Комуністична партія України Радянської доби - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Комуністична партія України Радянської доби

КОМУНІСТИ́ЧНА ПА́РТІЯ УКРАЇ́НИ РАДЯ́НСЬКОЇ ДОБИ́ – республіканська організація Комуністичної партії Радянсь­ко­го Союзу. Здійснювала кер-во усіма галузями життєдіяльності УРСР згідно з політ. директивами КПРС. Ідеол. платформою КПУ був марксизм-ленінізм, ор­­ганізац. принципом – демократ. централізм (див. Демократичного централізму Принцип), про­грам. метою – побудова соціаліст. і комуніст. сусп-ва. Норми внутр. життя визначалися стату­том КПРС. Веде поч. від ком-тів та осередків РСДРП, що наприкінці 19 ст. діяли на укр. землях, які входили до складу Рос. імпе­рії. 1903 РСДРП поділилася на більшовиків (див. Більшовизм) та меншовиків (див. Меншовизм). Після Лютн. революції 1917 роз­почалося швидке зростання чи­­сельності більшов. орг-цій, особ­­ливо у пром. центрах (зокрема й укр.) – з 7-ми тис. чл. у квітні до 50-ти тис. у жовтні 1917. Потреби координації парт. діяльності та боротьби за владу на місцях зумовили утворення на укр. землях у липні 1917 двох обл. парт. об’єднань – Пд.-Зх. краю та Донецько-Криворіз. ба­­сейну. Проблема заснування єди­ної всеукр. орг-ції більшовиків реально постала після Жовтневого перевороту 1917 в Петрограді (нині С.-Петербург) та утво­рення УНР. Однак у відповідь на проявлену ініціативу київ. партійців ЦК РСДРП(б) висловився проти окремої укр. партії. Навіть коли у грудні 1917 було про­­голошено рад. УНР та утворено тимчас. уряд – Нар. секретаріат і довелося визнати Рад. Україну як одиницю, що самовизначалася, ЦК РСДРП(б) іще раз підтвердив старий принцип парт. об’єднання більшовиків України на правах рай. (місц., обл. по суті) орг-ції. Лише докорінна зміна політ. ситуації після введення на укр. землі австро-нім. військ (див. Австро-німецька окупація України 1918) знову актуалізувала питання про всеукр. парт. об’єднання. Воно ста­ло предметом розгляду Таганроз. наради (РФ, квітень 1918). Серед провід. парт. і рад. працівників з України проявилися істотні розходження у поглядах на тактику рев. боротьби та фор­ми парт. буд-ва. «Ліві» (кияни) об­­стоювали необхідність зброй. повстання проти австро-нім. військ. влади та гетьман. режиму (А. Бубнов, С. Косіор, Я. Гамарник та ін.), «праві» (катеринославці) виступали з поміркованіших позицій зміцнення комуніст. підпілля та використання легал. форм боротьби (Е. Квірінг, Я. Епштейн, В. Аверін та ін.). М. Скрипник та деякі ін. учасники наради зайняли проміжну позицію (їх назвали «центром»). При обговоренні питання про партію внесено два проекти резолюцій: «праві» (Е. Квірінг) пропонували створити авто­ном­ну партію, підпорядк. спіл. ЦК і з’їздам РКП(б), проект М. Скрип­ника передбачав утворення самост. КПУ, зв’язаної з РКП(б) через міжнар. комісію – III Інтер­націонал (див. Інтернаціонал Ко­­муністичний). Цей проект, підтриманий «лівими», набрав біль­шість голосів. Партію почали називати КП(б)У. Рішення Таганроз. наради про утворення самост. КП(б)У не відповідало установкам ЦК РКП(б) щодо прин­ципів парт. буд-ва у нац. р-нах, тому ЦК РКП(б) й особис­то В. Ленін вжили заходів, щоб цю ухвалу не підтримав установ. з’їзд більшовиків України, що проходив у Москві в липні 1918. Його делегати представляли комуністів (4364 особи), які працювали в 40-а підпіл. парт. орг-ціях та осередках. Однак після гострої полеміки з’їзд ухвалив рішення створити авто­номну в місц. питаннях КП(б)У, яка входить до складу РКП(б) і підпорядковується у програм. питаннях заг. з’їздам цієї партії, а в питаннях заг.