненормальну атмо­сферу в Академії стало самогубство (6 червня 1927) видат. етно­графа Д. Щербаківського. 31 грудня 1927 політбюро ЦК КП(б)У ухвалило усунути С. Єфремова та А. Кримського від керівництва Академією, за­пропонувати на пост президента Д. Заболотного, ввести до складу Президії нових чл., «лояльних до партії і радянської влади», пере­глянути склад чл. Академії з метою вилуче­н­ня «всіх явно ворожих елементів». 1929 Раднарком УСРР видав нову ухвалу про порядок обра­н­ня академіків. Воно мало від­буватися за участю «широких кіл наукових робітників, наукової су­спільності та робітничо-селянських мас». Фактично такий порядок почали за­проваджувати ще раніше: пере­вибори Президії та Президента 3 травня 1928 від­бувалися прилюдно, в присутності парт. діячів, які втручалися в хід виборів. Президентом ВУАН, на зміну В. Липському, обрано Д. Заболотного, який прибув з Ленін­града і був «урядовим кандидатом», але зна­йшов поро­зумі­н­ня з провід. вченими ВУАН і ді­став їхню під­тримку. Неодмін­ним секр. знову обрано А. Кримського, але Наркомат освіти його не затвердив, і «тимчасово» на цю посаду при­значено академік О. Корчака-Чепурківського (був на цій посаді до 1934). Новим виборам академіків (29 червня 1929) пере­дувала галаслива політ. кампанія: обговоре­н­ня кандидатур на зборах робітників, селян, у різних установах, на сторінках газет, з «викри­т­тями» й доносами. Чимало вчених зняло свої кандидатури, щоб уникнути публіч. шельмува­н­ня. Кампанію спрямовувала партія: 25 травня секретаріат ЦК КП(б)У надіслав листа до окружних парткомів із вказівками про те, як проводити обговоре­н­ня кандидатур, кого слід «під­тримувати і рекомендувати», а кого «одводити». 27 травня пита­н­ня про належну організацію виборів обговорила комісія політбюро ЦК КП(б)У, а 30 травня секретаріат ЦК КП(б)У затвердив склад «особливих комісій для від­бору кандидатів у дійсні члени ВУАН». Тобто, вибори проходили під цілковитим контролем партії. Голосува­н­ня було від­критим. Тож не дивно, що одноголосно про­йшли парт. діячі, які раніше, за браком солід. наук. праць, не мали шансів на обра­н­ня — В. Затонський, О. Шліхтер, С. Семковський, М. Скрипник, Г. Кржижановський, В. Юринець. Але все-таки серед новообраних академіків пере­важали справді видатні вчені: фізіолог О. Богомолець, математик М. Кравчук, фахівець у галузі мостобудува­н­ня і електрозварюва­н­ня Є. Патон, генетик М. Вавилов, біо­хімік О. Пал­ладін, фізіолог О. Леонтович, історики М. Слабченко (не­вдовзі заарешт.) і Д. Яворницький, музико­знавець і етно­граф Ф. Колес­са, літературо­знавці М. Возняк і В. Щурат, гео­граф С. Рудницький (остан­ні четверо — з-поза УСРР, галичани) та ін.; обрано також П. Тичину та білорус. поета Янку Купалу (див. Табл. 2). Першими зарубіж. чл. Академії обрано 1924 чеського етно­графа Ї. Полівку, франц. лінгвіста А. Мейє та норвез. славіста О. Брока.

Трагіч. сторінкою в історії ВУАН був процес СВУ (1930), жертвами якого стали видатні її діячі (академік С. Єфремов, М. Слабченко, В. Дурдуківський, С. Гермайзе, Г. Голоскевич, В. Ганцов), як і діячі культури, освітяни, ко­оператори. Слідом за осн. процесом проведено ряд менш гучних, а багато науковців ре­пресовано у позасудовому порядку. Це була маніфестація початку одвертого терору проти укр. інтелігенції, зокрема роз­грому «старої» Академії. Не­вдовзі сфабриковано й нову «справу» — «Українського Національного Центру», за якою в Києві, Харкові та ін. містах арештовано бл. 50 осіб, зокрема М. Грушевського та М. Яворського, історика-марксиста, якого оголосили «фашистом», а потім — справу «Української військової організації», за якою ре­пресовано молодих науковців Ін­ституту лінгвістики та літ-ри, факультету марксист. літ-ри та спів­роб. Держ­видаву (М. Грушевського через деякий час було звільнено, але пере­селено до Москви; в Україні ж роз­горнуто кампанію з його дис­кредитації). Ще в лип. 1930 спец. урядова комісія провела «пере­вірку» роботи та «чистку» апарату ВУАН; під гаслом боротьби з «псевдовченими» було звільнено багатьох талановитих дослідників. Процеси СВУ та Українського національного центру було максимально викори­стано для ініціюва­н­ня не­згод, чвар і внутр. конфліктів у самій ВУАН, для нарощува­н­ня заходів, спрямов. на її реорганізацію та пере­творе­н­ня в знаря­д­дя здійсне­н­ня політ., ідеол., госп. планів партії. Незалежні гуманітарні дослідж., які ді­стали такий багато­обіцяючий початок, по­ступово зводилися нанівець, ліквідовано більшість установ, якими керували М. Грушевський та А. Кримський, припинено серійні ви­да­н­ня, ж. «Україна» та ін. У липні 1930 Рада ВУАН прийняла по­станову про вли­т­тя істор.-філол. від­ділу в соц.-економічний. Але водночас ді­ставали роз­виток і дедалі більшу під­тримку держави ті галузі науки, які необхідні були для «соціалістичної індустріалізації», «соціалістичних пере­творень» у с. госп-ві, створе­н­ня військ. потенціалу. Укр. наука, що засвідчила свої великі творчі сили, роз­вивалася дедалі інтенсивніше, але з драм. дис­пропорціями і трагіч. втратами.

Інтеграція АН у «соціалістичне будівництво»

На межі 20–30-х рр. у СРСР від­булися зміни, що мали характер «революції згори» (за офіц. сталінським ви­значе­н­ням) і в рад. історіо­графії ді­стали назву «великого зламу». У від­повідь на очевидну втрату пер­спектив спонтан. «світової революції» більшов. стратегічна думка (сталін. ґатунку) виробила концепцію «будівництва соціалізму в одній країні», що зумовило курс на транс­формацію всієї соц.-екон. системи: тотальне одержавле­н­ня як вироб., так і духовно-культур. сфери; форсовану індустріалізацію та колективізацію з ліквідацією класу дріб. власників; орієнтацію на унітаризацію держави, по­ступову нац. нівеляцію і від­повід­но поборюва­н­ня недавньої «коренізації» (в Україні — «українізації») як гол. за­грози для держ. моноліту. Кер-во СРСР добре ро­зуміло значе­н­ня мобілізації науки для створе­н­ня пром.-мілітар. потенціалу країни, як і для ідеол. сакралізації своєї політики. На­став період актив. під­тримки науки, але під­тримки вибірково-цілеспрямованої, по­єд­наної з рішучим придуше­н­ням «небажаних» її напрямків.

Діяльність ВУАН під­порядковано виконан­ню зав­дань першого пʼятиріч. плану. І тут її участь була досить ефективною. У «Доповіді про діяльність ВУАН», яку Президія Академії подала до ЦВК СРСР (!), ідеться про досягне­н­ня «в борьбе за темпы строительства»: в галузі заміни дефіцит. матеріалів і здешевле­н­ня буд. промисловості; впровадже­н­ня електрозварюва­н­ня; роз­вʼяза­н­ня про­блем камʼяновугіл. промисловості, залізнич. транс­порту; теор. і приклад. про­блем пром. енергетики; матем. питань з динаміки і статистики синхрон. машин; низки про­блем індустріалізації: мінерал. сировини, вод. ресурсів, ґрунтів, геол. тектоніки тощо; про­блеми Дні­пра; про­блеми рафінува­н­ня алюмінію; пита­н­ня фізики вакууму, електрон. процесів, фото­елементів; низки про­блем біо­хімії, фізіології, ботаніки. Скромніше ви­глядав звіт по роз­ділах екон. науки, історії, філософії, літературо­знавства і мово­знавства; але під­креслено успіхи у марксист.-ленін. ви­вчен­ні нац. пита­н­ня, нац.-колоніал. про­блем Комінтерну, об­ґрунтуван­ні нац. політики ВКП(б) і КП(б)У; ви­вчен­ні історії укр. літ-ри «в эпоху промышлен­ного капитализма и империализма»; під­готовці академ. ви­да­н­ня творів Т. Шевченка; ви­дан­ні укр. словників, «в частности и главным образом индустриального характера». Президія ВУЦВК у своїй по­станові від 16 липня 1932 на «Доповідь ВУАН» від­значила, що Академія «остан­ніх років про­йшла шлях великого внутрішнього зро­ста­н­ня, зміцне­н­ня та пере­будови і на сьогодні стає справжнім центром науково-дослідної роботи, успішно роз­роблюючи ряд наукових і практичних комплексних та спеціяльних про­блем з різних галузей соцбудівництва».

Три тенденції — нарощува­н­ня досліджень у технол. і природничих галузях, знеціне­н­ня гуманітар. сфери і, водночас, крайня політизація всієї діяльності Академії — особливо виразно виявилися у роботі Ювілей. сесії ВУАН, присвяч. «15-літтю Жовтневої революції». У вступ. промові академік О. Богомолець, якого у лип. 1930, після смерті Д. Заболотного, обрано Президентом ВУАН, а в листопаді 1931 пере­о­брано на цю посаду, від­значив, що «Всеукраїнська Академія Наук, як вища науково-дослідна установа на Україні, після впертої боротьби за радянізацію і подола­н­ня спадщини СВУ, після значного внутрішнього зро­ста­н­ня, зміцне­н­ня й пере­будови... уві­мкнулася своєю науковою роботою в справу великої історичної ваги, в справу соціялістичного пере­творе­н­ня країни з технічно від­сталої, дрібноселянської — на країну могутньої індустрії та великого соціялістичного землеробства» («Всеукраїнська Академія Наук на службі соціялістичного будівництва. Праці ювілейної сесії ВУАН, присвяченої 15-літтю Жовтневої революції», К., 1933, с. 5). Це було маніфестува­н­ня включеності ВУАН у нову добу — добу «соціалістичної рекон­струкції», — а водночас і її остаточне пере­творе­н­ня на структуру тоталітар. су­спільства. Цілковиту під­порядкованість ВУАН парт. кер-ву, а її наук. діяльності — практ. зав­да­н­ням соц. будівництва мав під­креслити навʼязаний владою спец. ритуал: сесія почалася з обра­н­ня почес. президії у складі політбюро ЦК ВКП(б) і політбюро ЦК КП(б)У; прийня­т­тя привітань Сталіну, Косіору, Петровському, Молотову, Чубарю; вислуховува­н­ня привітань від делегацій заводів, колго­спів, червоноармій. частин тощо. Акад. О. Шліхтер свою доп. «Жовтень і наука» присвятив викладові вче­н­ня Маркса– Леніна про соціаліст. революцію, «історичних вказівок т. Сталіна», світ. кризі капіталізму та занепадові буржуаз. науки і тільки побіжно торкнувся діяльності ВУАН. Данину політ. конʼюнктурі від­давали і академік С. Семковський (доп. «Фізика і хемія як науки у світлі марксизму»), академік О. Богомолець (доп. «Теоретична медицина за 15 років радянської влади»). Натомість профес. тематика пере­важала в доповід­ях академік О. Пал­ладіна («Наукові досягне­н­ня в царині біо­хемії в УСРР за 15 років»), І. Шмальгаузена («Досягне­н­ня за 15 років у галузі загальнобіо­логічних про­блем зоології»), О. Фоміна («Досягне­н­ня за 15 років у галузі ботаніки»), Є. Оп­покова («Про досягне­н­ня гідрології в УСРР на 15-ті роковини Жовтня»), О. Гольдмана («Фото­електричні явища, про­блеми пере­творе­н­ня світлової енергії на електричну та огляд праць з цих питань Українського науково-дослідного ін­ституту фізики при ВУАН»), проф. О. Лейпунського («Руйнува­н­ня атомового ядра»), які містили ґрунтов. аналіз стану від­повід. галузей укр. науки в широкому між­нар. контекс­ті. Як напрямки, де укр. вчені здобули найвагоміших результатів, називалися генетика, гідрологія (створ. 1929 «Катедра гідрології ВУАН» була першою в СРСР академ. установою такого профілю; від 1931 діяв НДІ вод. господарства України, єдиний такого роду в Союзі); атомна фізика (праці Укр. фіз.-тех. ін­ституту); дослідже­н­ня фото­електрич. явищ (в Укр. НДІ фізики, утвор. 1929).

Поч. 30-х рр. приніс нові ви­пробува­н­ня Академії. На атмо­сфері в ній гнітюче від­бивалися політ. ре­пресії в країні, цілеспрямоване «загостре­н­ня класової боротьби», наслідки голодомору. Функцію «не­примирен­ної боротьби проти ворожих елементів ВУАН» виконувала комуніст. фракція ВУАН, що пере­творилася у своєрід. офіц. на­глядача за діяльністю всієї Академії і кожного окремого її чл. під приводом «всебічної, конкретної, глибокої проробки наукової продукції робітників ВУАН, скерованої на допомогу у великій більшості науковців методологічно пере­озброїтись, а явно ворожих ізолювати» («По­станова комуністичної фракції ВУАН про політичний стан Академії», 20 травня 1932). Шал «боротьби» проти «ворожих елементів» набирав такого моторош. характеру, що парт. кер-ву доводилося стримувати деяких надто во­йовничих функціонерів. Напр., у зга­даній по­станові засуджено «ви­ступ тов. Рибака на зборах І Від­ділу ВУАН з критикою математичних праць [М. М.] Крилова, з заявою академіку [М. М.] Крилову, що він його праць не читав і вважає, що й читати не треба їх, щоб дати оцінку як буржуазному вченому». Під гаслом «критики й самокритики» проводилися «чистки» кадрів у принизливій формі публічного обговоре­н­ня «громадського облич­чя» видатних учених, викри­т­тя «ворожих тенденцій» у їхніх працях, ви­значе­н­ня їхніх «здібностей» залежно від класового походже­н­ня. Вчених поділяли на групи: «буржуазно-ре­ставраторська» і «російсько-великодержавницька» К. Воблого і Л. Яснопольського; «українська націонал-фашистська» М. Грушевського; «нацдемівська», «українсько-буржуазна», «кадетсько-монархічна» С. Єфремова і А. Кримського; «ворожими елементами» називали академіків М. Кащенка, І. Шмальгаузена, М. Кравчука, В. Пере­тца, М. Шарлеманя та ін.; «націоналістичними пере­родженцями з партквитком у кишені», «дворушниками-опортуністами» — недавніх партвисуванців. Протягом 1933 Раднарком і ЦК КП(б)У кілька разів обговорюють пита­н­ня про недавно (1929) обраних академіками ВУАН кількох видат. учених Зх. України — М. Возняка, Ф. Колес­си, К. Студинського, В. Щурата, які «полностью продались польским помещикам» і «направили свою деятельность на отрыв Советской Украины от СССР и превращения ее в колонию империалистических держав», стали «агентами польских помещиков и немецких фашистов», «врагами украинских трудящихся масс». 22 вересня 1933 політбюро ЦК КП(б)У прийняло ріше­н­ня: «По­становление о лишении звания академиков [М. С.] Возняка, [Ф. М.] Колес­сы, [К. И.] Студинского, [В. Г.] Щурата опубликовать от имени СНК…»; «Лишить звания академиков [К. Г.] Воблого и [А. Е.] Крымского как активных клас­совых врагов…»; «Пере­вести на пенсию академиков: 1. [А. В.] Корчака-Чепурковского. 2. [В. И.] Липского. 3. [Н. Т.] Кащенко. 4. [Б. И.] Срезневского. 5. [В. Ф.] Левицкого. 6. [Д. И.] Яворницкого. 7. [Е. П.] Вотчала. 8. [Н. П.] Василенко. 9. [А. Н.] Гилярова.

Найбільшого роз­грому за­знали установи соц.-екон. і україно­знав. профілю, насамперед «циклу історичних наук». Власне, остан­ні, що «в повному складі були засмічені грушевʼянцями — українськими нацдемами і фашистами», просто ліквідовані, «всі ці «науковці» як клясово-ворожі елементи з роботи звільнені»; натомість «залишено всього 12 справжніх наукових робітників» (там само, с. 303). У січні 1934 12-й зʼїзд КП(б)У за­значив, що у ВУАН створилися «цілі штаби контр­революції», що там «повно було націоналізму» по лінії істор., етногр., літ., мовній; пере­можно рапортувалося, що порядком нище­н­ня цієї «націоналістичної контр­революції» викрито і викинено з наук. установ ВУАН і Наркомату освіти 248 націоналістів, шпигунів і класових ворогів, серед них 48 ворогів з партквитками. Ці спустоше­н­ня намагалися замаскувати, декларуючи створе­н­ня нових наук. напрямків на засадах марксист.-ленін. методології. По­становою Президії ВУЦВК від 16 липня 1932 ВУАН зобовʼязано «посилити ви­вче­н­ня історії клясової боротьби на Україні, особливо готува­н­ня і пере­моги пролетарської революції; досліджувати виробничий і соціяльний фолькльор, фолькльор пролетарської революції; ви­вчати про­блеми української літератури, мови, мистецтва; досліджувати про­блеми радянського будівництва і права; досліджувати роз­виток пролетарської культури нацменшостей України».

Парт.-держ. керівництво вимагало від науки давати ідеол. забезпече­н­ня соціаліст. будівництва за умов загостре­н­ня класової боротьби. Водночас робилося багато зусиль для роз­витку дослідж., що сприяли б вирішен­ню практ. нар.-госп. зав­дань. З цією метою по­стійно змінювано всю структуру Академії в бік дедалі більшої централізації та бюрократизації; зменшувалася роль видат. наук. особистостей, на ідеї та дослідниц. проекти яких раніше орієнтовано певні структурні ланки Академії.

Концентрованим вираже­н­ням цих тенденцій стала реорганізація ВУАН, що від­булася 1934. Згідно з по­становою ВУЦВК від 1 квітня 1934 Академію під­порядк. без­посередньо Раднаркомові УСРР з метою тіснішої спів­праці з наркоматами та Держпланом. Установлено єдиний бюджет Академії, і за роки другої пʼятирічки (1933–1937) він зріс більш як утричі. Принципове значе­н­ня мало те, що осн. структур. одиницею Академії став НДІ, який мав зосереджуватися на певній плановій тематиці. До раніше наявних ін­ститутів додалися нові, створ. на основі каф., комісій, лаб., кабінетів; ще раніше (1931–32) Академії пере­дано наук. керівництво низкою НДІ системи Наркомосвіти та ін. ві­домств: ін­ститути фізики, ботаніки, геології, вод. господарства; тепер же їх цілком під­порядк. Академії. 1934 створ. нові ін­ститути: електрозварюва­н­ня, фіз. хімії, клініч. фізіології, історії матер. культури (ще 1930 створ. Ін­ститут зоології, а 1933 — математики). У результаті реорганізації замість 164 каф., комісій, лаб. ВУАН обʼ­єд­нувала 36 структур. одиниць (НДІ та установ при Президії). Президії Академії під­порядк. Раду з ви­вче­н­ня продуктив. сил УСРР, редакц.-видавн. раду, видавництво, друкарню. 1936 ліквідовано ВУАМЛІН, яка вже втратила свою функцію ідеологічно ортодоксал. альтернативи Академії, оскільки, по-перше, було забезпечено ортодоксальність самої Академії, по-друге, Асоціація у свою чергу за­знала ре­пресій (до того ж Харків пере­став бути столицею УСРР),– і наук. установи ВУАМЛІНу пере­дано Академії; у звʼязку з цим шляхом обʼ­єд­на­н­ня цих установ з академічними створ. ін­ститути: історії України, економіки, укр. літ-ри; тоді ж засн. Ін­ститут укр. фольклору (на базі Етногр. комісії та Кабінету муз. етно­графії) та Респ. ботан. сад. 21 лютого 1936 Раднарком УСРР затвердив новий Статут Академії, яку було перейм. на АН УСРР. Ліквідовано Раду Академії, найвищим органом АН УСРР ви­значено Заг. збори, а в між­час­сі — Президію в складі 9 осіб (президент, 2 віце-президенти, неодмін­ний секр., 3 академіки-секретарі від­ділів, 2 академіки-члени Президії), яка фактично давно вже набула більшого значе­н­ня, ніж Заг. збори. Три від­діли — сусп. наук; матем. та природничих наук; тех. наук — обʼ­єд­нували від­повід­ні НДІ та ін. наук. установи. Тех. науки в одержавленій Академії набули такої ваги, що для них створ. окремий від­діл. Натомість триває «демонтаж» колиш. Істор.-філол. від­ділу, роз­чиненого у Від­ділі сусп. наук. Ще одна хвиля ре­пресій 1937–38 при­звела до того, що ліквідовано Ін­ститут шевченко­знавства (його дир., чл.-кор. АН Є. Шабліовського, заарештовано); Філос. комісію (її кер., академік С. Семковського, також заарештовано); Ін­ститут євр. пролетар. культури; Ін­ститут польс. пролетар. культури.

Але збільше­н­ня обсягу наук. досліджень в ін. галузях су­проводжувалося від­повід. поповне­н­ням складу Академії (див. Табл. 3).

Дійсний член ВУАН стали ґрунто­знавець і агрохімік К. Ґедройц, геолог М. Світальський (заарешт. 1937), право­знавець М. Палієнко; генетик І. Агол (заарешт. 1936), анатом В. Вороб­йов, фізик О. Лейпунський, біо­лог Т. Лисенко (який ві­ді­грав зловісну роль у рад. біол. науці), терапевт М. Стражеско, механік П. Супруненко (заарешт. 1937), психіатр О. Ющенко, математик і гео­граф О. Шмідт, хімік В. Яворський. Член-кореспондент стали 18 учених. На цій сесії, 27 травня 1934, Президентом ВУАН пере­о­брано О. Богомольця. Поряд з поповне­н­ням Академії за рахунок ві­домих учених, роз­ширювано під­готовку молодих наук. кадрів, що було зумовлене як практ. (зро­ста­н­ня мас­штабів «соціалістичного будівництва»), так і ідеол. («вихова­н­ня нової, радянської інтелігенції») потребами. У 1930 в Академії засн. аспірантуру; протягом 2-ї пол. 30-х рр. у ній під­готовлено бл. 200 н. с.

