Колабораціонізм - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Колабораціонізм

КОЛАБОРАЦІОНІ́ЗМ (від франц. collaboration – спів­праця, співробітництво) – усвідомлене, добровільне та зумис­не співробітництво з ворогом у його інтересах і на шкоду своїй державі та її союзникам. У законодавстві більшості країн К. кваліфіковано як злочин проти своєї держави, зрада. Залежно від міри шкоди, спричиненої ко­лаборантом, у правових нормах передбачено або довгострок. ув’язнення, або смертна кара. Як явище К. зародився у ході наполеонів. воєн – перших у Європі масштаб. воєн між нація­ми, а не династіями. Вперше по­няття «К.» у позитив. сенсі вико­­ристав франц. маршал А.-Ф. Пе­­тен, який очолював режим «Ві­ші» та закликав 30 жовтня 1940 французів до співпраці з нацист. Німеччиною. Під час 2-ї світ. війни К. був присутнім практично у кожній окупов. тим чи ін. тоталітар. агресором країні, тому тер­мін швидко увійшов до ін. мов, але у негатив. сенсі. У сусп. дум­ці Франції згодом також почало переважати негативне його сприйняття. Домінування негатив. конотацій не в останню чер­гу спричинено тим, що поряд із співпрацею з нацистами у тих самих країнах існував і більш-менш потуж. Рух Опору. В роки 2-ї світ. війни у низці країн Європи сформовано пронацист. колабораціоніст. уряди: у Норвегії – уряд міністра-президен­та В.-А.-Л. Квіслінґа, у Нідерлан­дах – уряд «лейдера» (вождя) ні­дерланд. народу А.-А. Мюссерта, у Сербії – уряд прем’єр-мініс­тра генерала М. Недіча, у Хорватії – режим лідера усташів А. Павелича, у Словаччині – уряд о. Й. Тисо, в Угорщині (від 1944) – уряд Ф. Салаші та ін. У СРСР ко­лаборантами ставали ідейні про­тивники рад. влади, постраждалі від розкуркулення, репресій, голодомору, а також особи з чис­ла військовополонених і цивіл. насел., які вбачали у К. єдину мож­ливість вижити в умовах оку­пації. За різними оцінками, 1941–45 від 1,5 до 2 млн рад. громадян тією чи ін. мірою співпрацю­вали з нім. владою. Командуван­ня вермахту від поч. нім.-рад. війни прагнуло створити формування з числа добровольців на окупов. тер. СРСР, проте А. Гіт­­лер категорично це заборонив. Тому 1941 із колаборантів організовували виключно поліцей. сили. Лише на поч. 1942, піс­ля знач. втрат на фронті та в умовах розгортання партизан. руху в тилу, нім. командування розпочало формування підрозділів і частин з рад. військовополонених та цивіл. осіб (при цьо­му малося на меті й створення соц. бази для окупац. ад­міністрації). Відповідно до директиви нач. генштабу сухопут. військ Німеччини генерал-пол­ковника Ф. Гальдера від 16 серп­ня 1942 їх поділяли на 4 групи: «гіві» (від нім. Hilfswillige) – ок­ре­­мі військовополонені та цивіл. особи, які виконували у нім. час­тинах допоміжні роботи (були їздовими, шоферами, робітника­­ми у майстернях і на кухнях тощо); поліц. команди (нім. Schut­z­­mannschaften) – допоміжна полі­ція нім. військ. і цивіл. упр. на окупов. тер.; охоронні частини (нім. Sicherungsverbände) – збройні формування, признач. для боротьби з партизанами та охорони тилу; бойові частини (нім. Kampfverbände) – збройні формування, признач. для ведення бойових дій проти рад. армії. Крім того, рад. колабораціоністів активно вербували у спец. школи абверу, що здійснювали підготовку агентів для ведення розвідув., пропагандист. і диверсій. роботи в тилу рад. армії. Наймасовішою категорією серед К. були «гіві», зокрема восени 1943 у штаті нім. піхот. дивізії (бл. 12 тис. осіб) пе­редбачено наявність понад 2 тис. «гіві» (їхня постійна заг. кількість – понад 500 тис. осіб). Поліц. команди, організов. переваж­но в Україні та країнах Балтії (1943 – понад 350 тис. осіб), ви­користовували, як правило, для боротьби із рад. партизанами, такі ж функції виконували охоронні підрозділи. Перші бойові частини із рад. громадян сформовано у січні 1942. Ними стали т. зв. сх. легіони: туркестан. (із представників середньоазій. народів), азерб., грузин., вір­мен., пн.-кавказ., волго-ураль­ський. Ще до створення Рос. визв. армії генерала А. Власова у складі вермахту діяло понад 200 піхот. батальйонів (чисельністю понад 900 осіб), організов. із представників слов’ян. народів СРСР. Т. зв. сх. частини (від 1944 – добровол.) використовували на Сх. фронті проти рад. армії і партизанів, в Югославії та Італії – проти зброй. формувань Руху Опору, в Пн. Африці, Бельгії, Нідерландах, Франції – проти військ антигітлерівcької коаліції. Після низки невдач на рад.-нім. фронті нім. командування пере­кинуло більшість цих частин у Зх. Європу та на Балкани. Колабораціоністи служили і у бойових частинах СС – «Галичина» Дивізії, 15-й та 19-й латиській і 20-й естон. дивізіях. У остан. рік 2-ї світ. війни та після її закін. за К. до смерт. кари засудж. А. Вла­­сова у СРСР, А.-Ф. Петена і П. Ла­­валя у Франції, В.-А.-Л. Квіс­лінґа у Норвегії, А.-А. Мюссерта у Нідерландах, Й. Тисо у Словач­чині та ін. Загалом у результаті масових процесів над колабораціоністами у країнах Зх. Євро­пи засудж. до різних строків ув’яз­нення понад 100 тис. осіб (як з’я­сувалося згодом, частину з них – або на довші терміни ув’язнен­ня, ніж належало за скоєне, або взагалі безпідставно). На відміну від трактування поняття «К.» у демократ. державах, комуніст. режими Сх. Європи й, особливо, СРСР під час і після 2-ї світ. війни розглядали К. із нацистами надзвичайно розширено, підво­дячи під це поняття також дії (що кваліфікувалися як злочинні) тих людей, які пасивно виконували свої цивіл. обов’язки під час окупації без скоєння злочи­нів чи свідомого завдання шкоди своїх країні; були до цього силоміць примушеними окупан­тами; потрапили до військ. полону і певний час залишалися військовополоненими; для свого порятунку вимушено взяли громадянство ін. держав; вступили до військ. формувань окупантів під тиском спричинених ін. державою неперебор. обста­вин, які становили загрозу для життя людини чи навіть існуван­ня нац., етніч. чи реліг. групи; вою­вали у структурах Руху Опору, що не контролювала рад. вла­да або комуніст. орг-ції Сх. Європи.

