КОМСОМО́Л У вузькому значен­ні слова К. (скорочено від комуністичний союз молоді) — молодіжна організація при КП СРСР (РФ), у широкому — при будь-якій КП країн сві­­ту. У вузькому сенсі К. послідов­но мав наз­ви Російський ко­му­ністичний союз молоді (РКСМ, від 1918), Російський ленінський комуніс­тичний союз молоді (РЛКСМ, від 1924), Всесоюзний ленінський комуністичний союз молоді (ВЛКСМ, від 1926); його філія і складова час­тина у Рад. Україні — Комуністична спілка робітничої молоді України (КСРМУ, від 1919), Кому­ністична спілка молоді України (КСМУ, від 1920), Ленінська ко­му­ністична спілка молоді України (ЛКСМУ, від 1924). К. упродовж 20 ст. в усіх країнах, нез­важаючи на декларовану само­стій­ність, був організаційно та ідей­но повністю під­порядковано від­повід­ній КП. Лише в остан­ні роки у РФ зʼявилося декілька нечислен­них комуністичних груп молоді (називають себе комсомольцями), не під­по­рядковані жодній політичній партії.

Виникне­н­ня й організація офор­мле­н­ня РКСМ від­булося на 1-му Всеросійському зʼ­їзді союзів робітничої та се­лянської молоді у Москві восени 1918. Ініціаторами створе­н­ня ок­ремої молодіжної комуністичної організації стали Л. Шацкін, О. Ривкін і Ю. Цет­лін, які пере­конали В. Леніна у необхідності існува­н­ня окремої молодіжної комуністичної організації. Згодом Л. Шацкін разом із А. Курел­лою (Німеч­чина) за­пропо­нували створити між­народну молодіжну комуністичну організацію під егідою Комінтерну (див. Інтернаціонал Комуністичний). Таку організацію засновано восени 1919 на уста­новленому кон­гресі в Берліні під наз­­вою Ко­муністичний інтернаціонал молоді (КІМ), що діяв як секція Ко­мінтерну (секретаря обрано Л. Шацкіна). Фінансува­н­ня і діяльність КІМ здійснювалися пе­реважно за рахунок ресурсів РКП(б), згодом — бюджетних доходів СРСР. Зав­­да­н­ня та методи роботи К. ви­значено резолюцією 3-го кон­гресу Комінтерну (1921): зі­брати маси юних робітників, по-ко­муністичному вихо­вати їх і по­ставити в лави борців комуністичної революції, зруйнувати центристичну і соціал-патріотичну ідеологію серед робітничої молоді та звільнити її від соціал-демо­кратичних опікунів і вождів. Основою кому­ністичного вихова­н­ня на­звано активну участь у «революційних боях», повʼязану з марксистським вихова­н­ням. Чітко окреслено організаційні засади: від­­мова від політичної само­стійності, якнайтісніша єд­ність і централізація, політичне керівництво молод­дю (про­­грама, тактика, директиви) з бо­ку Комінтерну та його секцій в окремих країнах, пред­ставництво члена Комінтерну в керівних органах усіх ланок комсомольських організацій. Після ліквідації Комінтерну та КІМ 1943 функції К. як «вірно­го помічника і бо­йового резерву партії» (Й. Сталін), «бо­йового резерву і надійного помічника партії» (Л. Брежнєв), номіналь­но організаційно само­стійного, але повністю під­порядковані партійній політиці, не змінилися. До 2-ї світової війни, не­зважаючи на активні зуси­л­ля та щедре фінансува­н­ня з боку керівництва СРСР, лави секцій КІМ зро­стали не над­то швидко — його основою були радянські комсомольці. Так, у серпні 1928 до КІМ входило понад 40 секцій, які нараховували 2157 тис. членів (з них 2030 тис. — членів ВЛКСМ); у жовтні 1935 — 56 секцій, які на­раховували 3773 тис. членів (з них 3500 тис. — членів ВЛКСМ). 1928 біль­шість серед комсомольців країн Заходу становили комсомольці Німеч­чини, 1935 — Франції. Спро­ба КІМ залучити до комуністичного руху широкі молодіжні маси, використовуючи тактику народного фрон­ту та єд­ності молоді, на основі якої проведено між­народні кон­греси молоді в Женеві (1936) та США (1938), мала лише тимчасовий успіх. Оскільки йшлося про спільні дії на під­тримку Іспанської республіки, ви­ступи проти агресивної політики німецьких на­цистів та італійських фашистів, а також проти війни Японії з Китаєм, після під­писа­н­ня т. зв. пакту Мо­лотова–Ріб­бентропа кількість симпатиків КІМ у світі різко змен­шилася, так само як і членів національних секцій цієї організації. Кризові явища у КІМ ще більше посилилися з початку радянсько-фінської війни 1939–40. Хоча на­прикінці 2-ї світової війни чи­сельність та активність молодіжних комуністічних організацій, які боролися з нацизмом і фашизмом, зросли, вони (як і КП) стали значно само­стійнішими, не в остан­ню чергу внаслідок припине­н­ня чи зменше­н­ня фінансува­н­ня з боку СРСР. Водночас зросла і національна ви­значеність комуністичних структур, а без­за­стережний інтернаціоналізм («пролетарі не мають Вітчизни», «наше гасло — всесвітній Радянський Союз») було від­­кинуто. Під тиском цих об­ставин радянське керівництво роз­пустило Комінтерн і КІМ. Повоєн­ні спроби сталінського режиму від­новити в іншій фор­мі організовану та ідеологічну єд­ність, під­порядковану СРСР комуністичному руху в мас­штабах Європи (див. Комінформ) загалом виявилися нев­далими, тому поня­т­тя «К.» стосовно зарубіжних молодіжних комуністних організацій по­ступово витіс­нив евфемізм «демократична молодь», ядром якої ви­ступали мо­лоді комуністи. Від­так єдиним К. у прямому сенсі залишилась ВЛКСМ.

