Алегорія

АЛЕГО́РІЯ (грец. ἀλληγορία — іносказа­н­ня, від ἄλλος — інший та ἀγορεύω — говорю) — художній при­йом у літературі та мистецтві, що полягає в інакомовному від­ображен­ні узагальненого змісту через образи реального життя. Суть А. — у внутрішньому порівнян­ні одного явища з іншим. А. близька до символу, параболи, міфа, знака. На від­міну від символу, А. має єдине, фіксоване значе­н­ня. Вона не вичерпує художнього змісту твору мистецтва, пропонуючи для образу додатковий під­текст, ви­ступаючи, з одного боку, як конкретизація абстрактних понять, а з другого — як певне узагальне­н­ня предметних зображень.

Найпоширеніший різновид А. — персоніфікація: зображе­н­ня умовної фігури з одним або кількома атрибутами, що пояснюють її зміст. Система усталених атрибутів має на меті викликати асоціацію з абстрагованими ідеями (напр., Життя, Слави, Пере­моги, Весни). Ці образи у контекс­ті художнього твору втілено у подобі живих істот (А. Весни — образ вродливої дівчини з квітами або у віночку; А. Миру — фігура з голубом та пальмовою гілкою; А. Пере­моги — по­стать античної богині пере­моги Ніки, або богині Афіни Пал­лади, чи бога Марса, солдата з типовими атрибутами: зброєю, військ. прапорами, трофеями тощо). Інколи А. пере­дається тільки через композицію з характерних атрибутів (особливо в архітектурі — оздобле­н­ня фасадів та інтерʼєрів споруд, у меморіал. ансамблях).

А. споріднена з такими літературними жанрами, як байка, аполог, притча. Алегоричні сюжети характерні для мистецтва періодів та напрямів, естетика яких ґрунтується на суто раціональних засадах. При­йом А. зароджується в період роз­кладу культової міфології, звідки взято чимало алегоричних образів. Особливого роз­витку А. набула у релігійному (ієратичному) мистецтві — театралізованих процесіях, дійствах. Зокрема для української шкільної драми типовими стали такі алегоричні персонажі, як Милість Божа, Гнів Божий, Ворожість або Заздрість, Мир, Жорстокість, Рід людський тощо. В українському образотворчому мистецтві алегоричні сюжети набули широкої популярності в 17–18 ст., коли національно-визвольна боротьба українського народу дала могутній поштовх роз­виткові національної культури. Емблемно-символічна сторона художнього мисле­н­ня, су­спільних процесів створила цілу систему образних А. та емблем, через які роз­кривалися ті чи інші філософські, моральні, етичні та естет. ідеї. А. надавалося широкого синкретич. змісту, їхня спрямованість була пере­важно моралістично-по­вчальною. Алегоричні зображе­н­ня входять як емблеми у мистецтво геральдики, утворивши т. зв. категорію негеральдичних фігур.

До А. звертався у своїх творах Г. Сковорода. Його книги («Наркісс...», «Абетка, або Буквар світу») сповнені різних алегоричних образів, виразних і пластичних, су­проводяться малюнками, ймовірно, власноруч. викона­н­ня. До творів на істор. тему, вирішених в алегоричній формі, належать картини В. Боровиковського, ікони «Софія — премудрість Божая» і «Церква во­йовнича» із Софій. собору в Києві. Найпопулярнішим серед алегоричних сюжетів іконопису було «Недремне око». У скульптурі цього періоду алегоричні зображе­н­ня викори­стано в оздоблен­ні архітектурних споруд (роботи Й. Пінзеля, С. Стажевського, М. Філевича на соборі св. Юра у Львові, ратуші в м. Бучач Терноп. обл. та ін.). На алегоричні сюжети багате декор.-ужиткове мистецтво (меблі, дзвони, гармати, ювелірні вироби), роз­писи на військових знаменах. Зокрема, на 14 прапорах Запорозької Січі чільне місце від­ведене алегоричним зображе­н­ням Мужності, Вірності (між 1769 та 1774). За роз­квіту класицизму, романтизму та реалізму А. залишаються в творах академ. спрямованості. У деяких поезіях Т. Шевченка («Великий льох», «Косар», офорт «Казка»)

