Акомпанемент музичний - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Акомпанемент музичний

АКОМПАНЕМЕ́НТ МУЗИ́ЧНИЙ (франц. accompagnement, від accompagner – супроводжувати) – функція музичного матеріалу, що полягає у доповненні, «відтінюванні» іншого мистецького (музичного, сценічного, образотворчого тощо) матеріалу, що звучить (експонується) одночасно. А. м. поділяється на зовн., що передбачає використання музики в синтезі мист-в (муз. супровід до танців, сценіч. та екран. дії, образотвор. експозиції тощо) чи позамист. ситуацій (використання музики в обрядах, ритуалах, під час масових гулянь та ін.), і внутр., що функціонує лише в межах муз. мист-ва (супровід сольної партії твору). А. м. є антитезою муз. соло і передбачає поділ функцій виконавців на соліста (співака, інструменталіста), хор, вокал. або інструм. ансамбль і акомпаніатора. А. м. може бути колективним (ансамблевим – інструм., вокал., вокал.-інструм.; оркестр. хор., оркестр.-хор. тощо) та індивід., який передбачає використання інструментів із розвиненими фактурними можливостями – клавішних (фортепіано, орган), струнно-щипкових (гітара, бандура, арфа та ін.) або ударних. У царині А. м. вирізняється автоакомпанемент (або самосупровід), коли виконавець – переважно співак або деклама-тор – поєднує функції соліста і акомпаніатора. Такий тип А. м. набуває найбільшого поширення в нар. епосі (мист-во кобзарів, аедів, ашугів тощо), у міській побут. традиції (романс, авторська акуст. пісня, турист. студент. пісні та ін.), подекуди – у вокал. джазі, поп- і рок-музиці. За способом співвідношення із супроводжуваним матеріалом А. м. відіграє такі функції: ритмо-динаміч. тла (напр., супровід ритуал. танців та ін. обряд. дій у прадавніх нар. культурах), ритмо-гармон. супроводу (в нар. епосі, пісенно-танц. мист-ві міської побут. традиції, поп- і рок-музиці), колористич. тла (притаманна муз. модернізмові – починаючи від імпресіонізму, та авангардизмові, зокрема – сонористиці й алеаториці), розвинутого супроводу – «змагання», де А. м. є не лише тлом, а й худож. «партнером» сольної партії, здатним, залежно від конкрет. мист. задуму, перебирати на себе функції соліста (камерно-симф., вокал. та вокал.-симф. музика 18–20 ст., насамперед жанр сольного інструм. і вокал. концерту, сольні та ансамблеві епізоди в операх тощо). Жанр.-стильова еволюція А. м. супроводжувалася і його еволюцією в нотописі: від кін. 16 й подекуди до серед. 18 ст. в країнах Європи А. м. виписувався умов. позначками – цифр. кодами акордів, що давало змогу виконавцеві довільно тлумачити їх фактурне втілення. Лише у 18 ст., у процесі стрімкого ускладнення й урізноманітнення муз. фактури, А. м. почали занотовувати повністю. В укр. мист-ві явище А. м. відоме від доби Київ. держави (у мист-ві гуслярів-билинників та скоморохів). У нац. фольклорі пізнішої доби А. м. найяскравіше втілився в жанрах, пов’язаних з інструм. музикою, – мист-ві «троїстих музик», що супроводжували нар. танці, кобзар. мист-ві, де уособилося явище автоакомпанементу на кобзі, бандурі, торбані та ін. давніх нац. інструментах, а також у мист-ві лірників та дударів (волинярів), де склався особл. тип А. м. – мелодичний, що фактично відіграє роль «паралельного соло» (або «голосу-відлуння», коли супровід. інструмент певною мірою імітує та варіює партію співака-оповідача). Укр. музика міської побут. традиції та нац. «академічна» музика, які розвивалися в річищі європ. муз. культури, успадкували й розвинули типи і функції А. м., що склалися в країнах Європи, водночас трансформувавши його в дусі традицій укр. кобзар. та лірниц. мист-ва (у вокал.-інструм. музиці) і нац. «партесного» і хорового духового концерту (у вокал. музиці із хор. супроводом – деякі хори Б. Лятошинського, С. Людкевича, Л. Дичко та ін.). Розвиток в укр. музиці стильових засад авангардизму збагатив її зразками сонорно-колорист. А. м. (Медитація № 2 для віолончелі та камер. оркестру В. Сильвестрова, симфонії № 3 (2-а ч.) і № 5 Є. Станковича та ін.). У поп-музиці кін. 20 ст. «живий» А. м. поєднується із фонограмою («мінусовою», яка передбачає сольне виконання під А. м. у мех. записі, і «плюсовою», під яку виконавець лише імітує спів, що повністю, разом із супроводом подається в записі) та комп’ютер. музикою.

Літ.: Крючков Н. А. Искусство аккомпанемента как предмет обучения. Ленинград, 1961; Люблинский А. Теория и практика аккомпанемента. Ленинград, 1972; Браславский Д. А. Аранжировка для эстрадных ансамблей и оркестров. Москва, 1974; Манилов В., Молотков В. Техника джазового аккомпанемента на шестиструнной гитаре. К., 1984; Кушпет В. Самовчитель гри на старосвітських музичних інструментах (кобза Вересая, старосвітська бандура, торбан Відорта). К., 1997.

О. О. Різник

Стаття оновлена: 2001