Комуністична партія України Радянської доби

КОМУНІСТИ́ЧНА ПА́РТІЯ УКРАЇ́НИ РАДЯ́НСЬКОЇ ДОБИ́  — республіканська організація Комуністичної партії Радянсь­ко­го Союзу. Здійснювала керівництво усіма галузями жит­тєдіяльності УРСР згідно з політ. директивами КПРС. Ідеол. платформою КПУ був марксизм-ленінізм, ор­­ганізац. принципом — демократ. централізм (див. Демократичного централізму Принцип), про­­грам. метою — побудова соціаліст. і комуніст. су­спільства. Норми внутр. життя ви­значалися стату­том КПРС. Веде поч. від комітетів та осередків РСДРП, що на­прикінці 19 ст. діяли на укр. землях, які входили до складу Рос. імпе­рії. 1903 РСДРП поділилася на більшовиків (див. Більшовизм) та меншовиків (див. Меншовизм). Після Лютн. революції 1917 роз­­почалося швидке зро­ста­н­ня чи­­сельності більшов. організацій, особ­­ливо у пром. центрах (зокрема й укр.) — з 7-ми тис. чл. у квітні до 50-ти тис. у жовтні 1917. Потреби ко­ординації парт. діяльності та боротьби за владу на місцях зумовили утворе­н­ня на укр. землях у липні 1917 двох обл. парт. обʼ­єд­нань — Пд.-Зх. краю та Донецько-Криворіз. ба­­сейну. Про­блема заснува­н­ня єди­ної всеукр. організації більшовиків реально по­стала після Жовтневого пере­вороту 1917 в Петро­граді (нині С.-Петербург) та утво­ре­н­ня УНР. Однак у від­повідь на проявлену ініціативу київ. партійців ЦК РСДРП(б) висловився проти окремої укр. партії. Навіть коли у грудні 1917 було про­­голошено рад. УНР та утворено тимчас. уряд — Нар. секретаріат і довелося ви­знати Рад. Україну як одиницю, що самови­значалася, ЦК РСДРП(б) іще раз під­твердив старий принцип парт. обʼ­єд­на­н­ня більшовиків України на правах рай. (місц., обл. по суті) організації. Лише докорін­на зміна політ. ситуації після введе­н­ня на укр. землі австро-нім. військ (див. Австро-німецька окупація України 1918) знову актуалізувала пита­н­ня про всеукр. парт. обʼ­єд­на­н­ня. Воно ста­ло предметом роз­гляду Таганроз. наради (РФ, квітень 1918). Серед провід. парт. і рад. працівників з України проявилися істотні роз­ходже­н­ня у по­глядах на тактику рев. боротьби та фор­ми парт. будівництва. «Ліві» (кияни) об­­­стоювали необхідність зброй. пов­ста­н­ня проти австро-нім. військ. влади та геть­ман. режиму (А. Бубнов, С. Косіор, Я. Гамарник та ін.), «праві» (катеринославці) ви­ступали з поміркованіших позицій зміцне­н­ня комуніст. під­пі­л­ля та викори­ста­н­ня легал. форм боротьби (Е. Квірінг, Я. Епштейн, В. Аверін та ін.). М. Скрипник та деякі ін. учасники наради зайняли проміжну позицію (їх на­звали «центром»). При обговорен­ні пита­н­ня про партію внесено два проекти резолюцій: «праві» (Е. Квірінг) пропонували створити авто­ном­ну партію, під­порядк. спіл. ЦК і зʼ­їздам РКП(б), проект М. Скрип­ника перед­бачав утворе­н­ня самост. КПУ, звʼязаної з РКП(б) через між­нар. комісію — III Інтер­націонал (див. Інтернаціонал Ко­­муністичний). Цей проект, під­триманий «лівими», набрав біль­шість голосів. Партію почали називати КП(б)У. Ріше­н­ня Таганроз. наради про утворе­н­ня самост. КП(б)У не від­повід­ало установкам ЦК РКП(б) щодо прин­ципів парт. будівництва у нац. р-нах, тому ЦК РКП(б) й особис­то В. Ленін вжили заходів, щоб цю ухвалу не під­тримав установ. зʼїзд більшовиків України, що проходив у Москві в липні 1918. Його делегати пред­ставляли комуністів (4364 особи), які працювали в 40-а під­піл. парт. організаціях та осередках. Однак після го­строї полеміки зʼїзд ухвалив ріше­н­ня створити авто­номну в місц. пита­н­нях КП(б)У, яка входить до складу РКП(б) і під­порядковується у про­грам. пита­н­нях заг. зʼ­їздам цієї партії, а в пита­н­нях заг.