-політ. – її ЦК, й обрав ЦК КП(б)У, який очолив Г. П’ятаков. З метою запобігання сепаратист. тенденціям у парт. буд-ві 8-й з’їзд РКП(б) у березні 1919 ухвалив спец. резолюцію, в якій існування рад. респ. в Україні, Латвії, Литві та Білорусі фактично визнавалося тимчас. (наголошувалося на необхіднос­ті функціонування єдиної централізов. КП), при цьому зазначено, що ЦК укр., латис., литов. комуністів користуються правами обл. ком-тів партії і повністю під­порядк. ЦК РКП(б). Тим часом серед більшовиків України набули поширення погляди, опо­­зиц. декретованим ЦК РКП(б) принципам парт. буд-ва. Виходячи з права укр. народу на незалежну рад. державу, окремі діячі КП(б)У обстоювали самостійність укр. КП. В. Шахрай і С. Мазлах 1919 видали брошуру «До хвилі. Що діється на Україні і з Україною», яка фактично стала ідей. платформою укр. націонал-комунізму. Авторів брошури виключили з партії, однак з аналог. позицій виступила й ін. група парт. працівників (Г. Лапчинський, П. Попов, Я. Ландер та ін.). ЦК РКП(б) ква­ліфікував такі дії як націоналіст. й розкольниц., а їхнім провідникам оголосив догану. Поповнення КП(б)У лівими елементами укр. соціаліст. партій (укр. соціал-демократами – незалеж­ними та укр. соціал-революціонерами – боротьбистами) збіль­шило коло прибічників серед укр. більшовиків націонал-комуніст. поглядів. Спираючись на військ. сили РСФРР, КП(б)У взя­лася за вирішення завдання вста­новлення та зміцнення рад. вла­ди на укр. землях. Цим цілям підпорядк. рішення її з’їздів та структура керів. органів. У жовтні 1918 2-й з’їзд КП(б)У зі скла­ду ЦК виокремив закордонне бюро (свій представниц. орган) і виконавче бюро, яке працювало на окупов. австро-нім. військами території. Секр. ЦК став Е. Квірінг. Після 3-го з’їзду КП(б)У (березень 1919) обрані політ. і організац. бюро ЦК, що більше відповідало статусові правлячої партії, секр. ЦК – знову Г. П’ята­­ков. В умовах окупації укр. земель денікін. військами (див. Денікінщина) ЦК РКП(б) розпус­тив керівні органи КП(б)У. Роль координатора нелегал. роботи на укр. землях виконувало Зафронт. бюро ЦК КП(б)У. З поч. звільнення України від білогвар­дійців створ. тимчас. політбюро ЦК КП(б)У. В грудні 1919 ЦК РКП(б) спец. постановою вніс корективи до своєї політ. лінії, здійснивши істотні поступки в нац. та земел. питаннях, ще раніше піддана критиці позиція КП(б)У щодо неможливості спів­праці з «дрібнобурж.» партіями (ці заходи спрямов. на завоювання більшовиками підтримки з боку укр. селянства). Під час 4-ї конф. КП(б)У в березні 1920 (на період 1920–24 вищими органами респ. орг-ції стали конф.) група демократ. централізму виступила проти жорсткої лі­нії ЦК РКП(б) на централізацію внутр. життя партії, кер-ва рада­ми, єди­­ноначальності на підпр-вах тощо. Не діставши підтримки на 8-й конф. РКП(б) в грудні 1919, представники «децистів» отримали більшість на конф. КП(б)У, однак обраний делегатами ЦК був розпущений, натомість ЦК РКП(б) призначив тимчас. ЦК, зі складу якого виокремлено політбюро та оргбюро (секр. ЦК став С. Косіор). У листопаді 1920 5-а конф. КП(б)У розглянула пер­шо­черг. завдання госп. буд-ва. Навколо звіту ЦК розгорнулася гостра полеміка, але загалом його робота визнана задовільною. Конф. обрала ЦК і Кон­трол. комісію КП(б)У. На пленумі ЦК визначено склади політбюро, оргбюро і секретаріату. В. Молотова обрано 1-м, Д. Лебедя – 2-м секретарями. У роки воєн. дій 1918–20 ЦК КП(б)У обирався у складі 15–17-ти чл. і 3–15-ти канд. у члени. До складу політбюро ЦК входило 5 чл. і 3 канд., до оргбюро – 3–5 осіб. Залежно від умов роботи формувалася й структура апарату ЦК, в якому працювали відділи: заг., організац., обліково-розподіл., агітаційно-пропагандист., заліз­нич., військ., з роботи на селі, серед жінок тощо. Кількіс. склад КП(б)У змінювався залежно від військ.-політ. ситуації в Україні. Найповніші дані зафіксов. на час проведення з’їздів та конф. КП(б)У: 2-й з’їзд (жовтень 1918) – 9 тис., 3-й з’їзд (березень 1919) – 23 тис., 4-а конф. (березень 1920) – 30 тис., 5-а конф. (листопад 1920) – 75 тис. чл. партії. Остання цифра зумовлена наявністю на тер. УСРР великої кіль­кості комуністів у частинах Пд. фронту й Укр. труд. армії. У мир­­них умовах чисельність більшов. орг-цій в УСРР динамічно зростала, а під час військ. дій значно зменшувалася. Напр., восени 1919 до Червоної армії вступило понад 20 тис. чл. КП(б)У. 1920 на польс. і врангелів. фронти, боротьбу з «бандитизмом», для реквізиції продовольства