Атлантизм - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Атлантизм

АТЛАНТИ́ЗМ – концепція постійної багатосторонньої політичної, військової взаємодії та широкого партнерства в галузі безпеки економічно розвинених демократичних держав Європи і Північної Америки; течія політичного та зовнішньополітичного мислення в США, Канаді та країнах Європи. А. втілено в низці теорій і політ. доктрин, що їх висунули в різні часи політики, громад. діячі і дослідники-науковці. Як доктринально оформлена в багатосторонніх міжнар. документах політ. концепція А. був сформульований за умов початку холодної війни наприкінці 1940-х рр., ставив за мету формування на постій. основі колект. позиції США і держав Зх. Європи з осн. питань міжнар. безпеки в межах біполярної системи міжнар. відносин. Інституційні межі А. закладено в підписаному 4 квітня 1949 Пн.-атлант. договорі, згідно з яким створ. Орг-цію Пн.-атлант. Договору (НАТО). Гол. метою сучасного А. є підтримання стабільності та солідарності розвинених демократ. держав по обидва боки Атлант. океану.

Істор. та політ. витоками А. в 19 – 1-й пол. 20 ст. вважаються ідеї франц. соціолога та політ. діяча А. де Токвіля (кн. «Про демократію в Америці», 1835) щодо впливу громад. ін-тів на політ. процес і перспектив співроб-ва гомогенних з політ. погляду демократ. сусп-в; досвід взаємодії та союзниц. співпраці країн пн.-атлант. регіону (Зх. Європи, США, Канади) в 1-й і 2-й світ. війнах; пакт А. Бріана – Ф. Келлоґа (1928) про відмову від війни як засобу досягнення політ. цілей; Атлантична хартія (1941), підписана Ф. Рузвельтом і В. Черчілем, про основні «спільні принципи національної політики» США та Сполученого Королівства (включала післявоєнне екон. співроб-во, відмову від застосування сили в міжнар. відносинах, звільнення людства від надмірного тягаря озброєнь). А. у політ. практиці, як динамічна система багатосторон. взаємодії заради спільних цілей, ґрунтується на чотирьох осн. компонентах: заг.-політ. (принципи демократ. устрою, права і парламент. демократії); соц.-екон. (ліберал. капіталізм і вільна торгівля); культурно-цивілізаційному (спільна європ. ідейна спадщина, основу якої складають традиції антич. Греції, Риму та доби європ. Відродження); військово-політ. (оборона та безпека, які здійснює Пн.-атлант. Альянс (НАТО). Упродовж 1940–90-х рр. концепція та політ. практика А. зазнали істот. коректив і розвивалися під впливом тогочасних політ. ситуативних чинників. У 1950– 70-х рр. у межах А. спостерігалося зростання ваги європ. компоненту. При цьому США, які мали домінуючий вплив в атлант. структурах, на всіх етапах сприяли розвитку європ. інтеграції, вбачаючи у зміцненні єдиної Європи запоруку стабільності та довготривалого співроб-ва розвинених демократ. суспільств у питаннях європ. та глобал. безпеки.

У 1990-х рр. відбулося поступове поширення євроатлантичної та вибірково – зх.-європ. інтеграційної моделей багатосторонніх взаємовідносин (водночас із випереджальним розширенням сфери політ. відповідальності, екон. контролю та правового й морально-етич. впливу НАТО і ЄС) на Центр.-Сх. Європу, включаючи пострад. простір. Це спричинило оновлення та пошук нових форм концепції А. Фактором активізації атлант. співпраці стало висунення адміністра-цією Б. Клінтона (1993–2001) доктрини «демократ. розширення» та «глобалізації демократії», яка стала основою для подальшого розширення НАТО, перегляду і вдосконалення форм трансатлант. взаємодії. 1994 НАТО започаткувало програму «Партнерство заради Миру» (ПЗМ), відкриту для приєднання постсоціаліст. і нейтрал. держав на теренах Європи і колиш. СРСР. 1997 під егідою НАТО створ. рамкову орг-цію – Раду Євроатлант. Партнерства (РЄАП), до якої увійшли країни НАТО і держави – партнери НАТО у програмі ПЗМ, зокрема й Україна. У кін. 1980-х – на поч. 1990-х рр. висунуто проекти створення широкого екон. і політ. співтовариства в межах усієї Трансатлант. спільноти (включаючи Західну, а згодом і Центр. Європу та Пн. Америку). Ці плани активно пропонувалися наприкінці 80-х – поч. 90-х рр. до підписання в 1992 країнами ЄС Маастріхтських договорів та тристорон. угоди про Пн.-амер. зону вільної торгівлі (НАФТА). 3 грудня 1995 на самміті США і ЄС у Мадриді підписано програмні документи т. зв. євро-атлант. формату: «Новий трансатлантичний порядок денний» і «Спільний план дій США – ЄС». У цих документах вперше викладено перелік завдань, які становлять основу співпраці ЄС і США: урегулювання кризи в колишній Югославії, сприяння екон. стабільності та становленню демократ. ін-тів у Росії та нових незалеж. державах, створення трансатлантичної екон. зони, посилення культур. співпраці, координація зусиль щодо сприяння миротворчій діяльності, стабільності, демократії та екон. розвитку в усьому світі. Попри наявність істотних екон. суперечностей між США і ЄС, а також розбіжностей у поглядах з питань європ. та міжнар. безпеки між США та Францією (де значним впливом користуються прихильники «європеїзму», які роблять акцент на розвитку незалежного європ. оборон. потенціалу) і, подекуди, з ФРН,– одним із найважливіших чинників, який зумовлює життєздатність А., є усвідомлення авангард. становища держав, які входять до атлант. інституцій, і наявність викликів та загроз з боку зовн. середовища – країн та регіонів, які продукують екон. нестабільність, справляють дестабілізуючий вплив на міжнар. систему та виявляють ворожість до атлант. цінностей. Прихильники А. підтримують встановлення постій. форми екон. взаємин між ЄС і НАФТА (у вигляді Трансатлант. асоціації вільної торгівлі) та консолідацію заг.-політичного за змістом Атлант. співтовариства на основі НАТО і РЄАП.