-політ. — її ЦК, й обрав ЦК КП(б)У, який очолив Г. Пʼятаков. З метою запобіга­н­ня сепаратист. тенденціям у парт. буд-ві 8-й зʼїзд РКП(б) у березні 1919 ухвалив спец. резолюцію, в якій існува­н­ня рад. респ. в Україні, Латвії, Литві та Білорусі фактично ви­знавалося тимчас. (наголошувалося на необхіднос­ті функціонува­н­ня єдиної централізов. КП), при цьому за­значено, що ЦК укр., латис., литов. комуністів користуються правами обл. комітетів партії і повністю під­­порядк. ЦК РКП(б). Тим часом серед більшовиків України набули пошире­н­ня по­гляди, опо­­зиц. декретованим ЦК РКП(б) принципам парт. будівництва. Виходячи з права українського народу на незалежну рад. державу, окремі діячі КП(б)У об­стоювали само­стійність укр. КП. В. Шахрай і С. Мазлах 1919 видали брошуру «До хвилі. Що діється на Україні і з Україною», яка фактично стала ідей. платформою укр. націонал-комунізму. Авторів брошури виключили з партії, однак з аналог. позицій ви­ступила й ін. група парт. працівників (Г. Лапчинський, П. Попов, Я. Ландер та ін.). ЦК РКП(б) ква­ліфікував такі дії як націоналіст. й роз­кольниц., а їхнім провід­никам оголосив догану. Поповне­н­ня КП(б)У лівими елементами укр. соціаліст. партій (укр. соціал-демократами — незалеж­ними та укр. соціал-революціонерами — боротьбистами) збіль­шило коло прибічників серед укр. більшовиків націонал-комуніст. по­глядів. Спираючись на військ. сили РСФРР, КП(б)У взя­лася за виріше­н­ня зав­да­н­ня вста­новле­н­ня та зміцне­н­ня рад. вла­ди на укр. землях. Цим цілям під­порядк. ріше­н­ня її зʼ­їздів та структура керів. органів. У жовтні 1918 2-й зʼїзд КП(б)У зі скла­ду ЦК ви­окремив закордон­не бюро (свій пред­ставниц. орган) і виконавче бюро, яке працювало на окупов. австро-нім. військами території. Секр. ЦК став Е. Квірінг. Після 3-го зʼ­їзду КП(б)У (березень 1919) обрані політ. і організац. бюро ЦК, що більше від­повід­ало статусові правлячої партії, секр. ЦК — знову Г. Пʼята­­ков. В умовах окупації укр. земель денікін. військами (див. Денікінщина) ЦК РКП(б) роз­пус­тив керівні органи КП(б)У. Роль координатора нелегал. роботи на укр. землях виконувало Зафронт. бюро ЦК КП(б)У. З поч. звільне­н­ня України від білогвар­дійців створ. тимчас. політбюро ЦК КП(б)У. В грудні 1919 ЦК РКП(б) спец. по­становою вніс корективи до своєї політ. лінії, здійснивши істотні по­ступки в нац. та земел. пита­н­нях, ще раніше під­дана критиці позиція КП(б)У щодо неможливості спів­­праці з «дрібнобурж.» партіями (ці заходи спрямов. на завоюва­н­ня більшовиками під­тримки з боку укр. селянства). Під час 4-ї конф. КП(б)У в березні 1920 (на період 1920–24 вищими органами респ. організації стали конф.) група демократ. централізму ви­ступила проти жорсткої лі­нії ЦК РКП(б) на централізацію внутр. життя партії, керівництва рада­ми, єди­­ноначальності на під­приємствах тощо. Не ді­ставши під­тримки на 8-й конф. РКП(б) в грудні 1919, пред­ставники «децистів» отримали більшість на конф. КП(б)У, однак обраний делегатами ЦК був роз­пущений, натомість ЦК РКП(б) при­значив тимчас. ЦК, зі складу якого ви­окремлено політбюро та оргбюро (секр. ЦК став С. Косіор). У листопаді 1920 5-а конф. КП(б)У роз­глянула пер­шо­черг. зав­да­н­ня госп. будівництва. Навколо звіту ЦК роз­горнулася гостра полеміка, але загалом його робота ви­знана задовільною. Конф. обрала ЦК і Кон­трол. комісію КП(б)У. На пленумі ЦК ви­значено склади політбюро, оргбюро і секретаріату. В. Молотова обрано 1-м, Д. Лебедя — 2-м секретарями. У роки воєн. дій 1918–20 ЦК КП(б)У обирався у складі 15–17-ти чл. і 3–15-ти канд. у члени. До складу політбюро ЦК входило 5 чл. і 3 канд., до оргбюро — 3–5 осіб. Залежно від умов роботи формувалася й структура апарату ЦК, в якому працювали від­діли: заг., організац., обліково-роз­поділ., агітаційно-пропагандист., заліз­нич., військ., з роботи на селі, серед жінок тощо. Кількіс. склад КП(б)У змінювався залежно від військ.