Наук. діяльність дедалі більше під­порядковувано зав­да­н­ням, що випливали з пʼятиріч. планів. У квіт. 1931 Держплан СРСР скликав Всесоюзну конф. з планува­н­ня н.-д. роботи, що проходила під гаслом зміцне­н­ня звʼязку науки з практикою. Від 1932 у ВУАН за­проваджено щорічні плани; освоюються нові наук. напрямки; перед­бачаються комплексні наук. дослідже­н­ня нар.-госп. про­блем силами різних наук. колективів. Наук. ін­ститути мали повʼязувати свою діяльність з Держпланом УСРР, наркоматами, госп. установами, подавати числен­ні звіти й доповіді. Від АН вимагалося під­тримувати «стахановський» та ін. рухи тощо.

Але водночас роз­вивалися і фундам. дослідже­н­ня. Серед найви­значніших успіхів укр. академ. науки 30-х рр. — праці з матем. фізики та неліній. механіки і мех. коливань, заг. теорії динаміч. систем М. Крилова і його учня М. Боголюбова; дослідж. М. Кравчука (заарешт. 1937) з теорії ліній. груп, теорії ймовірностей, теорії кореляцій, з про­блем на­ближених рішень диференціал. та інтеграл. рівнянь; роз­робка заг. теорії втомленості, стійкості металу, нових теорій динаміч. пружності кон­струкцій (праці засновника укр. наук. школи з теорії пружності О. Дин­ника, С. Серенсена та ін.). В. Плотников створив класичні основи теорії електрохімії неводних роз­чинів (1930) та вперше одержав металіч. алюміній у процесі електролізу неводних роз­чинів за звичайної температури (1931). Важливі дослідж. у фізиці міцності та пластичності здійснив Г. Курдюмов у Дні­проп. фіз.-тех. ін­ституті. В Укр. фіз.-тех. ін­ституті (засн. у Харкові 1929), який до 1938 не належав до АН, але під­тримував з нею без­посередні наук. звʼязки, вперше в СРСР одержано рідкі кисень та гелій (1931, Л. Шубников), здійснено роз­щепле­н­ня ядра атома літію швидкими протонами (1932, вперше в СРСР: К. Синельников, О. Лейпунський, А. Вальтер, Г. Латишев); уперше в СРСР одержано важку воду (О. Бродський, 1934); проведено дослідж. у фізиці напів­провід­ників (І. Курчатов, К. Синельников) і створ. при­скорювачі зарядж. частинок, роз­роблювано імпульсні та електро­стат. при­скорювачі (І. Курчатов, А. Вальтер), досліджувано атомні ядра за допомогою нейтронів (І. Курчатов, О. Лейпунський); створ. теорію роз­сіюва­н­ня світла (1934–35, Л. Ландау, О. Ахієзер, І. Померанчук); роз­роблено теор. основи фізики плазми (Л. Ландау, 1936). Успішно роз­вивалася генетика (І. Шмальгаузен, С. Гершензон, який встановив мутаген­ну дію ДНК, А. Сапегін), але її вихід на пере­дові рубежі в світі був зупинений силовим за­провадже­н­ням вульгаризов. «мічурінського вче­н­ня», на ідеолога якого висунули Т. Лисенка (7–14 жовтня 1939 у Москві проведено нараду з генетики і селекції, яка стала початком прямого тиску на прихильників класич. генетики; боротьба проти генетики, проти «менделізму-вейсманізму-морганізму» сягнула апофеозу в перші повоєн­ні роки). І. Шмальгаузен створив також теорію росту, його моно­графія «Ріст організмів» (1932) здобула світ. ви­зна­н­ня.

По­єд­на­н­ня теор. досліджень із практ. роз­робками характерне для роз­витку фіз. гео­графії (С. Рудницький, Г. Висоцький), екон. гео­графії (К. Воблий); геології; гідрології (особливо у звʼязку з будівництвом Дні­прогесу); фізіології рослин (Є. Вотчал, М. Кащенко, В. Любименко). В Ін­ституті біо­хімії під керівництвом О. Пал­ладіна ви­вчали функціонал. біо­хімію мʼязів; фізіологи школи О. Богомольця досліджували роль сполуч. тканини у механізмах старі­н­ня; в Ін­ституті мікробіо­логії та епідеміології, який створ. під керівництвом Д. Заболотного 1928, ви­вче­н­ня діяльності мікроорганізмів повʼязувалося з виріше­н­ням актуал. питань медицини, с. господарства та промисловості. В Ін­ститутах клініч. фізіології, біо­хімії, мікробіо­логії і епідеміології досліджувано також про­блеми оптимізації умов праці, оздоровле­н­ня організму людини.

Плани індустріалізації особл. стимул дали роз­виткові тех. наук, без­посередньо повʼязаних з практ. зав­да­н­нями різних вироб-в. 1934 електрозварюв. лаб., створену 1929 Є. Патоном, пере­твор. в Ін­ститут електрозварюва­н­ня, де вирішувалися принципові пита­н­ня механізації та автоматизації зварюв. процесів, що від­кривало широку дорогу за­стосуван­ню електрозварюва­н­ня у промисловості, буд-ві, транс­порті. Успіхів досягнуто у вирішен­ні зав­дань рекон­струкції металург. промисловості завдяки широким н.-д. роботам (зокрема М. Луговцов та Б. Коваль роз­робили метод виплавки у домен. печах високо­якіс. чавуну з криворіз. руд на донец. коксі, що до­зволило від­мовитися від транс­портува­н­ня сировини з Уралу); в елекротех. та радіотех. дослідже­н­нях; в Ін­ституті хімії роз­почато роботи в галузі порошк. металургії.

Однією з форм діяльності Академії стає проведе­н­ня наук. конференцій, присвяч. важливим нар.-госп. та наук. про­блемам; однак участь у всесоюз. наук. зʼ­їздах і конф., між­нар. кон­гресах суворо дозував ЦК КП(б)У. М. Крилов, Г. Пфейф­фер, Д. Ґраве пред­ставляли СРСР у між­нар. організаціях з матем. наук, О. Пал­ладін неодноразово очолював рад. делегації на між­нар. форумах фізіологів та біо­хіміків, О. Богомолець брав участь у між­нар. кон­гресах з питань пере­лива­н­ня крові (1935 — в Італії, 1937 — у Парижі), О. Фомін — у кон­гресі ботаніків у Гол­ландії (1934). Але пред­ставляли укр. вчені не Україну, а СРСР; субʼєктом між­нар. обмінів була не ВУАН, а АН СРСР. Під її ж егідою від­бувалися ті між­нар. наук. конференції та кон­греси, що проходили в СРСР, — пере­важно в Москві та Ленін­граді; втім, їхні учасники подекуди від­відували наук. заклади України, а Менделєєв. зʼїзд 1934 від­бувався в Харкові.

Після 1931 замість «Записок», «Збірників», «Праць» окремих каф., комісій, кабінетів почали виходити галузеві журнали та збірники, що їх видавали ін­ститути; у 1937 їх було 20, зокрема «Математичний журнал», «Біо­хімічні записки», «Фізичні записки», «Вісті АН УРСР». 1939 почав виходити щомісяч. ж. «Доповіді Академії наук УРСР».

Остан­ні пере­двоєн­ні роки діяльність АН УРСР проходила під знаком під­порядкованості здійснен­ню зав­дань 3-го пʼятиріч. плану (1938–42), що перед­бачав при­скорений роз­виток воєн­но-пром. комплексу, значне збільше­н­ня виплавки чавуну і сталі, продукції машинобудува­н­ня, хім. промисловості, видобутку палива, виробництва електро­енергії. Тож роз­ширювалися мас­штаби дослідж. насамперед у від­повід. галузях наук. знань. 1939 в АН УРСР створ. Ін­ститут енергетики, Ін­ститут чорної металургії, Ін­ститут технології силікатів; організ. Ін­ститут органіч. хімії та технології на базі ін. наук. установ. Від­повід­но до збільше­н­ня мас­штабів і планів дослідж. різко роз­ширено кадр. склад Академії: якщо на 1 січня 1939 вона мала 31 дійс. чл. і 8 чл.-кор., то в лютому 1939 обрано ще 29 дійс. чл. і 60 чл.-кор. АН УРСР (див. Табл. 3). Цього року уперше після великого погрому укр. інтелігенції у 1929–38, що створив кадровий вакуум у гуманітар. науках, обрано академік по Від­ділу сусп. наук: О. Білецького, Л. Булаховського, Є. Варгу, М. Калиновича, О. Корнійчука, Ю. Соколова. Шляхом залуче­н­ня нових кадрів намагалися компенсувати втрати, спричинені по­стій. «чистками» і викри­т­тями «ворогів народу». До Статуту АН 1936 було внесено небачений в академ. практиці пункт, згідно з яким члени Академії можуть бути по­збавлені свого зва­н­ня за по­становою Заг. зборів, якщо їхня діяльність спрямована на шкоду Союзові РСР. Фактично ж такі по­станови при­ймала Президія Академії. У 1936 як контр­революціонерів, дворушників і ворогів народу виведено зі складу Академії І. Агола, С. Семковського, М. Орлова, Й. Ліберберга, О. Дзеніса; у 1937 — Н. Кагановича, В. Смольного, В. Фінкельштейна, О. Касаткіна, Г. Ручка, Д. Белінга, А. Хвилю; у 1938 — В. Бернацького, В. Затонського, Д. Письмен­ного, М. Птуху, О. Соколовського, П. Супруненка, М. Кравчука, О. Лейпунського, Г. Хармадарʼяна, О. Гольдмана. Йшлося про так чи інакше ре­прес. учених, і, звичайно ж, Академія лише кон­статувала доконані факти. Але ці втрати маскували галасливою пропагандист. кампанією про оновле­н­ня Академії, роз­мах її діяльності.

На Заг. зборах АН 25 червня 1939 її Президент академік О. Богомолець доповів, що за роки двох сталін. пʼятирічок бюджет Академії збільшився в 20 разів, а кадри наук. працівників — у 2,5 раза (від 321 до 835). На 1 січня 1941 в системі Академії був 1191 наук. працівник, порівняно з 668 на 1 січня 1938. Осн. напрямки роботи АН УРСР фактично ви­значали ЦК КП(б)У та уряд як без­посередньо, так і через Держплан та наркомати. Це були про­блеми, повʼязані з роз­витком економіки та військ. потенціалу: виробництво високо­якіс. сталей, за­стосува­н­ня кисню в металургії, боротьба з корозією металів, електрозварюва­н­ня, виробництво кольор. металів, автоматизація вироб. процесів, роз­робка нових синтезів у хім. промисловості, ви­вче­н­ня можливостей викори­ста­н­ня енергії атом. ядра, роз­відува­н­ня пром. родовищ нафти та ін. Приділялась увага також про­блемам рослин­ництва і тварин­ництва, боротьбі зі шкідниками с. господарства, про­блемам комплекс. водопо­стача­н­ня УРСР, пита­н­ням охорони здоровʼя насел., під­вище­н­ня продуктивності праці, механізації та електрифікації с. господарства.

В Ін­ституті чорної металургії під керівництвом М. Луговцова, М. Доброхотова, І. Францевича роз­вʼязано складні пита­н­ня виробництва якіс. металу з керчен. руд та за­стосува­н­ня кисню для збільше­н­ня продуктивності мартенів. печей. У груд. 1940 Раднарком СРСР і ЦК ВКП(б) зобовʼязали великі заводи країни використовувати роз­роблений в Ін­ституті електрозварюва­н­ня під керівництвом Є. Патона новий спосіб швидкіс. автоматич. зварюва­н­ня під флюсом. В Ін­ституті гірн. механіки під керівництвом О. Дин­ника роз­робляли нову теорію гір. тиску, пита­н­ня міцності та стійкості в гірн. і металург. промисловості; результати дослідж. у галузі теорії пружності зна­йшли ви­зна­н­ня у світі, уві­йшли в під­ручники багатьох країн і успішно за­стосовувались на практиці. Ін­ститут фіз. хімії був єдиним у СРСР центром з ви­вче­н­ня стабільних ізотопів. У Фіз.-тех. ін­ституті тривали дослідж. про­блем ядер. фізики, фізики кри­сталів, напів­провід­ників, фізики низьких т-р, фізики надвисоких частот; під керівництвом А. Слуцкіна створ. перший у СРСР радіолокатор на магнетроні (1938– 39); тоді ж Є. Лейпунський роз­робив основи теорії синтезу алмазів. 1939 в Харкові від­булася всесоюзна нарада, присвяч. дослідже­н­ням атом. ядра, що засвідчувало пере­дові позиції укр. учених у цій галузі. В Ін­ституті математики В. Челомей завершив роботу з динаміч. стійкості авіац. кон­струкцій (1939). Ін­ститут геол. наук провадив дослідж. про­блем «Великого Кривого Рога», «Нагольного кряжа» в Донбасі (академік М. Світальський), «Нікопольського марганцевого родовища», «Великого Донбасу». В Ін­ституті енергетики (створ. 1939) Г. Проскура узагальнив роз­рахунок різного типу гі­дромашин, роз­винув теорію динаміч. подібності турбомашин, а 1940 вчені Ін­ституту спроектували велику газотурбін­ну установку замкн. циклу. Вагомих результатів досягли вчені ін­ститутів біол. циклу. Світ. ви­зна­н­ня ді­стали створ. О. Богомольцем теорія колоїдоплазної дії пере­лива­н­ня крові на організм та ви­вче­н­ня фізіол. системи сполуч. тканини; досягне­н­ня В. Філатова в офтальмології, його метод від­новлюв. хірургії та вче­н­ня про біо­ген­ні стимулятори. Після тривалого занепаду по­жвавлюється діяльність ін­ститутів Від­ділу сусп. наук, активізувалося дослідж. історії та археології, культури, літ-ри, мови, однак, попри подола­н­ня деяких на­йодіозніших стереотипів вульгар. соціологізму, ідеол. тиск на ці сфери триває; цілі пласти нац. культури залишаються замовчуваними або сфальсифікованими; робота в галузі словникарства під­порядковується тенденції нівелюва­н­ня української мови, а літературо­знавству навʼязується догма вирішал. впливу рос. літ-ри на українську, фактично — вторин­ності і несамо­стійності остан­ньої.

Певним поштовхом до активізації і більшої гнучкості в проведен­ні дослідж. у галузі укр. історії, культури, літ-ри, мови стала нова політ. ситуація навколо укр. пита­н­ня, що склалася у звʼязку зі спробами створе­н­ня Карпат. України (1938–39), а потім — після входже­н­ня Зх. України до складу УРСР (вересень 1939). У контекс­ті широких заходів із «радянізації» Зх. України у Львові організовано низку від­ділів НДІ АН УРСР: історії України, укр. літ-ри, мово­знавства, фольклору, археології, економіки; їх обʼ­єд­нано у Львів. філіал АН УРСР. Натомість зруйновано ті наук. структури, що їх створили українці Зх. України ціною величез. і жертов. зусиль. Ліквідовано НТШ, його майно, фонди пере­дано до АН УРСР, музеї НТШ реорганізовано в державні; Бібліотека НТШ за­знала «чистки» і стала б-кою АН. Масові депортації були спрямовані насамперед проти інтелігенції, але водночас із тактич. міркувань за­охочувано до спів­праці деяких авторитет. діячів науки і культури: поновлено в правах дійс. чл. АН тих, кого 1934 було виключено як «ворогів народу»,– К. Студинського, М. Возняка, В. Щурата, Ф. Колес­су; залучено до роботи у львів. філіалах АН І. Крипʼякевича, О. Терлецького, В. Сімовича, І. Свєнціцького, В. Радзикевича, М. Тершаківця, В. Огоновського, М. Соневицького та інших професорів. Червона армія при­йшла до «братів-українців» під гаслами «визволе­н­ня» від соц. і нац. гніту, отож рад. влада мала по­стати перед насел. Зх. України з обіцянками роз­витку нац. культури. Порядком під­готовки до «визвольного походу» було дещо від­кориговано фразеологію нац. політики в самій Рад. Україні, тимчасово трохи стишено кампанію проти «буржуазних націоналістів», «націонал-фашистів» тощо; в АН до актив. наук. діяльності повернулися деякі раніше проскрибовані вчені, насамперед один із засн. Академії академік А. Кримський. Президія АН УРСР звернулася з листом до вчених Зх. України: «…З великою радістю і любовʼю про­стягаємо вам, братам нашим, руку, щоб разом, під керівництвом великої Комуністичної партії (більшовиків), разом з усіма народами Рад. Союзу творити нове, прекрасне життя, про яке столі­т­тями мріяли генії людства».

Від­новилися контакти з ученими Зх. України, і це сприяло активізації наук. і культур. життя. На наук. конференціях у Києві з інтересом спри­ймалися ви­ступи львівʼян-академіків К. Студинського, Ф. Ко-лесси, М. Возняка, В. Щурата, проф. І. Крипʼякевича, В. Сімовича, Я. Пастернака, М. Пшепюрської та ін. У Львові від­булися дві великі сесії — філол.-літ. (восени 1940) та істор. (на поч. червня 1941), на яких ви­ступали київ. вчені — А. Кримський, О. Білецький, В. Петров, П. Курін­ний. Важл. подією в житті Академії став урочисто від­знач. у Києві в січні 1941 ювілей А. Кримського. У 1941 присудж. Сталін. премії: О. Богомольцю — за працю «Основи патологічної фізіології»; Є. Патону — за роз­робку методу і апаратури швидкіс. автоматич. зварюва­н­ня металу; З. Некрасову — за метод викори­ста­н­ня периферій. газів домен. печі для поліпше­н­ня тех.-екон. показників домен. плавки; О. Чекмарьову — за працю «Точна прокатка», В. Філатову — за від­кри­т­тя і роз­робку методу пере­садки рогівки ока від трупа і за лікува­н­ня методом тканин. терапії; О. Лурʼє — за наук. працю із знеболе­н­ня пологів; Т. Лисенку — за праці з літнього саді­н­ня картоплі; П. Тичині — за збірку віршів «Чуття єдиної родини»; О. Корнійчукові — за пʼєсу «Платон Кречет».

Період від осені 1939 до червня 1941 був порівняно найспокійнішим у житті Академії з політ. по­гляду і сповненим кон­структив. наук. праці. Число науковців у ній зросло до 1191. Числен­ні наук. конференції, що їх проводили ін­ститути АН УРСР, мали особл. значе­н­ня для науки всього СРСР.

АН у роки війни з нацистською Німеч­чиною

Напад нацист. Німеч­чини на Рад. Союз урвав цей період нарощува­н­ня твор. потенціалу Академії. Перед нею по­стали нові невід­кладні зав­да­н­ня, роботу під­порядковано вимогам воєн­ного часу. Вже в перші тижні війни почалася евакуація установ АН УРСР до Уфи (Башкирія). (Евакуювалися не всі; деяких учених заарештовано або інтерновано; академік К. Студинський і А. Кримський загинули під час примус. евакуації). Здійснено реорганізацію Академії, частину ін­ститутів обʼ­єд­нано, наук. сили сконцентровано в 15-ти н.-д. установах. Деякі з них роз­міщено в містах Уралу і Казах­стану: Ін­ститут електрозварюва­н­ня в Ниж. Тагілі, Ін­ститут енергетики — в Копєйську (Челябін. обл.), Ін­ститут чорної металургії — в Свердловську, Фіз.-тех. ін­ститут — в Алма-Аті. Вдалося вивезти на Сх. значну частину устаткува­н­ня і приладів, рукописні фонди письмен­ників-класиків та ін.

21 липня 1941 в Уфі від­булося перше від поч. війни засі­да­н­ня Президії АН УРСР. Обговорено пита­н­ня організації роботи для потреб фронту. У жовтні 1941 при Президії АН УРСР створ. Наук.-тех. комітет сприя­н­ня обороні на чолі з Президентом АН УРСР О. Богомольцем. Укр. вчені зробили величез. внесок у збільше­н­ня оборон. потенціалу СРСР, у роз­вʼяза­н­ня про­блем, що по­ставали перед рад. армією. У Фіз.-тех. ін­ституті створ. радіолокатор, який за­стосовано в ППО Москви; Ін­ститут електрозварюва­н­ня роз­робив технологію автоматич. зварюва­н­ня корпусів танків, авіабомб, артилер. систем; в Ін­ституті чорної металургії роз­роблено способи вдосконале­н­ня кон­струкції мартенів. печей, виплавле­н­ня високо­якіс. чавуну нових марок, нову технологію виготовле­н­ня труб для артилер. стволів (П. Ємельяненко), вдосконалено процес виготовле­н­ня броньової сталі (І. Францевич). В ін­ститутах АН УРСР роз­роблено нові види боє­припасів, створ. акустичні прилади для ППО. Під керівництвом М. Лаврентьєва виконано ряд матем. досліджень приклад. характеру. Гідротранс­форматори і гі­дромуфти кон­струкції Г. Проскури поліпшували маневреність і бо­йові якості танків. Чимало досліджень оборон­ного характеру здійснено під керівництвом О. Лейпунського. Тривали роботи в галузі ядер. фізики. Всесоюзне значе­н­ня мала конф., яку скликав Ін­ститут клініч. фізіології і на якій продемонстровано антиретикулярну сироватку академік О. Богомольця; вже 1943 було налагоджено масове виготовле­н­ня її, що врятувало тисячі поранених, як і вітамін К3 та вікасол академік О. Пал­ладіна; роз­ширене виробництво цих препаратів було налагоджено на Уфим. вітамін. заводі.

Діяльність Від­діл. сусп. наук мала значною мірою агітац.-пропагандист. характер: ви­дано багато брошур, книжок, статей на тему боротьби словʼян. народів проти нім. загарбників у минулому. Перед за­грозою поразки у війні рад. керівництво змушене було звернутися до патріот. традицій не лише рос., а й укр. та ін. народів СРСР, заговорити про нац. й держ. права українців. М. Хрущов навіть ви­ступив на дуже короткий час у ролі такого собі «оборонця» української мови та нац. існува­н­ня українського народу: «Чи буде український народ говорити рідною мовою, чи наші поколі­н­ня будуть знімечуватися?». Тимчас. послабле­н­ня викори­стали укр. науковці і письмен­ники — зʼявився ряд яскравих нац.-патріот. творів поезії й прози, брошур про істор. героїв українського народу, обʼєктивніші (пізніше гостро роз­критиковані за «націоналізм») праці з історії України (колект. «Нарис історії України», 1942), історії укр. літ-ри («Нарис історії української літератури» Є. Кирилюка і С. Маслова, 1945). У наук. працях і публіцист. ви­ступах знову зʼявилося на деякий час прі­звище М. Грушевського. У нарисі академік О. Пал­ладіна «Академія наук Української Радянської Соціалістичної Республіки. 1919–1944» (К., 1944) зга­дано про заслуги М. Грушевського і М. Туган-Барановського.

