А́КЦІЯ «ВІ́СЛА» — військова операція Польської держави, що полягала у примусовому виселен­ні українців з історично українських земель Лемківщини, Надся­н­ня, Холмщини і Під­ляш­шя, які після 2-ї світової війни опинилися в межах Польської держави, на повернуті в результаті 2-ї світової війни малозаселені пів­нічно-західні території Польщі. Військову операцію проводили від кінця квітня до середини серпня 1947. Після заверше­н­ня 1946 примусового пере­селе­н­ня українців з Польщі до України (згідно з договором між Польщею і Радянською Україною від 9 вересня 1944 про обмін населе­н­ня) на території Польщі залишалося ще близько 200 тис. українців. 

Прагнучи до побудови однонаціональної держави, націонал-комуністична влада в Польщі вирішила докорін­но роз­вʼязати українське пита­н­ня в країні, виселяючи рештки українського населе­н­ня з пів­ден­но-східних земель. Метою акції «Вісла» було очище­н­ня пів­ден­но-східних територій Польщі від залишків авто­хтон­ного українського населе­н­ня, роз­пороше­н­ня його на пів­нічно-західних землях та повна асиміляція (полонізація). Перші спроби реалізації цього плану припадають на листопад 1946, коли начальник 3-го від­ділу генерального штабу Війська Польського генерал О. Стеца у звіті для генерального секретаря Польської робітничої партії (ПРП) пропонував роз­вʼязати українське пита­н­ня шляхом примусового пере­селе­н­ня українців на терени повернутих земель. У січні 1947 військовим частинам доручено під­готувати списки українських та мішаних сімей (понад 20 тис. сімей). Того ж року 20 лютого за­ступник начальника генерального штабу генерал С. Мос­сор звітував голові Державної комісії без­пеки (ДКБ) міністрові оборони М. Жимʼєрському, що потрібно весною провести операцію з пере­селе­н­ня цих людей окремими сімʼями, роз­порошити їх по всіх повернутих землях, де вони швидко асимілюються. 27 березня генерал С. Мос­сор подав концепцію депортації на нараді ДКБ, яка уповноважила міністра без­пеки генерала С. Радкевича пред­ставити її на засі­дан­ні політбюро ЦК ПРП. 28 березня у сутичці з від­ділом УПА загинув віце-міністр оборони генерал К. Свєрчевський, що при­скорило прийня­т­тя ріше­н­ня про депортацію українців. 29 березня на засі­дан­ні політбюро ЦК ПРП вирішено: 

  1. у швидкому темпі пере­селити українців та мішані сімʼї на повернуті території, однак не ближче, ніж за 100 км від кордону, не створюючи при цьому обʼ­єд­наних груп; 
  2. акцію виселе­н­ня узгодити з урядами СРСР та Чехословач­чини; 
  3. під­готовку даних про українське населе­н­ня у Польщі та опрацюва­н­ня проекту пере­селе­н­ня доручити М. Спихальському і С. Радкевичу. 

11 квітня згідно з ріше­н­ням політбюро ЦК ПРП створено операційну групу (ОГ) «Вісла» на чолі з генералом С. Мос­сором, а 16-го затверджено її організацію; 17-го зʼявилося «Роз­порядже­н­ня ДКБ для ОГ «Вісла». Мотивовано цей крок необхідністю ліквідації українського під­пі­л­ля на території Люблінського та Ряшівського (Жешув) воєводств. Проте справжньою метою ОГ було викоріне­н­ня українського етносу в межах Польської держави, що зна­йшло під­твердже­н­ня у всій національній політиці польської комуністичної влади і методах здійсне­н­ня пере­селе­н­ня, а також у багатьох інших адміністративних заходах (нище­н­ня памʼяток української культури, зміна назв місцевостей, ліквідація українських шкіл, греко-католицької церкви та всього громадсько-культурного життя українців у Польщі). Згідно з директивами ДКБ основні зав­да­н­нями акції «Вісла» були: 

  • виселити все українське населе­н­ня з пів­ден­но-східних воєводств Польщі; 
  • роз­порошити його на нових місцях поселе­н­ня з метою швидкої асиміляції та денаціоналізації (полонізації); 
  • заселити поляками землі, з яких депортовано українців. 