-політ. ситуації в Україні. Найповніші дані зафіксов. на час проведе­н­ня зʼ­їздів та конф. КП(б)У: 2-й зʼїзд (жовтень 1918) — 9 тис., 3-й зʼїзд (березень 1919) — 23 тис., 4-а конф. (березень 1920) — 30 тис., 5-а конф. (листопад 1920) — 75 тис. чл. партії. Оста­н­ня цифра зумовлена наявністю на тер. УСРР великої кіль­кості комуністів у частинах Пд. фронту й Укр. труд. армії. У мир­­них умовах чисельність більшов. організацій в УСРР динамічно зро­стала, а під час військ. дій значно зменшувалася. Напр., восени 1919 до Червоної армії вступило понад 20 тис. чл. КП(б)У. 1920 на польс. і врангелів. фронти, боротьбу з «бандитизмом», для реквізиції продовольства за партмобілізаціями направлено майже 19 тис. комуністів. Одночасно ЦК РКП(б) надсилав до УСРР чл. партії з центр. губерній РФ. Так, після роз­пуску «децист.» ЦК у респ. прибуло понад тисячу комуністів, значну частину яких при­значено на від­повід­ал. посади у парт., рад., госп. органах, зокрема голова Нижньогород. губ­виконкому В. Молотов спочатку очолив Донец. губком, а згодом і ЦК КП(б)У. КП(б)У також поповнювалася за рахунок вибулих з ін. партій. Навесні 1920 внаслідок саморозпуску Укр. КП (боротьбистів) 4 тис. її чл. влилося до КП(б)У. Лідери партії Г. Гринько, В. Блакитний, П. Люб­ченко, О. Шумський зайняли ви­сокі посади в компарт.-рад. апа­раті УСРР. Багато комуністів за­­гинуло на фронтах та у під­піл­лі, серед них — чл. ЦК КП(б)У Ш. Груз­ман, В. Клочко, І. Крейсберг, П. Слинько, П. Ровнер. Після за­­верше­н­ня війни КП(б)У стала гол. владною структурою, що здійснювала керівництво всіма галузями життя республіки. Не спри­йнявши спочатку ідей НЕПу, ЦК КП(б)У згодом зосередив усю організац. і політ. роботу на під­несен­ні с.-г. виробництва, від­будові держ. промисловості, налагоджен­ні транс­порту, організації фінансів тощо. Після входже­н­ня до скла­ду СРСР УСРР втратила рештки суверенітету, ЦК КП(б)У та РНК УСРР виконували політ. і госп. ріше­н­ня союз. центру. 1920–30-і рр. по­значені істот. змінами в кількіс., соц. та нац. складі КП(б)У. З 75-ти тис. чл. у 1921 вона зросла до 231-ї тис. у 1929. У звʼязку зі смертю В. Леніна 1924 прийнято канд. у чл. партії 31,5 тис. осіб. 1923 за соц. складом серед чл. КП(б)У 52,3 % становили робітники, 3,4 — селяни, 24,7 — службовці, 1933 — від­повід­но 70,4, 23,0, 6,3. У 1921 в складі КП(б)У пере­бувало 7560 чл. з ін. партій (18 %). У тому ж році під час черг. парт. чистки майже половину з них виключено. За парт. пере­писом 1922 їх залишилося 9 % (велику частку складали меншовики). Із 4-х тис. боротьбистів — найпослідовнішої націонал-комуніст. течії — залишилося лише 118 осіб. Загалом 1921 із КП(б)У виключено 22,5 % членів. Чист­ки стали не стільки традиц. фор­мою по­збавле­н­ня карʼєристич. елементів, що ринули в правлячу партію, скільки інструментом роз­прави з інакодумцями. Особливого пошире­н­ня вони набули 1929–33, коли в ході чисток, обміну документів, ре­пре­сій виключено бл. 78 тис. чл. партії. Кер-во РКП(б) усві­домлювало важливість під­тримки влади корін. насел. союз. республік. У квітні 1923 12-й зʼїзд РКП(б) ухвалив ріше­н­ня про ко­­ренізацію парт. і держ. апарату, роз­виток нац. культур (при цьому гол. небезпекою ви­знано великорос. шовінізм). Проведе­н­ня українізації зу­стріло спротив не тільки русифіков. частини КП(б)У, а й окремих керів. працівників. Так, 2-й секр. ЦК КП(б)У Д. Лебідь сформулював теорію боротьби двох культур — міської (рос.) і сільс. (укр.). Гол. організац. центром українізації став Нар. комісаріат освіти УСРР, очо­люваний національно орієнтов. комуністами (Г. Гринько, О. Шум­сь­кий, М. Скрипник). Українізація сприяла коренізації влади. Питома вага українців у КП(б)У зросла з 23 % у 1923 до 53 у 1929 і 63 у 1940. На­прикінці 1920-х рр. в апараті держ. органів українці становили майже половину, 1930 українською мовою дру­кували 89 % газет і журналів та 80 % книг. На поч. 1930-х рр. по­становою ЦК ВКП(б) процес українізації поза межами УСРР пере­рвано, гол. прихильника її мас­штаб. проведе­н­ня М. Скрип­ника під­дано політ. гоні­н­ням. У між­воєн. період від­булося 12 конф. та зʼ­їздів КП(б)У: конф. на правах зʼ­їздів — 6-а (грудень 1921), 7-а (квітень 1923), 8-а (тра­­вень 1924); зʼ­їзди — 9-й (грудень 1925), 10-й (листопад 1927), 11-й (червень 1930), 12-й (січень 1934), 13-й (травень–червень 1937), 14-й (травень 1938), 15-й (травень 1940); конф. — 1-а (жовтень 1926), 2-а (березень 1929), 3-я (липень 1932). У порядку ден­но­му зʼ­їздів та конф. поряд із традиц. звітами ЦК і Центр. кон­трол. комісії КП(б)У гол. місце посіда­ли пита­н­ня роз­витку промисловості, колективізації с. господарства, викона­н­ня пʼятиріч. планів, лише один раз роз­глядалися зав­да­н­ня куль­тур. будівництва. Ще більш були завантажені госп. тематикою пле­нарні засі­да­н­ня ЦК КП(б)У. На пленумах ЦК ухвалювали по­станови щодо роз­витку окремих галузей промисловості (вугіл., металург., енергет.) і с. господарства (колективізації, посів., збирал. і, особливо, хлібозаготівел. кам­паній тощо). Значна частина по­­станов дублювала ріше­н­ня союз. органів, пита­н­ня внутр.