Композиція - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Композиція

КОМПОЗИ́ЦІЯ (від лат. compositio – складання, поєднання, зв’язування, зіставлення) – фундаментальна категорія художньої культури, суть якої полягає у наявності певних правил, за якими автори будують твори просторових і часових мистецтв. Норми, якими користуються автори, залежать від вимог і потреб культури, зумовлені особистіс. художниц. ініціативою. К. – спосіб поєднання усіх складників худож. твору у певну цілісність. В історії людства способи такого поєднання хоч і були різноманітними, проте завжди спрямовані на створення цілісності твору як гол. запоруки його переконливого худож.-естет. ефекту. Кож­­не із просторових і часових мист-в має власні специфічні засоби, особливу техніку К. Проб­­леми К. ґрунтовно поставлено й осмислено у найдавніших мист-вах – словесно-літ. та образотворчих. Так, Аристотель, зазначивши, що худож. твір має такі основоположні координати, як початок і кінець, фактично порушив проблему К. як худож. моделювання між межами твору світ. дійсності у всіх її проявах. Було поставлено проблему сюжету і фабули як конкрет. вияву К.: фабула – заг. подієвість у творі, власне його тема, тоді як сюжет – художньо продумане розміщення усіх елементів цієї подієвості. При цьому очевидно, що доба архаїки і доренесанс. літ. творчості ніби диктують митцеві вибір К., розміщен­­ня у ній тієї чи іншої подієвості, часом навіть у режимі канону. В епоху Нового і Новіт. часів К. залежала фактично від індивідуал. автор. ініціативи. Так, ренесансна і взагалі новоєвроп. новела, пізніше барок., романт. і реаліст. романи постали як щонайширше художнє поле нічим і ніким не обмеженої сю­­жетно-композиц. автор. ініціативи; з появою постмодернізму можна спостерігати навіть певне зловживання нею. Водночас світ. і нац. класична проза подала високі зразки композиц. організованості, особливо віртуоз. узгодженості її сюжетів із реал. подієвістю світу, з його найбільш типовими характерами та обставинами. При цьому композиц. стратегії світ. класики вибудовані переважно на підкреслено ліній. відтворенні часової дії. Однак від поч. 20 ст. простежуються спроби перебу­­довувати ліній. час розповіді у напрямі різних його інверсій – у перших зразках зх. модернізму (Дж. Джойс, М. Пруст та ін.). З появою екран. мист-в стало необхідним поєднувати час із прос­­тором; інверсією такого типу позначені цілі напрями (зокрема А. Тарковський, А. Рене, Ф. Фелл­­іні). Із кінематографа композиц. експерименти було перенесено у театр. мист-во, частково – у малярство, графіку, де оптична позиція (зміни точки зору художника у процесі творення ним К.), є основною. Певною естет. консервативністю позначені К. у музиці та арх-рі, що зумовлено матеріалом, фактурою і технікою цих мист-в, оскільки навіть ультраавангардист. напрями змушені брати до уваги акуст., інж.-тек­­тонічні фундам. осно­­ви. У підва­лини світ. худож. процесу закла­дено проблему К. як обо­­в’яз­­кову для всіх стадій і періодів. Дослідники прагнуть осяг­­ну­­ти зростання художниц. свободи у композиц. творчості люд­­ства в останні століття.

Літ.: Майфет Г. Й. Природа новели. Х., 1928. Ч. 1; 1929. Ч. 2; Коцюбинсь­­ка М. Література як мистецтво слова. К., 1965; Бахтин М. Вопросы литера­­туры и эстетики. Москва, 1975; Наливай­­ко Д. С. Мистецтво: напрямки, течії, сти­­лі. К., 1981. Т. 1; 1985. Т. 2; Миленька Г. В. Культуротворчий потенціал теоретичної спадщини Г.-Е. Лессінґа. К., 2013.