Укр. науковці за короткий час багато зробили для допомоги нар. госп-ву Башкирії. У зга­даному нарисі О. Пал­ладіна говориться, зокрема, про внесок АН УРСР у роз­виток паливно-енергет. комплексу Башкирії, медицини, с. господарства (під­вище­н­ня врожайності с.-г. культур, боротьба із шкідниками, вирощува­н­ня цукр. буряка і кок-сагизу). Влітку 1943 АН УРСР пере­дала в роз­порядже­н­ня Раднаркому Башкир. АРСР 9 томів матеріалів, що стосувалися про­блем роз­витку продуктив. сил і викори­ста­н­ня природ. ресурсів респ. Наук. установи АН УРСР, що пере­бували в ін. регіонах СРСР, надавали допомогу місц. господарникам і вченим (проект будівництва першого в Узбеки­стані металург. заводу; роз­робка технологій викори­ста­н­ня поліметал. руд Казах­стану та ін.). З поліпше­н­ням становища на фронтах Раднарком СРСР 9 травня 1943 по­становив пере­вести АН УРСР до Москви. А протягом березня–липня 1944 всі установи Академії повернулися в Україну і включилися у від­будову зруйнов. нар. господарства.

За час нім.-фашист. окупації Києва те майно Академії, яке не встигли евакуювати, було пограбоване. У Києві залишилося багато науковців, зокрема чимало спів­роб. АН, серед них академік В. Плотников, Б. Лисін, В. Шапошников, які намагалися врятувати наук. обладна­н­ня і навіть від­новити роботу Академії на засадах першозасновників УАН; Президентом обрано В. Плотникова, обрано також нових академік — М. Грунського і М. Шматька; від­новлено кілька ін­ститутів: геології; зообіо­логії; ботаніки; історії; археології; літ-ри; мово­знавства та ін. Але з багатьох причин — брак елементар. умов для роботи, недовіра окупац. адміністрації, заг. деморалізація — справа ця виявилася без­пер­спективною, і в січні 1942, з придуше­н­ням усіх форм укр. життя в окупов. Києві, цю ефемерну УАН закрито. У 1945 гурт укр. учених на еміграції створив Українську Вільну Академію Наук (УВАН), осн. осідок якої 1949 пере­несено до Він­ніпеґа, а 1950 до Нью-Йорка, де вона міститься й тепер. УВАН мала від­діли: Істор.-філос. та філол.; Екон. та сусп. наук; Природничих та мед. наук; Фізико-хеміко-матем. і тех. наук; Мистецьку кураторію.

Заг. сума збитків, заподіяних установам АН УРСР за часи окупації, становила, за офіц. даними, 126 млн крб. Із б-ки АН УРСР викрадено бл. 1 млн книг; до Німеч­чини вивезено з музеїв багато худож. та істор. цін­ностей. Для від­новле­н­ня роботи наук. установ ЦК КП(б)У і Раднарком УРСР виділили в 1944 для РСР 24 млн крб. 17 липня 1944 Раднарком УРСР прийняв по­станову «Про структуру Академії наук УРСР», від­повід­но до якої від­новлено діяльність багатьох наук. установ, що існували до війни, і створ. низку нових. У Львові поновлено роботу від­ділів усіх ін­ститутів Від­діл. сусп. наук АН УРСР. 28 липня 1944 Президія Академії схвалила нову редакцію Статуту Академії (затвердж. Раднаркомом УРСР 6 лютого 1945), яка зберігала осн. положе­н­ня Статуту 1936, але було до­дано пункт про на­да­н­ня Академією консультацій вищим уряд. органам УРСР. 26–30 вересня 1944 від­булася ювілейна сесія АН УРСР на від­знаку 25-річчя її існува­н­ня (справжню дату створе­н­ня Академії — 14 листопада1918 — не ви­знавали). Робоча сесія АН від­булася 9–13 лютого 1945 в Києві. На ній роз­глянуто під­сумки роботи за 1944 і план дослідж. на 1945; обрано 15 дійс. чл. і 18 чл.-кор. (див. Табл. 4).

АН у роки повоєн­ної від­будови та апогею сталінізму

У пʼятиріч. плані Від­будови й роз­витку нар. господарства СРСР, а від­повід­но й у пʼятиріч. плані УРСР були перед­бачені швидкі темпи від­новле­н­ня й зро­ста­н­ня пром. виробництва на оновленій тех. базі. Це ставило великі зав­да­н­ня перед від­повід. галузями науки. АН УРСР роз­робила пʼятиріч. план наук. досліджень, що мали забезпечити наук. і тех. під­стави для роз­вʼяза­н­ня про­блем від­будови й роз­витку нар. господарства, вщент зруйнованого війною. Протягом 1945–47 здійснювалося від­новле­н­ня наук.-тех. бази дослід. установ Академії. Роз­горталося капітал. будівництво за планом роз­шире­н­ня мережі наук. закладів.

У листопаді 1946 від­булися Заг. збори АН УРСР, які обрали новий склад Президії та, у звʼязку зі смертю О. Богомольця (14 липня 1946), — нового Президента АН УРСР — ним став О. Пал­ладін.

Від­повід­но до нар.-госп. потреб роз­ширювано мережу наук. установ. 1946 створ. Від­діл с.-г. наук, якому пере­дано ново­створені ін­ститути: фізіології с.-г. рослин і агрохімії; генетики і селекції; ентомології та фітопатології; лісівництва; 1947 у Від­ділі тех. наук на базі Ін­ституту енергетики створ. 2 нові ін­ститути: тепло­енергетики та електротехніки. Тоді ж від­новлено пере­рвану під час війни діяльність Ради з ви­вче­н­ня продуктив. сил УРСР, яка координувала дослідж. в ін­ститутах АН, університетах, ві­домчих організаціях, планувала дослідже­н­ня комплекс. про­блем, та ефектив. викори­ста­н­ня матеріальних ресурсів України.

Зро­став кадр. потенціал АН УРСР. 1946 у ній було 956 науковців, з них — 70 дійс. чл. і 79 член-кореспондент; у 1950 — 1412 науковців, з них — 81 дійс. чл. і 88 чл.-кор. В аспірантурі академ. установ у 1946 на­вчалося 119 аспірантів, у 1950 — 309. Приділяючи велику увагу роз­виткові науки, насамперед її приклад. галузей, зорієнтов. на виріше­н­ня нагальних нар.-госп. про­блем, ВКП(б) та її респ. філія — КП(б)У пильно стежили за ідеол. дисципліною в лавах науковців. У ставлен­ні до науки «діалектично» по­єд­нувалися, з одного боку, пі­до­зріливість і недовіра до світо­гляд. і громадян. позицій учених, установка на політ. контроль над ними, з другого — ро­зумі­н­ня сили авторитету і сусп. впливовості науки, рішучість максимально викори­стати її для тотального утвердже­н­ня комуніст. ідеології. З цього по­гляду ситуація перших повоєн. літ була вкрай напруженою. Пере­мога над нацист. Німеч­чиною викликала в рад. су­спільстві під­несе­н­ня і сподіва­н­ня на демократ. зміни. Ці на­строї живилися також певною ідеол. лібералізацією в роки війни (як-от до­звіл апелювати до нац. патріотизму народів СРСР, тимчасова «реабілітація» багатьох із нац. героїв цих народів), а головне — враже­н­нями, які винесли міль­йони рад. солдатів від життя народів Європи. Кремлів. стратеги не могли не від­чувати повʼязаної з цим небезпеки і не могли не згадати істор. прецедент — антимонарх. рух декабристів як пере­можців Наполеона. Тому ВКП(б), яка завжди керувалася, на від­міну від усіх своїх су­противників у світі, глибоко продуманою стратегією тотал. політ. боротьби, завдає один за одним ряд випереджал. ідеол. ударів. ЦК ВКП(б) при­ймає низку по­станов з ідеол. питань (символом цього на­ступал. догматизму стало прі­звище тодіш. секр. ЦК з ідеології А. Жданова), проводить т. зв. всесоюзні дис­кусії з питань філософії, біо­логії, фізіології, мово­знавства, економіки, які не­змін­но закінчувалися пере­могою «наукового марксизму», тобто поточних парт. на­станов. Кампанія боротьби з «буржуазним ідеалізмом» у філософії, фізиці, біо­логії, «морганізмом-менделізмом» у генетиці, «буржуазним обʼєктивізмом» в історії, «декадентством» і «низькопоклонством» у літературі й літературо­знавстві, «формалізмом» і «какофонією» в музиці, «буржуазним націоналізмом» і «космополітизмом» (а потім «сіонізмом», що су­проводжувалося кадр. чистками і за нац. ознакою) у всій широкій сфері інтелектуал. життя при­звели до заборони чи паралічу цілих наук. напрямів і форм мист. творчості і су­проводжувалися шельмува­н­ням або й покара­н­ням багатьох видат. учених і діячів культури. В Україні всесоюзні «проробки» завжди набирали «ударного» характеру. Тож ЦК КП(б)У збагатив ідеол. кампанію гарячковим вишукува­н­ням і го­строю критикою «недоліків» у роботі наук. установ, насамперед Від­ділу сусп. наук АН УРСР. Зокрема, в по­станові ЦК КП(б)У від 29 серпня 1947 «Про політичні помилки і незадовільну роботу Ін­ституту історії України Академії наук УРСР» вказувалося на не­припустимі «збоче­н­ня» в працях істориків і вимагалося від колективу Ін­ституту історії України посилити боротьбу проти ворожих тенденцій, буржуазно-націоналіст. фальсифікацій минулого українського народу (зокрема «реакційних вигадок» В. Антоновича і М. Грушевського — «викри­т­тя» по­глядів М. Грушевського ставилося в особл. обовʼязок укр. рад. історикам і пропагандистам), ширше показувати дружбу укр. і рос. та ін. народів СРСР, глибше висвітлювати провід­ну роль робітничого класу, всесвіт.-істор. значе­н­ня «Великої Жовтневої соціалістичної революції» тощо. Фактично це була орієнтація на парт. міфологізацію історії, і обʼєктив. науці нелегко було витримувати цей тиск. Ще раніше, 24 серпня 1946, ЦК КП(б)У прийняв по­станову, в якій засудив методол. помилки авторів ви­даного в 1945 «Нарису історії української літератури», що зумовило посиле­н­ня ідеол. цензури в літературо­знавстві. Парт. контроль над усіма галузями науки набирав гротеск. форм. Так, Л. Каганович, ставши першим секр. ЦК КП(б)У, створив 1947 комісію політбюро ЦК КП(б)У з науки, яку сам очолив і на якій заслуховував доповіді директорів академ. ін­ститутів. 5 травня 1947 на засі­дан­ні комісії звітував дир. Ін­ституту ботаніки Д. Зеров. Було ви­знано, що тематика ін­ституту ві­дірвана від потреб с. господарства — «багато місця приділяється ви­вчен­ню мхів, лишайників і спорових рослин»,– і вимагалося докорін­но змінити її. По­стійно втручався в справи академ. науки і М. Хрущов, то висміюючи у своїх ви­ступах «ві­дірвану від життя» тематику (як-от дослідж. дрозофілів), то вимагаючи забезпечити вирощува­н­ня в Україні «потрібних» рослин з ін. клімат. зон (горезвісна кампанія з упровадже­н­ня кок-сагизу). На­прикінці 40-х — поч. 50-х рр. одіоз. форм набув культ особи Сталіна не лише як вождя народів, але і як «корифея всіх наук», ідеї якого мали бути дорого­вказом для вчених усіх галузей і який уже сам рішуче поправляв учених, брався за без­посереднє роз­вʼяза­н­ня спец. про­блем (теорія «продуктооб­міну» як економічного майбутнього соціалізму — «Економічні про­блеми соціалізму в СРСР»; лінгвістичні закони — «До пита­н­ня про марксизм у мово­знавстві»). «Геніальні» сталін. «праці» були предметом «всенародного обговоре­н­ня» і одно­стайного схвале­н­ня; більше того, вони ставали дорогоцін. набутком «усього про­гресив. людства», всер­йоз обговорювалися в компартіях Європи і світу як нові осягне­н­ня марксист. теор. думки. 1948 роз­почалася галаслива пропагандист. кампанія навколо т. зв. «Сталінського плану пере­творе­н­ня природи», що су­проводжувалася черговою пере­орієнтацією наук. досліджень і пере­розподілом капітало­вкладень. Зро­зуміла річ, усе це створювало далеко не здорову об­становку в науці.

Нищівного удару було зав­дано генетиці, пере­слідува­н­ня якої почалися напередодні війни з арешту М. Вавилова (нічого доброго не віщувало їй обра­н­ня у 1938 парт. висуванця, «народного академіка» Т. Лисенка Президентом ВАСГНІЛ). У серпні 1948 проведено сесію ВАСГНІЛ, на якій Т. Лисенко зробив погромну доповідь, схвалену, як під­креслювалося, ЦК ВКП(б). У ній та у ви­ступах «лисенківців» брутально ошельмовано видат. біо­логів-генетиків як «менделістів-вейсманістів-морганістів» та «без­рідних космополітів». Осн. удар було спрямовано проти укр. учених І. Шмальгаузена, С. Гершензона (на «республіканському рівні» до них долучали ще голову Від­ділу біол. наук Д. Третьякова, голову Від­ділу с.-госп. наук М. Гришка та ін.), рос. ученого М. Дубініна та його спів­роб. Проте в ін. напрямках біол. наук дослідж. не припинялися, і досягнуто успіхів у селекції пшениці (В. Юрʼєв), в удосконален­ні хім. і біол. методів боротьби зі шкідниками с. господарства тощо.

І в гуманітар. науках, попри ідеол. терор, не вся дослідниц. і видавн. робота була паралізована: потреби сусп. життя брали своє. 1949 роз­почато багатотомове вид. «Археологічні памʼятки УРСР»; 1951 ви­дано двотом. «Курс сучасної літературної мови» за ред. Л. Булаховського. У 1951–56 ви­дано твори Лесі Українки в 5 т.; 1952–53 здійснено академ. ви­да­н­ня творів І. Котляревського в 2 т.; 1954–55 — твори Панаса Мирного в 5 т.; 1955–56 — твори Марка Вовчка в 6 т. У трав. 1949 створ. Сектор держави і права на чолі з В. Корецьким — для дослідж. про­блем історії держави та права УРСР, питань між­нар. права, оскільки УРСР була членом-засновником ООН. Ін­ститут філософії видав зібр. праць Г. Сковороди, роз­почав ви­вче­н­ня спадщини вчених Києво-Могилян. академії; мово­знавці чимало зробили в галузях лексико­графії і діалектології, істор. фонетики і граматики. Виходили десятки моно­графій, присвячених укр. письмен­никам-класикам, і по­ступово долався вульгарносоціол. під­хід до їхньої творчості; здійснювалися ви­да­н­ня їхніх творів, хоч і їх часто спотворювала цензура. Не вдавалося опублікувати і багато зі­брань нар. творчості, які під­готували фольклористи; забраковано 3-том. працю «Художники Радянської України» (1951). Нова хвиля пере­слідувань укр. культури почалася після того, як 2 лютого 1951 у г. «Правда» опублік. редакційну ст. «Проти ідеологічних пере­кручень у літературі», автором якої був, імовірно, сам Й. Сталін, в якій різко засуджено як «націоналістичний» вірш В. Сосюри «Любіть Україну», а водночас в образливій формі кинуто докір і СПУ.

Фіз.-тех. науки меншою мірою за­знавали некомпетент. втручань (хоч кадр. чистки за ідеол. та нац. ознаками були й тут), і саме в них досягалося найвагоміших результатів. Традиційно високим був рівень дослідж. укр. математиків і фізиків. Так, в Ін­ституті математики одержано вагомі результати з теорії комплекс. змін­ної, проведено важливі дослідж. у галузі матем. фізики, диференц. рівнянь і теорії пружності. Ви­зна­н­ня в наук. світі ді­стали праці М. Боголюбова в галузі неліній. механіки й статистич. фізики, О. Погорєлова — в галузі теорії опуклих поверхонь, М. Лаврентьєва — з теорії квазіконформ. від­ображень; цих учених від­значено найвищою тоді держ. премією — Сталінською. Вчені-фізики створили низьковольтний високоефект. випрямляч змін­ного струму, новий тип рентґенів. трубок; провадили важливі дослідж. в галузі низьких т-р, ви­вчали процеси дифузії і кри­сталізації металів і сплавів. За дослідже­н­ня атом. ядра Сталін. премії удостоєно Г. Латишева, а за дослідж. у галузі хімії ізотопів — О. Бродського. Н.-д. роботи в галузі біо­хімії гол. мозку і центр. нервової системи проводилися в Ін­ституті біо­хімії; в цьому ж Ін­ституті В. Бєліцер одержав фундам. результати в галузі хімії і біо­хімії білків, а від 1952 М. Гулий почав роз­робляти про­блему біо­синтезу білка.

Провід. тенденцією залишалося зміцне­н­ня звʼязків науки з практикою, орієнтація на викона­н­ня конкрет. нар.-госп. зав­дань. Тут особливо помітними були досягне­н­ня Ін­ституту електрозварюва­н­ня, які широко впроваджувались у пром-сть і транс­порт усього СРСР, сприяючи під­вищен­ню продуктивності праці та даючи значний екон. ефект; 16 листопада 1953 РМ СРСР ухвалила спец. по­станову «Про заходи по дальшому впроваджен­ню в народне господарство нових способів електрозварюва­н­ня, опрацьованих Ін­ститутом електрозварюва­н­ня ім. Є. Патона АН УРСР». На­прикінці 50-х рр. СРСР ви­йшов на перше місце в світі за обсягом автоматич. під флюсом і електрошлак. зварюва­н­ня. В Ін­ституті заг. і неорганіч. хімії створ. технол. схему виробництва деяких рідкіс. металів з вітчизн. сировини. Роз­почався роз­виток порошкової металургії; 1955 створ. Ін­ститут металокераміки і спец­сплавів, який очолив І. Францевич. В Ін­ституті геології роз­роблено нові методи роз­відува­н­ня покладів заліз. руд, нафти, камʼяного вугі­л­ля. За від­кри­т­тя нових покладів природ. газу Сталін. премію присуджено М. Єліну. В Ін­ституті мікробіо­логії виготовлено новий антибіо­тич. препарат мікроцид, що зна­йшов широке за­стосува­н­ня в лікув. практиці. Ефектив. метод боротьби із шкідниками ліс. і с.-г. культур за­пропонували науковці Ін­ституту ентомології і фітопатології. Заходи для збільше­н­ня запасів пром. риб у Дні­прі й Дунаї були роз­роблені в Ін­ституті гідробіо­логії; за нові методи роз­веде­н­ня риб Сталін. премію присуджено В. Мовчану.

Для активізації су­спільство­знав. наук у соц. буд-ві посилювано пропаганду марксист.-ленін. методології, яка вважалася запорукою їхніх успіхів. У липні 1946 створ. філос. комісію АН УРСР, у листопаді того ж року її реорганіз. в Ін­ститут філософії, провід. спеціалістів до якого за­прошено з Москви. 1948 створ. Кабінет держави і права, а 1949 на його базі — Сектор держави і права АН УРСР.

За післявоєн­не десятилі­т­тя двічі проводилися вибори до АН: у червні 1948 обрано 25 дійс. чл. і 28 член-кореспондент; у травні 1951 — 19 дійс. чл. і 35 чл.-кор. (див. Табл. 5).

Зро­стали мас­штаби видавн. діяльності АН УРСР. У 1950 ви­дано 136 назв наук. праць обсягом 1140 друк. арк. АН УРСР прагнула роз­вивати звʼязки з ученими зарубіж. країн, хоч вони, за умов «залізної завіси», мали вимушено обмежений характер. У 1947 Президент АН УРСР О. Пал­ладін ви­ступив з доповід­дю на між­нар. кон­гресі фізіологів у Лондоні. Зате максимально активною була спів­праця з АН союз. республік та АН СРСР, Президія якої фактично координувала і скеровувала наук. роботу в СРСР. Суб­ординаційна «вищість» АН СРСР стосовно АН союз. республік під­креслювалася й ієрархією членства: лише окремі академіки респ. академій ді­ставали вищий статус — ставали академік АН СРСР. Так, 1946 дійс. чл. АН СРСР обрано дійс. чл. АН УРСР О. Дин­ника, Б. Ісаченка, М. Лаврентьєва; чл.-кор. АН СРСР — дійс. чл. АН УРСР О. Білецького, Л. Булаховського, М. Боголюбова (1947), чл.-кор. Д. Фердмана (1946).

На обʼ­єд­наному засі­дан­ні Президії АН СРСР і Президії АН УРСР 20 жовтня 1950 в Москві прийнято ріше­н­ня про організацію на базі наяв. установ АН УРСР у Львові філіалу АН УРСР, який і був створ. 1951 у складі ін­ститутів: сусп. наук; корис. копалин; машино­знавства і автоматики; агробіо­логії. Курс на пере­творе­н­ня Львова у регіон. центр академ. науки здійснювався з політ. мотивів: він мав показати світові успіхи у справі радянізації зх. областей України і сприяти залучен­ню зх.-укр. інтелігенції до спів­праці з новою владою, викори­стан­ню її потенціалу. Водночас це був і крок до деякого роз­осередже­н­ня академ. науки, яка залишалася зосередж. пере­важно в Києві (станом на 1955 у столиці роз­міщувалися 32 ін­ститути й наук. установи з наявних 41). Ще одним кроком було створе­н­ня Крим. філіалу АН УРСР після при­єд­на­н­ня Крим. обл. до України (1954) — з 8 наук. від­ділами: хімії, зоології, ботаніки, геології, ґрунто­знавства, карто­знавства і спелеології, гірн. агролісомеліорації і степ. лісівництва, історії і археології. Втім, уже 1956 філіал ліквідовано, натомість створ. Ін­ститут мінерал. ресурсів у Сімферополі. Пита­н­ня роз­осередже­н­ня наук. установ, подола­н­ня надмірної централізації наук. діяльності залишалося й надалі актуальним.

На 16 зʼ­їзді КП(б)У (1949) та лютн. (1952) пленумі ЦК КП(б)У під­дано критиці ряд установ АН УРСР за ві­дірваність від практики соціаліст. будівництва; вимагалося ефективніше впроваджувати здобутки науки в нар. госп-во. Від­повід­но до цих вимог роз­шире­н­ня наук. досліджень, створе­н­ня нових н.-д. установ здійснювано з урахува­н­ням конкрет. зав­дань наук.-тех. про­гресу. 1950 при Президії АН УРСР створ. Комітет сприя­н­ня буд-ву електро­станцій, ка­налів, зрошув. систем, 1951 — Комітет з на­да­н­ня наук. допомоги колгоспам. Того ж року створ. Ін­ститут металофізики, 1955 — Ін­ститут металокераміки і спец. сплавів та Ін­ститут радіофізики і електроніки (Харків). Для зміцне­н­ня звʼязку академ. установ з виробництвом практикувалися виїзні засі­да­н­ня Президії та Від­ділів АН УРСР, зу­стрічі з практиками. У 1953 Президія АН створила спец. комісії для спів­праці з мін-вами і ві­домствами, а також Комісією з впровадже­н­ня наук. досягнень у виробництво на чолі з віце-президентом АН П. Семененком. Від­повід­но до потреб економіки та згідно з парт. директивами роз­горталися цілі наук. напрями. Так, після рішень травн. (1958) Пленуму ЦК КПРС про при­скор. роз­виток хім. промисловості в СРСР у складі АН УРСР створ. Ін­ститут хімії полімерів і мономерів.

