Аналітична філософія

АНАЛІТИ́ЧНА ФІЛОСО́ФІЯ — термін, яким по­значають два повʼязані між собою напрями у філософії: логічний позитивізм та його істотно видо­змінене продовже­н­ня — лінгвістичну філософію. Хронол. межі А. ф. — поч. 1920-х — 1960-і рр. У ширшому значен­ні висловом «А. ф.» по­значають ту манеру сучас. філософува­н­ня, яка повʼязана з під­вищ. увагою до способу висловлюва­н­ня думки, до аналізу й уточне­н­ня значень і смислів. Одним із джерел логіч. позитивізму стали філос. праці Б. Рас­села, особливо «Наше зна­н­ня зовнішнього світу» (1912) та «Філософія логічного атомізму» (1918). Б. Рас­сел, заперечивши ідеаліст. онтологію Ф. Бредлі (духовна єд­ність буття), прийняв плюраліст. онтологію: першо­елементами всього існуючого є різнорідні види буття — ознаки та від­ноше­н­ня; тіла є складними утворе­н­нями; першо­елементи, до­ступні дослідникові у ви­гляді «фактів», не є ані ідеальними (субʼєктивними), ані матеріальними, а є нейтральними. Свою концепцію він називав «нейтральним монізмом». Засн. ідей логіч. позитивізму був також Л. Вітґенштайн. 1912 він прибув у Кембридж і почав спів­працювати з Б. Рас­селом. 1921 опублікував «Логіко-філософський трактат», що став своєрід. про­грамою логіч. позитивізму. Висловом «логічний позитивізм» у вузькому ро­зумін­ні по­значають філософію Віден. гуртка (виник у Відні на поч. 1920-х рр., до нього входили Р. Карнап, М. Шлік, О. Нейрат, Г. Фейґл та Ф. Вайсман). Але логіч. позитивістами називають не тільки членів Віден. гуртка, а й усіх філософів, які сприйняли його основоположні ідеї: до них зараховують «ран­нього» Л. Вітґенштайна, А. Айєра, А. Несса та Е. Неґеля. Перед­усім Віден. гурток, лідерами якого були Р. Карнап та М. Шлік, сприяв популяризації системи ідей під на­звою «логічний позитивізм» (іноді його називають неопозитивізмом), який у своїй основі є продовже­н­ням британ. емпіризму та позитивізму. Емпіризм у логіч. позитивізмі набув заверш. форм, і тому до нього цілком може бути застос. назва «емпіричний фундаменталізм». Важл. ознакою цього емпіризму є те, що він ви­ступив у ви­гляді особливої концепції значе­н­ня, в основу якої покладено принцип: тільки ті терміни, твердже­н­ня, теорії тощо мають значе­н­ня, які шляхом логіч. аналізу можуть бути зведені до базис. тверджень — тих, що фіксують без­посеред. досвід («фактичні», або «протокольні», твердже­н­ня). Будь-які терміни чи твердже­н­ня теорії, що їх не можна роз­класти на такі «атоми», значе­н­ня не мають — вони абсурдні (див. Логічний позитивізм). Будь-які складні висловлюва­н­ня, істин­ність яких не може бути пере­вірена («верифікована») шляхом зведе­н­ня до емпірич. тверджень (принцип емпірич. верифікації), значе­н­ня не мають: вони абсурдні. Такими є більшість філос. тверджень: вони метафіз. — їх не можна ані під­твердити, ані спростувати за допомогою фактів. До тверджень, по­збавлених будь-якого значе­н­ня, були зараховані також теологічні. Що стосується цін­нісних чи нормат. тверджень (моральних та правових норм, ін­струкцій, команд тощо), то їхнє значе­н­ня емотивне: за цими висловами стоять чиясь емоція або воля, висловлені у ви­гляді певної вимоги — щоб той, кому ці твердже­н­ня адресовано, поводився саме так, а не інакше (т. зв. концепція емотивізму). Логіч. позитивізм обʼ­єд­нує філософів, які мають спільну концепт. основу лише певною мірою. Окремі групи — близькі за принциповими позиціями до Віден. гуртка, напр., Львівсько-Варшавська школа, — роз­вивали свої специф. теми та під­ходи. Засновником Львівсько-Варшав. школи став К. Твардовський, який завдяки своєму видат. пед. хистові виховав у Львів. університеті поколі­н­ня філософів та логіків. Найві­доміші з них — К. Айдукевич, Т. Котарбінський, С. Лесневський, Я. Лукасевич, В. Татаркевич. Згодом К. Твардовський став ректором Львів. університету, заснував Польське філос. товариство; завдяки йому Львів став впливовим осередком А. ф. у Польщі. Видат. пред­ставником Львів.-Варшав. шк. А. ф. був К. Айдукевич, який роз­вивав тему неможливості досягти ідеал. перекл. з однієї нац. мови на ін. (див. Релятивізм лінгвістичний). А. Тарський народився в Польщі, ви­вчав математику у Варшав. університеті, емігрував у США 1939, став ві­домим перед­усім завдяки праці «Поня­т­тя істини в формалізованих мовах», 1935 (див. Істина). Пізніше на основі позитивіст. та аналіт. традиції, але під впливом прагматизму, в польс. філос. семантиці наголос пере­носять на прагматику: це стає основою т. зв. праксеології, у якій оцінка значе­н­ня будь-якого вислову здійснюється з по­гляду того, що за допомогою цього вислову ми практично робимо (див. Семантика філософська).

