Акмеїзм

АКМЕЇ́ЗМ (грец. ἀκμή– вершина, вищий ступінь) — модерністський напрям у російській літературі початку 20 ст., який називався ще адамізмом, або кляризмом. Виник 1912 як своєрідна реакція на символіст. містицизм, його неясність і не­зро­зумілість. До групи, яка називала себе «Цехом поетів», входили такі митці, як М. Гумільов (лідер та ідеолог), С. Городецький, О. Мандельштам, М. Зенкевич, М. Ку­змін, Д. Садовський, А. Ахматова і В. Нарбут. Своїми духов. батьками акме­їсти вважали франц. символістів, які від­крили їм значе­н­ня символу в поезії, вільний вірш, витончену метафору тощо. У своїй творчості орієнтувалися на таких письмен­ників, як В. Шек­спір, Ф. Рабле, Ф. Війон, Т. Ґотьє. В. Шек­спір, як вважав М. Гумільов, показав внутр. світ людини, Ф. Рабле — тіло і його принади, мудру фізіологічність, Ф. Війон роз­повів про життя, яке «не сумнівається в самому собі, хоч знає і Бога, і смерть, і порок, і без­смертя», а Т. Ґотьє зна­йшов у мистецтві для життя «до­стойну одіж без­доган­них форм». Акме­їсти прагнули по­єд­нати всі ці чотири моменти. Натомість вони від­кинули символізм і намагалися звільнити поезію від усього, що він несе з собою,– містики, окультизму і теософії, не­природності, таємничості і не­зро­зумілості. Акме­їсти вважали, що символізм вичерпався і вже не може дати поезії нічого цін­ного. На його місце при­йшов А. із твердим і ясним по­глядом на світ та життя, у якому панує природ. принцип. «Як адамісти, ми трохи лісові звірі і в жодному випадку не від­дамо того, що в нас звіряче, в обмін за неврастенію»,– писав М. Гумільов і вводив у свої твори всіляких звірів — слонів, жирафів, левів, папуг та ін. А М. Зенкевич і сам почувається звіром, тільки без шерсті й пазурів. Уяву поета захоплюють його «природні брати» — до­істор. звірі та до­істор. життя. С. Городецький вважав М. Зенкевича «новим Адамом», який прийняв усе таким, яким є в дійсності, і про­співав «життю і світові алілуя». Так само й В. Нарбут «возлюбив» землю. Він описав укр. дрібноміщан. побут; його горщики, макітри й коряги зʼявляються в поезії як реал. явища, а всяке «нежи­т­тя» входить до раю нової поезії, як і звірі М. Гумільова. В особі А. Ахматової акме­їсти бачили нову Єву, лірика якої «дотепно й ніжно» змальовує людину, породжену рос. культурою — зламану й зігнуту, але показує не те, що в неї скалічене, а лише те, що залишилося ще від Адама. Однією з осн. рис акме­їст. поезії була «не­упередженість». Вони вимагали не вносити в життя жодних поправок і не критикувати його, а при­ймати таким, яким воно є. Задля макс. промовистості поезії акме­їсти надавали пере­вагу імен­никам перед дієсловами. Деякі чл. групи впадали в крайнощі. Одні проповід­ували ніцшеанство, культ сили, тварин­ність, брутальність, насильство, зневагу до маси, а інші — делікатність, витонченість, елегантність, поетизацію окремих предметів тощо. І ті, й інші стояли на позиції «мистецтво для мистецтва», хоча й у власній для кожного інтер­претації. Крім того, ви­знавали волюнтаризм і бачили оздоровле­н­ня людини в пробуджен­ні в ній актив. волі і первіс. генів. У дечому проте йшли за символістами, особливо у віршовій техніці, і навіть мирилися з вірою в потойбіч. світ, але він, на їхній по­гляд, не повинен бути гол. метою поезії; нею має бути досконала віршова форма. Цим акме­їсти близькі до неокласиків. Певна спорідненість неокласицизму з А. без­сумнівна. Так, М. Кузьмін, який у «Цеху поетів» був прихильником саме вибагливості форми, пере­йшов до неокласиків. «Цех поетів» пере­став існувати в 1923. В укр. поезії А. чи групи поетів, які називали б себе акме­їстами, не було. Вплив А. на деяких укр. поетів, зокрема й еміграц., до цього часу ґрунтовно не досліджено.

Завантажити статтю