Алеаторика - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Алеаторика

АЛЕАТО́РИКА (лат. aleatorius – гральний, гравецький) – вид композиторської техніки 20 ст., напрям музичного авангардизму, принципом якого є навмисна випадковість виникнення тих чи інших компонентів музичного тексту під час його творення або виконання. Мист. завдання А. – витворення характерних звук. ефектів, переважно «плямоподібного», «загадково-коливного» типу. Здебільшого поєднує два компоненти: повторювані звук. фігури і дуже швидкий темп їх виконання, що створює певний перцептуальний ефект – люд. слух вловлює тільки заг. ефект звучання, фактично не сприймаючи деталей. А. тісно пов’язана із сонористикою і, як правило, є її «технологічним» знаряддям. Розрізняють А. обмежену, де окремі («каркасні») елементи муз. тканини підлягають фіксованому, точному визначенню (напр., виконав. склад, звуковисотні орієнтири, хронометраж звучання), і необмеж. А., що заперечує будь-яку структурну визначеність муз. твору. А. сформувалася у 50-х рр. 20 ст. в країнах Зх. Європи (К. Штокгаузен – ФРН, П. Булез – Франція, А. Пуссер – Бельгія та ін.) як реакція на серіалізм, що, навпаки, передбачав граничну регламентацію структури муз. тексту.

У творчості укр. композиторів А. разом з ін. засобами муз. авангардизму почали використовувати від поч. 60-х рр.випускники класу Б. Лятошинського: Л. Грабовський («Симфонічні фрески», 1961, «Тріо для фортепіано, скрипки і контрабаса», 1964), В. Годзяцький («Розриви площин» для фортепіано, 1973; «Домашні скерцо» для інструм. ансамблю, 1967), В. Сильвестров («Симфонія № 2», 1965), В. Губа («Демарш» для фортепіано, 1966) та ін. Як і додекафонію, А. в рад. Україні було затавровано як прояв «буржуазної ідеології». Від серед. 70-х рр. офіц. ставлення до А. дещо змінюється: використання її «окремих елементів та засобів» у мист-ві соціаліст. реалізму визнається можливим. Перший твір в укр. музиці, оцінений владою з таких «ліберальних» позицій,– Симфонія № 3 «Я стверджуюсь» Є. Станковича (на вірші П. Тичини, 1976; Держ. премія УРСР ім. Т. Шевченка, 1977; у її другій частині використано А.). Від серед. 70-х рр. А. є осн. засобом виразності не лише для композиторів-шістдесятників (крім В. Годзяцького, Л. Грабовського, В. Сильвестрова, Є. Станковича, чималу роль вона відіграє у творчості В. Бібика, Ю. Іщенка, А. Никодемовича), а й знач. частини композиторів середнього (В. Зубицький, О. Левкович, В. Ланюк, В. Мужчиль, В. Шумейко, І. Щербаков) і молодшого (С. Зажитько, Ю. Гомельська, О. Гугель, О. Козаренко, К. Цепколенко, Л. Юрина та ін.) поколінь. А. широко застосовується не лише в інструм., а й у вокал. музиці (серед перших зразків – 5 хорів В. Бібика за романом «Гарячий сніг» Ю. Бондарева, 1975), у деяких мист. зразках знайдено органіч. синтез А. та укр. етнофольклор. засад (симфонія-легенда «Вечір на Івана Купала» Л. Грабовського, фольк-опера «Цвіт папороті» Є. Станковича, «Concerto festivo» В. Зубицького – один із перших алеатор. творів для оркестру укр. нар. інструментів, 1982). Остан. часом А. є одним із чільних знарядь муз. гумору (цикл «Ще...» С. Зажитька, «Кінець гри» Л. Юриної, 1995, «Мерзота» С. Ярунського, 1997 та ін.).

Літ.: W. Meyer-Eppler. Statistische und psychologisсhe Klangprobleme, l. Die Reihe. Wien, 1955; P. Boulez. Alea // Nouvelle revue Française. Paris, 1957. № 59; E. Thomas. Was ist Aleatorik? // Melos, Jahrg. 28. 1961. № 7–8; Шнеерсон Г. О музыке живой и мертвой. Москва., 1964; W. Lutoslawski. Materialy do monografii, zestanil S. Jarocinski. Warszava, 1967; Раппопорт Л. Выдающийся мастер // Сов. музыка. 1969. № 7; R. Stuckenschmidt. Twentieth century music. New York, 1969; Шнеерсон Г. Сериализм и алеаторика – «тождество противоположностей» // Сов. музыка. 1971. № 1.

О. О. Різник

Стаття оновлена: 2001