АН у добу «від­лиги»

Прагматичний, утилітар. під­хід до науки, який диктували партія і уряд, стимулював, насамперед, її прикладні галузі; фундам. дослідже­н­ням, якщо вони не були повʼязані з роз­витком військ. техніки, приділялося менше уваги. Цей під­хід мало змінився і після 20-го зʼ­їзду партії (1956), але він, засудивши «культ особи» Сталіна та на­йодіозніші форми догматизму, дав більший про­стір свободі наук. думки. Власне, надії на деяку «лібералізацію» зʼявилися вже після смерті Й. Сталіна (1953), коли й виникла в колах інтелігенції метафора «від­лиги» з виразним політ. змістом. Як практ. потреби по­ступово долали барʼєри ідеол. догм, видно на прикладі роз­витку кібернетики, яку в 40-х рр. оголошено було «лженаукою». Проте ще 1947 в Ін­ституті електротехніки під керівництвом С. Лебедєва створ. лабораторію моделюва­н­ня та обчислюв. техніки, де проводилися дослідж. у галузі теор. кібернетики (результатом яких було створе­н­ня першої в СРСР і континент. Європі електрон. цифрової обчислювальної машини для наук. роз­рахунків — «МЭСМ»). Упереджене ставле­н­ня до кібернетики гальмувало ці дослідже­н­ня 1956 їх пере­несено в Лаб. обчислюв. техніки Ін­ституту математики, яку очолив В. Глушков. На базі лаб. 1957 створ. Обчислюв. центр АН УРСР, який був піонером у створен­ні електрон. обчислюв. машин для нар. господарства СРСР. Тут у 1956–1959 роз­роблено універс. обчислюв. машину «Київ», що стало початком створе­н­ня серії ЕОМ, які дали під­ставу для висуне­н­ня концепції ієрархічних АСК нар. господарством. Зміна ставле­н­ня до кібернетики — ще недавно «лженауки» — була складовою частиною пере­орієнтації всієї політики КПРС у галузі науки, яку започаткував у лип. 1955 пленум ЦК КПРС. Із великим запізне­н­ням було усві­домлено, що в світі від­бувається науково-технічна революція (НТР) і саме вона, а не роз­виток традиц. вироб. галузей, вирішуватиме долю «змага­н­ня двох систем», ви­значатиме спів­від­ноше­н­ня мілітар. потуги великих держав.

1958 Ін­ститут механіки включається у викона­н­ня наук. про­грам, повʼяз. із створе­н­ням у Дні­пропетровську ракетобуд. комплексу, ді­стає зав­да­н­ня з тематики руху штуч. супутників Землі, режимів руху рідини, колива­н­нями кон­струкцій, про­блем їхньої міцності та ін. Ін­ституту були на­дані спец. кон­структор.-технол. служби, дослідне вир-во тощо. Вчені ін­ститутів фіз. профілю — Фіз.-тех., Фізики, Напів­провід­ників та металів, Радіофізики і електроніки, Фіз.-тех. низьких т-р — роз­вивали нові наук. напрями: фізика плазми і керований термоядер. синтез, реакторне матеріало­знавство, плазмова електроніка, електрон­на теорія металів, фізика електрон. станів молекуляр. кри­сталів. У Фіз.-тех. ін­ституті стали до ладу при­скорювачі зарядж. частинок, в Ін­ституті фізики в Києві — ядерний реактор (1960), що роз­ширило можливості екс­перим. і теор. досліджень. 1960 створ. Ін­ститут напів­провід­ників, що посів провід­не місце в СРСР у галузі, де СРСР особливо від­ставав від США. З ініціативи М. Хрущова роз­почато і форсований роз­виток «великої хімії» з метою подолати від­става­н­ня на цьому стратегічно важливому напрямку наук.-тех. про­гресу, що сприяло роз­гортан­ню досліджень у ново­створ. Ін­ституті хімії полімерів та мономерів (1959), в Ін­ституті фіз. хімії, Ін­ституті заг. та неорганіч. хімії. Від­новилися дослідж. із генетики, які очолив ще недавно шельмований С. Гершензон — спершу в Ін­ституті зоології, а потім в Ін­ституті мікробіо­логії і вірусології ім. Д. Заболотного. М. Амосов створив апарат «штучне серце-легені» (1960), П. Костюк роз­робив методику мікро­електрод. ви­вче­н­ня нервових клітин. Серед ви­знач. досягнень укр. науковців у 50-х рр. — виявле­н­ня родовищ нафти в Полтав. та природ. газу — в Харків. обл. (Шебелинка); побудова одного з найбільших у світі суцільнозвар. моста через Дні­про в Києві, якому присвоєно імʼя Є. Патона (1953); впровадже­н­ня у важке машинобудува­н­ня методу електрошлак. зварюва­н­ня (Ленін. премію 1957 присуджено Б. Патону і Г. Волошкевичу); роз­робка і організація масового виробництва нових електровимірюв. приладів (Сталін. премію 1951 присуджено А. Нестеренку) та ін. За моно­графію «Ви­значник рослин УРСР» її автори — М. Котов, М. Клоков, О. Висюліна, А. Барбарич — удостоєні Сталін. премії.

Певне по­жвавле­н­ня, особливо після 20-го зʼ­їзду КПРС, за умов т. зв. «від­лиги», на­стало в колі су­спільство­знавців і гуманітаріїв. Хоча Хрущов. «демократизація» була не тільки обмеженою, а й непослідовною (нагінки на творчу інтелігенцію під претекс­том боротьби з «формалізмом та абстракціонізмом», ганебна кампанія шельмува­н­ня Б. Пастернака та ін.), у певні періоди вона давала деяку від­душину для вільнішої думки. У ході обговоре­н­ня в пресі нової Про­грами КПРС (ухвал. у жовт. 1961 на 22-му зʼ­їзді КПРС) харків. проф. О. Ліберман ви­ступив у г. «Правда» зі стат­тею, що започаткувала дис­кусію про реформу планува­н­ня і екон. стимулюва­н­ня виробництва. За участі О. Лібермана в Ін­ституті економіки було створено колективну моно­графію «Удосконале­н­ня господарського роз­рахунку і економічне стимулюва­н­ня виробництва на промислових під­приємствах». Вагомі публікації зʼявлялися і в інших галузях гуманітар. наук. На під­ставі археол. досліджень у р-нах будівництва великих гідротех. споруд на Пд. України ви­дано 1957 колект. працю «Нариси стародавньої історії Української РСР». У 2-х томах (1958, 1961) ви­йшов «Курс історії української літературної мови» за ред. І. Білодіда. Літературо­знавці видали синтетич. курс «Історії української літератури» в 2-х томах (1954, 1956), здійснили ви­да­н­ня творів І. Франка в 20-ти томах (1950–56), хоч і далеке від повноти, та все ж досить ре­презентативне. Від 1952 Ін­ститут літ-ри ім. Т. Шевченка проводить щорічні шевченків. конференції та видає «Збірники праць наукових шевченківських конференцій». Мистецтво­знавці під­готували і видали в 1959 праці «Українське радянське кіномистецтво» в 3-х книгах та «Український драматичний театр» (т. 2, 1959; т. 1, присвяч. минулому укр. театру, ви­йшов 1967). За ред. М. Рильського 1958 ви­йшла 2-том. праця «Українська народна поетична творчість». Активізації су­спільство­знав. досліджень сприяло заснува­н­ня наукових журналів «Радянське літературо­знавство» (1957), «Український історичний журнал» (1957), «Радянське право» (1958), «Економіка радянської України» (1958). Вчені-гуманітарії намагалися максимально викори­стати деяке послабле­н­ня ідеол. тиску для корекції навʼязаних у 30–40-х рр. тенденц. вульгаризатор. схем історії і культури українського народу, для дезавуюва­н­ня найбільш одіозних догм і не­справедливих оцінок багатьох діячів, для створе­н­ня мас­штаб. узагальнюв. картини істор. роз­витку нац. літ-ри і мистецтва. Але над ними й далі тяжіли парт. (псевдомарксист.-ленінські) «методологічні» імперативи: абсолютизація і вульгаризація «класового» під­ходу, необхідність викривати «українських буржуазних націоналістів» та скрізь і всюди дошукуватися «благотворного впливу» великої російської літ-ри (культури, науки), насамперед «російських революційних демократів». Ця оста­н­ня вимога породила над­звичайно плідний жанр, іронічно на­званий «впливологією» — потік праць, у яких під ви­глядом компаративістики фактично доводилася вторин­ність укр. культури щодо російської, під­порядкованість укр. історії — російській. Могутній поштовх цим «дослідже­н­ням» дала гучна політ. кампанія — всесоюзно-всенародне, державно організоване святкува­н­ня в 1954 «300-річчя воз­зʼ­єд­на­н­ня України з Росією». До цієї дати опубл. 28 моно­граф. праць і наук. збірників, з-поміж яких певну наук. цін­ність мали хіба окремі ви­да­н­ня, як-от 3-том. зб. документів і матеріалів про Визв. війну українського народу 1648–54.

З огляду на необхідність під­вище­н­ня рівня гуманітар. наук і водночас не бажаючи втратити контроль над ними, ЦК КПУ провів улітку 1958 широмас­штабну сесію за участі 1200 науковців та від­повід. працівників, гостей з Москви, Ленін­града та ін. наук. центрів СРСР. Сесія обговорила в дусі парт. на­станов стан гуманітар. наук і затвердила пер­спектив. план ви­дань з гуманітар. наук на 1959–65. Хоч він і не був виконаний у повному обсязі, але стимулював видавн. діяльність. За умов від­нос. лібералізації і помʼякше­н­ня «холодної війни» (хоч партія по­стійно нагадувала, що ідеол. боротьба не припиняється, і за­стерігала від небезпеки ревізіонізму та проникне­н­ня бурж. ідеології), по­жвавилися між­нар. звʼязки АН УРСР. У 1955 установи АН УРСР від­відали 40 зарубіж. делегацій у складі бл. 200 учених, а в 1958 — вже 160 делегацій (понад 300 вчених). Серед них були вчені не лише з країн т. зв. «соціалістичної спів­дружності», а й з Індії, Англії, Арґентини, США, Франції, Японії, Австрії, Гол­ландії, Фінляндії, Таїланду. Зро­стала і кількість наук. від­ряджень укр. учених (здебільшого у складі заг.-рад. делегацій) у зарубіжні країни (в 1957– 45, у 1958 — понад 150). Укр. вчені ви­ступали з доповід­ями на Між­нар. конф. з викори­ста­н­ня атомної енергії в мирних цілях (Женева, 1955), на Між­нар. геол. кон­гресі в Мексиці (1957), на Між­нар. конф. з викори­ста­н­ня радіо­активних ізотопів у наук. дослідже­н­нях (Париж, 1957). У 1958 у Києві та Львові проходив 4-й зʼїзд Карпато-Балкан. геол. асоціації, у роботі якого брали участь делегації вчених Чехословач­чини, Болгарії, Угорщини, Румунії, Польщі. Набагато гірше було з участю укр. науковців у між­нар. конференціях гуманітар. і культурол. характеру. Так, вони не брали участі в 11-му Між­нар. кон­гресі істор. наук, що від­бувся у Стокгольмі 21– 27 серпня 1960. Із 865 наук. установами понад 50 зарубіж. країн АН УРСР здійснювала між­нар. книгооб­мін (1958), одержавши понад 16 тис. книг та журналів і надіславши бл. 20 тис. примірників своїх ви­дань. 1957 обрано 12 нових дійс. чл. і 22 чл.-кор. Академії, 1961 — від­повід­но 17 і 24 (див. Табл. 6).

Збільше­н­ня мас­штабів діяльності АН і вплив су­спільної стагнації

60-і рр. були оголошені в СРСР початком періоду роз­горнутого будівництва комунізму. 21-й зʼїзд КПРС (січень–лютий 1959) ви­значив про­граму створе­н­ня матер.-тех. бази комунізму, схвалив Контрольні цифри семиріч. плану роз­витку нар. господарства СРСР на 1959–65. 22-й зʼїзд КПРС (жовтень 1961) прийняв нову Про­граму КПРС. Рад. система ще не втратила динамізму остаточно, за­гроз­лива стагнація була ще попереду, і партія ще могла гіпнотизувати су­спільство грандіоз. планами екон. роз­витку і НТП, в здійснен­ні яких значну роль мала ві­ді­грати наука. Звідси — зацікавленість і турбота про роз­виток тих галузей науки, які мали забезпечити НТП, насамперед, зро­ста­н­ня військ. потенціалу. Не випадково на 21-му зʼ­їзді КПРС від­значено досягне­н­ня рад. науки, особливо в галузі ядер. фізики та атом. енергії, ре­актив. авіації і ракет. техніки; дальше роз­горта­н­ня комплексу фіз. наук ви­значено осн. зав­да­н­ням на семирічку. Від­повід­но до цього перед укр. вченими по­ставлено зав­да­н­ня зосередити свої зуси­л­ля насамперед на широкому роз­гортан­ні дослідж. з ядер. фізики, атом. енергетики, напів­провід­ників, фізики міцності й пластичності, надвисокого тиску і фізики кри­сталів. Для керівництва роз­витком науки у 1961 створ. Держ. комітет РМ СРСР з ко­ординації н.-д. робіт, який 1964 пере­твор. на заг.-союз. Держ. комітет з науки й техніки, що означало посиле­н­ня централізації в наук. сфері. Як і раніше, рад. наука роз­вивалася не стільки згідно з логікою влас. потреб і можливостей, скільки від­повід­но до стратег. і тактич. зав­дань «будівництва комунізму», конкретизованих у директивах партії та уряду, яких ніколи не бракувало. 3 квітня 1961 ЦК КПРС і РМ СРСР прийняли по­станову «Про заходи по поліпшен­ню ко­ординації науково-дослідних робіт у країні і діяльності Академії наук СРСР». У роз­виток цієї по­станови проведено 12–14 червня 1961 Всесоюзну нараду наук. працівників. 11 квітня 1963 ЦК КПРС і РМ СРСР прийняли по­станову «Про заходи по поліпшен­ню діяльності Академії наук СРСР і академій союзних республік», після чого аналог. по­станову ухвалили (28 травня 1963) і ЦК КПУ та РМ УРСР — «Про заходи по поліпшен­ню діяльності АН УРСР». Московське, а слідом за ним і київ. керівництво як сер­йоз. недолік у роботі академій союз. республік роз­цінили те, що вони намагалися вести дослідж. по всьому фронту науки (тобто, хотіли бути повноцін. АН!), замість концентрувати зуси­л­ля і матер.-тех. можливості (завжди обмежені!) на виділених для них «вирішальних» напрямах і найважливіших про­блемах. Ви­значали ж ці напрями і про­блеми нерідко самі керівники. Ві­домо, як дорого обі­йшлися рад. науці знущальні глузува­н­ня М. Хрущова з учених, які за­ймалися дослідами над «мізерною» мушкою-дрозофілом або ви­вчали причини загибелі птахів на автошляхах України. Практ. здійснен­ню зав­дань, по­ставл. перед науковцями у зга­даних парт.-уряд. по­становах, були присвяч. Заг. збори АН УРСР (12–13 червня 1963).

На поч. 60-х рр. в АН УРСР від­булися великі структурні й організаційні зміни. У звʼязку із закінче­н­ням строку повноважень Президента Академії О. Пал­ладіна та беручи до уваги його проха­н­ня, Заг. збори АН УРСР прийняли його від­ставку і 27 лютого 1962 обрали Президентом Академії Б. Патона, під керівництвом якого роз­почалася глибока реорганізація структур Академії, спрямована на забезпече­н­ня НТП на базі фундам. досліджень, хоча недо­статність фінанс. ресурсів та залежність від держ. пріоритетів зумовлювала певні «самооб­меже­н­ня» й дис­пропорції. Організац. і структур. пере­будову Академії обговорено на Заг. зборах АН УРСР 12–13 червня 1963. На них знову, від­повід­но до офіц. на­станов, засуджено багатотемність і багато­профільність, що заважали концентрувати ресурси і кадри на обмеж. колі специф. зав­дань; від­значено недосконалість організац. структури, оскільки Від­діли Академії обʼ­єд­нували установи часто далекі за наук. профілем, а тому не могли забезпечити комплексні дослідж. силами кількох колективів. Від­повід­но до зав­дань, ви­знач. у по­становах ЦК КПРС і ЦК КПУ та союз. і респ. урядів, в АН УРСР було створ. 3 секції Президії АН УРСР: фіз.-тех. і матем. наук; хім.-технол. і біол. наук; сусп. наук. До них входило 9 заново створених спеціаліз. від­діл.: математики, механіки і кібернетики; фізики; наук про Землю і Космос; фіз.-тех. про­блем матеріало­знавства; хімії та хім. технології; біо­хімії, біо­фізики та фізіології; заг. біо­логії; економіки, історії, філософії та права; літ-ри, мови та мистецтво­знавства. Ці від­діл. мали забезпечувати роз­виток від­повід. галузей науки, ви­значати гол. напрямки дослідж., контролювати впровадже­н­ня їх результатів у практику. У від­діл. діяли Наук. ради з про­блем, які потребували комплекс. під­ходу до їх виріше­н­ня. Секції Президії АН УРСР мали забезпечувати взаємозвʼязок різних галузей, матер.-тех. забезпече­н­ня установ від­повід­них від­ділів, здійснювати наук.-організац. роботу.

Структура АН УРСР була пере­обтяжена наявністю великої кількості надто спеціаліз. установ ві­домчого характеру, тому вирішено було ряд ін­ститутів, від­ділів і лаб. — всього 25 структур. одиниць — пере­дати до від­повід­них мін-в та ві­домств, що водночас мало посилити звʼязок науки з практикою. На реалізацію по­станови РМ УРСР від 28 грудня 1963 «Про реорганізацію наукових установ Академії наук УРСР» реорганізовано 10 ін­ститутів АН УРСР, зокрема Ін­ститут металокераміки і спец. сплавів пере­твор. на Ін­ститут про­блем матеріало­знавства, Ін­ститут ливар. виробництва — на Ін­ститут про­блем лиття, Ін­ститут електротехніки — на Ін­ститут електродинаміки, Ін­ститут машино­знавства і автоматики — на Фіз.-мех. ін­ститут та ін.; у ряді ін­ститутів ліквідовано одні від­діли й лаб., натомість створ. нові з найважливіших наук. напрямків.

Заг. збори АН УРСР 13 червня 1963 ухвалили новий Статут АН УРСР, який 17 серпня 1963 затвердж. По­становою РМ УРСР. Він зберігав багато положень статусів 1936 і 1945 рр., але вводив і багато нових. Статут під­тверджував, що АН УРСР є вищою наук. установою УРСР, яка здійснює наук. керівництво дослідж. з найважливіших про­блем природничих і сусп. наук, що проводяться не лише в наук. установах Академії, а й ВНЗах та ін. н.-д. установах респ., — що було значним роз­шире­н­ням компетенції Академії. Але ряд статей Статуту був спрямов. на юрид. закріпле­н­ня фактич. залежності АН від виконав. влади та від союз. Академії — АН СРСР. Так, ст. 5 встановлювала, що установи АН УРСР здійснюють свою діяльність за планом, який роз­робляє АН на основі директив РМ СРСР і РМ УРСР. Новий Статут закріпив по­двійне різнорівневе під­порядкува­н­ня АН УРСР: як і раніше, вона під­порядковувалася без­посередньо РМ УРСР, але від­тепер також і Президії АН СРСР, якій мала щороку звітувати про свою діяльність. Це мотивувалося необхідністю зосередже­н­ня в АН СРСР заг. наук. керівництва дослідж. та ко­ординації діяльності наук. установ у заг.-союз. мас­штабі. Фактично ж це було статутне закріпле­н­ня васального становища АН УРСР, її під­порядкованості монополізму АН СРСР, з фондів якої доводилося просити кошти на про­грами і проекти АН УРСР. Протягом 60-х рр. створ. — пере­важно на базі від­ділів та лаб. ін­ститутів, що вже існували, — ряд нових наук. установ АН УРСР: Ін­ститут про­блем міцності (1966), Ін­ститут колоїд. хімії і хімії води (1968), Ін­ститут держави і права (1969). Роз­ширювалася гео­графія наук. структур АН УРСР. Так, 1965 у Донецьку засн. Фіз.-тех. ін­ститут, Обчислюв. центр, Ботан. сад та від­діл. екон.-пром. досліджень Ін­ституту економіки. У 1969 створ. ряд нових під­роз­ділів наук. установ АН УРСР у Львові, Чернівцях, Ужгороді, Івано-Франківську. Зро­став обсяг фінансува­н­ня н.-д. робіт АН УРСР — від 22,6 млн крб у 1959 до 80 млн крб у 1968. Витрати на устаткува­н­ня і прилади становили в 1968 понад 8 млн крб, збільшившись порівняно з 1959 майже втричі; по­стача­н­ня здійснювалося не лише за рахунок продукції власного наук. приладобудува­н­ня, яке інтенсивно роз­вивалося на широкій дослідно-вироб. базі (дослідні заводи, екс­перим.-вироб. майстерні, спец. КБ), а й за рахунок імпорту з багатьох країн світу. Роз­горталося капітал. будівництво. У Києві став до ладу атом. реактор Ін­ституту фізики (1960), у Харкові введено в екс­плуатацію найбільший в Європі ліній. при­скорювач електронів (1966); збудовано нові приміще­н­ня для ряду ін­ститутів та лаб. у Львові, Харкові, Севастополі, Дні­пропетровську, Києві. І все-таки матер.-тех. база, дослідниц. апаратура, фінанс. забезпече­н­ня не задовольняли потреб науки і стримували її роз­виток, хоч в окремих напрямках укр. науковці досягли видат. результатів, а в деяких випадках зробили від­кри­т­тя світ. рівня. Вирішал. значе­н­ня тут мало те, що в АН УРСР протягом усього її існува­н­ня був до­стат. рівень концентрації висококваліфіков. кадрів, під­готовл. у наук. школах, що утворилися навколо видат. учених зі світ. іменами.