за партмобілізаціями направлено майже 19 тис. комуністів. Одночасно ЦК РКП(б) надсилав до УСРР чл. партії з центр. губерній РФ. Так, після розпуску «децист.» ЦК у респ. прибуло понад тисячу комуністів, значну частину яких призначено на відповідал. посади у парт., рад., госп. органах, зокрема голова Нижньогород. губ­виконкому В. Молотов спочатку очолив Донец. губком, а згодом і ЦК КП(б)У. КП(б)У також поповнювалася за рахунок вибулих з ін. партій. Навесні 1920 внаслідок саморозпуску Укр. КП (боротьбистів) 4 тис. її чл. влилося до КП(б)У. Лідери партії Г. Гринько, В. Блакитний, П. Люб­ченко, О. Шумський зайняли ви­сокі посади в компарт.-рад. апа­раті УСРР. Багато комуністів за­­гинуло на фронтах та у підпіллі, серед них – чл. ЦК КП(б)У Ш. Груз­ман, В. Клочко, І. Крейсберг, П. Слинько, П. Ровнер. Після за­­вершення війни КП(б)У стала гол. владною структурою, що здійснювала кер-во всіма галузями життя республіки. Не спри­йнявши спочатку ідей НЕПу, ЦК КП(б)У згодом зосередив усю організац. і політ. роботу на піднесенні с.-г. вироб-ва, відбудові держ. пром-сті, налагодженні транспорту, орг-ції фінансів тощо. Після входження до скла­ду СРСР УСРР втратила рештки суверенітету, ЦК КП(б)У та РНК УСРР виконували політ. і госп. рішення союз. центру. 1920–30-і рр. позначені істот. змінами в кількіс., соц. та нац. складі КП(б)У. З 75-ти тис. чл. у 1921 вона зросла до 231-ї тис. у 1929. У зв’язку зі смертю В. Леніна 1924 прийнято канд. у чл. партії 31,5 тис. осіб. 1923 за соц. складом серед чл. КП(б)У 52,3 % становили робітники, 3,4 – селяни, 24,7 – службовці, 1933 – відповідно 70,4, 23,0, 6,3. У 1921 в складі КП(б)У перебувало 7560 чл. з ін. партій (18 %). У тому ж році під час черг. парт. чистки майже половину з них виключено. За парт. переписом 1922 їх залишилося 9 % (велику частку складали меншовики). Із 4-х тис. боротьбистів – найпослідовнішої націонал-комуніст. течії – залишилося лише 118 осіб. Загалом 1921 із КП(б)У виключено 22,5 % членів. Чист­ки стали не стільки традиц. фор­мою позбавлення кар’єристич. елементів, що ринули в правлячу партію, скільки інструментом розправи з інакодумцями. Особливого поширення вони набули 1929–33, коли в ході чисток, обміну документів, репре­сій виключено бл. 78 тис. чл. партії. Кер-во РКП(б) усвідомлювало важливість підтримки влади корін. насел. союз. республік. У квітні 1923 12-й з’їзд РКП(б) ухвалив рішення про ко­­ренізацію парт. і держ. апарату, розвиток нац. культур (при цьому гол. небезпекою визнано великорос. шовінізм). Проведення українізації зустріло спротив не тільки русифіков. частини КП(б)У, а й окремих керів. працівників. Так, 2-й секр. ЦК КП(б)У Д. Лебідь сформулював теорію боротьби двох культур – міської (рос.) і сільс. (укр.). Гол. організац. центром українізації став Нар. комісаріат освіти УСРР, очо­люваний національно орієнтов. комуністами (Г. Гринько, О. Шум­сь­кий, М. Скрипник). Українізація сприяла коренізації влади. Питома вага українців у КП(б)У зросла з 23 % у 1923 до 53 у 1929 і 63 у 1940. Наприкінці 1920-х рр. в апараті держ. органів українці становили майже половину, 1930 укр. мовою дру­кували 89 % газет і журналів та 80 % книг. На поч. 1930-х рр. постановою ЦК ВКП(б) процес українізації поза межами УСРР перервано, гол. прихильника її масштаб. проведення М. Скрип­ника піддано політ. гонінням. У міжвоєн. період відбулося 12 конф. та з’їздів КП(б)У: конф. на правах з’їздів – 6-а (грудень 1921), 7-а (квітень 1923), 8-а (тра­­вень 1924); з’їзди – 9-й (грудень 1925), 10-й (листопад 1927), 11-й (червень 1930), 12-й (січень 1934), 13-й (травень–червень 1937), 14-й (травень 1938), 15-й (травень 1940); конф. – 1-а (жовтень 1926), 2-а (березень 1929), 3-я (липень 1932). У порядку денно­му з’їздів та конф. поряд із традиц. звітами ЦК і Центр. кон­трол. комісії КП(б)У гол. місце посіда­ли питання розвитку пром-сті, колективізації с. госп-ва, виконання п’ятиріч. планів, лише один раз розглядалися завдання куль­тур. буд-ва. Ще більш були завантажені госп. тематикою пле­нарні засідання ЦК КП(б)У. На пленумах ЦК ухвалювали постанови щодо розвитку окремих галузей пром-сті (вугіл., металург., енергет.) і с. госп-ва (колективізації, посів., збирал. і, особливо, хлібозаготівел. кам­паній тощо). Значна частина по­станов дублювала рішення союз. органів, питання внутр.