А. є одним із засобів художнього узагальне­н­ня. Алегоричні образи в оздоблен­ні споруд, у декор. та меморіальній скульптурі — пере­важно з античної міфології; разом з тим зʼявляються й образи, зумовлені новими су­спільними процесами. Оригінальними в тогочасній українській скульптурі є чотири барельєфи на будинку № 23 по вул. Вірменській у Львові (автор Г. Красуцький). Це побутові сцени з сільського життя — А. чотирьох пір року. На­прикінці 19 — поч. 20 ст. особливої популярності алегоричні зображе­н­ня набувають у декоративній скульптурі та меморіальних ансамблях. Апокаліптичні, меланхолійні алегоричні образи, породжені трагізмом 1-ї світової війни, втілено у творах Г. Нарбута. Класична А. смерті — скелет із чорною шаллю, який блукає по землі, косою дістаючи здобич (композиція «1914 рік»); образ сумного старця, напів­зруйновані вежі з медаль­йонами годин­ників («1916 рік. Хронос»). До алегоричних образів звертається укр. театр 20-х рр. У ви­ставах Леся Курбаса — це Прометей («Історичні ілюстрації»), Свобода («Свобода» М. Потшера), Польща («Гайдамаки» за Т. Шевченком), по­статі імперіаліст. держав — Америки, Англії, Франції, Росії («Джим­мі Хіґ­ґінс» за Е. Синклером); у по­становках Б. Глаголіна та М. Терещенка — Свобода, Рівність, Братерство (драм. сатира «Лілюлі» Р. Рол­лана). А. використовують укр. радянські плакатисти 20–30-х рр., (напр., «Бережись, Антанто, Труд іде» О. Хвостенка-Хвостова). Набір алегоричних деталей, що від­ображають нову епоху, за­провадили в монументальне мистецтво українські художники М. Бойчук, І. Падалка, Л. Крамаренко та ін. Це числен­ні композиції з яблунею — А. Дерева життя, із зображе­н­ням машин, їх деталей, серпа, молота, сталевого ковша. В образотворчому укр. мистецтві образи-алегорії використовують здебільшого в жанрах, що тяжіють до філософських узагальнень, політичної та сатиричної гостроти. У плакаті — різноманітні варіації на тему Голуба Миру, в монумент. скульптурі — алегоричні уособле­н­ня Батьківщини-матері, Воїна-захисника; в меморіальній — варіації зображень муз і атрибутів мистецтва (памʼятники: С. Крушельницькій на Личаківському кладовищі у Львові, 1978, скульпторка Т. Бриж; Б. Гмирі на Байковому кладовищі в Києві, скульптор К. Кузнецов, 1979 та ін.). До А. зверталися у числен­них картинах народної майстрині декор. роз­пису К. Білокур, М. При­ймаченко та ін. Алегоричні уособле­н­ня в українському театрі викори­став, зокрема в по­становках київського Молодіжного театру, В. Шулаков у пʼєсі «Маленька футбольна команда» Ю. Щербака (А. Генерала Пентаґону, Музи), інсценізації «Слова о полку Ігоревім» (А. Кари, Жалю), у пʼєсах М. Стельмаха (образи Тополі, Чорта, Соняшника) та ін. А. використовується і в кіномистецтві. У фільмах українських кінемато­графістів («Вавилон-ХХ», реж. І. Миколайчук; «Чорна курка, або Під­земні жителі», реж. В. Гресь; «Бумбараш», реж. М. Рошеєв) такі споконвічні поня­т­тя, як Любов, Життя і Смерть наповнюються метафоричним змістом, числен­ними А. та символами.

У літературі нерідко через цензурні умови створювалися роз­горнуті алегоричні зображе­н­ня екзотичного життя, роз­раховані на асоціативне пере­осмисле­н­ня певних реалій і спів­від­несе­н­ня їх з актуальною дійсністю. Так, у драматичній поемі Лесі Українки «Оргія» об­ставини окупованої римлянами Греції асоціюються зі становищем поневоленої України, колізія Греція — Рим є аналогом колізії Україна — Росія. Хоч алегорична образність як естетичний принцип характерна насамперед для класицистичного мистецтва (меншою мірою для барокового), проте вона знаходить своє місце і в художніх системах 19–20 ст. (П.-Б. Шеллі, А. Франс, Е. Верхарн, Г. Ібсен, А. Камю), особливо у творах гротеск., сатир., притч., параболічного характеру. Як приклад роз­горнутого алегоричного зображе­н­ня в сучасній українській літературі можна на­звати роман В. Яворського «Напів­сон­ні листи з Діамантової імперії і Королівства Пів­нічної Землі», хоч тут А. не має «прямого», конкретного прочита­н­ня, але дає свободу для субʼєктивних читацьких асоціацій. Певні елементи А. використовують у юриспруденції, коли сторони захисту та звинуваче­н­ня вдаються до А. з метою посиле­н­ня впливу на присяжних та ін. учасників судового процесу. Широко ві­доме алегоричне зображе­н­ня правосу­д­дя: богиня Феміда — жінка із завʼязаними очима, яка символізує без­сторон­ність, із терезами в одній руці та мечем в іншій, що, від­повід­но, уособлюють ступінь провини чи невин­ність та покара­н­ня.

Завантажити статтю