Молодіжні організації соціалістичного спря­мува­н­ня на території України виникли після Лютневої революції 1917 у Києві, Харкові, Полтаві, Одесі, Миколаєві (окрім більшовиків, до них входили меншовики, есери та пред­ставники інших партій). Ці організації дотримувалися марксистської ідеології, однак не під­порядковувалися РКСМ (на її першому зʼ­їзді був присутній лише один пред­ставник від українських губерній) і не мали єдиної структури. У січні 1919 створено Комуністичну юнацьку спілку (понад 15 тис. членів), що орієн­тувалася на Українську КП (боротьбистів) і пропагувала комуністичну, але незалежну Україну. Ле­гально чи напів­легально існували Єврейська комуністична спілка молоді при «Поалей-Ціон», Російська соціал-демократична спіл­ка робітничої молоді, секції мо­лоді при есерівських партійних організаціях, Комуністична спілка учнівської молоді тощо. З метою під­порядкувати й очолити молодіжний комуністичний рух КП(б)У в червні–липні 1919 про­вела в Києві 1-й організаційний зʼїзд КСРМУ, в ріше­н­нях якого зазна­чено, що спілка поділяє по­гляди і тактику більшовиків та працює під їхнім керівництвом. Із перших днів створе­н­ня КСРМУ головну увагу зо­середила на мобілізації комсомольців до Червоної армії та за­лучен­ні їх до придуше­н­ня селянських пов­стань. На 2-му зʼ­їзді КСРМУ в Харкові (травень 1920) змінено назву на КСМУ, яку проголошено складовою РКСМ, засудже­но діяльність інших молодіжних комуністичних організацій. Після самоліквідації під тиском більшовиків Української КП (боротьбистів) припинила ді­яльність і Комуністична юнацька спіл­ка. Більшість її членів вступила до КСМУ, решта, разом із членами Неза­леж. соціал-демократичні спілки молоді при Українській КП, у червні 1921 у Харкові створила Українську комуністічну робітничу юнаць­ку спілку (конкурувала з ЛКСМУ до саморозпуску 1925). Не бу­ло єд­ності й у самому українському К.: 1921 частина його активу об­стою­вала необхідість створе­н­ня масових обʼ­єд­нань робітничої молоді у формі спеціальних рад і секцій при проф­спілках, ви­ступала проти за­луче­н­ня молоді з селян-середняків та інтелігенції (цю групу називали «класовиками»). На­томість «масовики» вважали, що потрібно при­ймати у К. і пред­ставників не­пролетарської молоді, але обовʼязково з кандидатським ста­жем. Унаслідок дис­кусії «класовиків» звинуватили у анархо-син­дикалістичному ухилі, а пропаганду їхніх ідей ви­знали несумісною з членством у КСМУ. Для подола­н­ня опозиції на початку 1922 із КСМУ виключено 17 % від загальної кількості членів, діяльність усіх інших молодіжних комуністичних організацій у різ­ні способи (від саморозпуску до ліквідації) припинено. На початку іс­нува­н­ня до К. при­ймали пере­­важ­но дітей робітників і найбідніших селян, хоча перші керівники цієї організації — вихідці із сімей, які за більшовицькою термінологією належали до дрібної та середньої буржуазії. Надалі соціальна база ВЛКСМ роз­ширилася, і у повоєн­ний час до К. при­ймали вже майже всіх учнів старших класів загально-освітнії шкіл і технікумів. Членство у К. пере­творилося у необхідний атрибут ус­пішного просува­н­ня молоді по соціальній драбині. Вступ до вищого на­вчального закладу абітурієнта, який не був комсомольцем, став практично неможливим, то­му на початку 1980-х рр. ВЛКСМ на­раховувала близько 40-а млн членів ВКП(б), а згодом КПРС задіювали К. у різноманітних широкомасш­табних акціях, зокрема у 1920–30-х рр. активно використовували комсомольські агітаційні бригади («сині блу­зи») та групи контролю за виробничими процесами («легка кавалерія»), рейди яких часто завершувалися пере­дачею справ на «шкідни­ків» до ДПУ. Тоді ж роз­почалась антицерковна кампанія К.: «во­йовничі без­божники» зривали