Комуна сільськогосподарська - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Комуна сільськогосподарська

КОМУ́НА СІЛЬСЬКОГОСПОДА́РСЬКА – одна з трьох (поряд із артіллю і товариством зі спільного обробітку землі) форм колективного господарювання селян, передбачених в аграрній програмі партії більшовиків. Її вважали найбільш «чистою» формою колектив. господарювання, засн. на відчуженні власності. Комунари або віддавали всю свою власність у вироб. колектив, або створювали такий колек­тив на основі засобів вироб-ва, переданих їм державою. В обох випадках вони не мали жодних засобів вироб-ва у приват. влас­ності. Ідея орг-ції К. с. виникла у середовищі більшовиків, які заперечували приватну власність, товарно-грош. від­носини між людьми у процесі вироб-ва, ринок і пра­гнули на­­в’язати таку форму вироб-ва та життя селянам, які використовували у праці власні засоби вироб-ва. Неринк. зв’язок між містом і селом вони сподівалися налагодити одразу ж після встановлення диктатури. Про це йшлося в опубл. 1903 у Же­­неві брошурі «Къ деревен­ской бѣднотѣ» В. Леніна. В орг-ції аграр. вироб-ва більшовики ро­­били ставку на експропрійов. поміщиц. економії під упр. держави в особі місц. рад – радгоспи, колектив. госп-вам самих селян відводили другорядну роль. Однак на практиці навіть наймити (розорені дрібні власники) прагнули отримати землю експропрійов. поміщиків у власність і самостійно на ній господарювати. Селянство хотіло зрівнял. поділу поміщиц. землі, який В. Ленін визначав як ідеалізування капіталізму з погляду дрібного виробника. Не приховуючи негатив. ставлення своєї партії до такого поділу, він, намагаючись прийти до влади, погодився на нього. «Чор­ний переділ» перекреслив сподівання більшовиків на орг-цію в с. госп-ві великої кількості держ. підпр-в під упр. рад. Після поділу поміщиц. земель рад. державі довелося мати справу уже не з пролетаризов., а з осередняченим селом – із селянами-власниками. Питання про орг-цію К. с. несподівано стало надзвичайно актуальним. Альтернатив. формою зв’язку між селом та уже націоналізов. нар.-госп. сек­тором у містах залишалася тіль­ки продрозкладка. Проте примус. реквізиція продовольства створювала значну напруженість у відносинах між державою та селянами, що знаходила прояв у повстаннях і катастроф. падінні с.-г. вироб-ва. У січні 1919 Всерос. з’їзд земел. відділів, ком-тів бідноти і комун прийняв резолюцію «О коллективизации земледелия», яка схвалювала підготовлений Рад­­наркомом проект декрету «О со­­циалистическом земле­устрой­стве и о мерах перехода к социалистическому земледелию». Після тривалої пропагандист. кампанії його затвердив 14 лютого 1919 Раднарком РСФРР. На поч. березня того ж року 3-й з’їзд КП(б)У ухвалив осн. засади земел. політики в УСРР, повністю переписані (навіть з текстуал. повторами) з цього декрету: «Найголовнішим завданням земельної політики є перехід від одноособового господарства до товариського. Радянські господарства, комуни, громадський обробіток землі та інші види товариського землекористування є найкращими засобами для досягнення соціалізму в землеробстві; через те одноосібне землеробство слід розглядати як тимчасове і відживаюче». У березні 1919 відбувся також 8-й з’їзд РКП(б), який прийняв нову парт. програму. В ній наголошено, що РКП(б) розглядає орг-цію рад. госп-в і підтримку різноманіт. т-в для громад. обробітку землі (до К. с. включно) як єдино мож­ливий шлях до підвищення про­дуктивності землероб. праці. Однак насправді йшлося про встановлення контролю держави над с.-г. вироб-вом, необхід. для налагодження нетовар. зв’язку між містом і селом. У той час уже працювали організов. державою (як правило, на поміщиц. або монастир. землях) перші К. с. Хоча держава надавала їм все необхідне: землю, житл. та госп. будівлі, реманент, грош. позички, вже перші місяці роботи виявили низьку продуктивність праці комунарів. УСРР, де на той час зберігалося поміщиц. землеволодіння, перетворилася на своєрід. випро­бувал. полігон у справі комунізації селянства. Кер-во партії вважало, що пролетариз. укр. селянство з більшим ентузіазмом підтримає курс на утворен­ня К. с. і радгоспів, ніж рос. селяни, які уже встигли у своїй масі стати власниками. Голова Раднаркому УСРР Х. Раковсь­кий і нарком земел. справ В. Мещеряков негайно почали втілювати в життя вимоги прийнятої 8-м з’їздом РКП(б) програми у галузі аграр. питання. Виступаючи у травні 1919 на засіданні ЦВК рад, В. Мещеряков підкрес­лив, що не потрібно повторювати шлях, пройдений у РСФРР, – розподіляти всю землю, розпо­ро­шувати її, ділити, і вказав на гол. мотив, яким керувався