Алегорія

АЛЕГО́РІЯ (грец. ἀλληγορία — іносказання, від ἄλλος — інший та ἀγορεύω — говорю) — художній прийом у літературі та мистецтві, що полягає в інакомовному відображенні узагальненого змісту через образи реального життя. Суть А. — у внутрішньому порівнянні одного явища з іншим. А. близька до символу, параболи, міфа, знака. На відміну від символу, А. має єдине, фіксоване значення. Вона не вичерпує художнього змісту твору мистецтва, пропонуючи для образу додатковий підтекст, виступаючи, з одного боку, як конкретизація абстрактних понять, а з другого — як певне узагальнення предметних зображень.

Найпоширеніший різновид А. — персоніфікація: зображення умовної фігури з одним або кількома атрибутами, що пояснюють її зміст. Система усталених атрибутів має на меті викликати асоціацію з абстрагованими ідеями (напр., Життя, Слави, Перемоги, Весни). Ці образи у контексті художнього твору втілено у подобі живих істот (А. Весни — образ вродливої дівчини з квітами або у віночку; А. Миру — фігура з голубом та пальмовою гілкою; А. Перемоги — постать античної богині перемоги Ніки, або богині Афіни Паллади, чи бога Марса, солдата з типовими атрибутами: зброєю, військ. прапорами, трофеями тощо). Інколи А. передається тільки через композицію з характерних атрибутів (особливо в архітектурі — оздоблення фасадів та інтер’єрів споруд, у меморіал. ансамблях).

А. споріднена з такими літературними жанрами, як байка, аполог, притча. Алегоричні сюжети характерні для мистецтва періодів та напрямів, естетика яких ґрунтується на суто раціональних засадах. Прийом А. зароджується в період розкладу культової міфології, звідки взято чимало алегоричних образів. Особливого розвитку А. набула у релігійному (ієратичному) мистецтві — театралізованих процесіях, дійствах. Зокрема для української шкільної драми типовими стали такі алегоричні персонажі, як Милість Божа, Гнів Божий, Ворожість або Заздрість, Мир, Жорстокість, Рід людський тощо. В українському образотворчому мистецтві алегоричні сюжети набули широкої популярності в 17–18 ст., коли національно-визвольна боротьба українського народу дала могутній поштовх розвиткові національної культури. Емблемно-символічна сторона художнього мислення, суспільних процесів створила цілу систему образних А. та емблем, через які розкривалися ті чи інші філософські, моральні, етичні та естет. ідеї. А. надавалося широкого синкретич. змісту, їхня спрямованість була переважно моралістично-повчальною. Алегоричні зображення входять як емблеми у мистецтво геральдики, утворивши т. зв. категорію негеральдичних фігур.

До А. звертався у своїх творах Г. Сковорода. Його книги («Наркісс...», «Абетка, або Буквар світу») сповнені різних алегоричних образів, виразних і пластичних, супроводяться малюнками, ймовірно, власноруч. виконання. До творів на істор. тему, вирішених в алегоричній формі, належать картини В. Боровиковського, ікони «Софія — премудрість Божая» і «Церква войовнича» із Софій. собору в Києві. Найпопулярнішим серед алегоричних сюжетів іконопису було «Недремне око». У скульптурі цього періоду алегоричні зображення використано в оздобленні архітектурних споруд (роботи Й. Пінзеля, С. Стажевського, М. Філевича на соборі св. Юра у Львові, ратуші в м. Бучач Терноп. обл. та ін.). На алегоричні сюжети багате декор.-ужиткове мистецтво (меблі, дзвони, гармати, ювелірні вироби), розписи на військових знаменах. Зокрема, на 14 прапорах Запорозької Січі чільне місце відведене алегоричним зображенням Мужності, Вірності (між 1769 та 1774). За розквіту класицизму, романтизму та реалізму А. залишаються в творах академ. спрямованості. У деяких поезіях Т. Шевченка («Великий льох», «Косар», офорт «Казка»)