В. Л. Скуратівський

К. у мистецтві – побудова ху­­дожнього твору, зумовлена його змістом, призначенням і матеріалом виконання. К. спрямова­­на на виразне втілення ідеї твору в худож. формі та образі. К. має досконалий рівень орг-ції, її суттєвою ознакою є цілісність: не можна забрати, додати чи замінити жодного елементу, не змінивши зміст твору. Всі елементи К. підпорядк. один одному і твору загалом, а також змісту, ідеї. Тому ідея та форма твору взаємопов’язані: у певній формі фіксується відповід. зміст; кожний елемент будь-якого твору мист-ва є елементом його К., має унікал. значення тільки у пев­­ному поєднанні всіх елементів, оскільки перебуває у ціліс. системі. Поняття «К.» – одне з найменш досліджених у системі знань, пов’язаних із розумінням закономірностей мист. явищ. Термін «К.» використовують із різними відтінками значення: мист. твір як результат втілення ідеї у формі (часто – сюжетно-темат. картина у станк. живописі, твір муз. мист-ва); твор. процес, що складається з різних етапів; результат твор. процесу як особ­­лива якість цілісності у конкрет. творі мист-ва; теорія, навч. дис­­ципліна, що вивчає принципи та закономірності досягнення ціліс­­ності твору мист-ва; предмет твор. діяльності; твор. метод художника; один із засобів фор­­мотворення у мист-ві. Теор. осмислення К. почалося в епоху італ. Відродження. Вважається, що вперше слово «compositio» використав теоретик мист-ва і арх. Л.-Б. Альберті, який у трактаті «De re aedificatoria» («Про архітектуру», 1452) визначив К. як вигадування, складання, пра­­вило живопису, відповідно до якого поєднують частини твору, наголошуючи, що гол. завдання художника – «вигадування істо­­рій». Тут до заг. значення лат. слова він додав підсилений пафосом доби Відродження момент винаходу, твор. уяви, на відміну від середньовіч. традиції наслідування зразкам, коли використовували термін «майстерне поєднання», тобто складання заздалегідь відомих елементів. Л.-Б. Альберті стверджу­вав, що гол. цінністю мист-ва є не поєднання чи складання елементів, а відкриття, винахід нових сюжетів та форм їхнього втілення. Оскільки відображення певного змісту у худож. формі – гол. завдання К., то вона втілює і духов. образ (модель життя), і матеріал. форму (словесну, звукову, пластичну, кольорову), створену художником за правилами техніки та технології оброблення певного матеріалу. І ця матеріал. форма твору відіграє подвійну роль: дає образу матеріал. втілення, поза яким він не може існувати; а також виступає як особлива, ху­­дож.-образна система знаків, як специфічна художня «мова» (літ., муз., живописна, архіт.), покликана донести до свідомос­­ті людей закладену в ній художню інформацію. У цьому сенсі К. – досконала орг-ція твору, яка завдяки особливому мисленню художника створює нову худож.-образну реальність, втілюючи у матеріал. формі твору духовну ідею мовою мист-ва. Філос. погляди та ідеї певного істор. часу впливають на компо­­зиц. форми у всіх видах мист-ва (напр., ідеї та стиліст. особливості бароко знайшли відображення в арх-рі, живописі, музиці, літ-рі). Певні предмети та пер­­сонажі стають алегоріями, можуть набувати символіч. значення; при цьому кожний окремий мист. твір є неповторним, унікальним, втіленням ідей та думок митця, посередником у діалозі між митцем і глядачем, а К. – форма такого діалогу. К. складна для теор. аналізу, оскіль­­ки в ній поєднано матеріал. фор­­му та абстрактну ідею. Закони, закономірності, правила та при­­йоми К. складаються у процесі худож. практики, естет. пізнання світу; вони є відображенням та узагальненням у худож. формі закономірностей і взаємо­­зв’яз­­ків. У К. творів мист-ва наявні певні співвідношення, контрасти, ритми. Залежно від матеріалу втілення та призначення кожний вид мист-ва має власні виражал. засоби, специфічні особливості, зміст.