уряд, – держава повинна отримати хліб, який не потрібно було б вибивати різними засобами у селян і який не мав би інших господарів, окрім рад. Незважаючи на паперову кризу, нарком видав і поширив у повітах понад 150 тис. прим. різних пропагандист. матеріалів із апологією К. с., зокрема інструкції та відозви щодо їхньої орг-ції. Упов­новажений уря­ду РСФРР при уряді УСРР Д. Гопнер у доповід. записці, адресов. В. Леніну, М. Калініну і Г. Чичеріну, назвав такі дії шкідливими, оскільки вони налашто­вують селянство проти рад. вла­ди. Крах комунізації укр. селянства, який призвів до тимчас. втрати УСРР більшовиками, на­­довго відштовхнув кер-во партії від такої політики. На 5-й конф. КП(б)У (листопад 1920) голова ВУЦВК Г. Петровський висловив думку про те, що вищою формою землеробства у майбутньо­му повинен стати взагалі не колгосп і, особливо, не К. с., яка працює тільки на себе, а радгосп. Накреслюючи укр. кер-ву програму дій з політ. орг-ції незамож. селянства, В. Ленін у жовтні 1920 рекомендував проводити такі заходи тільки за умови успіху колектив. обробітку і під реал. конт­ро­лем (при цьому К. с. він ставив на останнє місце). Альтернативою К. с. у рамках штуч. реальності, в яку самі себе заганяли більшовики будуючи «державу-комуну», мог­ла стати тільки продрозкладка, що загрожувала відновленням громадян. вій­ни. Нормалізувати ситуацію могло повернення до ринк. засад у відносинах між містом і селом. Серед інших, про це писав 1920 В. Короленко у листах із Полтави, адресов. наркомові просвіти РСФРР А. Луначарському: «Ви зруйнували те, що було органічного у відносинах міста і села: природний зв’язок обміну. Вам доводиться заміняти його штучними заходами, “примусовим відчуженням”, реквізиціями за допомогою каральних загонів. Кожний землероб бачить, що у нього беруть те, що він виробив, за винагороду, явно не еквівалентну його праці, і робить свій висновок: ховає хліб в ями. Ви його знаходите, реквізуєте, проходите по селах Росії та України розпеченим залізом, спалюєте цілі села і радієте ус­­піхам продовольчої політики. Про­голошуються перемоги комунізму в українському селі, тоді як сільська Україна кипить ненавистю і гнівом, а надзвичайки вже подумують про розстріл сільських заложників». Курс на комунізацію села влада реалізовувала на основі парт. резолюцій або підзакон. актів, незрозумілих для селян. маси. Зрозумілим був лише урочисто проголошений 1917 першим рад. урядом В. Леніна «Декрет о зем­ле». Не маючи змоги розібратися у хитросплетіннях аграр. політики більшовиків, селяни почали відокремлювати владу рад. органів, до якої ставилися загалом позитивно, від диктатури правлячої партії, яку спри­ймали негативно. Остаточно пе­реконавшись на поч. 1921 у не­­можливості створити удар. тем­пами підконтрол. плановим ор­­ганам «держави-комуни» аграр. сектор нар. госп-ва, В. Ленін відновив ринк. зв’язок між містом і селом (див. Нова економічна політика). Після його смер­ті нове кер-во більшов. партії 1929 розпочало пов­тор. комуніст. штурм, сподіваючись, що «держава-комуна» після 10-річ. підготовки зможе здійснити колективізацію за поперед. програмою – комунізувати село. Вра­ховуючи досвід 1919, перехід до комуни вирішили здійснювати без використання цього терміна й поступово, але безперервно, залучати селян спочатку до нижчих за рівнем відчуження власності форм – т-в зі спіл. обробітку землі. Коли селянам вдавалося нав’язати такі т-ва, з ними починали працювати у напрямі зміни статуту на артільний. Селян, уже залучених до артіл. форми господарюван­ня, підштовхували до створення К. с. У листопаді 1929 пленум ЦК ВКП(б) прийняв рішення про негайний перехід до суціл. колективізації с. госп-ва. Засн. за його рішенням заг.-союз. наркомат землеробства на чолі з Я. Яковлєвим розробив конкретні інструкції щодо колективізації. 7 грудня 1929 наркомзем УСРР і Укрколгоспцентр опублікували продиктований із Москви Примір. статут т-ва зі спіл. обробітку землі, в якому запропоновано усуспільнювати не тільки обробіток зем­­лі, але й домашню худобу та птицю. Водночас при наркомземі СРСР організовано комісію з кер. парт. ком-тів регіонів для розроблення конкрет. механізмів колективізації. Більшість її чл. висловилася за орг-цію с.-г. артілей із колективізацією гол. засобів вироб-ва (земля, реманент, робоча й товарна худоба) при одночас. збереженні у приват. власності селян дрібного реманенту, худоби, птиці тощо. Водночас у політбюро ЦК ВКП(б) подано зауваження заст. голови РНК РСФРР Т. Рискулова від імені меншості, яка заперечувала можливість збереження у приват. власності селян дрібно­го реманенту та корів.