В останні десятиліття на пострад. просторі розгорнулися дискусії щодо того, чи можна вважати К. співпрацю частини насел. окупов. СРСР країн Балтії з рад. вла­дою і співпрацю частини насел. цих же країн з нацистами 1941–45 (дещо схожою є ситуація й із Зх. Україною). У країнах Балтії уряд. комісії дійшли до висновків, що на тлі агресії СРСР 1939–40 й окупації ним держав Балтії не можна огульно звинувачувати всіх, хто пізніше співпрацював із нацистами, у К.; водночас осіб, причет. до скоєння військ. злочинів чи злочинів проти людяності під час співпраці з німцями, необхідно покарати. Це пра­вило у країнах Балтії поширено і на тих, хто активно й свідомо співпрацював у 1940-х рр. із рад. владою. Україна напередодні та на час 2-ї світ. війни не мала повноцін. державності (хоча но­мінально УРСР і виступала в ролі суверен. рад. соціаліст. держави), а багато жителів Зх. України, приєднаної до СРСР 1939–40, не визнавали себе громадянами СРСР (галичан і волинян не визнавали до 1945 рад. громадянами і зх. союзники). Крім того, більшість лідерів та значна частина активістів укр. націоналістів узагалі ніколи не одержували документів громадян СРСР. У рад. історіографії та працях деяких сучас. істориків (переважно рос.) усі форми та способи взаємодії укр. політ. сил і громад. орг-цій із нацистами одно­­значно трактуються як К., проте навряд чи можна вважати ко­лаборацією співпрацю з агресо­ром народу, розділеного між різ­ними державами (СРСР, Польщею, Румунією), з боку яких він зазнавав пригноблення. Напр., в Індії політ. діячів, які під час 2-ї світ. війни виступили проти бри­тан. колоніалізму на боці Японії та Німеччини, визнано не колабораціоністами, а борцями за незалежність. В Україні донині не вироблено єдиного підходу до проблеми К. Так, З. Партико вва­жає, що як колабораціоністів пот­рібно оцінювати всіх, хто не вою­вав за незалежність України, а воював у будь-яких ін. арміях, тому ними слід вважати як вояків батальйонів «Нахтіґаль», «Роланд», дивізії «Галичина», що діяли у складі нацист. армії, так і рад. армії, які воювали за перемогу СРСР, а не за здобуття незалежності України (відтак ко­лабораціоністами є понад 10 млн українців). На його думку, К. таких людей у 1941–45 – результат роздвоєної, скаліченої тоталітар. більшов. пропагандою свідомості, коли українці бачили перед собою дві вітчизни – СРСР та УРСР. Це ще одна їхня трагедія у 2-й світ. війні, яка призвела до того, що вони воювали один проти одного, замість того, щоб об’єднатися у боротьбі проти всіх ворогів укр. незалежності. Нато­мість військ. історик В. Махно вва­жає колаборацією тільки участь у нацист. формуваннях. Він підрахував, що українці скла­дали бл. 50 % насел. СРСР, яке потрапило під владу нацистів, але водночас лише 10 % військ. формувань колабораціоністів (3 % від дивізій, 5 % від бригад, 8,4 % від полків, 11 % від баталь­йонів). Переважну більшість осо­бового складу таких формувань становили росіяни, їхня заг. чисельність сягала понад 1 млн осіб. Росіяни становили бл. 25 % насел. окупов. територій, при цьому вони загалом дали понад 60 % вояків колаборант. формувань. У сучас. рос. дослідж. і довідк. джерелах цю циф­ру з ідеол. міркувань вдвічі, а то й утричі занижують.