-парт. жит­тя віді­йшли на другий план. Й. Сталін активно використовував КП(б)У для боротьби проти внутр.-парт. опозицій, розгрому його особистих опонентів у кер-ві РКП(б). Перша Всеукр. конф. КП(б)У (1926) та 10-й з’їзд КП(б)У (1927) засудили троць­кістсько-зінов’єв. блок (див. Л. Троцький, Г. Зінов’єв). Політ­бюро ЦК та президія Центр. контрол. комісії КП(б)У в лютому 1929 вимагали від ЦК РКП(б) покласти край спробам М. Бухаріна, О. Рикова, М. Томського «трясти партію». У червні 1930 11-й з’їзд КП(б)У схвалив розгром правоопортуніст. ухилу в партії. Політбюро ЦК КП(б)У ста­­ло вищим постійно діючим ком­парт.-рад. органом, який вирішував найважливіші питання політ., екон., госп. життя, відно­син із ЦК РКП(б) та ін. До його складу здебільшого входили най­вищі посадові особи в ЦК КП(б)У, РНК УСРР, ВУЦВК, Держ. політ. упр. УСРР, Укр. військ. окрузі (від 1935 – Київ. військ. окрузі). У різні періоди чл. політбюро було 7–12, канд. – 2–8 осіб. На поч. 1920-х рр. провідну роль у політбюро ЦК відігравали голова РНК і ВУЦВК, після відкликання з УСРР Х. Раковського першість закріпилася за секр. ЦК, особ­­ливо з приходом 1925 Л. Кагановича. КП(б)У єдина серед респ. парт. орг-цій мала політбюро ЦК, а 1-і (ген.) секр. ЦК КП(б)У незмінно входили до політбюро ЦК РКП(б)–ВКП(б)–КПРС. Оргбюро ЦК опікувалося переважно питаннями внутр.-парт. життя та кадрового забезпечення парт., держ., рад., профспілк., комсомол. органів. До його складу входили секр. ЦК і зав. провід. відділів. Кількість чл. оргбюро становила 4– 15, канд. – 1–5 осіб. У серед. 1920-х рр. у СРСР сформувала­ся система номенклатури керів. кадрів, призначення і звільнення яких здійснювали лише за відповід. погодженням. Вона стала потуж. інструментом тотал. впливу на всі сфери життєдіяльності сусп-ва. До номенклатури ЦК ВКП(б) входили секр. ЦК та обкомів, наркоми, кер. великих пром. підпр-в та ін. посадовці. ЦК, обкоми, міськ­коми, райкоми КП(б)У мали власну номенклатуру кадрів. Фактично номенклатура становила добре структуров. компарт.-рад. еліту, яка поступово перетворилася на автономну соц. касту, відірвану від народу, денаціоналізовану ментально і зомбовану догматами комунізму. Саме вона була гол. знаряддям тривалого панування комуніст. режиму в УРСР. На поч. 1934 із 453-х тис. чл. і канд. у чл. КП(б)У кадри партпрацівників складали 78 тис. осіб.

Структура апа­рату ЦК КП(б)У постійно змінювалася, переходячи від функціонал. до галуз. принципу. У 1920-х рр. діяли відділи: організац.-інструк­тор., обліково-розподіл., агітац.-пропагандист., з роботи серед жінок, історії партії; 1928 створ. відділ із роботи на селі. Від 1930-х рр. почала формуватися суто галуз. структура (спочатку сектори, згодом – відділи). 1941 з 18-ти відділів 15 були вузькогалуз.: вугіл., металург., авіац., нафт., маш.-буд., легкої пром-стей тощо. Планова економіка вима­гала централізов. команд. управ­ління. ЦК КП(б)У в 1920–30-х рр. очолювали секр.: 1-і – В. Молотов (листопад 1920 – березень 1921), Ф. Кон (березень–грудень 1921), Д. Мануїльський (гру­день 1921 – квітень 1923), Е. Кві­рінг (грудень 1923 – квітень 1925); ген. – Л. Каганович (квітень 1925 – серпень 1928), С. Косіор (липень 1928 – січень 1938); 1-й – М. Хру­щов (січень 1938 – грудень 1949). Їхнє обрання (призначення) кон­тролювали ЦК РКП(б) та особис­то Й. Сталін. В. Молотова розглядали як альтернативу пред­ставникам «лівих» і «правих» у КП(б)У, які в 1918–20-х рр. почергово керували ЦК; Л. Кагановича направили в УСРР у відповідал. період боротьби Й. Ста­лі­на з Л. Троцьким, М. Хрущова – після фактич. розгрому ЦК КП(б)У. Жодного українця серед 1-х (ген.) секр. ЦК КП(б)У до поч. 1950-х рр. не було. ЦК КП(б)У виступив актив. реалізатором сталін. політики соціаліст. перебудови села. Насильниц. методи суціл. колективізації, масове розкуркулення, депортації десятків тисяч селян. родин призвели до дезорганіза­ції с.