-парт. жит­тя ві­ді­­йшли на другий план. Й. Сталін активно використовував КП(б)У для боротьби проти внутр.-парт. опозицій, роз­грому його особистих опонентів у кер-ві РКП(б). Перша Всеукр. конф. КП(б)У (1926) та 10-й зʼїзд КП(б)У (1927) засудили троць­кістсько-зіновʼєв. блок (див. Л. Троцький, Г. Зіновʼєв). Політ­бюро ЦК та президія Центр. контрол. комісії КП(б)У в лютому 1929 вимагали від ЦК РКП(б) покласти край спробам М. Бухаріна, О. Рикова, М. Томського «трясти партію». У червні 1930 11-й зʼїзд КП(б)У схвалив роз­гром правоопортуніст. ухилу в партії. Політбюро ЦК КП(б)У ста­­ло вищим по­стійно діючим ком­парт.-рад. органом, який вирішував найважливіші пита­н­ня політ., екон., госп. життя, від­но­син із ЦК РКП(б) та ін. До його складу здебільшого входили най­вищі посадові особи в ЦК КП(б)У, РНК УСРР, ВУЦВК, Держ. політ. упр. УСРР, Укр. військ. окрузі (від 1935 — Київ. військ. окрузі). У різні періоди чл. політбюро було 7–12, канд. — 2–8 осіб. На поч. 1920-х рр. провід­ну роль у політбюро ЦК ві­ді­гравали голова РНК і ВУЦВК, після від­клика­н­ня з УСРР Х. Раковського першість закріпилася за секр. ЦК, особ­­ливо з приходом 1925 Л. Кагановича. КП(б)У єдина серед респ. парт. організацій мала політбюро ЦК, а 1-і (ген.) секр. ЦК КП(б)У не­змін­но входили до політбюро ЦК РКП(б)–ВКП(б)–КПРС. Оргбюро ЦК опікувалося пере­важно пита­н­нями внутр.-парт. життя та кадрового забезпече­н­ня парт., держ., рад., проф­спілк., комсомол. органів. До його складу входили секр. ЦК і зав. провід. від­ділів. Кількість чл. оргбюро становила 4– 15, канд. — 1–5 осіб. У серед. 1920-х рр. у СРСР сформувала­ся система номенклатури керів. кадрів, при­значе­н­ня і звільне­н­ня яких здійснювали лише за від­повід. погодже­н­ням. Вона стала потуж. інструментом тотал. впливу на всі сфери жит­тєдіяльності су­спільства. До номенклатури ЦК ВКП(б) входили секр. ЦК та обкомів, наркоми, кер. великих пром. під­приємств та ін. посадовці. ЦК, обкоми, міськ­коми, райкоми КП(б)У мали власну номенклатуру кадрів. Фактично номенклатура становила добре структуров. компарт.-рад. еліту, яка по­ступово пере­творилася на автономну соц. касту, ві­дірвану від народу, денаціоналізовану ментально і зомбовану догматами комунізму. Саме вона була гол. знаря­д­дям тривалого панува­н­ня комуніст. режиму в УРСР. На поч. 1934 із 453-х тис. чл. і канд. у чл. КП(б)У кадри партпрацівників складали 78 тис. осіб.

Структура апа­рату ЦК КП(б)У по­стійно змінювалася, пере­ходячи від функціонал. до галуз. принципу. У 1920-х рр. діяли від­діли: організац.-інструк­тор., обліково-роз­поділ., агітац.-пропагандист., з роботи серед жінок, історії партії; 1928 створ. від­діл із роботи на селі. Від 1930-х рр. почала формуватися суто галуз. структура (спочатку сектори, згодом — від­діли). 1941 з 18-ти від­ділів 15 були вузькогалуз.: вугіл., металург., авіац., нафт., маш.-буд., легкої пром-стей тощо. Планова економіка вима­гала централізов. команд. управ­лі­н­ня. ЦК КП(б)У в 1920–30-х рр. очолювали секр.: 1-і — В. Молотов (листопад 1920 — березень 1921), Ф. Кон (березень–грудень 1921), Д. Мануїльський (гру­день 1921 — квітень 1923), Е. Кві­рінг (грудень 1923 — квітень 1925); ген. — Л. Каганович (квітень 1925 — серпень 1928), С. Косіор (липень 1928 — січень 1938); 1-й — М. Хру­щов (січень 1938 — грудень 1949). Їхнє обра­н­ня (при­значе­н­ня) кон­тролювали ЦК РКП(б) та особис­то Й. Сталін. В. Молотова роз­глядали як альтернативу пред­­ставникам «лівих» і «правих» у КП(б)У, які в 1918–20-х рр. почергово керували ЦК; Л. Кагановича направили в УСРР у від­повід­ал. період боротьби Й. Ста­лі­на з Л. Троцьким, М. Хрущова — після фактич. роз­грому ЦК КП(б)У. Жодного українця серед 1-х (ген.) секр. ЦК КП(б)У до поч. 1950-х рр. не було. ЦК КП(б)У ви­ступив актив. реалізатором сталін. політики соціаліст. пере­будови села. Насильниц. методи суціл. колективізації, масове роз­куркуле­н­ня, депортації десятків тисяч селян. родин при­звели до дезорганіза­ції с.