К. в образотворчому мисте­­цтві пов’язана зі створенням образів, що сприймаються за допомогою зору, тому важливим фактором є закономірності візуал. сприйняття форм та кольору. Побудова необхід. реал. (у скульптурі, арх-рі) чи ілюзор. (у живописі, графіці) об’єму та простору, форми простору та предметів, їх пропорц. співвідношення (золотий переріз та ін.), колір, освітлення, тон – все це впливає на композиц. побудову, здатну створювати необхід. зміст, втілювати настрій та ідею. Кожний вид образотвор. мист-ва має специфічні характеристики, що впливають на композиц. закономірності (у живописі – це колір; у станк. живописі К. буду­­ють у межах рами, у монум. жи­­вописі вона взаємопо­­в’яза­­на з архіт. середовищем; у графіці особливого значення набуває лінія, крапка і тон; у скульптурі – об’єм).

К. в архітектурі – створення худож. образу архіт. споруди, орг-ція її елементів з метою досягнення заг. єдності, гармоній­­ності та естетичності, а також з урахуванням функціонал. призначення будови. В архіт. К. має значення співвідношення мас у просторі та до людини: масштаб споруди, певні пропорц. співвідношення, симетрія, ритм, метр, колір всього архіт. твору та його деталей, викорис­­тання елементів живопису, скуль­­птури, а також взаємозв’язок із навколиш. простором.

К. у літературі впорядковує темат.-змістов. матеріал та сукупність засобів поет. виразно­­сті в ідейно-естет. цілісність. К. – це мотивоване розташування та взаємне співвідношення елемен­­тів словес. і предмет. зображен­­ня у великих частинах літ. твору. К. складається з розставлення персонажів, подій та вчинків, способів оповідання, подробиць оточення, поведінки, хвилювань, стиліст. прийомів, вставлених розповідей та лірич. відступів. Типи К.: подієвий (хронол., ретроспект., вільна або монтажна форми) та описовий. К. утворює взаємозв’язок, співвідношення деталей, заг. форму побудови твору називають архітектонікою. Так, розділення «Божественної комедії» Данте на 33 пісні, які охоплюють 3 частини («Пекло», «Чистилище», «Рай»), терцинна строфіка – архітектоніка поеми;

К. – розміщення змістов. матеріалу в межах пісень та строф. К. віршов. творів пов’язана з римою, співмірністю та взаємо­­зумовленістю метрично-рит­­міч. одиниць (стопа, строфа, вірш), синтаксич. відрізків, інтонацій.

К. у музиці – 1) категорія му­­зикознавства та муз. естетики, що характеризує предметне вті­­лення музики у вигляді завершеного муз. твору, на відміну від народної творчості та імпровізації. К. передбачає автора (композитора) і фіксацію за допомогою нот. знаків; муз. звучання може бути відтворено че­­рез будь-який проміжок часу після створення. 2) К. – муз. форма, побудова муз. твору. Форма створюється у єдності зі змістом та характеризується взаємодією всіх звук. елементів, розкладених у часі.

Літ.: Алпатов М. Композиция в жи­­вописи: Истор. очерк. Москва; Ленин­­град, 1940; Лотман М. Ю. Структура художественного текста. Москва, 1970; Иконников А., Степанов Г. Основы ар­­хитектурной композиции. Москва, 1971; Лесик В. В. Композиція художнього твору. К., 1972; Арнхейм Р. Искусство и визуальное восприятие. Москва, 1974; Волков Н. Н. Композиция в живописи. Москва, 1977; Зись А. Я. Философское мышление и художественное творчество. Москва, 1987; Фаворский В. А. Литературно-теоретическое наследие. Москва, 1988; Ковалев Ф. В. Золотое сечение в живописи. К., 1989; Писан­­ко М. М. Рух, простір і час в образотвор­­чому мистецтві. К., 1995; Успенский Б. Поэтика композиции. С.-Петербург, 2000; Раушенбах Б. В. Геометрия кар­­тины и зрительное восприятие. С.-Пе­­тербург, 2001; Яковлєв М. І., Ми­хай­­ленко В. Є. Основи композиції. Гео­­метричні аспекти художнього формо­­творення. К., 2004; Холопов Ю. Н. Вве­­дение в музыкальную форму. Моск­­ва, 2006; Кудрявцева К. П. До питань теорії композиції: проблема визначен­­ня поняття композиції у станковому живописі // Вісн. Харків. академії ди­­зайну і мист-в: Зб. наук. пр. Мис­­тецтво­­знавство. 2012. № 9.

К. П. Кудрявцева

Стаття оновлена: 2014