-г. вироб-ва. Нав’язані респ. ЦК РКП(б) надмірні плани хлібозаготівель, репресивні методи їхнього виконання, тотал. ви­лу­чення продовол. запасів стали причиною наймасштабнішого голоду, який забрав мільйони людських життів (див. Голод, Го­­лодомор 1932–33). Кер-во УСРР (С. Косіор, В. Чубар, Г. Петровський) не виявило політ. і морал. волі до опору терору голодом серед укр. селянства і стало фактич. організатором цієї трагедії. Пасив. спротив хлібозаготівлям з боку окремих райкомів та партосередків рішуче подолано шляхом направлення в УСРР експедицій Л. Каганови­ча та В. Молотова й переведення на постійну роботу в респ. П. Постишева. Організовано су­дові процеси над кер. окремих р-нів, тисячі комуністів засуджено й вислано за межі УСРР. Тільки 1933 з КП(б)У за звинуваченнями в антипарт., опортуніст., контррев. діяльності виключено 45 тис. осіб. Масові репресії 1936–37 призвели до зменшення чисельності КП(б)У наполовину. Майже повністю зни­щено чл. вищого кер-ва КП(б)У: із 62-х чл. ЦК, обраних 13-м з’їздом КП(б)У (липень 1937), репрес. 56, з 11-ти чл. політбюро – 10, загалом з 69-ти чл. і канд. у чл. політбюро ЦК, яких обирали 1919–39, – 46. Після приєднання до УРСР 1939 зх.-укр. земель створ. 6 нових обкомів КП(б)У. Насадження рад. влади супроводжувалося репресіями та депортаціями місц. населення. Загалом 1938–40 чисельність КП(б)У зросла на 82,3 % і становила 521 тис. осіб (досягла рівня 1932), з яких 63,1 % становили українці, 19,1 – росіяни, 13,4 – євреї, 4,4 – представники ін. національностей. У структурі КП(б)У нараховува­лося 23 обкоми, 77 міськкомів, 814 райкомів партії, 33 275 пер­вин. парт. орг-цій. Після нападу Німеччини на СРСР 22 червня 1941 з 564,5 тис. чл. КП(б)У понад 236 тис. (42,9 %) мобілізов. до Червоної армії. Десятки керів. парт. працівників стали чл. та уповноваженими військ. рад фронтів і армій. Велику роботу проводили парт. кер. із перебазування пром. підпр-в у тилові р-ни країни (див. Евакуація). ЦК і місц. ком-ти КП(б)У займалися орг-цією парт. підпіл­ля та партизан. руху. 1941–44 на окупов. тер. УРСР діяло 22 підпіл. обкоми, понад 200 міськ­райкомів, 3,5 тис. орг-цій і груп, в яких брали участь понад 100 тис. комуністів, комсомольців, безпартійних. Для координації дій більшов. підпілля у жовтні 1942 створ. підпіл. ЦК КП(б)У у складі 17-ти осіб, зокрема чл. політбюро ЦК М. Гречухи, Л. Корнійця, Д. Коротченка. Одночасно апарат ЦК КП(б)У займався орг-цією агітац.-пропагандист. роботи. За лінію фронту перекинуто 400 млн прим. листівок, газет, брошур. У м. Саратов (РФ) працювала короткохвильова ра­діостанція ім. Т. Шевченка, у Мос­кві – радіостанція «Радянська Україна». На окупов. тер. УРСР сформовано 60 з’єднань і 2 тис. партизан. загонів, які об’єднува­ли сотні тисяч патріотів (13,6 % з них складали чл. і канд. у чл. партії). За роки війни КП(б)У втратила половину свого складу. Загинули чл. політбюро ЦК КП(б)У М. Бурмистенко, П. Любавін, десятки секр. обкомів, міськкомів і райкомів партії. Піс­ля вій­ни і в наступні десятиліття кількість чл. КПУ постійно зростала – від 320,3 тис. у 1946 до 3,3 млн на поч. 1990-х рр. Питома вага робітників за цей час збільшилася з 34,2 до 46,0, селян – зменшилася з 15,8 до 14,8, а службовців – з 56,0 до 39,2 %. До КП(б)У–КПУ входили представники понад 100 національностей і народностей. На поч. 1990-х рр. українці складали 67,0, росіяни – 27,3, ін. – 5,7 %. Залежно від чисельності КП(б)У визначався й склад ЦК та ревізій. комісії: 1949 – 77 чл. і 46 канд. ЦК та 21 чл. ревізій. комісії, 1990 – 273 чл. ЦК і 40 чл. ревізій. комісії. 1952 структура виконав. орга­нів ЦК КПУ зазнала зміни. Замість політбюро обрано бюро (від 1953 – президія), оргбюро ліквідовано, а його функції передано секретаріатові ЦК. 1966 президію ЦК знову перейменовано у політбюро. Його кількіс. склад: у середньому 9–11 чл., 4–7 канд.; секр. ЦК – 6–7. Струк­тура апарату ЦК КПУ визначалася постановами ЦК КПРС і будувалася за галуз. принципом. У 1940–50-х рр. частину відділів укрупнено шляхом об’єднання. Рішенням листопад. (1962) пле­­нуму ЦК КПРС про перебудову структури парт. і рад. органів при Президії ЦК КПУ створ. 