-г. виробництва. Навʼязані респ. ЦК РКП(б) надмірні плани хлібозаготівель, ре­пресивні методи їхнього викона­н­ня, тотал. ви­лу­че­н­ня продовол. запасів стали причиною на­ймас­штабнішого голоду, який забрав міль­йони людських жит­тів (див. Голод, Го­­лодомор 1932–33). Кер-во УСРР (С. Косіор, В. Чубар, Г. Петровський) не виявило політ. і морал. волі до опору терору голодом серед укр. селянства і стало фактич. організатором цієї трагедії. Пасив. спротив хлібозаготівлям з боку окремих райкомів та партосередків рішуче подолано шляхом направле­н­ня в УСРР екс­педицій Л. Каганови­ча та В. Молотова й пере­веде­н­ня на по­стійну роботу в респ. П. Постишева. Організовано су­дові процеси над кер. окремих р-нів, тисячі комуністів засуджено й вислано за межі УСРР. Тільки 1933 з КП(б)У за звинуваче­н­нями в антипарт., опортуніст., контр­рев. діяльності виключено 45 тис. осіб. Масові ре­пресії 1936–37 при­звели до зменше­н­ня чисельності КП(б)У наполовину. Майже повністю зни­щено чл. вищого керівництва КП(б)У: із 62-х чл. ЦК, обраних 13-м зʼ­їздом КП(б)У (липень 1937), ре­прес. 56, з 11-ти чл. політбюро — 10, загалом з 69-ти чл. і канд. у чл. політбюро ЦК, яких обирали 1919–39, — 46. Після при­єд­на­н­ня до УРСР 1939 зх.-укр. земель створ. 6 нових обкомів КП(б)У. Насадже­н­ня рад. влади су­проводжувалося ре­пресіями та депортаціями місц. населе­н­ня. Загалом 1938–40 чисельність КП(б)У зросла на 82,3 % і становила 521 тис. осіб (досягла рівня 1932), з яких 63,1 % становили українці, 19,1 — росіяни, 13,4 — євреї, 4,4 — пред­ставники ін. національностей. У структурі КП(б)У нараховува­лося 23 обкоми, 77 міськ­комів, 814 райкомів партії, 33 275 пер­вин. парт. організацій. Після нападу Німеч­чини на СРСР 22 червня 1941 з 564,5 тис. чл. КП(б)У понад 236 тис. (42,9 %) мобілізов. до Червоної армії. Десятки керів. парт. працівників стали чл. та уповноваженими військ. рад фронтів і армій. Велику роботу проводили парт. кер. із пере­базува­н­ня пром. під­приємств у тилові р-ни країни (див. Евакуація). ЦК і місц. комітети КП(б)У за­ймалися організацією парт. під­піл­ля та партизан. руху. 1941–44 на окупов. тер. УРСР діяло 22 під­піл. обкоми, понад 200 міськ­райкомів, 3,5 тис. організацій і груп, в яких брали участь понад 100 тис. комуністів, комсомольців, без­партійних. Для ко­ординації дій більшов. під­пі­л­ля у жовтні 1942 створ. під­піл. ЦК КП(б)У у складі 17-ти осіб, зокрема чл. політбюро ЦК М. Гречухи, Л. Корнійця, Д. Коротченка. Одночасно апарат ЦК КП(б)У за­ймався організацією агітац.-пропагандист. роботи. За лінію фронту пере­кинуто 400 млн прим. листівок, газет, брошур. У м. Саратов (РФ) працювала короткохвильова ра­діо­станція ім. Т. Шевченка, у Мос­кві — радіо­станція «Радянська Україна». На окупов. тер. УРСР сформовано 60 зʼ­єд­нань і 2 тис. партизан. загонів, які обʼ­єд­нува­ли сотні тисяч патріотів (13,6 % з них складали чл. і канд. у чл. партії). За роки війни КП(б)У втратила половину свого складу. Загинули чл. політбюро ЦК КП(б)У М. Бурмистенко, П. Любавін, десятки секр. обкомів, міськ­комів і райкомів партії. Піс­ля вій­ни і в на­ступні десятилі­т­тя кількість чл. КПУ по­стійно зро­стала — від 320,3 тис. у 1946 до 3,3 млн на поч. 1990-х рр. Питома вага робітників за цей час збільшилася з 34,2 до 46,0, селян — зменшилася з 15,8 до 14,8, а службовців — з 56,0 до 39,2 %. До КП(б)У–КПУ входили пред­ставники понад 100 національностей і народностей. На поч. 1990-х рр. українці складали 67,0, росіяни — 27,3, ін. — 5,7 %. Залежно від чисельності КП(б)У ви­значався й склад ЦК та ревізій. комісії: 1949 — 77 чл. і 46 канд. ЦК та 21 чл. ревізій. комісії, 1990 — 273 чл. ЦК і 40 чл. ревізій. комісії. 