Лінгвіст. філософія — це досить широкий філос. рух, започатк. у 1930-х рр.; його осн. центрами стали Кембридж та Оксфорд. Лінгвіст. філософію здебільшого вважають варіантом А. ф. (хоча іноді їх проти­ставляють, звужуючи поня­т­тя остан­ньої до традиції логіч. позитивізму). Засн. лінгвіст. філософії вважають «пізнього» Л. Вітґенштайна. 1929, повернувшись до Кембриджа, він почав пере­глядати свою філос. концепцію, сформульовану в «Логіко-філософському трактаті». Нову концепцію він роз­робляв протягом 15 р., поширюючи від­повід­ні ідеї пере­важно серед своїх учнів. Лише після смерті Л. Вітґенштайна опубл. кн. «Філософські дослідже­н­ня» (1953), і його ідеї стали ві­домими ширшому колу філософів. У період роз­робки нових ідей учений за­знав певного впливу неореалізму Дж. Мура, що ґрунтувався на реабілітації «здорового глузду». Суть цього під­ходу полягала у новій теорії значе­н­ня. У «Логіко-філософському трактаті» концепція значе­н­ня ґрунтувалася на від­ношен­ні іменува­н­ня («референції»): значе­н­ням будь-якого вислову був певний обʼєкт — емпірич. чи теор. (абстрактний). У «Філософських дослідже­н­нях» таке ро­зумі­н­ня значе­н­ня оголошується хибним. Стверджується, що значе­н­ня є не предметом, а способом за­стосува­н­ня вислову. Це справді від­повід­ало практиці мово­знавців, які, подаючи значе­н­ня того чи ін. вислову в словниках, описували спосіб його за­стосува­н­ня. Л. Вітґенштайн, від­повід­но до лінгвіст. теорії (Ф. де Сос­сюр), також роз­різняв мову й мовле­н­ня. Він показував це на прикладі гри в шахи, де правила — це мова, а партії, які ро­зігрують гравці, — мовле­н­ня. Звичайно, самі правила виникли внаслідок того, що люди почали грати й домовилися щодо правил викори­ста­н­ня фігур, але оскільки правила виникли, то зʼявилася від­мін­ність між самими правилами та їх викори­ста­н­ням. Цю аналогію з грою було узагальнено: різні значе­н­ня вислову — це наслідок того, що люди грають у різні мовні ігри. Єдиного догматично за­мкненого поня­т­тя значе­н­ня не може існувати, оскільки не існує індуктивно ви­значеного поня­т­тя гри. Ігри на­стільки різноманітні, що поня­т­тя гри не можна одержати, пере­рахувавши набір обовʼязк. спільних ознак для всіх ігор. Вони виявляють лише сімейну спорідненість — наявність пере­хресних, а не спільних ознак. Мовні ігри — наслідок різних видів люд. діяльності, різних форм життя. Люд. діяльність — викори­ста­н­ня різних речей, при­стосува­н­ня їх для викона­н­ня тих чи ін. функцій — і є джерелом значе­н­ня, яке ці речі мають для нас. Ро­зумі­н­ня значе­н­ня як способу за­стосува­н­ня означало принципову зміну у філос. семантиці — пере­хід від т. зв. реаліст. семантики до прагматичної. У семіотиці прагматика, таким чином, мала охопити також семантику. Із цих позицій деякі з принципів логіч. позитивізму — перед­усім емпірич. фундаменталізм разом із принципом емпірич. верифікації — пере­стали вважати джерелами значе­н­ня. Метафізика та філософія ставали одним із можливих видів мовних ігор. Звичайну мову більше не оцінювали як недосконалу (у порівнян­ні зі штуч., символічною, при­стосованою для логіки й математики). Більше того, оскільки первин. мовою була звичайна мова (спец. мови виникли на її ґрунті), то аналіз повсякден. мови допомагає зро­зуміти мову спеціальну, термінологічну. Значе­н­ня того чи