У остаточ. редакції постанови ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 право селян мати у приват. власності дрібний реманент і корів не передбачено. Наркомзему СРСР доручено в найкоротші строки роз­­робити примір. статут с.-г. артілі як перехід. до К. с. форми колгоспу. Теза про перехідність значно вплинула на такий статут, опубл. наркомземом СРСР і Колгоспцентром 6 лютого 1930: принципову для селян різницю між артіл. і комуніст. формами колгоспу в ньому навмисно знівельовано, а можливість утворення підсоб. госп-ва виявилася декла­рацією, оскільки в документі не визначено розміри присадиб. ділянки і не унормовано право колгоспника тримати корів і дрібну худобу. Селяни йшли в колгоспи під шаленим адм.-чекіст. тиском. Він породжував опір, який був неорганізов., але проявлявся всюди, оскільки у всіх регіонах селяни однаково реагували на безрозмірні хлібозаготівлі, розкуркулення, усуспільнення корів і дріб­ної худоби, руйнування храмів. 11 лютого 1930 у ЦК ВКП(б) від­­булася нарада секр. ЦК союз. респ., 21 лютого – нарада секр. крайових і обл. парт. ком-тів РСФРР і УСРР. На обох нарадах кер-во парт. ком-тів характеризувало становище як дуже загрозливе, але не пропонувало припинити здійснювані перетворення. 26 лютого у ЦК ВКП(б) надійшла з Харкова телеграма від П. Любченка і Г. Петровсь­кого з повідомленням про факти грубого «перекручення» парт. директив на місцях. Термінологію телеграми згодом використав Й. Сталін у відомій ст. «Головокружение от успехов. К во­­просам колхозного движения». Ні в чому не звинувачуючи Мос­кву, П. Любченко і Г. Петровсь­кий фіксували наявність «селян. руху» проти колективізації (цей вираз уперше використано в парт. документації замість протилеж. йому за змістом, але офіційно усталеного «колгосп. руху»). В останні дні лютого ана­лог. повідомлення надійшли з Алма-Ати (нині Алмати), м. Воронеж і Рязань (обидва – РФ). Шляхом опитування 28 лютого у протокол засідання політбюро ЦК ВКП(б) від 5 березня 1930 внесено постанову про створення комісії для вирішення про­тягом 24-х год. питання про статут колгоспів з тим, щоб уже 2 березня опублікувати його в газетах. Одночасно у пресі з’яви­­лася стаття Й. Сталіна з роз’яс­ненням остаточ. редакції статуту і лінії партії стосовно колективізації, у якій артіль визнано осн. ланкою колгосп. руху, ос­­кільки вона є найдоцільнішою формою розв’язання зерн. проб­леми, а також у різких виразах йшлося про неприпустимість посилення колгосп. руху засобами адміністрування. Представ­ники місц. влади гостро спри­йняли відверто несправедливі звинувачення у «перекрученнях», тому Й. Сталін вимушено вдався до невластивої йому відвертості й у закритому листі «О задачах колхозного движения в связи с борьбой с искривлениями партийной линии» (від 2 квіт­­ня 1930) повідомив, що тимчас. відступ від форсов. колективізації зумовлений масовими виступами селян у РСФРР, УСРР і Казах. РСР. Лише після виходу кн. Л. Віоли «Peasant Rebels Under Stalin Collectivization and the Cul­ture of Peasant Resistance» («Се­­лянські повстання під час сталінської колективізації і культура селянського опору», Нью-Йорк, 1996) стало зрозумілим, яку паніку в Кремлі викликали заворушення у прикордон. з Єв­­ропою УСРР. 1930 в УСРР відбулося 3208 заворушень за участі 956-ти тис. осіб, на Пн. Кавказі – 926 заворушень за участі 227-ми тис. осіб. 45 % селян. заворушень у момент їх­­нього найвищого піднесення у березні 1930 (2945 з 6528) відбулося в УСРР. У світлі наступ. подій ст. Й. Сталіна «Головокружение от успехов. К вопросам колхозного движения» у пост­рад. історіографії деякий час трактували як відволікаючий ма­­невр, однак насправді вона засвідчила відмову більшовиків від намагань перетворити артілі (колгоспи) у К. с. Хоча у наступні десятиліття через ідеол. причини у СРСР ніхто не говорив про наявність приват. власності у колгоспників, ця власність (присадибна ділянка, корова, дрібна худоба, птиця) все-таки існувала під виглядом особистої власності. Приватна влас­ність навіть у таких обмежених масштабах допомагала колгосп­никам виживати. Залишки приват. власності у с.