1952 структура виконав. орга­нів ЦК КПУ за­знала зміни. Замість політбюро обрано бюро (від 1953 — президія), оргбюро ліквідовано, а його функції пере­дано секретаріатові ЦК. 1966 президію ЦК знову пере­йменовано у політбюро. Його кількіс. склад: у середньому 9–11 чл., 4–7 канд.; секр. ЦК — 6–7. Струк­тура апарату ЦК КПУ ви­значалася по­становами ЦК КПРС і будувалася за галуз. принципом. У 1940–50-х рр. частину від­ділів укрупнено шляхом обʼ­єд­на­н­ня. Ріше­н­ням листопад. (1962) пле­­нуму ЦК КПРС про пере­будову структури парт. і рад. органів при Президії ЦК КПУ створ. 2 бюро: з керівництва пром-стю і будівництвом (7 галуз. від­ділів) та з керівництва с. госп-вом (3 галуз. від­діли). Кожна структура мала й окремий ідеол. від­діл. Після усуне­н­ня М. Хрущова від влади парт. і рад. органи 1964 обʼ­єд­нано. 1965 у складі апарату ЦК КПУ діяло 13 від­ділів, з яких 10 — суто галузеві. До 1988 кількість структур. під­роз­ділів ЦК сягнула 18-ти, від­повід­ал. працівників — понад 400 осіб. Мережа місц. парт. комітетів ви­значалася змінами в адм.-тер. поділі УРСР. 1948 і 1988 обкомів КПУ нараховувалося 25, міськ­комів від­повід­но — 82 і 138, міських райкомів — 82 і 123, сільс. райкомів — 764 і 442, первин. парт. організацій — 44,2 і 71,3 тис. 1975 Київ. міськ­кому партії на­дано права обкому. В серед. 1980-х рр. з 3,2 млн чл. КПУ бл. 887 тис. складав вибор. актив — від чл. ЦК до парт­групоргів. 1949, після 9-річ. пере­рви, від­бувся черг. 16-й зʼїзд КП(б)У. Від­тоді зʼ­їзди проводили раз на 2–3 р. у 1950-х і кожні 5 р. у 1960–80-х рр.: 18-й — березень 1954, 19-й — січень 1956, 20-й (позачерг.) — січень 1959, 21-й — лютий 1960, 22-й — вересень 1961, 23-й — березень 1966, 24-й — березень 1971, 25-й — лютий 1976, 26-й — лютий 1981, 27-й — лютий 1986, 28-й (1-й етап) — червень, 2-й — грудень 1990. Порядок ден­ний зʼїз­дів ви­значався становищем КПУ як складової частини правлячої держ. партії. Крім традиц. звітів і виборів ЦК та ревізій. комісії, обовʼязк. було пита­н­ня про директиви чергових пʼятиріч. планів, обговорювали також проекти про­грами й статуту КПРС. Прийня­т­тя їх 22-м зʼ­їздом КПРС офіційно закріпило керівне становище партії в політ. системі рад. су­спільства. При не­змін. декларуван­ні КПРС принципів колегіальності пов­но­вла­д­дя 1-х секр. ЦК КП(б)У в респ. залишалося необмеженим. М. Хрущов, крім того, від 1944 обій­мав ще й посаду голови РНК УРСР. Він зосередив у своїх руках всі владні важелі, спираючись у пер­шу чергу на апарат ЦК КП(б)У. 1943–47 політбюро ЦК провело лише 6 засі­дань. Осн. зуси­л­ля парт. організацій у склад. післявоєн. умовах зосереджено на від­будові пром. під­приємств, колго­спів та радго­спів, закладів освіти і куль­тури. Значну увагу приділено вста­новлен­ню рад. влади у звіль­нених р-нах Зх. України, де діяли роз­галужене під­пі­л­ля ОУН і військ. під­роз­діли УПА. Від­повід­но до по­станови ЦК ВКП(б) у структурі апарату ЦК КП(б)У 1945 створ. спец. від­діл для роботи в зх. областях, куди направлено 48 тис. парт. і рад. працівників. Упродовж 2-ї пол. 1940-х рр. бо­­ротьба проти «укр.-нім. фашис­тів» та «бурж. націоналістів» була одним із гол. напрямів діяльності ЦК КП(б)У. Її проводили шляхом військ. дій, депортацій насел., примус. радянізації та колективізації, знище­н­ня УГКЦ. Водночас у пром-сть та с. госп-во регіону вкладали значні кошти, направляли обладна­н­ня, техніку, фахівців. ЦК КП(б)У дбав про зміцне­н­ня місц. парт. організацій: на поч. 1947 їх нараховувалося 4 тис. (60 тис. чл.), 1953 — 8 тис. (85 тис.). Не­врожай 1946 у по­єд­нан­ні з викона­н­ням планів хлі­­бопо­ставок призвів до масового голоду в Україні (див. Голод 1946–47). На­стійні зверне­н­ня М. Хрущова до ЦК ВКП(б) щодо зменше­н­ня обсягу хлібозаготівель і на­да­н­ня допомоги респ. дратували Й. Сталіна, тому в бе­резні 1947 1-м секр. ЦК КП(б)У при­значено Л. Кагановича. Того року