2 бюро: з кер-ва пром-стю і буд-вом (7 галуз. відділів) та з кер-ва с. госп-вом (3 галуз. відділи). Кожна структура мала й окремий ідеол. відділ. Після усунення М. Хрущова від влади парт. і рад. органи 1964 об’єднано. 1965 у складі апарату ЦК КПУ діяло 13 відділів, з яких 10 – суто галузеві. До 1988 кількість структур. підрозділів ЦК сягнула 18-ти, відповідал. працівників – понад 400 осіб. Мережа місц. парт. ком-тів визначалася змінами в адм.-тер. поділі УРСР. 1948 і 1988 обкомів КПУ нараховувалося 25, міськкомів відповідно – 82 і 138, міських райкомів – 82 і 123, сільс. райкомів – 764 і 442, первин. парт. орг-цій – 44,2 і 71,3 тис. 1975 Київ. міськкому партії надано права обкому. В серед. 1980-х рр. з 3,2 млн чл. КПУ бл. 887 тис. складав вибор. актив – від чл. ЦК до партгрупоргів. 1949, після 9-річ. перерви, відбувся черг. 16-й з’їзд КП(б)У. Відтоді з’їзди проводили раз на 2–3 р. у 1950-х і кожні 5 р. у 1960–80-х рр.: 18-й – березень 1954, 19-й – січень 1956, 20-й (позачерг.) – січень 1959, 21-й – лютий 1960, 22-й – вересень 1961, 23-й – березень 1966, 24-й – березень 1971, 25-й – лютий 1976, 26-й – лютий 1981, 27-й – лютий 1986, 28-й (1-й етап) – червень, 2-й – грудень 1990. Порядок денний з’їз­дів визначався становищем КПУ як складової частини правлячої держ. партії. Крім традиц. звітів і виборів ЦК та ревізій. комісії, обов’язк. було питання про директиви чергових п’ятиріч. планів, обговорювали також проекти програми й статуту КПРС. Прийняття їх 22-м з’їздом КПРС офіційно закріпило керівне становище партії в політ. системі рад. сусп-ва. При незмін. декларуванні КПРС принципів колегіальності пов­новладдя 1-х секр. ЦК КП(б)У в респ. залишалося необмеженим. М. Хрущов, крім того, від 1944 обій­мав ще й посаду голови РНК УРСР. Він зосередив у своїх руках всі владні важелі, спираючись у пер­шу чергу на апарат ЦК КП(б)У. 1943–47 політбюро ЦК провело лише 6 засідань. Осн. зусилля парт. орг-цій у склад. післявоєн. умовах зосереджено на відбудові пром. підпр-в, колгоспів та радгоспів, закладів освіти і куль­тури. Значну увагу приділено вста­новленню рад. влади у звіль­нених р-нах Зх. України, де діяли розгалужене підпілля ОУН і військ. підрозділи УПА. Відповідно до постанови ЦК ВКП(б) у структурі апарату ЦК КП(б)У 1945 створ. спец. відділ для роботи в зх. областях, куди направлено 48 тис. парт. і рад. працівників. Упродовж 2-ї пол. 1940-х рр. бо­­ротьба проти «укр.-нім. фашис­тів» та «бурж. націоналістів» була одним із гол. напрямів діяльності ЦК КП(б)У. Її проводили шляхом військ. дій, депортацій насел., примус. радянізації та колективізації, знищення УГКЦ. Водночас у пром-сть та с. госп-во регіону вкладали значні кошти, направляли обладнання, техніку, фахівців. ЦК КП(б)У дбав про зміцнення місц. парт. орг-цій: на поч. 1947 їх нараховувалося 4 тис. (60 тис. чл.), 1953 – 8 тис. (85 тис.). Неврожай 1946 у поєднанні з виконанням планів хлі­­бопоставок призвів до масового голоду в Україні (див. Голод 1946–47). Настійні звернення М. Хрущова до ЦК ВКП(б) щодо зменшення обсягу хлібозаготівель і надання допомоги респ. дратували Й. Сталіна, тому в бе­резні 1947 1-м секр. ЦК КП(б)У призначено Л. Кагановича. Того року УРСР виконала план хлібозаготівель на 101,3 %. Жорсткими методами Л. Каганович намагався вирішувати проблеми не лише госп., а й духовного життя. Посилилася боротьба про­­ти «укр. бурж. націоналізму», по­­чалося гоніння на відомих пись­менників, науковців, зокрема іс­­ториків І. Крип’якевича, М. Петровського та ін. Наприкінці 1947 Л. Кагановича відкликали з УРСР, а ЦК КП(б)У знову очолив М. Хру­щов, залишивши посаду голови уряду. Наступні 2 р. він енергійно зай­мався відбудовою пром-сті та с. госп-ва. Гол. темою пленумів ЦК і засідань політбюро ЦК було збільшення вироб-ва зерна та продукції колгосп. тварин­ниц­тва. Ухвалювали й сумнівні рішення, напр., про виселення з УРСР осіб, які «ведуть антигромад., паразитич. спосіб життя» (лютий 1948). У грудні 1949 М. Хру­­щова перевели на роботу до Москви, 1-м секр. ЦК КП(б)У став Л. Мельников. У його діяльності пріоритет. залишалися проблеми с.