Стабільно високий пре­стиж укр. матем. науки (Д. Ґраве, Б. Делоне, М. Кравчук, О. Шмідт, Н. Ахієзер, С. Бернштейн, В. Дзядик, М. Лаврентьєв, М. Крилов, М. Боголюбов, О. Парасюк та ін.) був під­триманий дослідж. Ю. Митропольського (Ленін. премія 1965 за цикл робіт з теорії неліній. диференц. рівнянь і теорії неліній. коливань), О. Погорєлова (Ленін. премія 1962 за дослідж. з геометрії), В. Марченка (Ленін. премія 1962 за цикл праць з обернених задач аналізу диференц. операторів), Ю. Березанського (теорія інтеграл. зображень додатно ви­значених ядер через власні функції диференц. операторів у частин­них похідних), І. Данилюка (ви­вче­н­ня неліній. інтеграл. функціоналів зі змін­ною областю інте­грува­н­ня), І. Скрипника (тополог. методи дослідже­н­ня заг. неліній. операторних рівнянь, що містять монотон­ні або більш заг. класи операторів) та ін. У дослідж. із теорії диференц. рівнянь, теорії неліній. коливань Ін­ститут математики АН УРСР був провід. установою в СРСР. Укр. математики зробили понад 50 доп. на Між­нар. кон­гресі математиків, що від­бувся в Москві у серп. 1966. Між­нар. ви­зна­н­ня ді­стала ужгород. алгебрична школа (С. Берман). Для матем. забезпече­н­ня роз­вʼяза­н­ня широкого кола про­блем оптимізації технол. процесів багато робив Львів. філіал матем. фізики Ін­ституту математики, пере­твор. 1978 в Ін­ститут приклад. про­блем механіки і математики АН УРСР, де сформувалися потужна львів. школа механіків (Г. Савін, О. Парасюк, В. Панасюк, Я. Під­стригач).

Широкого роз­витку набули дослідж. із кібернетики, які охоплювали теор., тех., біол., екон. кібернетику, системотехніку, автоматизацію проектува­н­ня обчислюв. машин — у всіх цих напрямках ученим АН УРСР належало провід­не місце в Рад. Союзі. Ін­ститут кібернетики АН УРСР став гол. комплекс. організацією в СРСР з роз­робки фундам. про­блем та впровадже­н­ня методів і засобів кібернетики та обчислювальної техніки в нар. госп-во. Тут роз­роблено кілька типів електрон­но-обчислюв. машин («Днепр», «Промінь», «Мир», «Київ-70», «Сварог», «Ритм», «Структура-1» та інші). У 1973–74 Ін­ститут видав першу в світі «Енциклопедію кібернетики» (в 2-х т.).

В установах АН УРСР, зокрема на ядер. реакторі Ін­ституту фізики, здійснено ряд важливих теор. і екс­перим. робіт з провід. напрямів сучас. фізики. За наук. дослідж. з фізики ядер. реакцій і швидких нейтронів академік О. Лейпунському 1960 присуджено Ленін. премію. Значних успіхів досягнуто у ви­вчен­ні фіз. природи твердих тіл, закладен­ні основ сучас. електрон. теорії металів, вакуум. методів обробки матеріалів. Уперше в світ. практиці одержано пластич. дріт і тонкостін. труби з литого малолегованого хрому; методом вакуум. металургії одержано нові надчисті матеріали з високими фіз.-хім. властивостями. За цикл теор. і екс­перим. робіт з дослідже­н­нями взаємодії світла з молекулярними кри­сталами 1966 присуджено Ленін. премію О. Давидову, А. Прихотько, М. Бродину, В. Брауде, А. Лубченку, Е. Рашбі. В Ін­ституті напів­провід­ників сформувалася самобутня укр. школа вчених, на базі дослідж. яких створ. діючі макети нових напів­провід­ник. приладів на рівні кращих світ. зразків. 1966 під Харковом, побл. Чугуєва, став до ладу перший у світі унікал. Т-подіб. радіотеле­скоп, що дав можливість проникати у космос на від­стань у 10 млрд світ. років. Того ж року у Фіз.-тех. ін­ституті в Харкові здано в екс­плуатацію найбільший в Європі ліній. при­скорювач електронів.

Металург. потенціал України зумовив роз­виток від­повід. галузей науки. Вперше у світ. практиці вчені АН УРСР за­пропонували викори­стати в домен. печах природ. газ. Були роз­роблені методи під­вище­н­ня коефіцієнта викори­ста­н­ня корис. обʼєму домен. печей, удосконале­н­ня ливар. виробництва; методи спец. електрометалургії, зокрема важких металів; способи одержа­н­ня нових покрит­тів на металах і неметалах. Метод автоматич. дугового зварюва­н­ня під флюсом, роз­робл. в Ін­ституті електрозварюва­н­ня ім. Є. Патона ще до війни, до­зволив під­вищувати продуктивність праці у від­повід. галузях у 5–10 разів; а впровадже­н­ня електрошлак. зварюва­н­ня в металургії зумовило докорін­ні зміни в технол. процесах важкого машинобудува­н­ня. Створе­н­ня необхід. для нової техніки матеріалів забезпечили успіхи укр. учених у галузі порошкової металургії. Споруджений під Києвом Бровар. завод порошк. металургії став осн. виробником електроконтакт. матеріалів у СРСР. В АН УРСР роз­роблено технологію одержа­н­ня синтет. алмазів, з виробництва яких СРСР посідав провід­не місце в світі; створ. й ін. надтверді матеріали: славутич, балас, карбонадо, гексаніт-Р. АН УРСР належить пріоритет і в галузі гідроекс­трузії — обробки металів за допомогою рідини під високим тиском. Дослідж. з фіз.-тех. про­блем матеріало­знавства, проваджувані в Ін­ституті електрозварюва­н­ня, Ін­ституті про­блем матеріало­знавства, Ін­ституті про­блем лиття, Фіз.-хім. ін­ституті та ін. установах, по­єд­нували глибокі теор. ідеї з роз­вʼяза­н­ням важливих нар.-госп. зав­дань.

Діяльність ін­ститутів хім. профілю була спрямована на роз­вʼяза­н­ня зав­дань при­скор. роз­витку хім. промисловості та хімізації всього нар. господарства. Проведено важливі дослідж. з механізму і кінетики хім. реакцій, орган. синтезу і теорії будови орган. сполук, хімії комплекс. сполук, електрохімії роз­плавл. солей, колоїд. хімії, хімії води, хім. технології очище­н­ня пром. стіч. вод, основ хім. технології газу. Дедалі більшу увагу приділяли про­блемам захисту повітря і води від пром. за­бруднень. Створ. першу в СРСР технологію одержа­н­ня аеросилів з хімічно модифікованою поверх­нею.

В ін­ститутах Від­діл. біо­хімії, біо­фізики і фізіології проведено широкі дослідж. й одержано цінні результати у галузі біо­хімії і фізіології рослин і тварин, біо­синтезу білка, вітамінів, ферментів і антибіо­тиків; дослідж. білкового складу різних від­ділів нервової системи й обміну білка в них, ферментів гол. мозку. Важливі роботи проводилися в таких галузях, як молекулярна біо­логія, вірусологія, цитологія, фотосинтез. Від­крито явище вірус. транс­дукції спадкових властивостей у багатоклітин. організмах. Роз­роблено технологію одержа­н­ня білкового кровозамінювача БК-8, методи пром. одержа­н­ня аденозинтрифосфор. та аденілової кислот, вітаміну Д і каротину. Виведено нові високо­врожайні сорти с.-г. культур: озиму пшеницю «Киянка», тетраплоїд. гібрид жита «Славутич», гібриди кукурудзи, поліплоїд. гібрид корм. буряка «Триплоїд-1», корм. гібрид буряка «Київський» та ін., високо­продукт. породи свиней і корів.

Установи Від­діл. заг. біо­логії АН УРСР здійснювали екс­перим. дослідж. в галузі цитології і генетики, порівнял. морфології та істор. роз­витку організмів; дослідж. актуал. про­блем викори­ста­н­ня і від­творе­н­ня рослин. і тварин. ресурсів України. Укр. вчені брали участь у здійснен­ні Між­нар. біол. про­грами. Складено карту сучас. рослин. покриву Укр. Карпат. Тривало ви­да­н­ня 40-том. праці «Фауна України». Нова екс­позиція (1967) Центр. наук.-природничого музею АН УРСР, що обʼ­єд­нала самост. екс­позиції геол., ботан., палеонтол., зоол. і археол. музеїв, стала головним в Україні сховищем колекц. фондових матеріалів з від­повід. галузей науки. Тривало комплексне дослідж. Дні­пра та його басейну, гідрохім. дослідже­н­ня штуч. водо­ймищ, зокрема про­блем «цвіті­н­ня». Установи АН УРСР проводили мор. й океан. екс­педиц. роботи на н.-д. суднах «Михаил Ломоносов», «Юлий Шокальский», «Академик Ковалевский», «Миклухо-Маклай».

Великого роз­маху набули дослідж. Землі і Космосу. Геологи, ви­вчаючи закономірності утворе­н­ня і роз­міще­н­ня природ. копалин, дали про­гноз металоносності порід Укр. кри­сталіч. щита і роз­робили план його структурно-профіл. бурі­н­ня; за­пропонували метод виявле­н­ня нафтогаз. структур; за комплексне роз­вʼяза­н­ня про­блеми бурі­н­ня газ. родовищ Ленін. премію 1959 присуджено М. Балуховському та О. Дубʼянському, 1963 — В. Дубовецькому. Ви­вчено методом глибин. сейсміч. зондува­н­ня будову товщі зем. кори до глибин 60–70 км у Карпатах і на Донбасі та зроблено регіон. геотектонічні про­гнози на газ, нафту та ін. корисні копалини. Виявлено золотоносні рудо­утворе­н­ня, кобальтоносну зону та ін. орудені­н­ня в осадновулканоген. формаціях Укр. кри­сталіч. щита. Складено карту корис. копалин антропоген. від­кладів України. Закінчено комплекс геотерміч. досліджень на Крим. п-ові. Вагомий внесок зроблено у роз­робку про­блем гідрогеології, ви­вче­н­ня формува­н­ня, виснаже­н­ня і за­брудне­н­ня під­зем. вод України, ви­значе­н­ня їх балансу і руху, оцінки ресурсів з метою пер­спектив. водопо­стача­н­ня. Океанологи багато зробили для моделюва­н­ня циркуляції океану і атмо­сфери, яка значною мірою ви­значає погоду і клімат на планеті, впливає на формува­н­ня мінерал., біол. і енергет. ресурсів Світ. океану. Вперше в СРСР проведено екс­перименти з ди­станц. дослідже­н­ня океану за допомогою штучного супутника Землі «Космос-1076» та «Космос-1151».

Укр. астрономи зробили знач. внесок у ви­вче­н­ня планет та ін. тіл Соняч. системи, в нову галузь знань — радіоастрономію. Важливих наук. результатів досягнуто в Мор. гідрофіз. ін­ституті, Гол. астроном. обсерваторії, Полтав. гравіметрич. обсерваторії.

Багато уваги приділялося в АН УРСР наук. приладобудуван­ню — для потреб як самої науки, так і промисловості, зокрема машинобудува­н­ня, геофіз. роз­відки, авіації, тепло­енергетики. Вимірюв. апаратура для ви­вче­н­ня косміч. простору, роз­роблена в Україні, з успіхом за­стосовувалася на рад. штуч. супутниках Землі, як і методи зварюва­н­ня металів у від­критому Космосі, за­пропоновані Ін­ститутом електрозварюва­н­ня ім. Є. Патона.

Характер. тенденцією в організації наук. роботи в АН УРСР у 60–70-х рр. було створе­н­ня при багатьох ін­ститутах галузевих лаб. для роз­витку принципових ідей у приклад. дослідже­н­нях і досл.-кон­структор. роз­робці та впровадже­н­ня їх у нар. госп-во. За­охочувалося створе­н­ня наук.-тех. комплексів: «ін­ститут — кон­структорське бюро — дослідне виробництво — дослідний завод». У 1974 під­приємства дослідно-вироб. бази АН УРСР виготовили 863 од. (порівняно з 531 у 1975) нових видів приладів, апаратів і про­гресивних технологій на суму понад 120 млн крб; частину з них про­дано за кордон.

Успіш. роз­виток ряду напрямків науки в Україні, як і в усьому СРСР, не міг компенсувати тієї заг.-сусп. стагнації і загальмува­н­ня екон. по­ступу, що були наслідком неефективності командно-бюрократ. системи. Ця суперечність між потенціалом науки і можливостями його реалізації особливо драматично ви­глядала в гуманітар. сфері, де науку намагалися зробити слухняним ретранс­лятором офіц. догматики і конʼюнктур. ідеологем.

Тематика і про­блематика установ сусп. наук АН УРСР формувалася на основі по­станов і вказівок ЦК КПРС, які ЦК КП(б)У дублювало, конкретизувало і «доводило» «на місця». Це подавалося як викона­н­ня рішень зʼ­їздів партії — 22-го, 23-го, 24-го та ін. Су­спільство­знавчі дослідж., роз­робки в галузі екон. науки, історії, філософії, право­знавства, літературо­знавства, мистецтво­знавства, лінгвістики мали бути спрямовані на виріше­н­ня зав­дань, які ставила КПРС: доведе­н­ня пере­ваг соціаліст. системи господарства, рад. політ. ладу і «радянської демократії» з однопартійністю; вихова­н­ня нової комуніст. людини; боротьба з ідеаліст. філософією та буржуаз. ідеологією; пропаганда соціаліст. гуманізму і соціаліст. реалізму; формува­н­ня «єдиного радянського народу» як практ. шляху до майбут. зли­т­тя націй, але — діалектика! — через «роз­квіт і зближе­н­ня нац. культур». Осн. напрямки дослідж.: «Закономірності роз­витку соціалізму і пере­ходу до комунізму», «Наукові основи планува­н­ня і організації су­спільного виробництва», «Філософське пита­н­ня сучасного природо­знавства», «Історія Великої Жовтневої соціалістичної революції», «Історія між­народного робітничого і національно-визвольного рухів», «Закономірності роз­витку держави, права, управлі­н­ня», «Закономірності роз­витку національних мов у звʼязку з роз­витком соціалістичних націй». Тематика цих дослідж. мала виразне «загальносоюзне» спрямува­н­ня, а в працях, присвяч. власне Україні, домінантним був «післяжовтневий» період: «Українська РСР в період роз­горнутого будівництва комунізму» в 5-ти кн., «Історія Української РСР» у 2-х кн., «Пере­мога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні», «Історія робітничого класу Української РСР», «Історія держави і права Української РСР», «Історія селянства Української РСР», «Роз­виток народного господарства Української РСР», енциклопед. однотомник «Українська Радянська Соціалістична Республіка». Попри концептуал. догматизм і ортодоксальність, політ. тенденційність, а часом і пряму фальсифікацію окремих подій та явищ, ці праці містили великий, хоч і пильно ві­ді­браний, фактич. матеріал. «Історія українського мистецтва» в 6-ти т. уперше в укр. мистецтво­знавстві висвітлювала роз­виток різних видів і жанрів укр. образотвор. мистецтва і архітектури від найдавніших часів до наших днів. Здійснювалося вид. «Історії української літератури» у 8-ми томах. Обидві ці фундам. колективні праці давали широку панораму від­повід. галузей нац. культури, але не були ще вільні від ідеол. стереотипів, особливо в оцінці явищ і по­статей доби «роз­стріляного від­родже­н­ня» (хоч певний крок до реабілітації частини з них уже було зроблено), модерніст. і авангардист. течій, засуджуваних з позицій абсолютизації «соціалістичного реалізму»; ігнорувалися або дис­кредитувалися літ-ра і мистецтво укр. діаспори.

Широке «всесоюзне» від­значе­н­ня в 1961 і 1964 від­повід­но 100-річчя від дня смерті та 150-річчя від дня народж. Т. Шевченка дало можливість укр. науковцям здійснити ряд досліджень і важл. ви­дань, серед яких — повне зібр. літ. творів Т. Шевченка в 6-ти т., фототип. ви­да­н­ня його рукопис. збірок; унікал. збірник матеріалів про Шевченка (літературо­знавчі стат­ті, есеї, висловлюва­н­ня культур. і політ. діячів різних народів) — «Світова велич Шевченка» у 3-х т. (1964). Літературо­знавець Є. Кирилюк за працю «Тарас Шевченко. Життя і творчість» був удостоєний Ленін. премії (1964). Низку наук. праць під­готували і видали фольклористи («Українська народно-поетична творчість», зб. «Історичні пісні» та ін.), мистецтво­знавці («Театральна культура», «Український драматичний театр», «Нариси з теорії кіномистецтва»).

Великим здобутком укр. культури стало ви­да­н­ня «Української радянської енциклопедії» в 17-ти томах. Її готувала Гол. ред. УРЕ на чолі з академік М. Бажаном (першу спробу створе­н­ня укр. Енциклопедії зроблено 1928, але вже 1933 під­готовку її припинено). До цієї величез. роботи залучено понад 5 тис. авторів. Творцям Енциклопедії часто доводилося по­ступатися наук. критеріями перед політ. та ідеологічними, цін­ний матеріал ішов упереміш із конʼюнктурним, але все-таки це була перша фундам., фахово опрацьована укр. енциклопедія (трохи раніше науковці діаспори почали видавати «Енциклопедію україно­знавства» — вільна від ідеол. цензури, вона, однак, за своїм наук. форматом не була універсальною і від­значалась джерельною неповнотою). Наук. під­готовка УРЕ стимулювала проведе­н­ня дослідж. з багатьох питань історії, культури, науки, від­бувалося на­громадже­н­ня бази даних енциклопед. характеру. 1968 завершено вид. «Українського радянського енциклопедичного словника», теж, попри во­йовничу ідеол. тенденційність, цін­ного своїм, хай і «просіяним», фактич. матеріалом; роз­горнуто вид. «Енциклопедії історії Української РСР», «Української сільськогосподарської енциклопедії». Здійснювано унікал. проект — вид. 26-том. «Історії міст і сіл Української РСР», гол. ред. колегію якої очолював П. Тронько; у 1977–79 ви­дано «Історію Української РСР» у 8-ми т., 10-ти кн. (гол. ред. — Ю. Кондуфор). Мало ви­вченою залишалася історія науки в Україні, забуто або не спопуляризовано імена і праці багатьох укр. учених, не поціновано їхній внесок у культуру ін. народів, що викликало не­вдоволе­н­ня у громадськості. У 60– 70-х рр. почалися певні зруше­н­ня. Вперше ви­дано повне зібр. творів видат. укр. математиків Г. Вороного (в 3-х т.) та М. Остро­градського (в 3-х т.), «Помологию» Л. Симиренка в 3-х т., «Историю машиноведения на Украине» та першу в СРСР «Историю отечествен­ной математики» в 5-ти книгах.

Праця су­спільство­знавців і гуманітаріїв проходила у склад. су­спільно-політ. і творчій атмо­сфері. З одного боку, від­бувалося повільне роз­кріпаче­н­ня наук. думки, дедалі очевиднішою ставала невід­повід­ність офіц. «марксистсько-ленінської» догматики істор. реальності, зро­стали нонконформістські тенденції, зародилися дисидент. рух, «шістдесятництво», «самвидав», у якому роз­по­всюджувалися критичні щодо режиму ідеї, а у червні 1968 зʼявилася праця А. Сахарова «Размышления о про­грес­се, сосуществовании и интел­лектуальной свободе»,– все це знаходило резонанс, особливо серед наук. молоді, спонукало до пере­гляду багатьох догм; водночас окремі видат. діячі укр. науки і культури при­єд­налися до руху протесту проти політ. ре­пресій в Україні й усьому СРСР (так, у квітні 1968 резонансний лист до Л. Брежнєва, О. Косигіна і М. Під­горного під­писали 139 осіб, серед них чл.-кор. АН УРСР Ю. Березанський, А. Скороход, Ю. Ситенко, Ю. Соколов, К. Толпиго, д-ри наук А. Білецький, А. Лубченко та ін. вчені). З іншого боку (не в остан­ню чергу як від­повідь на «ідеологічні за­грози»), влада, балансуючи між ро­зумі­н­ням необхідності змін і страхом перед ними, поряд з дозованими ре­пресіями нагнітала кампанію боротьби з роз­тлін­ними впливами буржуаз. ідеології, з «ревізіонізмом» (особливо після придуше­н­ня «Празької весни» у серпні 1968, що поклало край надіям на демократизацію СРСР), змушувала науковців по­стійно «оволодівати марксистсько-ленінською методологією», раз у раз проходити своєрід. марксист.-ленін. «лікнеп». Нескінчен­ні наради, семінари, ін­структажі під ви­глядом дис­кусій, всенар. свята: 300-річчя воз­зʼ­єд­на­н­ня України з Росією, 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції, 50-річчя рад. влади в Україні; 100-річчя від дня народже­н­ня В. Леніна і т. д. — усе це неодмін­но су­проводжувалося мобілізацією академ. установ на різні «наукові» конференції з вираз. політ. акцентацією, на проведе­н­ня урочистих цілеспрямовуючих Заг. зборів АН тощо.

Парадоксальним було становище екон. науки. З одного боку, їй надавалося великого значе­н­ня, від неї чекали рецептів подола­н­ня екон. стагнації. В Ін­ституті економіки створ. від­діле­н­ня у Львові, Харкові й Одесі; його Донец. від­діл. 1969 реорганізовано в Ін­ститут економіки промисловості. Науковці цих ін­ститутів сумлін­но по­стачали держ. ін­станції рекомендаціями, метод. записками, наук. доповід­ями тощо, але на цьому справа здебільшого закінчувалася. Друков. праці економістів (як-от 5-том. вид. «Экономические про­блемы развитого социализма») за­знавали цензури й самоцензури, узгоджувалися із заг.-прийнятими стереотипами і «прориву» в екон. думці не створили.

Знач. осередком гуманітар. науки став Ін­ститут філософії, дир. якого 1962–68 був ви­знач. філософ П. Копнін. Йому вдалося забезпечити деяку незалежність наук. пріоритетів і певною мірою ухилитися від викона­н­ня пропаганд. зав­дань; в Ін­ституті роз­винулися дослідж. з логіки наук. пі­зна­н­ня, філос. про­блем етики і естетики тощо.

Зро­стала продукція вид. «Наукова думка»: від 447 назв вид. обсягом 5276 обліково-видавничих арк. у 1959 до 753 назв обсягом 6537 обліково-видавничих арк. у 1967 (на жаль, поряд з цін­ними наук. працями виходило багато «ювілейної» літ-ри). Почали виходити нові журнали: «Мово­знавство», «Український фізичний журнал», «Цитология и генетика», «Вестник зоологии» — від 1967; «Філософська думка», «Нейрофизиология», «Физиология и биохимия культурных растений», «Про­блемы прочности» — від 1969; від 1967 «Доповіді Академії наук УРСР» почали виходити двома серіями: Серія «А» — фіз.-мат. і тех. науки; Серія «Б» — геол., хім. і біол. науки. 25–30 % наук. ви­дань ішло на екс­порт, що засвідчувало інтерес у світі до укр. науки.

