А капела

А КАПЕ́ЛА (від італ. a cappella — букв. — у стилі капели; як спів­ають у каплиці) — хоровий або ансамблевий спів без інструментального су­проводу. Витоки співу А к. сягають античності. Від доби середньовіч­чя до сьогоде­н­ня спів А к. — найпотужніший жанр. пласт світ. хор. музики. У мистецтві України під­валини співу А к. закладені, з одного боку, в нар. гуртовому співі, з ін. — у християн. культовій музиці від часу прийня­т­тя християнства в Україні-Русі. Від­тоді впродовж багатьох століть зі спів­ом А к. були повʼязані найвищі здобутки укр. нац. профес. музики: творчість М. Дилецького, С. Пекалицького, хори брат. шкіл, колегіумів та монастирів; становле­н­ня і роз­квіт жанру хор. концерту як найпитомішого втіле­н­ня засад укр. бароко в музиці (17 ст.), творчість М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя, хор Київ. академії, Придворна капела К. Ро­зумовського у Глухові, маєткові кріпац. хор. капели, Придворна спів­ац. капела у С.-Петербурзі, майже повністю сформована з українців; еволюція партесного концерту в хоровий, а барокових засад у класицистичні (все — 18 ст.). Упродовж 19 ст. хор. спів А к. стає вагомою складовою культури в укр. нац. від­роджен­ні; поряд із традиц. церк. спів­ом у цей час починається під­несе­н­ня світського укр. хор. мистецтва. Його найбільший роз­квіт припадає на 2-у пол. 19 — поч. 20 ст. в діяльності муз.-спів­ац. т-в «Боян», хорів товариства «Просвіта», хору М. Лисенка, числен­них мандрів. хор. капел, творчості М. Вербицького, А. Вахнянина, І. Лаврівського, В. Матюка, О. Нижанківського, Д. Січинського й особливо у хор. музиці М. Лисенка та К. Стеценка, що засвідчила тяглість питомо нац. спів­ац. традицій і водночас була пошуком синтезу традицій нац. хор. концерту і нар.-спів­ацьких засад та естетики зх.-європ. романтизму. Знач. роз­витку набуває жанр хор. поеми. Під­несен­ню профес. рівня укр. хор. музики сприяло й те, що пере­важна більшість її творців по­єд­нувала композитор. діяльність із хор­мейстерською. Пере­ломною віхою в історії нац. музики А к. стала творчість М. Леонтовича, питомою ознакою якої є симфонізація хор. жанру, виразно автор. прочита­н­ня укр. нар. мелосу, не бачене доти в укр. хор. музиці урізноманітне­н­ня фактури і методів роз­робки фольклор. матеріалу («Щедрик», «Козака несуть»), насиче­н­ня виражал. тканини «інструментальними» звуконаслідувал. ефектами («Дударик»). Поряд з академ. мистецтвом А к. цього часу започатковується «фольклоризаторський» струмінь нац. хор. співу, роз­рахований не лише на звичне концертне сприйня­т­тя виконуваного матеріалу, а й на спів­участь аудиторії у процесі викона­н­ня творів. Питомі ознаки — ви­ступ хористів у нац. одязі, театралізація викона­н­ня, його макс. на­ближе­н­ня до побут. звуча­н­ня пісні, культивува­н­ня традицій і атмо­сфери укр. вечорниць. У цьому плані показова діяльність диригентів-композиторів Г. Давидовського і П. Демуцького, які влаштовували привселюдні «сеанси народної пісні». У рад. час, після короткого квазіліберал. періоду 20-х рр., спроб пере­творити укр. хор. рух з вогнища нац. ідеї на знаря­д­дя комуніст. пропаганди, вже на поч. 30-х рр. тоталітарна влада вдається до його жорсткого адм. обмеже­н­ня — шляхом заборони самофінансува­н­ня колективів, централізов. «роз­нарядок» на кількість хорів в областях та містах, тотальної ідеол. цензури репертуару, період. роз­горта­н­ня погромних політ. кампаній проти провід­них діячів нац. хор. мистецтва (зокрема на поч. 30-х рр. проти «малоросійського халтурника» Г. Давидовського і «музичної попівщини» К. Стеценка), штуч. послабле­н­ня провід­них хор. колективів політ. ре­пресіями проти їхніх керівників — В. Верховинця («Жінхоранс»), Н. Городовенка (капела «Думка»), Ф. Соболя (Держ. укр. хор) і багатьох ін.; після при­єд­на­н­ня Зх. України до СРСР у 1939–40 — ліквідацією хор. т-в «Боян» тощо. Водночас, усві­домлюючи, що ефективна ідеол. пропаганда неможлива без високої мист. професійності, влада вдається й до певних кон­структив. заходів щодо роз­витку хор. співу А к.: профес. колективи взято на повне бюджетне утрима­н­ня, налагоджено систему під­готовки хор­мейстерів у спец. муз. навч. закладах, введено обовʼязк. репертуарні норми («роз­нарядки» або «ліміти»), згідно з якими кожен хор. колектив України мав поряд з інонац. репертуаром виконати певний від­соток укр. нар. пісень і творів укр. рад. композиторів. Це створило певні умови для виникне­н­ня впродовж 20–50-х рр. якісно нових мист. здобутків у царині нац. музики А к. У цей час від­булося становле­н­ня провід. академ. капел «Думка» (1920), «Трембіта» (1940), Харків. хор. капели (спочатку — Держ. укр. хор, 1920), хорів при муз. навч. закладах, зокрема Одес. консерваторії під керівництвом К. Пігрова, а також нар. хорів (Укр. нар. хор, 1943, Волин., Закарп., Черкас., Черніг. та ін. нар. хори), значну частину репертуару яких становили твори А к. У композитор. творчості спо­стерігається пере­важно еволюц. роз­виток традицій як академ. (П. Козицький, М. Вериківський, С. Людкевич, Є. Козак, М. Колес­са, Г. Майборода), так і «фольклоризаторського» (Г. Верьовка) стилів нац. музики А к.; водночас роз­ширюються її структурно-жанр. межі та ладово-інтонац. діапазон (перед­усім завдяки за­стосуван­ню питомо фольклор. мелогармоніч. елементів). У 60-х рр. роз­починається радикал. оновле­н­ня виражал. системи нац. музики А к. під впливом здобутків світ. муз. авангарду. Започатковують цей процес цикли хорів Б. Лятошинського на вірші А. Фета (перед­усім у хорі «Осі­н­ня ніч») і М. Рильського («Дощ», «Широке поле»), по­значених полігармонійністю і політональністю, примхливою модуляц. технікою, часом ім­пресіоністичністю. Проте вираж. модернізація хор. музики А к. сут­тєво від­ставала в часі від модернізації музики інструментальної, що значною мірою було спричинене консе­рватизмом її виконавців: хор. колектив, що взяв на себе місію викона­н­ня авангард. музики,– Київ. камер. хор ім. Б. Лятошинського — був створ. лише у 1973 (від 1992 — Ансамбль класичної музики ім. Б. Лятошинського). У царині музики А к. цього періоду вирізняється творчість Л. Дичко, що за­знала впливу мист. течії «нова фольклорна хвиля»: «Чотири пори року» (1973–75) — це перші в укр. музиці зразки камер. кантати А к. Серед перших творів А к., де по­єд­нано спів­ац. та декламац. вираже­н­ня, при­йоми алеаторики та сонористики, — цикл «5 хорів за романом “Гарячий сніг” Ю. Бондарева» В. Бібика (1975). Від 70-х рр. роз­починається від­родже­н­ня та модерне пере­осмисле­н­ня нац. жанру хор. концерту («Хоровий концерт» Ю. Іщенка, «Гори мої, гори» В. Зубицького), народже­н­ня монум. жанрів хор. симфонії («Хорова симфонія-диптих» Є. Станковича), хор-опери («Ятранс­ькі ігри» І. Шамо; епізоди А к. ві­ді­грають чималу роль і в фольк-опері «Цвіт папороті» Є. Станковича, неофольклористич. мініатюрі «Дримба» В. Зубицького). Інтенсив. роз­виток хор. музики А к. припадає на період нац. від­родже­н­ня 2-ї пол. 80 — поч. 90-х рр., коли завдяки демократизації сусп. життя стало можливим створе­н­ня нових профес. хор. колективів: «Київ», «Від­родже­н­ня», «Дні­про» (усі — Київ), «Орея» (Житомир) та ін.; проведе­н­ня низки конкурсів хорової музики (найві­доміший — ім. М. Леонтовича); від­родже­н­ня конфесій сприяє створен­ню числен. церк. хорів. Концерти хор. музики А к. стають неодмін. складовою всеукр. муз. фестивалів «Київ–музик–фест», «Премʼєри сезону», «Форум музики молодих». У музиці А к. по-новому осмислюється нац. реліг. музика (2 літургії Л. Дичко), образна сфера Т. Шевченка (кантата «Шевченкові», хори В. Сильвестрова). Серед провід. пред­ставників музики А к. в 90-х рр. — Ю. Алжнєв, В. Гончаренко, О. Некрасов, В. Степурко. (Див. Хорова музика).

Завантажити статтю