Усе це дає під­ставу трактувати цю військову операцію, здійснювану вкрай жорстокими методами — пере­селе­н­ня су­проводжувалося мордува­н­ням невин­ного населе­н­ня та вбивствами, — як етноцид українського населе­н­ня у Польщі. 

Операція роз­почалася 28 квітня силами пʼяти піхотних дивізій Війська Польського, полку саперів, автомобільного полку, полку міліції, ескадри літаків, дивізії Корпусу публічної без­пеки — разом близько 20 тис. військовиків. Сили УПА на Закерзон­ні нараховували в той час 1390 вояків (за даними ОГ «Вісла», 1770 вояків і 720 членів цивільної мережі). Акцію «Вісла» проводили в такий спосіб: на світанку військовий від­діл оточував село, не випускаючи з нього нікого. Мешканцям наказували протягом двох годин спакувати своє рухоме майно, після чого їх під конвоєм зганяли на збірний пункт, що пере­важно становив собою огороджений залізною сіткою від­критий май­данчик на кілька тисяч людей, які товпилися там зі своїм майном і худобою. На збірному пункті складали списки депортованих, за участю працівників служби без­пеки ділили людей на категорії (А, В, С) — більш чи менш небезпечних. Зі збірних пунктів такими групами людей транс­портували на залізничну станцію для завантаже­н­ня в товарні вагони. Всі ешелони проходили через дві залізничні станції — Освенцім і Люблін. В Освенцімі всіх «небезпечних», серед них пред­ставників інтелігенції (священиків і вчителів), арештовували і від­правляли до Центрального табору праці в м. Явожно, що був під час німецької окупації філією концтабору Аушвіц (Освенцім). Дехто з них від­разу ж на збірному пункті був засуджений військово-польовим судом — пере­важно до страти, інші потрапляли до вʼязниці. На пів­нічно-західних землях ешелони прибували до двох залізничних станцій — Щецінек і Ольштин (пізніше також По­знань і Вроцлав), тут депортованих роз­діляли по повітах, а потім роз­возили по селах. Від­повід­но до вказівок евакуаційного плану, в одній місцевості можна було поселити лише одну сімʼю, зараховану до категорії А, і тільки декількох з категорій В і С. 

Загалом українці не могли становити більше як 10 % усього населе­н­ня даної місцевості, від­даленої від великих міст та державних кордонів. За даними ОГ «Вісла», за час від 29 квітня, коли ви­їхав перший ешелон зі Щавного, до 16 серпня, коли прибув до Члухова остан­ній ешелон, на пів­нічно-західні землі виселено 140 575 осіб. Оскільки виселе­н­ня тривало і в на­ступні роки, хоч і в дещо менших роз­мірах, то можна вважати, що під час цієї акції було депортовано близько 150 тис. осіб. Кінцевим її акордом була депортація 34 родин (103 особи) з чотирьох найзахідніших лемківських сіл — Шля­хтової, Явірок, Білої і Чорної Води. 

Депортованим заборонялося змінювати місце поселе­н­ня без згоди Повітового уряду без­пеки, а такої згоди нікому не давали. На нових місцях поселе­н­ня українців було по­збавлено своєї церкви, школи та інших можливостей роз­вивати власне су­спільно-культурне життя. Польська влада пере­слідувала найменші прояви навіть домашнього культивува­н­ня українських національно-культурних традицій. У пояснен­ні до евакуаційного плану було сказано: «Основною метою пере­селе­н­ня поселенців з акції “Вісла” є їх асиміляція в новому польському середовищі. Треба докласти будь-яких зусиль, щоб досягти цієї мети. Не вживати до цих поселенців назви “українець”. У випадку, якщо з поселенцями на повернуті землі пробрався інтелігентський елемент, слід його поселити окремо і далеко від громад, де живуть поселенці з акції “Вісла”».

Щоб унеможливити українцям нелегальне поверне­н­ня на рідні землі, декретом польської влади 1949 їх було по­збавлено права на залишені господарства, навіть тоді, коли господарства не зайняли нові власники, і вони пере­йшли у державну власність. Ухвалою від 3 серпня 1990 Сенат Речі Посполитої Польщі засудив акцію «Вісла», але Сейм і досі цього не зробив; також депортовані не отримали від­шкодува­н­ня заподіяних кривд, навіть ті, хто був невин­но увʼязнений у таборі Явожно.