Андрич Іво - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Андрич Іво

А́НДРИЧ Іво (Andriħ Ivo; 09. 10. 1892, с. Долац, передмістя Травника, Боснія – 13. 03. 1975, Белґрад) – боснійський і сербський письменник, громадський діяч. Дійс. чл. Серб. АН (1946), чл.-кор. Югослав. (1951) та Словен. (1953) Академій наук і мист-в, почес. д-р н. Сараєв. і Краків. ун-тів; депутат Скупщини Боснії і Герцеґовини та Союз. скупщини Югославії. Нобелів. премія за літ-ру (1961). Закін. г-зію у Сараєві (1911); літ-ри й історію слов’ян вивчав в ун-тах Заґреба, Відня, Кракова, Ґраца, де 1924 захистив доктор. дисертацію. Під час 1-ї світ. війни за підозрою у нелояльності до австро-угор. влади майже рік перебував у кількох в’язницях та на засланні у рідній Боснії, поблизу Травника. В 1921–41 працював у дипломат. представництвах Югославії у Римі, Парижі, Мадриді, ін. європ. столицях, в останні роки – посол у Берліні. Твор. шлях починав як поет: перші поезії опубл. 1911–12 у сараєв. часописі «Босанска вила», перша добірка поезій з’явилася у колект. зб. «Hrvatska mlada lirika», виданій 1914 у Заґребі. 1918 і 1920 там само вийшли друком 2 книги поет.-медитатив. прози «Ex ponto» та «Nemiri», гол. мотивом яких було болісне прагнення-шукання абсолютного у дусі С. К’єркеґора. Опубл. 1920 у Белґраді перше оповідання А. «Пут Али ħeрзелеза» – смілива інтерпретація поет. перлини босній. мусульман. епосу – виявила у модер. поета-верлібриста хист до прози. Три зб. оповідань, що вийшли у міжвоєн. період, а також повоєнні «Изабране приповетке» (Сараjeво, 1945), «Мост на Жепи. Приповетке» (1947), «Нове приповетке» (1948; обидва – Белґрад), «Priča o vezirovom slonu» (Zagreb, 1948; Беоґрад, 1952) засвідчили зростання таланту А. Світ. славу письменникові принесли створені ним у 40-х рр. романи «Травничка хроника. Конзулска времена» (1942) та «На Дрини ħуприja. Вишеградска хроника» (1943; обидва – Белґрад, 1945), роман «Госпоħица» (1944, видана – Сараєво, 1945), повісті «Зеко» (1950) і «Проклета авлиjа» (1954, обидві – Белґрад). По смерті опубл. незакінч. роман «Омер-паша Латас», близький за концепцією до перших двох великих творів, і, можливо, також задуманий як «хроніка», цього разу «Сараєвська». Близькі за драм. тональністю до екзистенц. світовідчуття, істор. романи А. водночас несуть у собі потуж. заряд гуманності й незнищен. оптимізму, є історією не фактів і подій, а історією людини та її долі. Серед епізодич. персонажів «Мосту на Дрині» своєю болісно-трагіч. історією справляє незабутнє враження постать укр. вояка австро-угор. війська Федуна, причиною загибелі якого стала його власна щирість і душевна чистота. Вагомий внесок А. у літературознавчу есеїстику представлений публікаціями різних років про значення для історії культури творчості П. Нєгоша, В. Караджича, С. Матавуля, П. Кочича, З. Джумгура та ін. Укр. мовою окремі твори А. переклали С. Панько, І. Ющук, М. Шпаковатий, Є. Пащенко, З. Гончарук та ін.

Тв.: укр. перекл. – Проклятий двір. 1957; Міст на Дрині. Вишеградська хроніка. 1957; 1977; Зеко. 1958; Притча про візирового слона та інші новели. 1973; Оповідки з дитинства. 1981; Знаки вздовж дороги. 1991 (усі – Київ).

Літ.: Василенко П. Повість югославського письменника українською мовою // ЛГ. 1957, 22 жовт.; Ющук І. Співець людяності // Андрич І. Притча про візирового слона та інші новели. К., 1973; Панько С. Нобелівський лауреат // Дороги, друзі… Нотатки письменника. Уж., 1974; Ющук І. Через минуле до сучасності // Андрич І. Міст на Дрині. Вишеградська хроніка. К., 1977; Рудяков П. Між вічністю і часом: життя і творчість Іво Андрича. К., 2000.

В. Г. Гримич

Стаття оновлена: 2001