богослужі­н­ня, виганяли з церков священиків, вели ате­їстичну агі­тацію, брали участь у знищен­ні храмів та арештах священ­нослу­жителів і парафіян. Сільські та міські комсомольські організації залучали до процесів колективізації й роз­куркуле­н­ня (1930 у селах діяло близько 120 тис. комсомольців). Разом із тим, лише 1932–33 за від­мову брати участь у тій чи іншій політичних кампаніях з ЛКСМУ виклю­чено понад 18 тис. осіб. Ударні будови в роки перших пʼятирічок, освоє­н­ня цілини у 1950-х рр., будівництво Байкало-Амурської магістра­лі у 1970-х рр. та багато інших стра­тегічних проєктів реалізовували з опо­рою на К., енергію та природниц ентузіазм молоді. На ці ж чин­ники щодо К. спиралася КПРС й у намага­н­нях організувати в по­воєн­ний період рух «демократичної мо­лоді» світу, парадною формою якого (а водночас місцем посиленого вербува­н­ня спів­робітників КДБ і Головного роз­відувального управлі­н­ня Ген­штабу ЗС СРСР агентури в молодіжному середовищі країн Заходу та т. зв. третього світу) стали Всесвітні фестивалі молоді й студентів. Однак із часом, особливо в ос­тан­ні десятилі­т­тя існува­н­ня СРСР, К., бюрократизацію якого від­значали ще Л. Троцький і його прихильники у середині 1920-х рр., остаточно пере­творився на органічну складову номенклатурно-бюрократичної системи, що домінувала в КПРС й усьому апараті управлі­н­ня у СРСР. Багато радяньских керівників починали свою карʼєру в К., зо­крема комсомольські ватажки республікаських й обласних рівнів — Ю. Андропов і М. Горбачов — ді­сталися до вершини владної піраміди й очолюва­ли КПРС і СРСР. Таку спробу зро­бив у 1960-х рр. і колишній 1-й секретар ВЛКСМ О. Шелепін зі своєю «ком­сомольською командою», але за­­знав невдачі у боротьбі з кланом Л. Брежнєва. Упродовж усього періоду існува­н­ня і КІМ, і ВЛКСМ були складовими тоталітарного політичного, ідеологічно-пропагандистського й ре­пресив­но-карального механізму з центром у СРСР і числен­ними між­народними епіфено­менами. Крім цього, від самого початку діяльність РКСМ (ВЛКСМ), особливо у 1920–30-х рр., від­значалася значним рівнем мілітари­зації. КІМ намагався пере­нести цю мілітаризацію і на деякі європейські комсомольські організації. Значного успіху досягнуто у Німеч­чині, де Юнґ­штурм (комуністична молодіжна бо­­йо­ва організація, 1924) зʼявився ра­ніше за Гітлерюґенд (нацистська мо­лодіжна бо­йова організація, 1926). Частково від­новити воєнізований дух й стилістику ВЛКСМ намагалися у 1960-х рр. О. Шелепін та його однодумці, які організували ком­сомольські оперативні загони, що мали свою уніформу та претендували на роль не тільки паралель­ного з міліцією охоронця соціалістичного порядку, а й ударні сили у бо­ротьбі з найменшими проявами впливу «роз­тлін­ного Заходу» (рок-музика, носі­н­ня стильного одягу, слуха­н­ня пісень В. Висоцького, проведе­н­ня без­ідейних літературних вечорів тощо). Після усуне­н­ня О. Шеле­піна від влади у 1970–1980-х роках комсомольські оперативні загони втратили масовість і вплив. Воєнізовані комуністичні молодіжні організації існували і в деяких інших країнах, напр., у НДР та Чилі часів президентства С. Альєнде. Під час хвиль масових ре­пресій в СРСР (найпотужніша у 1937–1938) К. був одночасно субʼєктом і обʼєк­том ре­пресивної політики. З одного боку, пере­січні комсомольці (серед них — кадри НКВС) і керівники усіх рівнів брали активну участь у «викурюван­ні та нищен­ні троць­кістсько-фашистських блощичників», а ВЛКСМ разом із Союзом во­йовничих без­божників, проф­­спілками, піонерською організацією вико­нували роль партійних «приводних пасків» (офіційний термін тих років); з іншого — ре­пресії торкнулися як ря­дових членів К., так і керівників. У ці роки заарештовані