Загалом явище К. неможливо зро­зуміти, якщо не враховувати те, що 2-а світ. війна не була од­новимірною, де «сили добра» вою­вали проти «сил зла». Вона розпочалася з агресії тоталітар. Німеччини проти авторитар. Польщі, згодом у війну вступили демократ. Франція та Велика Британія. Фактич. союзником Німеччини у 1939–41 виступав СРСР. Улітку 1941, у момент роз­гортання сил для нападу на Німеччину та її союзників, він став об’єктом випереджал. удару з боку нацистів. Осн. бойові дії у Європі 1941–44 вели дві соціаліст. тоталітарні держави та їхні армії. На ін. театрах воєн. дій ситуація також виглядала неоднозначно: на Близькому Сході британ. війська воювали з нім., італ. і франц. (вішист.) силами, у Єгипті та Іраку проти британців зі зброєю виступали араби, в Індії та Бірмі (на боці японців) – противники британ. колоніалізму. Тому навряд чи термін «К.» під­ходить для характеристики протистояння у колоніал. володіннях. Ще один предмет дискусій – діяльність у СРСР орг-цій «Вільна Німеччина» та «Союз німецьких офіцерів» як приклади антигітлерів. К. Ці орг-ції створ. за участі нім. комуністів майже виключно з полонених військовослужбовців Вермахту та Люфт­ваффе. Керував рухом нім. військовополонених у СРСР генерал В. фон Зейдліц-Курцбах. 1944 він запропонував Й. Сталіну створити з полонених нім. армій. корпус, який воював би на боці рад. армії. Цю пропозицію відхилено, проте до нім. тилу закидали сотні розвідників і диверсантів з числа військовополонених. З’явившись у роки 2-ї світ. війни, термін «К.» вийшов за її часові межі. Нині його часто вживають для характеристики співпраці місц. політиків і чинов­ників з рад. окупац. військами у Польщі (до 1956), Угорщині (1956–58), Чехословаччині (1968–69) тощо, у т. зв. країнах третього світу – виступу громадян однієї з них на боці іншої.

Літ.: Соколов Б. В. Оккупация. Прав­да и мифы. Москва, 2002; Махно В. П. Полный перечень объединений и соединений 3-го Рейха из граждан СССР и эмигрантов, а также из жителей При­балтики, Западной Белоруссии и Укра­ины. 2-е изд. Св., 2009; Гогун А., Де­­рейко И., Кентий А. Родня. Полиция и партизаны, 1941–1944. На примере Украины. К., 2011; Партико З. Про чер­воний прапор, (не) перемогу та «кашу» в головах. Шість тез до оцінки участі українців у Другій світовій війні // День. 2011, 22 черв.

С. І. Грабовський

Стаття оновлена: 2014