УРСР виконала план хлібозаготівель на 101,3 %. Жорсткими методами Л. Каганович намагався вирішувати про­блеми не лише госп., а й духовного життя. Посилилася боротьба про­­ти «укр. бурж. націоналізму», по­­чалося гоні­н­ня на ві­домих пись­мен­ників, науковців, зокрема іс­­ториків І. Крипʼякевича, М. Петровського та ін. На­прикінці 1947 Л. Кагановича від­кликали з УРСР, а ЦК КП(б)У знову очолив М. Хру­щов, залишивши посаду голови уряду. На­ступні 2 р. він енергійно зай­мався від­будовою промисловості та с. господарства. Гол. темою пленумів ЦК і засі­дань політбюро ЦК було збільше­н­ня виробництва зерна та продукції колгосп. тварин­ниц­тва. Ухвалювали й сумнівні ріше­н­ня, напр., про виселе­н­ня з УРСР осіб, які «ведуть анти­громад., паразитич. спосіб життя» (лютий 1948). У грудні 1949 М. Хру­­щова пере­вели на роботу до Москви, 1-м секр. ЦК КП(б)У став Л. Мельников. У його діяльності пріоритет. залишалися про­блеми с.-г. виробництва — із 23-х питань, які обговорювали на пленумах ЦК, 13 присвяч. даній тематиці, оскільки УРСР була гол. «житницею» СРСР, а вчасне викона­н­ня планів хлібозаготівель — одним із гол. критеріїв оцінки роботи ЦК КП(б)У. Багато уваги приділяв Л. Мельников і роз­витку важкої промисловості, паливно-енергет. комплексу. Тільки буд-ву Кахов. ГЕС присвяч. 13 по­станов ЦК КП(б)У і РМ УРСР. Водночас ідейно-політ. роботу ЦК КП(б)У й парт. комітетів спрямовано на боротьбу проти «ідей. пере­кручень» у літературі та мистецтві, зокрема нищівній критиці під­дано В. Сосюру за вірш «Любіть Україну», М. Рильського за «сер­йозні ідеол. помилки», К. Данькевича за «сер­йозні недоліки в музиці», О. Довженка, Ю. Яновського, Л. Первомайського та ін. за «ре­цидиви бурж. націоналізму». До цього додалася кампанія з викри­т­тя «без­род. космополітів». Політ. карʼєру Л. Мельникова обі­рвано завдяки зуси­л­лям Л. Бе­рії, який у боротьбі з М. Хрущовим намагався ізолювати його прибічників. Президія ЦК КПРС у травні 1953 інкримінувала йому «грубе викривле­н­ня ленін.-сталін. нац. політики» в зх. областях УРСР, нетерпимість до критики, прояви вождізму тощо. Л. Мельникова від­правлено на дипломат. роботу. На­ступні кер. ЦК КПУ — О. Кириченко (червень 1953 — грудень 1957) і М. Під­гор­ний (грудень 1957 — липень 1963). Поява на цій посаді перших етніч. українців та їхнє пере­важан­ня у політбюро ЦК означали вихід на політ. арену генерації власне укр. компарт. еліти. Секр. ЦК обрано О. Іващенко — першу і єдину жінку на посаді такого рівня. Їхня праця припала на добу хрущов. «від­лиги», по­значеної викри­т­тям культу особи Й. Сталіна, лібералізацією сусп. життя, реабілітацією жертв політ. ре­пресій. Упродовж 1950-х рр. в УРСР пере­глянуто справи 5,5 млн осіб, які пере­бували на обліку ре­пресив. органів. Значну частину з них реабілітовано, проте поза процесом реабілітації залишалися усі, кого пі­доз­рюва­ли у націоналізмі. Роз­почалося духовно-культурне від­родже­н­ня: виходили раніше заборонені твори укр. митців, у літературу «влилося» молоде поколі­н­ня — «шіст­десятники». 1960 ви­да­н­ня украї­номов. книжок досягло 60 %. Одночасно продовжувалися утис­ки і пере­слідува­н­ня інакодумців: 1954–59 за антирад. діяльність до судової та ін. видів від­повід­альності притягнено бл. 3,5 тис. осіб. УРСР стала першим полігоном хрущов. реформ, що сприяли децентралізації упр. пром-стю. У респ. функціонувало 11 рад нар. господарства, 1957–65 обсяг пром. виробництва зріс у 2,2 раза. Волюнтарист. (див. Волюнтаризм) методи інтенсифікації с.-г. виробництва при­звели в кінц. під­сумку до спаду виробництва зернових і продукції тварин­ництва. Інтегрована в заг.-союзну систему УРСР не могла скори­статися здобутками екон. лібералізації. Тільки 1959–61 вона від­дала до держ. бюджету майже 14 % нац. доходу, який нічим не від­шкодовано. Внутр.-парт. життя КПУ цього періоду по­значене не лише певною демократизацією, а й культивува­н­ням ейфорійно-утопіч. планів ко­­муніст. будівництва, моделі заг.