Наук. установи АН УРСР по­стійно залучувано до здійсне­н­ня заг.-союз. наук. і вироб. проектів як по лінії АН СРСР, так і через союзні мін-ва без­посередньо. Роз­ширювалися і по­глиблювалися між­нар. звʼязки АН УРСР, хоч вона і не була повноправ. субʼєктом між­нар. діяльності. У 1967 учасниками 92 між­нар. наук. форумів були 245 учених АН УРСР (за період 1959–67 — 450). Протягом 1967 бл. 800 пред­ставників зарубіж. науки, зокрема 287 з капіталіст. країн, від­відали АН УРСР у різному статусі (усього ж за 1959–68 — понад 6 тис. учених, серед яких — 2 тис. з капіталіст. країн), чимало з них ви­ступало з доп., лекціями та пові­домле­н­нями, що сприяло обмінові наук. ідеями. Від 1967 АН УРСР здійснює наук. звʼязки з Між­нар. агентством з атом. енергії. У 1967 установи АН УРСР брали участь у спільних дослідж. з ученими зарубіж. країн із 34 про­блем і тем, з яких 28 роз­роблялося порядком дво­сторон. спів­робітництва. Особливо активно здійснювалося пряме наук. спів­робітництво з наук. центрами Нім. Демократ. Респ., Польс. Нар. Респ., Соціаліст. Федерат. Респ. Югославії, Чехословац. Соціаліст. Респ. з про­блем фізики твердого тіла, матеріало­знавства, електрозварюва­н­ня, кібернетики, напів­провід­ників, хімії, фізіології та ін. галузей.

Кілька важливих між­нар. наук. конференцій від­булося в Києві — 9-а Між­нар. конф. з фізики високих енергій (1959), 3-й Всесоюз. зʼїзд гео­графів, Між­нар. конф. з автоматич. про­грамува­н­ня (1963), «Рентґенівські спектри і електрон­на структура речовини» (1968) та ін. Серед між­нар. наук. форумів, у яких взяли участь укр. вчені, — 5-й, 6-й зʼ­їзди та 8-й Кон­грес Карпато-Балкан. геол. асоціації (в Румунії, 1961; Польщі, 1963; Югославії, 1967); 3-я Між­нар. конф. з викори­ста­н­ня атом. енергії в мир. цілях у Женеві (1964) та ін. Проте реально це ви­глядало так, що укр. вчені ре­презентували не укр., а «радянську» науку. Парадоксальна ситуація виникла на 6-му Між­нар. зʼ­їзді славістів у Празі (1968), в якому брала участь окрема укр. делегація,– і саме вона від­хилила пропозицію зарубіж. україно­знавців про створе­н­ня Між­нар. асоц. україністів — аналогу між­нар. асоціацій дослідників ін. словʼян. культур.

У 60–70-х рр. тривало нарощува­н­ня наук. потенціалу України — як академічного, так і вузів. та галузевого. Однак укр. наука, як і вся рад., значно від­ставала від темпів роз­горта­н­ня наук. досліджень у високороз­вин. країнах. Більше того, темпи зро­ста­н­ня укр. науки були менші, ніж у Росії. За десятилі­т­тя кількість науковців в Україні зросла від 46 657 до 129 781. Однак порівня­н­ня цих показників з аналог. заг.-союз. та рос. свідчить, що збереглася тенденція від­става­н­ня наук. роз­витку України від РФ. У роз­рахунку на душу насел. за такими показниками, як кількість наук. працівників, під­готовка аспірантів, чисельність канд. і д-рів наук та ін., Україна вдвічі від­ставала від РРФСР, що було одним із наслідків русифікаторської політики КПРС. Така ж тенденція зберігалася і в 70-х рр. Але загалом мас­штаби наук. роботи збільшувалися. Цьому сприяло, зокрема, створе­н­ня 1971 за по­становою ЦК КПУ та РМ УРСР пʼяти регіонал. наук. центрів АН УРСР з метою обʼ­єд­на­н­ня наук. потенціалу для виріше­н­ня актуал. соц.-екон. і наук.-тех. про­блем регіонів України. Але діяльність наук. центрів виходила за ці межі; вони роз­вивали і фундам. науку. Так, учені Зх. (Львів.) наук. центру АН УРСР одержали «фундаментальні результати в галузі фізики напів­провід­ників, металів і сплавів, фазових пере­ходів, квантових і класичних рідин, роз­чинів електролітів, не­впорядкованих систем, фізичного матеріало­знавства, фізики між­частинкових зі­ткнень, фізики ядра та елементарних частинок» («Роз­виток науки в західних областях Української РСР за роки радянської влади», К., 1990, с. 61).

60–70-і рр. були також періодом посиле­н­ня курсу на централізацію керівництва в галузі академ. науки, на що були спрямов. окремі по­станови ЦК КПРС і РМ СРСР, ЦК КПУ та РМ УРСР. Збільшувалася компетенція АН СРСР: на неї покладався контроль за роз­витком наук. досліджень у республіках, від­повід­альність за фінансува­н­ня, матер.-тех. забезпече­н­ня і капітал. будівництво, планува­н­ня між­нар. звʼязків наук. установ. Реорганізації, структурні зміни та спроби вдосконале­н­ня тривали й далі; цей процес призвів до затвердже­н­ня 1976 нової ред. Статуту Академії. Він зберіг осн. положе­н­ня Статуту 1963, але в ньому зроблено уточне­н­ня й зміни, які роз­ширювали ко­ординац. функції Академії, функції щодо організації звʼязків науки з виробництвом, сприя­н­ня НТП. Важл. доповне­н­ня декларували роль Академії в роз­витку фундам. досліджень з провід. напрямків природничих, тех. і сусп. наук, здійснен­ні пер­спектив. наук. досліджень з найважливіших про­блем наук.-тех. і соц. про­гресу у звʼязку зі станом довкі­л­ля і благополуч­чям людини.

До 1980 АН УРСР поповнилася новими НДІ: Фіз.-хім. (Одеса), Соц. і екон. про­блем зарубіжних країн (Київ), Прикладних про­блем техніки і математики (Львів), Тех. механіки (Дні­пропетровськ).

У 1982 широко від­значалося 1500-річчя Києва (чимало науковців від­носять час заснува­н­ня Києва на давнішу добу). До цієї дати науковці Академії видали низку праць, а на базі Ін­ституту археології АН УРСР проведено Всесоюзну археол. конференцію.

Ко­ординації н.-д. робіт, залучен­ню вчених до роз­робки важливих наук. про­блем, популяризації наук. знань сприяли 11 наук. т-в, 7 комітетів і 8 комісій, діяльність яких охоплювала широке коло питань роз­витку науки. З метою роз­вʼяза­н­ня однієї з найболючіших про­блем — пром. освоє­н­ня наук. результатів — створ. наук.-тех. комплекси (НТК) та між­галуз. НТК, у деяких із них — інж. центри (в серед. 80-х рр. їх було 9), роз­вивалася дослідно-вироб. база ін­ститутів. Наук. центри АН УРСР, створ. 1971,– Придні­провський (до 1981 — Дні­пропетр.), Донецький, Західний, Пів­нічно-Східний (до 1981 — Харківський), Пів­ден­ний (пізніше Кримський) — роз­робляли регіонал. про­грами, які входили до «Комплексної про­грами НТП і його соціально-економічних наслідків на 1986–2005 рр. по Українській РСР». Значне місце в діяльності АН УРСР належало участі в Комплекс. про­грамі НТП країн-членів Ради Екон. Взаємодопомоги до 2000, яка була спробою подолати дедалі драматичніше від­става­н­ня СРСР і країн «соціалістичної спів­дружності» від Заходу в економіці й НТП. До викона­н­ня її зав­дань було залучено 37 наук. установ АН УРСР, які брали участь у здійснен­ні цієї Про­грами. Однак усе це великою мірою набувало формально-бюрократичного. характеру.

За дванадцять років (1964–85) дійсними членами АН УРСР стало 145 осіб, а чл.-кор. — 299 науковців (див. Табл. 7).

Кроки до оновле­н­ня й демократизації

Однак по­стійне збільше­н­ня мас­штабів дослідж. та роз­ро­ста­н­ня структур Академії (за 1966–85 рр. кількість її Від­ділень зросла від 9 до 12, а кількість ін­ститутів збільшилася на два десятки — пере­важно за рахунок пере­творе­н­ня в самост. ін­ститути окремих від­ділів та пере­дачі до Академії установ з різних ві­домств) не могли приховати слабких місць і упущень, негатив. явищ в укр. (як і всій тодіш. радянській) науці, що були і своєрідним від­би­т­тям заг.-сусп. кризи та де­градації в остан­ні роки правлі­н­ня Л. Брежнєва, а потім Ю. Андропова та К. Черненка. Від 1985, коли наявність су­спільно-політ. й екон. кризи ви­знано й на рівні парт. керівництва і для виходу з неї за­пропоновано політику «пере­будови» і «гласності», що ідентифікувалася з іменем М. Горбачова, вони дедалі більше ставали предметом гострого обговоре­н­ня і в колах науковців, і серед ширшої громадськості. Стурбованість викликали функціонал. під­порядкованість АН держ. бюрократ. ін­станціям, пряма залежність від політ. на­станов; недо­статня зорієнтованість ін­ститутів на пер­спект. наук. напрямки, від­сутність ді­йових стимулів творчого пошуку, недо­статня збалансованість продуктив. творчих колективів, здатних роз­робляти нові пер­спект. ідеї; слабкість наук. про­гнозува­н­ня, що заважало досягнен­ню результатів світ. рівня. Глибоку тривогу викликала зростаюча асиметрія напрямків наук. досліджень — надмірна «технізація» Академії, редукція гуманітар. наук (у всіх установах гуманітар. профілю працювало менше науковців, ніж у 2–3-х ін­ститутах тех. профілю; власне, у 80-х рр. дві третини науковців Академії припадало на Секцію фіз.-тех. і матем. наук), інерційна орієнтація на прикладні дослідж. (попри по­стійні заклики до роз­витку фундам. досліджень), надмірна залежність АН УРСР від АН СРСР. Предметом обговоре­н­ня ставали потреби утвердже­н­ня демократ. принципів в управлін­ні наукою, публічності і гласності, плюралізму, свободи наук. і мист. творчості. Не могли не викликати не­вдоволе­н­ня науковців бюрократизація упр. Академією, зведе­н­ня ролі Заг. зборів до формал. затвердже­н­ня під­готовлених Президією та бюро Президії документів, без­альтернативність виборів до Академії, членами якої раз у раз ставали парт. та держ. діячі. Надії на під­вище­н­ня ефективності і якості дослідж. повʼязувалися також із роз­шире­н­ням прав, під­вище­н­ням само­стійності наук. установ АН УРСР, ширшим залуче­н­ням талановитої молоді.

26 квітня 1986 сталася Ката­строфа на Чорнобильській АЕС — ката­строфа, що вплинула на життя міль­йонів людей в Україні, Білорусі, Росії, драм. чином погіршила екол. ситуацію в Україні, змінила політ. і психологічну атмо­сферу в су­спільстві, ставши символом технол. і політ. банкрутства рад. системи, а приховува­н­ня від народу правди про неї показало обмеженість соціаліст. «гласності». АН УРСР від самого початку не під­тримувала ідею будівництва АЕС побл. Києва. А 23 липня 1981 Президент АН УРСР Б. Патон від імені укр. учених надіслав Голові РМ УРСР О. Ляшку листа, в якому були аргументовано показані небезпеки надмір. насиче­н­ня України атом. станціями і, зокрема, заперечувалося плани роз­шире­н­ня ЧАЕС, закликалося до створе­н­ня на базі ЧАЕС н.-д. центру для про­гнозува­н­ня екол. та екон. наслідків будівництва і функціонува­н­ня великих атом. енергообʼєктів. Але за­стереже­н­ня вчених не були почуті. Після ката­строфи на ЧАЕС Академія стала гол. «мозковим центром», що роз­робляв стратегію мінімалізації і ліквідації її наслідків, пропонував не­стандартні виріше­н­ня раніше не­знаних про­блем. Уже 3 травня 1986 створ. по­стійно діючу Комісію з питань аварії на ЧАЕС, яку очолювали (послідовно) В. Трефілов, В. Скок, В. Барʼяхтар, від 1994 — В. Шестопалов. Зуси­л­ля укр. учених допомогли локалізувати область радіо­актив. за­брудне­н­ня довкі­л­ля, роз­робити і здійснити науково об­ґрунтовані заходи для ізоляції атом. реактора, профілактики і лікува­н­ня по­страждалих. Водночас обговоре­н­ня про­блем Чорнобил. ката­строфи стимулювало критич. пере­гляд становища науки в СРСР, від­носин між наукою і владою; гостро усві­домлювалася необхідність змін.

Деякі позитивні зміни від­бувалися протягом 1985–90. Стали можливими обʼєктивніше висвітле­н­ня нац. про­блематики та історії українського народу, ширше викори­ста­н­ня істор. джерел, публікації праць Д. Яворницького, М. Грушевського (спочатку в періодиці), творів М. Хвильового, В. Вин­ниченка; в наук. обіг по­ступово поверталися забуті чи «небажані» факти культури 20-х рр. (доби «роз­стріляного від­родже­н­ня») та культур. життя діаспори. Утверджується ідея цілісності укр. культури в часі й просторі; в цьому звʼязку Президія АН УРСР 20 липня 1989 при­ймає по­станову «Про створе­н­ня Республіканської асоціації україно­знавців», що стало претекс­том до створе­н­ня в на­ступ. році Між­нар. асоціації україністів.

У контекс­ті заг.-сусп. тенденції до від­новле­н­ня істор. правди Академія звернулася до власної історії, теж до­статньо сфальсифікованої: 22 грудня 1988 Президія АН УРСР прийняла по­станову «Про актуальні малови­вчені пита­н­ня історії заснува­н­ня та перших років діяльності АН УРСР». У березні 1992, ріше­н­ням Заг. зборів АНУ поновлено у складі Академії членів, виключених з неї в 30–40-х рр. Встановле­н­ня премій імені видат. укр. учених — діячів Академії — також було актом справедл. поцінува­н­ня їх і від­новле­н­ням звʼязку наук. поколінь.

Під тиском громад. на­строїв і наук. думки політбюро ЦК КПУ погодилося на публікацію книги «Голод 1932–1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів», що зʼявилася друком уже в 1991. 31 січня 1989 ЦК КПУ прийняв по­станову про істор. дослідже­н­ня в Україні. Було створ. комісію на чолі з академік І. Лукіновим, яка роз­робила про­граму публікації джерел (87 позицій) та памʼяток (47 позицій); до повного її здійсне­н­ня не ді­йшло.

Елементи нового під­ходу простежувалися в роз­гортан­ні академічних структур. Створювано установи, які мали сприяти модернізації су­спільства, роз­ширен­ню діапазону укр. науки: Ін­ститут енергетики, Ін­ститут хімії поверх­ні, НТК «Ін­ститут технічної теплофізики» та «Фіз.-мех. ін­ститут» (1986); Ін­ститут біо­органіч. хімії, Ін­ститут про­блем реєстрації інформації (1987); Ін­ститут про­блем енергозабезпече­н­ня (1988); Ін­ститут клітин­ної біо­логії та генетичної інженерії, Ін­ститут фізики конденсованих систем (у Львові), Ін­ститут соціології (1990). Засновувано нові академ. журнали, але, за старою традицією, пере­важно російською мовою: «Кинематика и физика небесных тел», «Морской гидрофизический журнал», «Про­блемы специальной электрометал­лургии», «Биополимеры и клетка», «Криобиология» (1985); «Химическая технология» (1989); тільки один українською мовою — «Археологія» (1989). Починаючи від 60-х рр., кількість наук.-тех. ви­дань (моно­графій, збірників, журналів) в Україні українською мовою не пере­вищувала 20 %.

З метою подола­н­ня негатив. наслідків тривалого під­порядкува­н­ня науки адм.-команд. системі Президія АН створила комісію під головува­н­ням академік В. Кухаря, яка під­готувала «Концепцію роз­витку Академії наук УРСР», схвалену на Заг. зборах АН УРСР 30 березня 1990. У цьому документі під­креслювалося, що неро­зумі­н­ня зав­дань АН парт.-держ. бюрократією, викори­ста­н­ня її здебільшого як коментатора уже прийнятих рішень при­звело до «певної де­градації і самого наукового товариства на всіх рівнях». За таких умов «Академія наук стала зручною мішен­ню для критики як з боку урядових органів республіки, так і з боку різних громадських організацій. Активізувались де­структивні сили в самій Академії. Під за­грозу по­ставлене існува­н­ня Академії наук як системи». Концепція пропонувала шляхи оновле­н­ня, що мали стати альтернативою як «тискові з боку консе­рвативних сил», так і «демагогічним закликам до руйнува­н­ня академічних традицій». Рекомендувалося від­родити демократ. принципи організації і діяльності Академії, утвердити само­стійність і самоврядність наук. колективів, забезпечити вченому центр. місце в н.-д. процесі. Найважливішим зав­да­н­ням Академії ви­знавалося організацію, проведе­н­ня та ко­ординацію наук. досліджень з фундам. про­блем природо­знавства та гуманітар. наук з метою роз­витку духов. та матер. культури українського народу; особливо під­креслювалася необхідність істотно під­вищити роль гуманітар. наук, звільнити їх від функції ідеол. забезпече­н­ня спекулятив. схем, спрямувати на виявле­н­ня і викори­ста­н­ня обʼєктив. тенденцій і закономірностей, на забезпече­н­ня рухомості і самоорганізованості сусп. систем: «Внесок Академії до скарбниці духов. культури українського народу має полягати насамперед у сприян­ні від­ходу масової сві­домості від усталених догм та стереотипів мисле­н­ня, утверджен­ні пріоритетності загальнолюдських цін­ностей над класовими, поширен­ні високих принципів гуманізму, демократії та соціальної справедливості»; у впливові «вчених усіх спеціальностей на роз­виток творчих сил та під­вище­н­ня інтелектуального потенціалу нації». У цьому документі Академія ніби заговорила голосом своїх засновників, нагадавши про високу місію академ. науки та її при­значе­н­ня, яке було затінене прагмат. зав­да­н­нями та заідеологізованістю.

Протягом 1986–90-х рр. двічі від­бувалися вибори до Академії на її Заг. зборах: 15 січня 1988 — 27 дійс. чл. і 41 член-кореспондент; 18 травня 1990 — 25 дійс. чл. і 53 чл.-кор. (див. Табл. 8); після тривалої пере­рви обрано 6 іноз. чл.

Академія наук у незалежній Україні

Прийня­т­тя ВР 16 липня 1990 Декларації про держ. суверенітет України, а в серпні 1991 — Акту про проголоше­н­ня незалежності України принципово змінило становище і статус АН. Вона ви­йшла з під­порядкува­н­ня АН СРСР і стала самост. наук. структурою. Закон України «Про основи державної політики в сфері науки і науково-технічної діяльності», ухвалений ВР України 13 грудня 1991, по­станова Президії ВР України від 17 січня 1992 «Про статус Академії наук Української РСР», Указ Президента України від 20 січня 1992 «Про забезпече­н­ня діяльності та роз­витку Академії наук України» створили нове правове поле для АНУ, ви­значили її місце та роль у житті укр. су­спільства. На основі цих актів спец. комісія під керівництвом Президента АНУ Б. Патона під­готувала проект нового Статуту Академії, який після широкого обговоре­н­ня наук. громадськістю був затвердж. на Заг. зборах АНУ 20 березня 1992. У ньому був ряд цілком нових положень, зокрема ви­значе­н­ня АНУ як вищої наук. установи України з правами самовряд. організації: специф. вид установи, створ. державою як корпорація вчених, осн. зав­да­н­ням якої є роз­виток фундам. науки на користь су­спільства і держави, а водночас — і важлива структура громадян. су­спільства. Ця дуаліст. концепція «громадсько-державного» устрою АНУ викликала дис­кусії, зокрема у звʼязку з її майновими правами, але була необхід. кроком у «роз­державлен­ні» й демократизації науки, під­вищен­ні рівня прав та обовʼязків, місця і ролі АН в укр. су­спільстві. У березні 1994 Указом Президента України «Про державну під­тримку наукової діяльності АН України» Академії на­дано статус Національної, а 22 березня 1994 Заг. збори АН по­становили називати надалі Академію «Національна академія наук України» (НАНУ).

Все це сприяло роз­гортан­ню діяльності АН як ін­ституції суверен. держави, роз­виткові наук. пошуку, зокрема у галузі гуманітар. наук. Однак цей процес був ускладнений і обтяжений соц.-екон. кризою, яку пере­живає Україна (і всі пост­радян. країни) і яка зумовлена роз­валом старої політ. та нар.-госп. системи і непослідовністю та неефективністю ринкових реформ. Хоча й за цих умов АН змогла викори­стати можливості, які від­кривали їй держ. незалежність України та демократизація всіх сфер життя, свобода наук. думки. У 1991–92 створ. НДІ: Імпульсних процесів і приклад. хімії (Миколаїв); Укр. архео­графії; Світ. економіки і між­нар. від­носин; Екології Карпат (Львів); Укр. мови; Приклад. фізики (Суми); Гео­графії, Біо­колоїд. хімії; Стратегіч. досліджень; Економіко-правових досліджень (Донецьк); Про­блем матем. систем та машин; Про­грам. забезпече­н­ня; Електрон­ної фізики (Ужгород); Сорбції та про­блем ендо­екології; Про­блем природокористува­н­ня та екології (Дні­пропетровськ); Про­блем ринку та екон.-екол. досліджень; Сходо­знавства ім. А. Кримського; Нац. від­носин і політології; Сх.-європ. досліджень, а також Ін­ститут іоно­сфери АНУ і Міністерства вищої освіти України (Харків), Центр памʼятко­знавства АНУ і Укр. товариства охорони памʼяток історії та культури, Наук.-ко­ординац. центр мор. наук; Між­нар. ін­ститут клітин. геології та ін. наук. установи. У 1995 створ. Ін­ститут магнетизму; окремі установи за­знали реорганізації або зміни під­порядкува­н­ня. Це засвідчило вихід на принципово нові напрямки дослідж., що мали забезпечити потреби суверен. держави. Особл. значе­н­ня мало тут роз­горта­н­ня соціогуманітар., політол. і культурол. досліджень, за­блокованих у часи тоталітаризму.

