Акмеїзм - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Акмеїзм

АКМЕЇ́ЗМ (грец. ἀκμή– вершина, вищий ступінь) – модерністський напрям у російській літературі початку 20 ст., який називався ще адамізмом, або кляризмом. Виник 1912 як своєрідна реакція на символіст. містицизм, його неясність і незрозумілість. До групи, яка називала себе «Цехом поетів», входили такі митці, як М. Гумільов (лідер та ідеолог), С. Городецький, О. Мандельштам, М. Зенкевич, М. Кузмін, Д. Садовський, А. Ахматова і В. Нарбут. Своїми духов. батьками акмеїсти вважали франц. символістів, які відкрили їм значення символу в поезії, вільний вірш, витончену метафору тощо. У своїй творчості орієнтувалися на таких письменників, як В. Шекспір, Ф. Рабле, Ф. Війон, Т. Ґотьє. В. Шекспір, як вважав М. Гумільов, показав внутр. світ людини, Ф. Рабле – тіло і його принади, мудру фізіологічність, Ф. Війон розповів про життя, яке «не сумнівається в самому собі, хоч знає і Бога, і смерть, і порок, і безсмертя», а Т. Ґотьє знайшов у мист-ві для життя «достойну одіж бездоганних форм». Акмеїсти прагнули поєднати всі ці чотири моменти. Натомість вони відкинули символізм і намагалися звільнити поезію від усього, що він несе з собою,– містики, окультизму і теософії, неприродності, таємничості і незрозумілості. Акмеїсти вважали, що символізм вичерпався і вже не може дати поезії нічого цінного. На його місце прийшов А. із твердим і ясним поглядом на світ та життя, у якому панує природ. принцип. «Як адамісти, ми трохи лісові звірі і в жодному випадку не віддамо того, що в нас звіряче, в обмін за неврастенію»,– писав М. Гумільов і вводив у свої твори всіляких звірів – слонів, жирафів, левів, папуг та ін. А М. Зенкевич і сам почувається звіром, тільки без шерсті й пазурів. Уяву поета захоплюють його «природні брати» – доістор. звірі та доістор. життя. С. Городецький вважав М. Зенкевича «новим Адамом», який прийняв усе таким, яким є в дійсності, і проспівав «життю і світові алілуя». Так само й В. Нарбут «возлюбив» землю. Він описав укр. дрібноміщан. побут; його горщики, макітри й коряги з’являються в поезії як реал. явища, а всяке «нежиття» входить до раю нової поезії, як і звірі М. Гумільова. В особі А. Ахматової акмеїсти бачили нову Єву, лірика якої «дотепно й ніжно» змальовує людину, породжену рос. культурою – зламану й зігнуту, але показує не те, що в неї скалічене, а лише те, що залишилося ще від Адама. Однією з осн. рис акмеїст. поезії була «неупередженість». Вони вимагали не вносити в життя жодних поправок і не критикувати його, а приймати таким, яким воно є. Задля макс. промовистості поезії акмеїсти надавали перевагу іменникам перед дієсловами. Деякі чл. групи впадали в крайнощі. Одні проповідували ніцшеанство, культ сили, тваринність, брутальність, насильство, зневагу до маси, а інші – делікатність, витонченість, елегантність, поетизацію окремих предметів тощо. І ті, й інші стояли на позиції «мистецтво для мистецтва», хоча й у власній для кожного інтерпретації. Крім того, визнавали волюнтаризм і бачили оздоровлення людини в пробудженні в ній актив. волі і первіс. генів. У дечому проте йшли за символістами, особливо у віршовій техніці, і навіть мирилися з вірою в потойбіч. світ, але він, на їхній погляд, не повинен бути гол. метою поезії; нею має бути досконала віршова форма. Цим акмеїсти близькі до неокласиків. Певна спорідненість неокласицизму з А. безсумнівна. Так, М. Кузьмін, який у «Цеху поетів» був прихильником саме вибагливості форми, перейшов до неокласиків. «Цех поетів» перестав існувати в 1923. В укр. поезії А. чи групи поетів, які називали б себе акмеїстами, не було. Вплив А. на деяких укр. поетів, зокрема й еміграц., до цього часу ґрунтовно не досліджено.

Літ.: Гумилев Н. Наследие символизма и акмеизма // Аполлон. 1913. № 1; Городецкий C. Некоторые течения в современной русской поэзии // Там само; Волков А. Очерки русской литературы конца 19 века. Москва, 1955.

І. Д. Бажинов

Стаття оновлена: 2001