і роз­стріляно 72 з 93-х членів і кандидатів у члени ЦК ВЛКСМ, 319 з 385-ти обласних і 2210 з 2750-ти ра­йон­них секретарів. Із 7-ми осіб, які очолювали К. від заснува­н­ня до 1938, Л. Шацкіна, Ю. Цетліна, О. Ривкіна, П. Смо­родіна, М. Чапліна, О. Косарева роз­стріляно, О. Мільчаков отри­мав 15 років таборів. У періоди по­слабле­н­ня комуністичного тоталітариз­му — хрущовської «від­лиги» (1955–1964) та горбачовської «пере­будови» (1985–1990) — у К. виникали, з певною мірою умовності, ліберальні течії, зокрема і в керівництві (секретар ЦК ВЛКСМ 1958–1962 Л. Карпінський, завідувач від­ділу ЦК ВЛКСМ 1989–1991 О. Зінченко, 1-й секретар ЦК ЛКСМУ 1989–1991 А. Матвієнко та ін.). Під егідою К. у роки «від­лиги» про­водили не­стандартні, як на той час, культурні заходи: вечори сучасної поезії у кіноконцертних залах та на стадіонах, пісен­ні конкурси, зус­трічі з пред­ставниками «демократичної молоді» (молодими комуністами) країн Заходу; створювали клуби творчої молоді та екс­периментальні молодіжні театри. Усе це повністю згорнуто у 2-й половині 1960-х років. Тих комсомольських керівників, хто не погоджувався з пере­ходом до від­носно «мʼякого» нео­сталінізму, знято з посад, де­кого (Л. Карпінський) виключено з КПРС. У часи горбачовської «пере­­будови» в комсомольському середовищі виникало чимало цікавих культурницьких ініціатив, але нев­довзі їх витіснили суто бізнесові проєкти комсомольської номенкла­тури. Після роз­паду СРСР пред­­ставники цієї номенклатури очо­лили торговельні фірми, біржі, банки, трасти, туристичні компанії тощо, тому до­статньо спокійно спри­йняли паді­н­ня комуністичного ладу. У ве­ресні 1991 на 22-му над­звичайному зʼїз­ді ВЛКСМ оголошено історичну роль К. вичерпаною й ухвале­но рі­ше­н­ня роз­пустити організацію. Спро­ба 1-го секретаря ЦК ЛКСМУ А. Матвієнка та групи його одно­думців за рік до роз­паду СРСР пере­творити К. УРСР на незалеж­ну від союзного центру молодіжну соціал-демократичну організацію — Демократичну спілку молоді — за­знала невдачі внаслідок опору керівників обласних організацій пів­ден­них і східних областей, які захищали «принципи інтернаціоналізму» та «ленінську спадщину». Після роз­паду СРСР були спроби від­родити ВЛКСМ (формальні та без­­­успішні) й створити нові комсомольські організації у колишніх союзних республіках при від­новлених КП. В Україні діє ЛКСМУ — сателітна організація КПУ. Спроба створе­н­ня націонал-ко­муністичних молодіжних груп під час ак­ції «Україна без Кучми» у 2000–2001 виявилася не­вдалою. У радянські часи історію ЛКСМУ не ви­окрем­лювали, оскільки цю структуру засновано як складову російської молодіжної комуністичної організації, згодом пере­йменованої на всесоюзну. Вперше етнічний українець очолив ЛКСМУ тільки у середніх 1920-х роках. Загалом із 10-ти перших і генеральних секретарів ЛКСМУ за перше двадцятилі­т­тя її існува­н­ня тільки троє були етнічними українцями, при цьому ріше­н­ня про при­значе­н­ня на цю посаду ухвалювали не у Харкові чи Києві, а у Москві. Так само і комсо­мольські ініціативи затверджували у ЦК ВЛКСМ. Організаційна само­стій­ність допускалася лише на найнижчих рівнях — навіть обласні кадри затверджували у Москві. Тільки після роз­паду СРСР від­новлений К. України організаційно під­порядковано без­посередньо ЦК КПУ, хоча у сенсі ідеології він зберігає спорідненість із КП РФ. Головна у ній є проти­стоя­н­ня «ворожому Заходу», перед­усім США (зокрема шляхом пропаган­ди від­вертої антизахідної ксенофобії), без­за­стережна під­тримка ідеї східнословʼянської єд­ності, захист «ка­нонічного» православʼя та «славетної радянської спадщини». Ця ідеологія ко­ристується певною популярністю серед молоді Пів­ден­ної і Східної України.