Александрович-Дочевський Андрій Ігорович - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Александрович-Дочевський Андрій Ігорович

АЛЕКСАНДРО́ВИЧ-ДОЧЕ́ВСЬКИЙ Андрій Ігорович (07. 07. 1958, Київ) – художник театру, живописець. Син І. Александровича. Засл. діяч мист-в України (1998). Чл. НСХУ (1989), чл. НСТДУ (1995) та Асоц. сценографів України (1993). Перший приз міжнар. фестивалю «Золотий Лев» у Львові (1992) за сценографію, премія «Київська пектораль» (1993, 1994, 1996), медаль М. Дембовського (Польща, 1996). Закін. Респ. худож. школу (1976), Київ. худож. ін-т (1983, майстерня Д. Лідера, педагоги І. Биченкова, О. Бобровников, Ф. Нірод, С. Подерев’янський). Працював художником костюмів на Одес. кіностудії худож. фільмів (1983– 86), художником-постановником у Львів., Київ. ТЮГах (1987–91), а також у театрах Німеччини, Польщі та ін. Від 1991 – гол. художник Нац. академ. драм. театру ім. І. Франка. Оформив вистави «Вікторина» (радіоп’єса Ф. Метлінґа), «Гамлет» В. Шекспіра (Терноп. драм. театр, 1991), «Ярмарковий гармидер» Я. та І. Златопольських (Київ. ТЮГ, 1988); «Каїн» Дж. Байрона (1993, Львів, театр «Воскресіння»), «Вишневий сад» А. Чехова (1996, «Театр Польський», м. Бельсько-Бяла); у Нац. академ. драм. театрі ім. І. Франка – «Хто зрадить Брута?» за М. Гоголем (1992), «Патетична соната» М. Куліша (1993), «Приборкання норовливої» (1996) та «Король Лір» В. Шекспіра (1997). Особливість твор. манери художника можна визначити як містич. романтизм. Учасник міжнар. виставок; персон. у Таллінні (1983) та Києві (1989, 1990, дві – 1998). Твори зберігаються в Укр. музеї театр., муз. і кіномист-ва, Київ. музеї Лесі Українки, Міжнар. музеї дит. театрів (Москва). Автор спогадів про Ф. Нірода «Художник, який малює самотність» («Art line», 1998, № 1).

Літ.: Кружков М. Фантазии Андрея Александровича // Молодежь Эстонии. 1983, 2 июля; Тасіна Л. Емоційні сюрпризи А. Александровича // Театр.-концертний Київ. 1988. № 16; Присуджено театральну премію «Київська пектораль 1996 р.» // УТ. 1997. № 4; Клековкін В. Художник, який малює самотність // КіЖ. 1998. № 32.

В. М. Гайдабура

Стаття оновлена: 2001