Принципово нові зав­да­н­ня по­стали перед економістами, соціологами, право­знавцями, філософами, істориками: роз­робка концептуал. під­ходів до обʼєктив. осмисле­н­ня минулого, сучасного і майбутнього України, комплексу про­блематики державотворе­н­ня за сучас. умов, у глобальному конкурент. середовищі; суті і тенденцій екон. взаємозалежності в сучас. світі, особливостей входже­н­ня України в світові та європ. екон. структури; аналіз найважливіших процесів і явищ у її держ.-правовому, соц.-екон. і нац.-культур. роз­витку. В центрі уваги були пита­н­ня екон. суверенітету України, роз­державле­н­ня власності, приватизації, макроекон., фінанс.-кредит., наук.-тех., агро­пром., екол., ін­новац. та інвестиц. політики України за умов пере­ходу до ринк. від­носин, наук. забезпече­н­ня курсу реформ та рекомендації щодо виходу з екон. кризи, роз­витку і роз­міще­н­ня продуктив. сил на істор. пер­спективу, пріоритет. напрямків регіонал. політики; про­блеми реформува­н­ня від­носин власності, умови, механізми та соц. наслідки роз­державле­н­ня і приватизації. Роз­роблялися методологія аналізу змішаних екон. систем, теор. об­ґрунтува­н­ня складної багатомірності реал. структур укр. економіки (Ін­ститут економіки); суть конкурентно-змагальних від­носин в економіці, концептуальні під­ходи до подола­н­ня монополізму (Ін­ститут економіко-правових досліджень); структуризація і типізація між­нар. ринків; серед принципово нових напрямків дослідж. — соцекогенез України у контекс­ті світ. цивілізац. процесів. 1997 створ. Ін­ститут економічного про­гнозува­н­ня, одним із зав­дань якого є про­гнозува­н­ня структур. зрушень у сфері матер. виробництва за допомогою екон.-матем. моделі.

90-і рр. були періодом по­жвавле­н­ня і під­несе­н­ня філос. та соціол. думки, що звільнилася від пут догматизму. Філософи об­ґрунтували новий під­хід до феномену дискурсу, ввівши поня­т­тя «соціальний дискурс» та роз­робивши стратегії його аналізу; досліджували про­блеми логіки і наук. мисле­н­ня; когнітивні, світо­глядні і культурно-істор. виміри сучас. природо­знавства; соціокультурні зміни в світі та появу нових філос.-світо­гляд. парадигм; нац. своєрідність худож. культури; явище постмодерну в культурі та філософії; взаємозвʼязок світо­гляду і духов. творчості; феномен етнонац. буття та його осн. виміри. Інтерес укр. філософів до культурології засвідчила колект. праця «Феномен української культури» (1996) за ред. В. Шинкарука і Є. Бистрицького, моно­графія М. Поповича «Нарис історії культури України» (1998). Результати дослідж. стану укр. су­спільства по­дані в колект. працях «Громадянське су­спільство: ідеологія і реальність» та «Громадянське су­спільство: соціальні тенденції та чин­ники становле­н­ня» (обидві — 1997). Соціологи досліджували про­блеми еволюції соц. структури укр. су­спільства; причини виникне­н­ня та механізми подола­н­ня соц. конфліктів за умов демократизації су­спільства; структуру, стан і пер­спективи роз­витку між­етніч. взаємодії в Україні; укр. етнічність поза межами України (діаспори); фактори формува­н­ня етніч. самосві­домості особистості; про­блеми особистіс. роз­витку та індивідуалізації особи в сучас. су­спільстві; типологію особи в соц.-істор. та конкретно-соц. аспектах. Створено інформ. базу для системат. стеже­н­ня за сучас. станом і пер­спективами роз­витку укр. су­спільства, його структур та ін­ститутів, громад. думки, орієнтації різних груп і верств насел. Ви­йшли колективні праці «Етнос і соціум» (1993), «Міграційні процеси в Україні» (1994). Науковці-юристи брали участь у роз­роблен­ні концепції правової держави, її філос., політ. і правових аспектів, у роз­витку законодавства України. В Ін­ституті держави і права роз­робляється схема нового зводу законів України. Ви­дано 3 томи «Юридичної енциклопедії». Великі масиви малодослідж. або раніше ігнорованого з політ. мотивів матеріалу під­няли історики, архео­графи, археологи. Здійснюється докорін­на пере­оцінка — на основі обʼєктив. аналізу реал. явищ і документал. джерел — цілих періодів нац. історії; насамперед історії укр. революції 1917–20; багато робиться для роз­кри­т­тя екон., ідеол. та соціокультур. змісту сталінізму, наслідків його для України; для висвітле­н­ня однієї з найтрагічніших сторінок укр. історії — голодомору 1932–33 як результату злочин. діяльності компарт. верхівки; ре­пресій 30-х рр.; ви­вчається дисидент. рух в Україні; пере­глядається під­хід до склад. істор. об­ставин життя українського народу під час 2-ї світової війни та вводяться в обіг нові документал. матеріали, зокрема здійснюється випуск багатотом. «Літопису УПА». Знамен­ним став вихід колективні праці «Історія України: нове баче­н­ня» (1995–96) за ред. В. Смолія. Водночас тривало дослідж. історії України у 18–19 ст., середньовіч. і давньої історії України; археол. ви­вче­н­ня ран­ніх етапів історії, зокрема антич. держав Пн. Причорноморʼя та археол. культур на території України. Започатковано випуск багатотом. «Зводу памʼяток історії та культури України»; корпусу документів «Архіви Коша Нової Запорозької Січі» та ін.; ви­дано працю П. Толочка «Літописи Київської Русі» (1994) та ін.

Філологи, мистецтво­знавці, етнологи могли сконцентрувати свої зуси­л­ля на обʼєктив. і правдивому висвітлен­ні різних етапів роз­витку укр. духов. культури та її стану на порозі 21 ст.; на роз­вʼязан­ні гол. зав­дань, повʼязаних із наук. забезпече­н­ням нац.-культур. від­родже­н­ня України; на про­блемах сучас. функціонува­н­ня української мови; на роз­витку структурно-матем. та компʼютер. лінгвістики; на ви­вчен­ні взаємодії нар.-традиц. та урбаністич. культур; соціокультур. вимірів міського середовища.

Важл. тенденцією соціогуманітар. наук у 90-х рр. стали методол. модернізація, подола­н­ня догм і стереотипів, що впроваджувалися протягом десятиліть під ви­глядом «єдино правильної» «марксистсько-ленінської» методології; оновле­н­ня і збагаче­н­ня понятій. апарату та аналіт. при­йомів під впливом озна­йомле­н­ня з раніше малодо­ступ. масивом праць зарубіж. філософії, соціології, культурології, антропології, лінгвістики. Цей процес триває, приводячи до методол. плюралізму як одного із виявів творчої свободи, хоч подекуди трапляється і мех. запозиче­н­ня схем, не адаптованих до специф. реальності пост­радян. світу. Праці науковців-соціогуманітаріїв 2-ї пол. 80-х — 90-х рр. від­чутно збагатили укр. культуру, під­вищили її інтелектуал. тонус, сприяли по­глиблен­ню нац. самоусві­домле­н­ня актив. частини су­спільства. Деякі з них стали прикметним нац. здобутком, як-от: 15-том. серія «Україна крізь віки», під­готовл. в Ін­ституті історії НАНУ під керівництвом академік В. Смолія; 3-том. «Російсько-український словник наукової термінології»; 2-том. «Фразеологічний словник української мови»; 2-том. корпус документів і матеріалів ЦР; 3-том. вид. «Україна у Другій світовій війні у документах: Збірник німецьких архівних документів»; 5-том. «Українська література в загальнословʼянському і світовому контекс­ті»; «Історія української літератури ХХ столі­т­тя» в 2-х кн., 3-х ч.; «Історія українського мистецтва. Кінець 19–20 ст.» в 3-х т.; «Твори» В. Стуса в 6-ти т., 9-ти кн. Істот. внеском в істор. і культурне самопі­зна­н­ня укр. су­спільства стали числен­ні публікації архів. і джерел. матеріалів, низка моногр. досліджень у галузі культури, літ-ри, мистецтва, етнології, мово­знавства, бібліогр. довід­ники та ін. Здобутки укр. гуманітаріїв були б ще вагомішими, якби завершені праці не лежали роками без надії на друк; через труднощі з фінансува­н­ням і кризу книго­друкува­н­ня та роз­вал книготоргівлі довелося припинити навіть ряд пре­стиж. серій. ви­дань; не доведене до кінця вид. праць М. Грушевського, вид. Української Літературної Енциклопедії, нове вид. творів Т. Шевченка; багато років гальмується вид. академ. «Історії української культури» в 5-ти т. Протягом 1999 і 2000 Президент України видав кілька Указів, спрямов. на під­тримку укр. книгови­да­н­ня і особливо важливих культур. проектів. Ідеться про академ. вид. праць Т. Шевченка в 12-ти т., Шевченківську Енциклопедію у 4-х т.; під­готовл. у НАНУ проект «Словники України» ліг в основу прийнятого 7 серп. 1999 Указу Президента України «Про роз­виток національної словникової бази», що дасть можливість здійснити ви­да­н­ня нового поколі­н­ня академ. словників, зокрема компʼютерних — на основі створеного потуж. компʼютер. морфемно-словотвір. фонду української мови з ген. зведеним реє­стром бл. 170 тис. од.

Характер. особливістю новіт. соціогуманітар. досліджень у НАНУ є те, що укр. про­блематика дедалі частіше по­стає в них у всесвітньо­істор. контекс­ті, в контекс­ті світ. цивілізац. процесів. Це стало можливим завдяки виходу України на світ. арену як субʼєкта між­нар. від­носин і від­повід. зміні істор. самопочу­т­тя нації та зня­т­тю тих ідеол. заборон, що під­тримували колоніал. статус і комплекс меншовартості. Однак цій обʼєктив. тенденції роз­витку наук. зна­н­ня суперечить інша, зумовлена браком як фінанс.-кадр. забезпече­н­ня, так і стратег. мисле­н­ня на держ. рівні: ката­строф. згорта­н­ня славістики, балканістики, нероз­виненість арабістики, африканістики, латиноамериканістики та ін. Політ. недооцінка значе­н­ня цих цивілізац. регіонів для України йде в парі зі слабкістю наук. інтересу до них.

Ще суперечливішими були тенденції роз­витку природничих наук. Під­вище­н­ня рівня прав та обовʼязків АН, її місця та ролі в су­спільстві, її від­повід­альності за стан фундам. досліджень, обʼєктивну оцінку процесів сусп. і наук.-тех. роз­витку дало нові стимули для наук. пошуку. Разом з тим на діяльності АН негативно по­значилася глибока су­спільно-політ. криза 90-х рр., що спричинило різкий спад темпів НТП у країні. Заг. рівень і мас­штабність робіт помітно знизилися, не­зважаючи на певну кількість ви­знач. результатів. Унаслідок по­стій. зменше­н­ня асигнувань на науку з держ. бюджету, різко загострилися про­блеми фінансува­н­ня і матем.-тех. забезпече­н­ня фундам. досліджень. Недо­статнє забезпече­н­ня сучас. наук. апаратурою, від­сутність валюти знач. мірою гальмували проведе­н­ня екс­периментів. Негативно вплинув на роз­виток дослідниц. процесу пере­хід частини кваліфіков. кадрів у комерц. структури та від­плив інтелектуал. потенціалу за кордон. Істотних втрат за­знала дослідно-вироб. база Академії. Скоротилося надходже­н­ня наук. інформації. Погіршилися соц.-побут. умови працівників АН, знизився пре­стиж наук. праці.

Однак і за таких не­сприятл. об­ставин АН вдалося зберегти ві­домі наук. школи та провід­ні творчі колективи, осн. обсяг фундам. та приклад. досліджень. Першочергове значе­н­ня надавалося роз­вʼязан­ню найбільш гострих і пріоритет. для України про­блем паливно-енергет. комплексу, задоволен­ню потреб у мінерал. сировині та нових матеріалах, охороні навколиш. середовища, забезпечен­ню населе­н­ня мед. препаратами. Під кін. 90-х рр. 20 ст., від­повід­но до держ. про­грам подола­н­ня кризи, АН ви­значила 3 пріоритетні сфери дослідж.: у галузях енергетики, АПК і економіки. Водночас виконано знач. обсяг робіт і отримано вагомі результати в окремих сучас. напрямках математики, інформатики, фізики, матеріало­знавства, хімії, біо­логії, наук про землю та ін. Зокрема, в галузі математики досліджувано про­блеми алгебри, топології та матем. логіки, геометрію випуклих многовидів та геометр. пита­н­ня теорії диференц. рівнянь, теорію на­ближе­н­ня функцій, пита­н­ня неліній. функціонал. аналізу, матем. моделюва­н­ня, теорію операторів та їх за­стосува­н­ня; роз­роблено асимптотичні методи дослідже­н­ня неліній. еліптич. та параболіч. задач матем. фізики в перфорованих областях; ви­вчено якобієві поля, повʼязані з пуасонівською мірою; доведено ряд заг. теорем та нових тверджень, що містять ві­домі теореми; зна­йдено роз­вʼязки ряду ві­домих задач. У галузі інформатики вперше в світ. практиці систематизовано та узагальнено граничні теореми, які встановлюють порядок малості певних подій, повʼязаних із траєкторією процесу; роз­роблено методологію проведе­н­ня параметрич. та пост­оптимал. аналізу стійкості, роз­вʼяза­н­ня задач вектор. оптимізації з неточними вихід. даними; важливою для подальшого роз­витку інформатики є роз­робка матем. теорії взаємодії компʼютер. компонентів, що базується на новому роз­гляді поня­т­тя компʼютер. середовища як агента з функцією зануре­н­ня; досліджувано системи штуч. інтелекту, пер­спект. методи запису, пере­дава­н­ня і від­ображе­н­ня інформації; за­пропоновано концепцію створе­н­ня інтегрованих інформ. систем; роз­роблено осн. принципи побудови інтегров. моделі захисту інформації в автоматиз. системах та ін. Дедалі ширше за­стосовуються інформ. технології в освіті, культурі, ЗМІ. В Ін­ституті про­блем реєстрації інформації НАНУ створ. бази даних культур. спадщини народів Європи. 1995 роз­почато випуск наук.-рефератив. ж. «Джерело» (з Інтернет-варіантом).

Серед важл. результатів у галузі механіки — за­пропоноване зображе­н­ня роз­вʼязків динаміки стисливої вʼязкої рухомої рідини в сферич. координатах; роз­виток тривимір. теорії приповерхн. не­стійкості волокнистих композитів при стиску; теор. аналіз по­здовж. стійкості 2-го ступеня ракетоносіїв «Зеніт» та роз­робка від­повід. про­грамно-метод. забезпече­н­ня; побудова точного роз­вʼязку динаміч. задачі про рух тріщини в матеріалах з початк. або залишковими напруже­н­нями; екс­перим. дослідже­н­ня взаємодії нестаціонар. хвиль із шаруватими неоднорід. середовищами та ін. Дальшого роз­витку ді­стали дослідж. у таких наук. напрямках сучас. фізики, як ядерна фізика і фізика високих енергій, фізика тверд. тіла, зокрема високотемпературна над­провід­ність, фіз. оптика і квант. електроніка, фізика плазми (зокрема перед­бачено явище надплин­ності електрон­но-позитрон. плазми), фізика низьких т-р, радіофізика, радіоастрономія, астрофізика. Досягнуто успіхів у ви­вчен­ні т. зв. «мʼякої матерії», зокрема роз­роблено теорію нематиків та статистичну теорію динамічних властивостей напів­квантових рідин. У Гол. астроном. обсерваторії НАНУ та Крим. астрофіз. обсерваторії одержано важл. результати, що доповнюють наук. уявле­н­ня про різноманітні фіз. явища та їх природу, Сонячну систему та Всесвіт. Учені-геофізики у межах викона­н­ня між­нар. проекту «DOBRE» отримали унікал. сейсмічні матеріали для ви­вче­н­ня закономірностей глибин. будови та геодинамічного роз­витку літо­сфери. В Ін­ституті гео­графії роз­роблено теор.-метод. основи створе­н­ня Нац. атласу України, створ. його електрон­ну версію. Знач. результатами у галузі матеріало­знавства були роз­виток наук. основ топотаксич. синтезу; роз­робка методу роз­рахунку кінетики росту щілин в елементах кон­струкцій при нерегуляр. втомному навантажен­ні; роз­робка технології одержа­н­ня наноматеріалів на основі пентагонал. металевих кластерів; установле­н­ня взаємозвʼязку структури границь зерен нано­структур. кераміки з методом її компактува­н­ня та властивостями, що дало змогу роз­робити засоби отрима­н­ня високощільних керамік із під­вищ. характеристиками; вперше створ. комбінов. прилад, що по­єд­нує в собі можливості наноіндикатора і вимірювача мікропластич. деформації; вперше в світ. практиці із за­стосува­н­ням методу індентува­н­ня отримано криві деформації квазікри­сталіч. матеріалів при кімнат. т-рі; роз­роблено унікал. екс­перим. методики ви­значе­н­ня тріщино­стійкості матеріалів при динаміч. і цикліч. навантаже­н­нях з урахува­н­ням змішаного механізму руйнува­н­ня.

В Ін­ституті фіз. хімії засн. новий напрям молекуляр. матеріало­знавства: фіз. хімія електро­провід. органіч. полімерів. Укр. хіміки одержали принципово новий інгібітор зворотної транскриптизи вірусу СНІД; за­пропонували ефект. методи очище­н­ня води від пестицидів нових поколінь; створили нову концепцію гомо- й гетерохіральності у стереохімії; одержали нові полімери на основі похідних дигліцидилового ефіру та екологічно без­печні плівко­утворювальні полімери з під­вищеною корозій., фотохім. та терміч. стійкістю; принципово нові можливості для створе­н­ня стабілізаторів органіч. матеріалів від­криває вперше за­пропонов. та екс­периментально об­ґрунтов. механізм каталітич. дії вільних та координов. іонами металів фенолів у елементар. актах обриву ланцюгів окисле­н­ня органіч. сполук; вперше об­ґрунтовано засади екотехнол. під­приємства, при­знач. для пере­робки змін­них за якіс. та кількіс. складом вхідних сировин. потоків. Нові наук. результати одержано в галузі ботаніки, біо­хімії, фізіології, мікробіо­логії, молекуляр. біо­логії та кріобіо­логії, заг. біо­логії. Дослідж. тут були спрямов. на подальше роз­кри­т­тя закономірностей роз­витку живої матерії, взаємовід­носин живих організмів з природ. середовищем, зʼясува­н­ня корис. для людини, тварин та рослин властивостей мікроорганізмів та вірусів, роз­робку нових біо­технологій, створе­н­ня систем генетич. транс­формації, високоефект. методів ген­ної інженерії; одержа­н­ня нових ефект. біо­препаратів, ліків, діагностикумів, корис. штамів мікроорганізмів і бактерій, ембріональних клітин; профілактики та лікува­н­ня роз­по­всюджених онкол., серцево-судин. та ін. систем. захворювань людини; ви­вче­н­ня осн. тенденцій формува­н­ня профес. захворюваності в провід. галузях промисловості і в с. госп-ві. Здійснено теор. роз­робки, які до­зволили зʼясувати раніше неві­домі механізми обміну речовин у здоровому та хворому організмах; роз­роблено нові методи впливу, зокрема й за допомогою генетич. інженерії, на організм з метою під­вище­н­ня кількості корисних мутацій у клітинах; вперше доведено наявність у нервових клітинах під­коркових структур мозку двох типів низькопорогових кальцієвих ка­налів; за­пропоновано нові біо­технології для одержа­н­ня високо­якіс. продуктів харчува­н­ня, ліків та лікарських препаратів, препаратів для с. господарства та мед. практики (інтерферон, від­еїн, ізатизон та ін.); роз­роблено оригінал. протипухлин. препарат «Мебіфон», новий поліпептид. антибіо­тик ландоміцин Е, що має високу протиракову активність; проводились дослідж. зі створе­н­ня кріобанків ре­продуктив. клітин людини та тварин; опрацьовувались нові методи ген­ної інженерії та класич. селекції; роз­робляються концепція соц.-психол. реабілітації насел. уражених радіацією територій, принципи і стратегія землекористува­н­ня на них. В Ін­ституті про­блем природокористува­н­ня та екології вперше в Україні роз­роблено та об­ґрунтовано стратегії сталого роз­витку техноген­но навантажених регіонів. Біол., зоол. та мед. школи, що сформувалися в НАНУ, досягли знач. успіхів у ви­вчен­ні фізіології людини і тварин, біо­хімії білка, ферментів і вітамінів, сучас. питань молекуляр. біо­логії та імунології, про­блем, що виникли внаслідок Чорнобил. ката­строфи. Зокрема, роз­роблено спо­стережно-інформ. систему стану під­зем. середовища Чорнобил. зони від­чуже­н­ня; ви­значено фітосанітарний та пожежонебезпеч. стан ліс. масивів зони від­чуже­н­ня ЧАЕС; роз­роблено модельну систему для ви­вче­н­ня впливу радіації на мікрофлору ґрунту, про­граму «Фауна», спрямовану на виявле­н­ня факторів творе­н­ня нових середовищ у жит­тєдіяльності диких тварин для екол. реабілітації радіаційно за­бруд. територій. Взагалі Чорнобил. тематика залишається одним із пріоритет. напрямків діяльності НАНУ; багато робиться для роз­вʼяза­н­ня про­блеми захороне­н­ня радіо­актив. від­ходів у геол. формаціях; роз­роблено пакет про­грам для роз­рахунків роз­по­всюдже­н­ня викидів радіо­актив. аерозолей з цього обʼєкта; НАНУ спів­працює з Мінчорнобилем від­повід­но до угоди з ним. Ви­дано зб. «Чорнобильська трагедія: документи і матеріали» за ред. В. Смолія та «Чернобыльская ката­строфа» (1996) за ред. В. Барʼяхтара (пере­ви­дана укр. та англ. мовами).