ін. терміна слід роз­глядати з по­гляду історії його викори­ста­н­ня. Усе це окреслює те місце, яке в лінгвіст. філософії зайняли повсякден­на мова та аналіз повсякден. за­стосува­н­ня висловів для виявле­н­ня (часто прихованих, неусві­домлених) значень. Лінгвіст. філософія має ще іншу паралельну назву — «філософія звичайної мови» (Ordinary Language Philosophy). Нова концепція значе­н­ня роз­ширила межі за­стосува­н­ня філос. аналізу: будь-які види мовної практики (мова науки, повсякден­не, худож.-літ., філос., ідеол. та ін. мовле­н­ня) можуть бути предметом аналізу та поясне­н­ня. Аналіз за­стосува­н­ня того чи ін. вислову в контекс­ті певного темат. дискурсу — наук., етич., ідеол., політ. тощо — дає змогу прояснити саме цей вид дискурсу. Будь-який вид «мовної гри» (форма життя, сфера культури, вид діяльності) має свої власні критерії значе­н­ня й смислу. Зав­да­н­ня філос. аналізу полягає не у навʼязуван­ні власного критерію смислу чи раціональності, а в пояснен­ні різних видів діяльності від­повід­но до тих критеріїв смислу та раціональності, які прийняті в них. Методолог. обмеженість лінгвіст. філософії полягає в тому, що будь-який аналіз за­стосува­н­ня висловів має від­буватися в певних контекс­тах, а це, зрештою, веде до тих чи ін. способів ро­зумі­н­ня інтелект. традицій, у ширшому плані — культур та цивілізацій («жит­тєвих світів»), тобто до пере­ходу від лінгвіст. філософії до герменевтики. Фактично т. зв. критична герменевтика охопила здобутки лінгвіст. філософії та ви­йшла поза її вузькі межі. Даючи заг. оцінку А. ф., слід за­уважити, що вона була поворотом у філософії, який зруйнував уявле­н­ня, що мова — слухняне й пасивне знаря­д­дя мисле­н­ня: у 2-й пол. 20 ст. жоден філос. напрям, жоден філософ не може нехтувати цим фактом. В Україні (як і в СРСР узагалі) до А. ф. вперше звернулись у 60-х рр. Це повʼязано перед­усім з дослідж. М. Поповича (т. зв. логічна семантика — логіч. аналіз значень у дусі логіч. позитивізму). На­прикінці 60-х рр. В. Лісовий опублікував кілька статей, присвячених критиці Стросоном теорії дескрипцій Б. Рас­села та про­блемі значе­н­ня як способу за­стосува­н­ня висловів, а також написав (під керівництвом М. Поповича) дис. на тему «Логіко-філософський аналіз повсякден­ної мови» (захистив 1971), в основі якої — прагматична концепція значе­н­ня. У 70–80-х рр. у рад. філософії пере­важала поверхова критика «семантичної буржуазної філософії». Нині в Україні зʼявляються окремі публікації (пере­важно стат­ті), присвячені А. ф., що спираються бодай на часткове зна­н­ня джерел. Важливою щодо цього є публікація українською мовою «Логіко-філософського трактату» і «Філософських досліджень» Л. Вітґенштайна. І все-таки залишається помітним той факт, що сучасна інтелект. культура в Україні не ґрунтується на врахуван­ні «уроків» А. ф. Хоча врахува­н­ня цих уроків є важливим з огляду на попередню традицію есенціалізму в мислен­ні, успадковану від геґельянства через посередництво діалектичного матеріалізму.

Літ.: R. Rorty. The Linguistic Turn. Chicago; London, 1967; E. Tugendhat. Vorlesungen zur Einführung in die sprachanalytische Philosоphie. Frankfurt am Main, 1976; M. Dummett. Origins of Analytical Philosophy. London, 1993. Аналитическая философия: становление и развитие. Москва, 1998.

В. С. Лісовий

Завантажити статтю