-г. вироб-ві та­­кож відігравали роль амортизатора у відносинах між містом і селом. Певну частину заробіт. плати працівники держ. сектору могли витрачати на продукцію з присадиб. ділянок колгоспників. 1932 дозволена т. зв. колгоспна торгівля за цінами попиту і пропозиції, хоча насправді продавати продовол. товари міг кожен бажаючий. Колгоспники або одноосібники отримували за продану на вільному ринку продукцію гроші, яких не могли здобути ін. способом; робітники та службовці – можливість покращити свій раціон, оскільки картк. система постачання не задовольняла їхніх потреб. Замість К. с. (частини комуніст. вироб-ва у його теор., ніколи не реалізов. вигляді) у СРСР утвердилася артіль. З одного боку, вона була складовою планової директив. економіки, з ін. – фрагментом ринк. економіки, живого вироб-ва, що функціонувало завдяки природ. зацікавленості виробника. Артіл. форма колгоспу вимагала наявності товарно-грош. відносин, причому не тільки в обмеженій сфері с.-г. вироб-ва, але й в усій економіці. Диспропорції рад. економіки, органічно властиві плановому регулюванню, пом’якшували вільний вибір міс­ця роботи робітниками та наяв­ність присадиб. ділянки у колгоспників. Якщо вільний вибір місця праці наданий робітникам без будь-яких зусиль з їхнього боку (лише під час першого комуніст. штурму 1918–20 проведено мілітаризацію робочої сили), то присадибну ділянку колгоспники відвоювали самі (ці два чужорідні для комуніст. економіки елементи унеможливили її існування у «чистому» вигляді). Хоча комуніст. економіка все одно залишалася не­ефектив., порівняно з ринк., але давала можливість використовувати знач. мобілізац. ресурс, яким володіла від природи. Три­валий час вона могла існувати тільки тому, що СРСР мав колосал. людський потенціал і майже невичерпні сировинні ресурси. Ті, хто узаконили колгоспи у фор­­мі артілі й, таким чином, відступили від програми РКП(б) 1919 у частині комунізації села, не усвідомлювали фундаментальності вчиненого (Й. Сталін вважав такий відступ тактичним). У резолюції 16-го з’їзду ВКП(б) (червень–липень 1930) «О колхозном движении и подъеме сельского хозяйства» підкреслено, що на даній стадії осн. формою колгоспу є с.-г. артіль, але висловлено переконаність у тому, що колгосп. рух може піднестися до вищої форми – К. с. Й. Сталін остаточно відмо­вився від побудови колгосп. ладу в формі К. с. лише 1933.

Літ.: Документы свидетельствуют. Из истории деревни накануне и в ходе коллективизации 1927–1932 гг. Мос­ква, 1989; Даниленко В. М., Касьянов Г. В., Кульчицький С. В. Сталінізм на Україні: 20–30-ті роки. Едмонтон; К., 1991; Куль­чицький С. В. Ціна «великого перелому». К., 1991; Сталинское политбюро в 30-е годы: Сб. док. Москва, 1995; Кульчицький С. Комунізм в Україні: пер­ше десятиріччя (1919–1928). К., 1996; Советское общество: возникновение, развитие, исторический финал. Т. 1. Москва, 1997; Гимпельсон Е. Г. Нэп и советская политическая система. Мос­ква, 2000; Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание: Док. и мат. Т. 3. Москва, 2001; Голод 1932–1933 років в Україні: причини та наслідки. К., 2003; Литвин В. Україна: міжвоєнна доба (1921–1938). К., 2003; НЭП: экономические, политические и социокультурные аспекты. Москва, 2006.

С. В. Кульчицький

Стаття оновлена: 2014