-г. вироб-ва – із 23-х питань, які обговорювали на пленумах ЦК, 13 присвяч. даній тематиці, оскільки УРСР була гол. «житницею» СРСР, а вчасне виконання планів хлібозаготівель – одним із гол. критеріїв оцінки роботи ЦК КП(б)У. Багато уваги приділяв Л. Мельников і розвитку важкої пром-сті, паливно-енергет. комплексу. Тільки буд-ву Кахов. ГЕС присвяч. 13 постанов ЦК КП(б)У і РМ УРСР. Водночас ідейно-політ. роботу ЦК КП(б)У й парт. ком-тів спрямовано на боротьбу проти «ідей. перекручень» у літ-рі та мист-ві, зокрема нищівній критиці піддано В. Сосюру за вірш «Любіть Україну», М. Рильського за «серйозні ідеол. помилки», К. Данькевича за «серйозні недоліки в музиці», О. Довженка, Ю. Яновського, Л. Первомайського та ін. за «ре­цидиви бурж. націоналізму». До цього додалася кампанія з викриття «безрод. космополітів». Політ. кар’єру Л. Мельникова обі­рвано завдяки зусиллям Л. Бе­рії, який у боротьбі з М. Хрущовим намагався ізолювати його прибічників. Президія ЦК КПРС у травні 1953 інкримінувала йому «грубе викривлення ленін.-сталін. нац. політики» в зх. областях УРСР, нетерпимість до критики, прояви вождізму тощо. Л. Мельникова відправлено на дипломат. роботу. Наступні кер. ЦК КПУ – О. Кириченко (червень 1953 – грудень 1957) і М. Підгор­ний (грудень 1957 – липень 1963). Поява на цій посаді перших етніч. українців та їхнє переважан­ня у політбюро ЦК означали вихід на політ. арену генерації власне укр. компарт. еліти. Секр. ЦК обрано О. Іващенко – першу і єдину жінку на посаді такого рівня. Їхня праця припала на добу хрущов. «відлиги», позначеної викриттям культу особи Й. Сталіна, лібералізацією сусп. життя, реабілітацією жертв політ. репресій. Упродовж 1950-х рр. в УРСР переглянуто справи 5,5 млн осіб, які перебували на обліку репресив. органів. Значну частину з них реабілітовано, проте поза процесом реабілітації залишалися усі, кого підоз­рюва­ли у націоналізмі. Розпочалося духовно-культурне відродження: виходили раніше заборонені твори укр. митців, у літ-ру «влилося» молоде покоління – «шіст­десятники». 1960 видання украї­номов. книжок досягло 60 %. Одночасно продовжувалися утис­ки і переслідування інакодумців: 1954–59 за антирад. діяльність до судової та ін. видів відповідальності притягнено бл. 3,5 тис. осіб. УРСР стала першим полігоном хрущов. реформ, що сприяли децентралізації упр. пром-стю. У респ. функціонувало 11 рад нар. госп-ва, 1957–65 обсяг пром. вироб-ва зріс у 2,2 раза. Волюнтарист. (див. Волюнтаризм) методи інтенсифікації с.-г. вироб-ва призвели в кінц. підсумку до спаду вироб-ва зернових і продукції тваринництва. Інтегрована в заг.-союзну систему УРСР не могла скористатися здобутками екон. лібералізації. Тільки 1959–61 вона віддала до держ. бюджету майже 14 % нац. доходу, який нічим не відшкодовано. Внутр.-парт. життя КПУ цього періоду позначене не лише певною демократизацією, а й культивуванням ейфорійно-утопіч. планів ко­­муніст. буд-ва, моделі заг.-нар. держави, «обгону» Америки, по­в’язаних із прийняттям нової програми КПРС. О. Кириченко і М. Підгорний підтримували М. Хру­щова, тому одержали по­­сади у вищому парт.-держ. кер-ві СРСР. П. Шелест, який очолив ЦК КПУ 1963, намагався обстою­вати екон. інтереси УРСР, сприяв нац.-культур. розвитку, наскіль­ки це було можливо в умовах ліквідації наслідків хрущов. «від­лиги». Саме це й використано для усунення його з посади 1972. Наступником П. Шелеста став В. Щербицький, тісно пов’яза­ний з Л. Брежнєвим. Він очолював ЦК КПУ 18 р. Тривала праця го­­ловою уряду, енергійність і вимогливість, поєднані з підтримкою ЦК КПРС, сприяли зміцнен­ню авторитету В. Щербицького. У 1970-і рр. УРСР досягла пози­тив. здобутків у економіці, соц. сфері, культур. буд-ві. Проте зго­дом у респ., як і загалом в СРСР, почали знижуватися темпи екон. росту, продуктивності праці, нац. доходу тощо. Очолюваний В. Щер­­бицьким ЦК КПУ не міг вийти за межі заг.