Поряд з викона­н­ням свого гол. зав­да­н­ня — всебіч. роз­витком фундам. досліджень — Академія багато уваги і зусиль від­давала актуал. пита­н­ням роз­будови України як незалеж. держави, вирішен­ню нар.-госп. про­блем, пів­ищен­ню тех. рівня виробництва, технол. модернізації його базових галузей. Науковців Академії по­стійно залучувано до роз­робле­н­ня багатьох держ. про­грам, зокрема проекту «Україна-2010». Їм належить гол. внесок у роз­робку Концепції роз­витку гуманітарної сфери України, що має стати основою держ. соціогуманітар. стратегії; Про­грами соц. роз­витку села. На поч. 90-х рр. Кібернет. центр НАНУ під­готував аналіт. матеріали з про­блеми інформатизації України, що дали під­стави для Указу Президента України «Про державну політику інформатизації України» та «Концепції державної політики інформатизації» і «Основних напрямів Національної про­грами інформатизації України», затвердж. по­становою КМ України. За­пропоновано Концепцію сталого роз­витку України, Концепцію екон. без­пеки України, багатоваріантний екон. про­гноз для України — до 2015. Економісти створили також фундам. працю — «Про­гноз роз­витку і роз­міще­н­ня продуктивних сил України на тривалу пер­спективу». З ініціативи Ін­ституту фізики напів­провід­ників, Ін­ституту електрозварюва­н­ня ім. Є. Патона та Ін­ституту монокри­сталів НАНУ роз­роблено та ухвалено Закон України «Про спеціальний режим інвестиційної та ін­новаційної діяльності технологічних парків». В установах Академії роз­роблено Нац. про­граму «Нафта і газ України до 2010 року». Президія НАНУ обговорила і схвалила роз­роблені з участю науковців осн. положе­н­ня проекту Посла­н­ня Президента України до ВР України «Стратегія економічної і соціальної політики на 2000–2004 рр.», за­пропонувала заходи щодо реалізації ви­значених у ньому зав­дань. Можливості ді­йової допомоги науки у вирішен­ні кардинал. нар.-госп. зав­дань засвідчили цільові збірники «Національна академія наук України — паливно-енергетичному комплексу» та «Національна академія наук України — агро­промисловому комплексу», що містять вичерпну інформацію про сучасні роз­робки установ Академії в інтересах цих галузей. Вчені-енергетики брали активну участь у роз­робці Нац. енергет. про­грами України до 2010, Про­грами держ. під­тримки роз­витку нетрадиц. та від­новлюваних джерел енергії та малої гідро- і тепло­енергетики. У результаті спів­робітництва НАН та Міністерства палива і енергетики України за­пропоновано концепцію про­грами «Подовже­н­ня ресурсу енерговиробляючого устаткува­н­ня електричних станцій України». АН ініціювала обговоре­н­ня і ви­вче­н­ня таких гострих для України про­блем, як оцінка тех. стану та залишк. ресурсу найважливіших пром., енергет. і госп. обʼєктів, мостових споруд та інж. мереж; як диверсифікація джерел імпорту енергоносіїв. У Ін­ституті геофізики ім. С. Суб­ботіна роз­роблено проект «Автоматизована мережа збира­н­ня і обробки геодинамічної інформації», в якому викладено принципи організації та функціонува­н­ня Нац. сейсмол. служби України. У Гол. астрономічній обсерваторії НАНУ роз­роблено Концепцію координатно-часового забезпече­н­ня обʼєктів науки, економіки та оборони України. У Центрі аерокосміч. досліджень Землі Ін­ституту геол. наук НАНУ роз­роблено наук. основи нової супутник. технології пошуків нафтогаз. родовищ на суші та в шельфових зонах, яка не має аналогів у світі.

Важл. складовою участі НАНУ у роз­будові держави є діяльність регіонал. наук. центрів Академії. У проведен­ні фундам. досліджень та роз­вʼязан­ні приклад. зав­дань, в опрацюван­ні й ко­ординації наук. про­грам НАНУ дедалі активніше спів­працює з галузевими держ. та громад. академіями, з університетами та ін. наук. осередками, з мін-вами, насамперед з Мін-вом освіти і науки, Мін-вом з над­звич. ситуацій, з якими укладено угоди про спів­працю, з Радою з питань науки та наук.-тех. політики при Президенті України. Однак наук. роз­робки вчених НАНУ далеко не завжди знаходять ро­зумі­н­ня і викори­ста­н­ня при формуван­ні держ. соц.-екон., технол., гуманітар. політики.

За роки незалежності України нової якості набули між­нар. звʼязки і спів­праця з ученими й наук. ін­ституціями країн світу. Йдеться вже не просто про різке збільше­н­ня взаєм. візитів і контактів, а про інтеграцію України у світ. наук.-технол. про­стір, про зро­ста­н­ня кількості спільних проектів і роз­робок, участі в між­нар. про­грамах. Одна з найві­доміших — космічна про­грама «Морський старт». У Радіоастроном. ін­ституті НАНУ в межах три­сторон. між­нар. спів­робітництва України, Росії та США вперше в світі проведено двопозиц. радіолокац. зондува­н­ня магніто­сфери з викори­ста­н­ням потуж. пере­давача «Сура» і при­ймал. фазованої антен. ґратки УТР-2. В Ін­ституті іоно­сфери НАН та Міносвіти і науки України спільно з Мас­сачусет. технол. ін­ститутом та Корнельським університетом (США) проведено вимірюва­н­ня висотно-часових роз­поділів іонів в іоно­сфері. В Ін­ституті органіч. хімії НАНУ спільно з Каліфорній. університетом (США) та Ін­ститутом хім. фізики Тартус. університету (Естонія) узагальнено дані з кислотності в газ. фазі надсильних нейтрал. кислот Бренстеда в рядах похід. метану й аміаку з перфторалкілсульфонільними групами та сполук з надсильними електроноакцентор. угрупова­н­нями. Літературо­знавчі установи НАНУ спів­працюють з літ. ін­ститутами Польс. та Болг. АН, з УВАН у США. НАНУ роз­виває спів­робітництво як у межах між­нар. організацій, зокрема по лінії ЮНЕСКО, у межах про­грам НАТО, за ґрантами фонду СRDF, INTAS та ін., так і на основі дво­сторон. договорів — з Польс. АН, АН Австрії, Норвегії, США, Королів. швед. академією, Бавар. АН, Лондон. Королів. товариством, Британ. Радою, з Університетом Падуї (Італія), Університетом Поля Сабатьє (Франція), Стенфорд. університетом, Китай. академією сусп. наук, АН КНДР та ін. Триває спів­робітництво з РАН та наук. організаціями пост­радян. країн, що особливо активізувалося після утворе­н­ня (1994) Між­народної асоціації академій наук, до якої вві­йшли АН країн СНД і яку очолює президент НАНУ академік Б. Патон. Укр. вчені взяли активну участь у Всесвіт. конф. з науки, що від­булася під егідою ЮНЕСКО та Між­нар. ради з науки.

Україна дедалі частіше стає місцем проведе­н­ня між­нар. форумів з різних галузей науки. Так, у 1999 в Україні від­булися між­нар. конференції «Про­блеми теоретичної і математичної фізики», «Нелінійні диференціальні рівня­н­ня з частин­ними похідними», укр.-британ. семінар «Біо­технологія рослин» та ін.; у 2000 — Перша європ. конф. «Елементарні процеси в атомних системах» (Ужгород). Ви­значними наук. і культур. подіями стали Між­нар. кон­греси україністів (Київ, 1990; Львів, 1993; Харків, 1996; Одеса, 1999). Знаме­н­ням часу, а водночас і свідче­н­ням високого фах. рівня праць укр. учених стали числен­ні вид. їхніх моно­графій у пре­стиж. закордон. видавництвах (тільки 1999 опубл. у них бл. 40 моно­графій учених НАНУ); 26 наук. журналів перекл. англ. мовою; звичним явищем стали публікації укр. учених у закордон. наук. журналах; гео­графія цих публікацій охоплює чимало країн світу. Насамперед це стосується праць з математики, фізики, матеріало­знавства, біо­логії, хімії, фізіології та ін. природничих наук. Натомість через фінанс. труднощі установи НАНУ мало забезпечені необхід. наук. літ-рою з ін. країн світу, і це пере­шкоджає повноцін. участі укр. учених у між­нар. обміні наук. ідеями.

Протягом остан. десятилі­т­тя персонал. склад Академії поповнювався таким чином. 12 квітня 1991 обрано 4 дійс. чл., 20 чл.-кор. і 10 іноз. чл.; 21 березня 1992 — 17 іноз. чл.; 25 листопада 1992 — 33 дійс. чл., 70 чл.-кор., 22 іноз. чл.; 1994 було обрано 18 іноз. чл.; 1995 — 16 дійс. чл., 39 чл.-кор., 9 іноз. чл.; 17 квітня 1996 — 5 іноз. чл.; 4 грудня 1997 — 18 дійс. чл., 41 чл.-кор., 10 іноз. чл.; 2000 — 9 дійс. чл., 44 — чл.-кор., 32 — іноз. чл. (див. Табл. 9).

* * *

Історія НАНУ — складова частина історії укр. су­спільства в 20 ст. За 80 з лишком років вона про­йшла величез. шлях становле­н­ня і роз­витку, по­знач. здобутками і втратами, про­гресом і ре­гресом. Її діяльність засвідчує як високий інтелект. потенціал України, так і неповноту викори­ста­н­ня цього потенціалу через ідеол. обмеже­н­ня, некомпетентні втруча­н­ня та прагмат. маніпулюва­н­ня з боку політ. влади. Як сказав у своїй доп. на сесії Заг. зборів НАНУ, присвяч. її 80-річчю, Президент Академії Б. Патон, «80-річна історія Академії пере­конливо засвідчує згубність державної політики, що приносить у жертву ідеологічним або конʼюнктурним цілям інтелектуальні на­дба­н­ня народу».

Наука і культура України за­знала величез. втрат як через фіз. винище­н­ня знач. частини нац. інтелігенції, особливо в 30-х рр., так і через по­стій. ідеол. тиск, навʼязува­н­ня методол. догм, обмеже­н­ня свободи наук. пошуку і наук. думки. Звичайно, рад. держава була зацікавлена в роз­витку науки, але тільки такої, яка обслуговувала б її прагматичні інтереси. Тому під­тримувано насамперед ті галузі, які без­посередньо забезпечували нар.-госп. потреби, викона­н­ня планів індустріалізації, створе­н­ня потуж. військ. промисловості тощо. Багато уваги приділялося впроваджен­ню наук. винаходів у виробництво, але діяли тут не екон., а бюрократ. важелі. Якщо в держ. політиці щодо комплексу природничих наук на перший план виходив критерій практ. від­дачі, то в політиці щодо сусп. і гуманітар. наук — вимога ідеол. і методол. ортодоксальності, «виховної ролі», тобто тієї ж «від­дачі», але вже в суто політизованому і субʼєктивізов. вимірі. Роз­виток науки мав не так інтенсив., як екс­тенсив. характер. На­прикінці 80-х — поч. 90-х рр. в Україні працювало в наук. сфері бл. 300 тис. учених, а всіх працівників — бл. міль­йона. Це більше, ніж у будь-якій європ. країні. Але «від­дача» від наук. досліджень, екон. й соц. показники були значно гіршими. Водночас у ряді напрямків укр. наука ви­йшла на пере­дові рубежі в світі. Вчені Академії зробили вагомий внесок у світ. науку, НТП, роз­виток культури та економіки України.

За час діяльності Академії тут сформувалися десятки наук. шкіл з різних галузей знань, які очолювали найвидатніші вчені. Серед них математики Д. Ґраве, М. Кравчук, М. Крилов, М. Боголюбов, механіки С. Тимошенко, О. Дин­ник, М. Лаврентьєв, фізики К. Синельников, О. Лейпунський, О. Ахієзер, Л. Шубников, астрономи М. Барабашов та О. Орлов, геолог П. Тутківський, метало­знавець Г. Курдюмов, гі­дромеханік Г. Проскура, механік Г. Савін, хіміки Л. Писаржевський, О. Бродський, А. Думанський, біо­логи і медики Д. Заболотний, О. Богомолець, М. Стражеско, В. Філатов, генетик І. Шмальгаузен, біо­хіміки О. Пал­ладін, В. Бєліцер, Р. Чаговець, ботанік Д. Зеров. Провід­не місце в світ. науці посідають укр. школи зварюва­н­ня Є. Патона та Б. Патона і кібернетики В. Глушкова. Широко знані й академ. школи в галузі соціол. і гуманітар. наук. Їх засн. були економісти М. Птуха і К. Воблий, право­знавець В. Корецький, історики М. Грушевський, Д. Багалій, М. Василенко, Д. Яворницький, сходо­знавець А. Кримський, археологи П. Єфименко і С. Бібіков, мово­знавець Л. Булаховський, літературо­знавці С. Єфремов і О. Білецький. Саме провід­ні наук. школи є найбільш характер. ознакою академ. науки. Це її осн. здобуток і, водночас, той фундамент, виключно на якому вона може роз­виватися. Збереже­н­ня і роз­виток за будь-яких умов наук. шкіл було гол. істор. зав­да­н­ням Академії, найпершим пріоритетом в її діяльності. Укр. вчені започатковували роз­виток цілого ряду нових сучас. напрямів науки. Серед них нелінійна механіка та механіка композиц. матеріалів, молекулярна спектро­скопія, фізика екситон. станів, квант. механіка дисипатив. систем, електрон­на хімія та електрохімія невод. роз­чинів, декаметрова радіоастрономія. Важл. внеском у роз­виток науки стали роз­роблені ученими Академії теорія квазіконформ. від­ображень, теорія тиску гір. порід, теорія глибин. неорганіч. походже­н­ня нафти і газу, електрон. теорія каталізу, фітогормонал. теорія тропізмів.

У скарбниці творчих досягнень Академії понад 90 % усіх наук. від­крит­тів, зроблених в Україні. У фізиці це, зокрема, над­провід­ники 2-го роду та квант. дифузія в кри­сталах, у хімії — фосфазорекція та новий клас хім. речовин, т. зв. фосфазосполуки, у біо­логії — вибіркова хім. чутливість іон­них ка­налів холінорецепторів нейронів. До най­значніших результатів слід зарахувати здійсне­н­ня вперше в СРСР штуч. ядер. реакції — роз­щепле­н­ня ядра атома літію, одержа­н­ня «важкої» води, створе­н­ня першого вітчизн. імпульс. трикоординат. радіолокатора, встановле­н­ня можливості прямого термоемісій. пере­творе­н­ня теплової енергії в електричну, зʼясува­н­ня механізму функціонува­н­ня мем­брани нервових клітини, отрима­н­ня вперше в світі високо­актив. антибіо­тика рослин. походже­н­ня. Саме в Україні зʼявилася перша в континент. Європі ЕОМ. Укр. вчені роз­робили теорію цифр. автоматів, що стала наук. основою створе­н­ня ЕОМ нового поколі­н­ня, започаткували роз­виток кібернетики. Ще у довоєн­ні роки зуси­л­лями укр. учених було здійснено високо­продуктивне зварюва­н­ня під флюсом, а в повоєн­ні — закладено основи порошк. металургії, електрошлак. технології, пром. синтезу штуч. алмазів. Від того часу Академія стала ви­знаним центром матеріало­знавства. Світ. пріоритет, зокрема, мають числен­ні результати дослідж. із одержа­н­ня матеріалів з унікал. властивостями, створе­н­ня принципово нових методів їх обробки. Вчені Академії й нині під­тверджують свої чільні позиції у світ. науці з багатьох сучас. напрямів математики, механіки, теор. та екс­перим. фізики, астрономії і радіоастрономії, хімії і біо­логії. У галузі соціогуманітар. наук сформовано самодо­статню для суверен. держави мережу наук. установ, і подальший роз­виток цих наук, посиле­н­ня їх впливу на виріше­н­ня політ., екон. і соц. про­блем, на збагаче­н­ня духов. культури є важл. пріоритетом Академії.

Однак нинішнє становище НАНУ характеризується драм. суперечністю між тими можливостями вільного наук. пошуку, які від­крилися їй у незалеж. Україні, і незабезпеченістю реалізації цих можливостей через мізерність держ. фінансува­н­ня науки, яке по­стійно зменшувалося і в 1999 становило 0,22 % ВВП, та несформованість ринкових механізмів спів­праці з наукою, через що наука далеко не повною мірою здійснює свою природну функцію від­творе­н­ня матер.-тех. бази вітчизн. виробництва. І досі не подоланим залишається те «нехтува­н­ня наукою, без­від­повід­альне ставле­н­ня до її рекомендацій», про яке говорилося ще 1990 в «Концепції роз­витку Академії наук Української РСР». Ефективність між­нар. наук. спів­праці, темпи її роз­витку та роз­шире­н­ня між­держ. проектів значною мірою гальмуються через недосконалість нац. законодавства та неви­значеність стратегії наук.-технол. роз­витку, недо­статню орієнтованість укр. економіки на наукоємні галузі, що за­грожує Україні небезпекою залишитися в між­нар. роз­поділі праці місцем концентрації важких і шкідл. вироб-в. Про­блемою для НАНУ залишається оптимізація спів­від­ноше­н­ня між фундам. і приклад. дослідже­н­нями, як і забезпече­н­ня політ. та громадянської незалежності спільноти вчених при актив. внеску в екон. і гуманітар. роз­виток су­спільства. Немає від­чутних зрушень у збільшен­ні публікацій українською мовою у сфері фіз.-тех. і природничих наук. Триває від­тік кадрів з України. За період від 1996 Україну залишили бл. 2000 науковців, а кількість д-рів наук у НАНУ зменшилася на 131 особу, або 5,4 % (хоча є певні позитивні зруше­н­ня в доборі здібної молоді до на­вча­н­ня в аспірантурі наук. установ Академії). Поліпшен­ню ситуації має сприяти викона­н­ня Указу Президента України «Про додаткові заходи щодо під­тримки Національної академії наук України» від 10 березня 2000.

Структура самої Академії залишається громіздкою і повільно адаптується до нових умов. Тривають дис­кусії щодо майбут. характеру НАНУ, висловлюються пропозиції щодо вдосконале­н­ня її структур. Але радикальні ідеї пере­творе­н­ня АН у громад. «клуб учених» і зосередже­н­ня фундам. досліджень в університетах поки що не зна­йшли широкої під­тримки у наук. громадськості як такі, що не від­повід­ають реаліям і традиціям нашого су­спільства і могли б при­звести до дезорганізації й послабле­н­ня наук. роз­витку. Однак глибша інтеграція академ. і вузів. секторів науки стає обʼєктив. необхідністю, і вона почасти вже від­бувається; однією з форм такої інтеграції є створе­н­ня установ по­двійного під­порядкува­н­ня — як-от Між­нар. наук.-навч. центр інформ. технологій та систем НАНУ, Міністерства освіти і науки; аналог. по­двійне під­порядкува­н­ня регіонал. наук. центрів НАНУ; угоди про спів­працю НАНУ з окремими університетами. Фундатори укр. АН задумували її як оригінал. по­єд­на­н­ня спільноти вчених і системи н.-д. ін­ституцій. Цей проект історично довів свою жит­тєвість, і дотрима­н­ня його осн. принципів, за умов адекват. від­повіді на вимоги часу, залишається історично пер­спективним.

Літ.: Модзалевский Б. Список членов Императорской Академии наук, 1725–1907. С.-Петербург, 1908; Збірник праць Комісії для виробле­н­ня законо­проєкту про заснува­н­ня Української Академії наук у Київі. К., 1919; Перший пів­рік існува­н­ня Української Академії наук у Київі та начерк її праці до кінця 1919 року. К., 1919; Зві­домле­н­ня про діяльність Української Академії наук у Київі до 1 січня 1920 року. Б. м. і р.; Птуха М. В. Пʼять років існува­н­ня ІІІ Соціально-Економічного Від­ділу Української Академії Наук (1919– 1923). К., 1924; Артемський А. Я. Що таке Всеукраїнська академія наук. К., 1931; Всеукраїнська академія наук на службі соціалістичного будівництва: Пр. Ювілей. сесії ВУАН, присвяч. 15-літтю Жовтн. революції. К., 1933; Пал­ладін О. В. Академія наук Української Радянської Соціалістичної Республіки, 1919–1944. К., 1944; Діяльність Академії наук Української РСР, 1944– 1958: Бібліогр. покажч. К., 1959; Соловей Д. Українська наука в колоніяльних путах. Нью-Йорк, 1963; Історія Академії наук Української РСР: У 2 кн. К., 1967; Немошкаленко В. В., Новиков Н. В., Пелых В. М. Академия наук Украинской ССР. 1969. К., 1969; Терлецький В. М. Академія наук Української РСР, 1919–1969: Короткий істор. нарис. К., 1969; Академия наук Украинской ССР. 1919–1979: Справоч. К., 1979; Академія наук Української РСР: Персонал. склад: Дійс. чл., чл.-кор., 1919–1979. К., 1979; Історія Академії наук Української РСР. К., 1982; Академия наук Украинской ССР. 1982. К., 1983; Академия наук Украинской ССР. 1985. К., 1986; Байдаков В. В., Коновець О. Ф., Скляренко О. Є. Наукові центри АН УРСР. К., 1987; Добров Т. М. Наука о науке. К., 1989; Роз­виток науки в західних областях Української РСР за роки Радянської влади. 1939–1989. К., 1990; Шпак А. П., Цемко В. П., Новиков В. Д. и др. Академия наук Украинской ССР: История и современ­ность. К., 1990; Концепція роз­витку Академії наук УРСР: Основні положе­н­ня. К., 1990; Кістерська Л. Д., Матвєєва Л. В. Загублені президенти: З історії Академії наук України. К., 1991; Основні принципи організації та діяльності науково-дослідного ін­ституту Академії наук України. К., 1992; Академія наук України. К., 1993; Полонська-Василенко Н. Українська Академія наук: Нарис історії: [Репр. вид.]. К., 1993; Храмов Ю., Руда С., Павленко Ю., Кучмаренко В. Рання історія Академії наук України (1918–1921) // АН України. К., 1993; Правовий статус Академії наук України: Історія та сучасність. К., 1993; Академія наук України: Корот. річ. звіт. 1992. К., 1993; Академія наук України: Персонал. склад, 1918–1993. 2-е вид. К., 1993; Звіт про діяльність Академії наук України у 1992 році: Проект: У 2 ч. К., 1993; Звіт про діяльність Академії наук України у 1993 році: Проект: У 2 ч. К., 1994; Артемова В. Я., Мамукий Б. А. Про­грам­мы и проекты ЮНЕСКО в области науки и технологий и участие в них Украины. Ч. 2. К., 1994; Історія Академії наук України, 1918–1993. К., 1994; Звіт про діяльність Академії наук України у 1994 році: Проект: У 2 ч. К., 1995; Верба І. Спроби від­новле­н­ня Української академії наук у Києві 1941–1942 // Український історик. 1995. № 1–4; Звіт про діяльність Академії наук України у 1995 році: Проект: У 2 ч. К., 1996; Матвєєва Л. В. Національна Академія наук України: етапи роз­витку та доля вчених: (Історико-джерело­знавчі дослідж.): Автореф. дис… д-ра іст. н. К., 1996; Звіт про діяльність Академії наук України у 1996 році: Проект: У 2 ч. К., 1997; Палій В. М. та ін. Національна Академія наук України. 1997: Довід. К., 1997; Палій В. М., Храмов Ю. О. Національна академія наук України: Персонал. склад, 1918–1998. К., 1998; Звіт про діяльність Академії наук України у 1997 році: Проект: У 2 ч. К., 1998; Члени-засновники Національної академії наук України: Зб. нарисів. К., 1998; До 80-річчя Національної академії наук України: Фотоальбом. К., 1998; Вересовська Т. В. та ін. Історія Національної академії наук України, 1924–1928: Док. і мат. К., 1998; Звіт про діяльність Академії наук України у 1998 році: Проект: У 2 ч. К., 1999; Статут і статус Української Академії Наук. К., 1999; Шпак А. П. Спільна діяльність установ, організацій та під­приємств НАН України зі сторон­німи організаціями: Зб. законодавчих та нормат. актів. К., 1999; Кульчицький С., Павленко Ю., Руда С., Храмов Ю. Історія Національної академії наук України в су­спільно-політичному контекс­ті 1918–1998. К., 2000; Звіт про діяльність Національної академії наук України у 2000 році: У 2 ч. К., 2001; Малиновский Б. Н. Академия наук Украины в дни Чернобыльской трагедии. К., 2001.

І. М. Дзюба

Завантажити статтю