Андріяшик Роман Васильович

АНДРІЯ́ШИК Роман Васильович (09. 05. 1933, с. Королівка, нині Борщів. р-ну Терноп. обл. — 02. 10. 2000, Київ) — письмен­ник. Член НСПУ (1966). Державна премія України імені Тараса Шевченка (1998). Навч. на фіз.-мат. факультеті Чернів. університету (1951–54). Був при­званий до армії (1954), після демобілізації працював журналістом (1957–68). Закін. Львівський університет (1964). Друкуватися почав 1957. У 1968–76 — на творчій роботі, 1976–78 — наук. ред. УРЕ ім. М. Бажана, 1978–93 — ст. ред., зав. ред. прози видавництва «Український письмен­ник». А. належить до поколі­н­ня, яке при­йшло у літературу в 60-х рр. і принесло із собою спрагу сусп. пере­мін, вивільне­н­ня з-під обтяжливої влади культівських догм та ідеол. приписів і табу. Однак від­носну «хрущовську від­лигу» не­вдовзі змінили брежнєвсько-суслов. «заморозки», і твори багатьох письмен­ників, з-поміж яких і роман «Полтва» (1969) А., за­знали брутал. критики, потрапили під прес цензури; А. на довгі роки по­збавлено можливості друкуватися в Україні. Саме тому чимало його творів спершу було ви­дано в Москві. У романі «Люди зі страху» (К., 1966) по­дано нове трактува­н­ня війни — не як вияв героїзму, а як абсурд., антигуман­ний за своєю суттю механізм продукува­н­ня насильства й духов. нище­н­ня, що не лише нівелює люд. індивідуальність і на генет. рівні закладає у під­сві­домість українців почу­т­тя страху, а й під­риває морал. сили народу, його духовну спромогу. Тему цього роману, де ареною боротьби між духовністю і без­духовністю, нац. сві­домістю і космополітизмом стали події 1916–19 рр. у Зх. Україні, по­значені роз­падом Габсбур. імперії та проголоше­н­ням і крахом ЗУНР, продовжує роман «Додому нема воро­т­тя» // «Дні­про», 1969, № 1, де А. показує від­чайдушне намага­н­ня героя роману, закинутого долею в молох воєн. подій, вижити й зберегти своє люд. облич­чя, усві­домле­н­ня себе чужим, сторон­нім на рідній землі, засіяній ненавистю й жорстокістю воюючих сторін. Цей своєрід. триптих антимілітар., антинасильницької тематики завершує роман «Сад без листопаду» (К., 1980), герой якого від­чув на собі руйнівну силу «неоголошеної атомної війни», ставши жертвою ядер. опроміне­н­ня. Інша тема прози А. — пошук українством свого влас. шляху на складних пере­гонах історії.

Герой, глибоко закорінений у нац. ґрунт, несе в собі як усві­домлений, так і стихій. протест проти яничарства, навʼязува­н­ня нац. без­доріж­жя, втрати родового корі­н­ня, він утверджує право на свою культурну самобутність, нац. та люд. гідність. Письмен­ник, не обтяжений соцреаліст. догмами й не обмежений внутр. цензурою (певним винятком став «виробничий» роман «Кровна справа», К., 1978, — як ком­проміс. крок після політ. звинувачень за «ідеологічні збоче­н­ня» в романі «Полтва»), — тяжіє до худож. осмисле­н­ня дійсності як складної, багато­значної, варіативної, точкою опору в якій завжди залишаються для нього люд. дух і люд. гідність. Художнє мисле­н­ня А. ґрунтується на органіч. по­єд­нан­ні нац. традиції зі стильовими особливостями новітнього зх.-європ. модерну, і це ставить його в ряд найцікавіших укр. прозаїків 2-ї пол. 20 ст. У прозі письмен­ника сильний інтелект. струмінь, зокрема в романі про долю Ю. Федьковича «Сторонець» (1993), що його можна на­звати худож. порт­ретом і всього українства на його довгій дорозі до нац. самосві­домості. Перу А. належать також драми «В кінці престолу» // «Українські про­блеми», 1994, № 4/5 та «Велика гра» (не опубл.) — про патріарха Володимира (Романюка). Під час пожежі в батьків. хаті письмен­ника згоріли заверш. рукопис роману «Камін­ний хрест», присвяч. В. Стефаникові, та незакінч. роман про І. Франка «Мойсей». Художньо-стильові пошуки привели А. до лірико-трагічної та героїко-оптимістичної тональності письма.

Завантажити статтю