-парт. і управлін. рішень та союз. госп. механізмів. Посилилися тенденції до русифікації, звуження сфери вжитку укр. мови, активізували­ся переслідування учасників ди­­сидентського руху. Відчут. удару по авторитету В. Щербицько­го і ЦК КПУ завдала Катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції 1986, виявивши повну їхню залежність від Мос­кви, нездатність до рішучих дій в екстремал. ситуації. В. Щербицький, який не сприйняв реалій процесів перебудови, намагався організувати спротив розвит­кові гласності та плюралізму, діяльності нових громад. об’єднань, залишив посаду з дозволу ЦК КПРС у вересні 1989. Новим кер. ЦК КПУ став В. Іваш­ко (його рекомендував М. Горбачов). Це була перша в історії КПУ спроба обрати секр. ЦК на альтернатив. основі. Зі 181-го чл. ЦК за В. Івашка проголосували 136, за С. Гуренка – 43. У цей період ЦК намагався зупинити негативні тенденції внутр.-парт. життя: падіння дисципліни, єдності, розрив між «верхами» і «низами». Реагував ЦК і на вимоги громадськості щодо відновлення істор. правди. В. Іваш­­ко підтримав розширення доступу до архівів КПУ, зокрема публікацію документів про голодомор 1932–33 в УСРР. 4 березня 1990 В. Івашка обрали головою ВР УРСР, а у червні він залишив посаду 1-го секр. ЦК КПУ, щоб стати заст. ген. секр. ЦК КПРС. Останній 1-й секр. ЦК КПУ С. Гуренко обраний у червні 1990 безпосередньо з’їз­­дом в умовах реал. альтернативи (10 канд.). ЦК поповнився молодими комуністами, до його політбюро обрано виробничників, представників наук. інтелігенції. Більше ніж наполовину скоротився апарат ЦК. Обстоюючи єдність КПРС, С. Гуренко водночас висловився за сувере­нізацію КПУ, необхідність влас. статуту. Новий статут КПУ прийнятий 2-м етапом 28-го з’їзду КПУ (грудень 1990) і зареєстр. Мін-вом юстиції УРСР 22 липня 1991. ЦК КПУ довелося працювати в надзвичайно складних умовах наростання соц.-політ. напруженості, антикомуніст. на­строїв, згуртування опозиції. Парт. орг-ції були деморалізовані, авторитет КПУ стрімко падав – 1990 її залишили 220 тис. членів. 19 серпня 1991 секрета­ріат ЦК КПУ одержав з Мос­кви шифрограму з вимогою підтримати дії ГКЧП, яку продублював на адресу обкомів партії, проте вже наступ. дня її відкликав, а 22 серпня політбюро ЦК засудило «авантюрну спробу держ. перевороту». 24 серпня 1991 ВР УРСР конституц. більшістю ухвалила Акт проголошення не­­за­лежності України. 26 серпня Президія ВР України призупинила, 30 серпня – заборонила КПУ на підставі того, що «кер-во компартії України своїми діями підтримало держ. переворот». КПУ мала власні друк. органи: г. «Комуніст», «Радянська Украї­на», «Правда Украины»; ж. «Біль­шовик України», «Літопис революції», «Комуніст України», «Під прапором ленінізму»; друк. органи місц. парт. ком-тів. Діяли ВПШ, Інститут історії партії при ЦК КПУ, Музей Леніна, вид-во, ме­­режа будинків політосвіти, ун-тів марксизму-ленінізму, архів. установ. 1993 прихильники комуніст. ідеології на з’їзді у До­­нецьку проголосили утворення но­­вої КПУ (1-й секр. – П. Симоненко).

Літ.: Волін М. Історія КП(б)У в стислому нарисі. Х., 1931; Комуністична пар­тія України в резолюціях і рішеннях з’їз­дів, конференцій і пленумів ЦК. Т. 1–2. К., 1976–77; Нариси історії Комуністич­ної партії України. К., 1977; Майстрен­ко І. Історія Комуністичної партії Украї­ни. [Б. м.], 1979; Комуністична партія України в цифрах. К., 1988; Про минуле – заради майбутнього. К., 1989; Мар­­шрутами історії. К., 1990; Сторінки іс­­торії Компартії України: запитання і відповіді. К., 1990; Комуністична партія України: з’їзди і конференції. К., 1991; Політичний терор і тероризм в Україні. К., 2002; Політична історія Украї­ни. ХХ століття. Т. 2–4, 6. К., 2003; Ло­­зицький В. Політбюро ЦК Компартії України: історія, особи, стосунки (1918–1991). К., 2005.

Р. Я. Пиріг

Стаття оновлена: 2014