А. є одним із засобів художнього узагальнення. Алегоричні образи в оздобленні споруд, у декор. та меморіальній скульптурі — переважно з античної міфології; разом з тим з’являються й образи, зумовлені новими суспільними процесами. Оригінальними в тогочасній українській скульптурі є чотири барельєфи на будинку № 23 по вул. Вірменській у Львові (автор Г. Красуцький). Це побутові сцени з сільського життя — А. чотирьох пір року. Наприкінці 19 — поч. 20 ст. особливої популярності алегоричні зображення набувають у декоративній скульптурі та меморіальних ансамблях. Апокаліптичні, меланхолійні алегоричні образи, породжені трагізмом 1-ї світової війни, втілено у творах Г. Нарбута. Класична А. смерті — скелет із чорною шаллю, який блукає по землі, косою дістаючи здобич (композиція «1914 рік»); образ сумного старця, напівзруйновані вежі з медальйонами годинників («1916 рік. Хронос»). До алегоричних образів звертається укр. театр 20-х рр. У виставах Леся Курбаса — це Прометей («Історичні ілюстрації»), Свобода («Свобода» М. Потшера), Польща («Гайдамаки» за Т. Шевченком), постаті імперіаліст. держав — Америки, Англії, Франції, Росії («Джиммі Хіґґінс» за Е. Синклером); у постановках Б. Глаголіна та М. Терещенка — Свобода, Рівність, Братерство (драм. сатира «Лілюлі» Р. Роллана). А. використовують укр. радянські плакатисти 20–30-х рр., (напр., «Бережись, Антанто, Труд іде» О. Хвостенка-Хвостова). Набір алегоричних деталей, що відображають нову епоху, запровадили в монументальне мистецтво українські художники М. Бойчук, І. Падалка, Л. Крамаренко та ін. Це численні композиції з яблунею — А. Дерева життя, із зображенням машин, їх деталей, серпа, молота, сталевого ковша. В образотворчому укр. мистецтві образи-алегорії використовують здебільшого в жанрах, що тяжіють до філософських узагальнень, політичної та сатиричної гостроти. У плакаті — різноманітні варіації на тему Голуба Миру, в монумент. скульптурі — алегоричні уособлення Батьківщини-матері, Воїна-захисника; в меморіальній — варіації зображень муз і атрибутів мистецтва (пам’ятники: С. Крушельницькій на Личаківському кладовищі у Львові, 1978, скульпторка Т. Бриж; Б. Гмирі на Байковому кладовищі в Києві, скульптор К. Кузнецов, 1979 та ін.). До А. зверталися у численних картинах народної майстрині декор. розпису К. Білокур, М. Приймаченко та ін. Алегоричні уособлення в українському театрі використав, зокрема в постановках київського Молодіжного театру, В. Шулаков у п’єсі «Маленька футбольна команда» Ю. Щербака (А. Генерала Пентаґону, Музи), інсценізації «Слова о полку Ігоревім» (А. Кари, Жалю), у п’єсах М. Стельмаха (образи Тополі, Чорта, Соняшника) та ін. А. використовується і в кіномистецтві. У фільмах українських кінематографістів («Вавилон-ХХ», реж. І. Миколайчук; «Чорна курка, або Підземні жителі», реж. В. Гресь; «Бумбараш», реж. М. Рошеєв) такі споконвічні поняття, як Любов, Життя і Смерть наповнюються метафоричним змістом, численними А. та символами.

У літературі нерідко через цензурні умови створювалися розгорнуті алегоричні зображення екзотичного життя, розраховані на асоціативне переосмислення певних реалій і співвіднесення їх з актуальною дійсністю. Так, у драматичній поемі Лесі Українки «Оргія» обставини окупованої римлянами Греції асоціюються зі становищем поневоленої України, колізія Греція — Рим є аналогом колізії Україна — Росія. Хоч алегорична образність як естетичний принцип характерна насамперед для класицистичного мистецтва (меншою мірою для барокового), проте вона знаходить своє місце і в художніх системах 19–20 ст. (П.-Б. Шеллі, А. Франс, Е. Верхарн, Г. Ібсен, А. Камю), особливо у творах гротеск., сатир., притч., параболічного характеру. Як приклад розгорнутого алегоричного зображення в сучасній українській літературі можна назвати роман В. Яворського «Напівсонні листи з Діамантової імперії і Королівства Північної Землі», хоч тут А. не має «прямого», конкретного прочитання, але дає свободу для суб’єктивних читацьких асоціацій. Певні елементи А. використовують у юриспруденції, коли сторони захисту та звинувачення вдаються до А. з метою посилення впливу на присяжних та ін. учасників судового процесу. Широко відоме алегоричне зображення правосуддя: богиня Феміда — жінка із зав’язаними очима, яка символізує безсторонність, із терезами в одній руці та мечем в іншій, що, відповідно, уособлюють ступінь провини чи невинність та покарання.

Завантажити статтю