-нар. держави, «обгону» Америки, по­вʼязаних із прийня­т­тям нової про­грами КПРС. О. Кириченко і М. Під­горний під­тримували М. Хру­щова, тому одержали по­­сади у вищому парт.-держ. кер-ві СРСР. П. Шелест, який очолив ЦК КПУ 1963, намагався об­стою­вати екон. інтереси УРСР, сприяв нац.-культур. роз­витку, на­скіль­ки це було можливо в умовах ліквідації наслідків хрущов. «від­­лиги». Саме це й викори­стано для усуне­н­ня його з посади 1972. На­ступником П. Шелеста став В. Щербицький, тісно повʼяза­ний з Л. Брежнєвим. Він очолював ЦК КПУ 18 р. Тривала праця го­­ловою уряду, енергійність і вимогливість, по­єд­нані з під­тримкою ЦК КПРС, сприяли зміцнен­ню авторитету В. Щербицького. У 1970-і рр. УРСР досягла пози­тив. здобутків у економіці, соц. сфері, культур. буд-ві. Проте зго­дом у респ., як і загалом в СРСР, почали знижуватися темпи екон. росту, продуктивності праці, нац. доходу тощо. Очолюваний В. Щер­­бицьким ЦК КПУ не міг вийти за межі заг.-парт. і управлін. рішень та союз. госп. механізмів. Посилилися тенденції до русифікації, звуже­н­ня сфери вжитку української мови, активізували­ся пере­слідува­н­ня учасників ди­­сидентського руху. Від­чут. удару по авторитету В. Щербицько­го і ЦК КПУ за­вдала Ката­строфа на Чорнобильській атомній електро­станції 1986, виявивши повну їхню залежність від Мос­кви, не­здатність до рішучих дій в екс­тремал. ситуації. В. Щербицький, який не сприйняв реалій процесів пере­будови, намагався організувати спротив роз­вит­кові гласності та плюралізму, діяльності нових громад. обʼ­єд­нань, залишив посаду з до­зволу ЦК КПРС у вересні 1989. Новим кер. ЦК КПУ став В. Іваш­ко (його рекомендував М. Горбачов). Це була перша в історії КПУ спроба обрати секр. ЦК на альтернатив. основі. Зі 181-го чл. ЦК за В. Івашка проголосували 136, за С. Гуренка — 43. У цей період ЦК намагався зупинити негативні тенденції внутр.-парт. життя: паді­н­ня дисципліни, єд­ності, роз­рив між «верхами» і «низами». Реагував ЦК і на вимоги громадськості щодо від­новле­н­ня істор. правди. В. Іваш­­ко під­тримав роз­шире­н­ня до­ступу до архівів КПУ, зокрема публікацію документів про голодомор 1932–33 в УСРР. 4 березня 1990 В. Івашка обрали головою ВР УРСР, а у червні він залишив посаду 1-го секр. ЦК КПУ, щоб стати заст. ген. секр. ЦК КПРС. Остан­ній 1-й секр. ЦК КПУ С. Гуренко обраний у червні 1990 без­посередньо зʼїз­­дом в умовах реал. альтернативи (10 канд.). ЦК поповнився молодими комуністами, до його політбюро обрано виробничників, пред­ставників наук. інтелігенції. Більше ніж наполовину скоротився апарат ЦК. Об­стоюючи єд­ність КПРС, С. Гуренко водночас висловився за сувере­нізацію КПУ, необхідність влас. статуту. Новий статут КПУ прийнятий 2-м етапом 28-го зʼ­їзду КПУ (грудень 1990) і зареєстр. Мін-вом юстиції УРСР 22 липня 1991. ЦК КПУ довелося працювати в над­звичайно складних умовах наро­ста­н­ня соц.-політ. напруженості, антикомуніст. на­­строїв, згуртува­н­ня опозиції. Парт. організації були деморалізовані, авторитет КПУ стрімко падав — 1990 її залишили 220 тис. членів. 19 серпня 1991 секрета­ріат ЦК КПУ одержав з Мос­кви шифро­граму з вимогою під­тримати дії ГКЧП, яку продублював на адресу обкомів партії, проте вже на­ступ. дня її від­кликав, а 22 серпня політбюро ЦК засудило «авантюрну спробу держ. пере­вороту». 24 серпня 1991 ВР УРСР кон­ституц. більшістю ухвалила Акт проголоше­н­ня не­­за­лежності України. 26 серпня Президія ВР України призупинила, 30 серпня — заборонила КПУ на під­ставі того, що «кер-во компартії України своїми діями під­тримало держ. пере­ворот». КПУ мала власні друк. органи: г. «Комуніст», «Радянська Украї­на», «Правда Украины»; ж. «Біль­шовик України», «Літопис революції», «Комуніст України», «Під прапором ленінізму»; друк. органи місц. парт. комітетів. Діяли ВПШ, Ін­ститут історії партії при ЦК КПУ, Музей Леніна, видавництво, ме­­режа будинків політосвіти, університетів марксизму-ленінізму, архів. установ. 1993 прихильники комуніст. ідеології на зʼ­їзді у До­­нецьку проголосили утворе­н­ня но­­вої КПУ (1-й секр. — П. Симоненко).

Завантажити статтю