Особл. увагу сучас. А. приділяє питанням євроатлант. взаємодії – відносинам між НАТО, США і ЄС. Упродовж тривалого часу створений 1955 Західно-європ. Союз (ЗЄС) належав до «резервних» євроатлант. інституцій. Активнішу роль ЗЄС почав відігравати в 1990-х рр. у зв’язку з підготовкою розширення НАТО і ЄС та відновленням формування спільної зовн. політики та політики в галузі безпеки в межах ЄС. Перші кроки до формування спільної зовн. політики ЄС мали місце ще в 1970-х рр. Ситуація змінилася в ході дискусії в межах ЄС у період між укладенням державами – членами ЄС – Маастріхтського (1992) та Амстердамського (1997) договорів. Згідно з останнім на ЗЄС покладено повноваження в європ. та атлант. напрямках: впровадження Спільної (європ.) зовн. політики і політики в галузі безпеки (CFSP), та розвиток Європ. системи (ідентичності) в галузі безпеки та оборони (ESDI) всередині НАТО. У контексті Амстердам. договору спостерігається певний пріоритет Спільної зовн. та оборон. політики (CFSP). Це рішення піднесло роль ЗЄС, який невдовзі буде повністю інтегровано до структури ЄС. У європ. контесті першочергової ваги набуває розгалуження функцій між НАТО та ЄС/ЗЄС, де можна очікувати чіткішого розмежування сфер, зон і рівнів відповідальності. Функції ЄС зосереджуватимуться насамперед у просторі ЄС, Центр. Європи та Середземномор’я. Ймовірно НАТО виконуватиме ширший спектр взаємопов’язаних завдань, включаючи традиційні функції інтегрованої оборони та військово-політ. співроб-ва більшості індустріально розвинених демократ. країн Європи та Пн. Америки у межах оборон. союзу; інтеграцію військ. потенціалу країн ЄС у межах ширшої атлант. спільноти економічно розвинених демократій; попередження, посередництво, силову взаємодію, швидке реагування та миротворчі операції в разі виникнення внутр. і міждерж. територ. конфліктів у Європі та суміж. регіонах; підтримку в актив. стані військово-політ. механізму для захисту інтересів індустріально розвинених держав у кризових ситуаціях у стратегічно важл. регіонах поза межами традиційної «сфери відповідальності НАТО», таких, як Перська затока, Близький Сх., Пн. Африка, Індій. океан та Пд. Атлантика; втілення лідерства США в світ. політиці; надання формал. меж для військово-політ. взаємодії між інтеграц. об’єднаннями ЄС та НАФТА; розробку та втілення різноманіт. програм розвитку озброєнь, стандартизації військ. техніки та оборон. пром-сті країн-членів та країн-партнерів й ін. видів взаємосумісності в галузі зв’язку, командування, тренування тощо; розробку та втілення програм у галузі наук. досліджень, проведення рятув. заходів та ін. видів реагування в надзвичай. ситуаціях.

Від 1994 Україна бере участь у програмі ПЗМ, від 1997 – входить до РЄАП. Виконавча влада України декларувала мету інтеграції країни до євроатлант. структур, які представляють не тільки військові, але й заг.-політ. елементи безпеки. Проте перспективи участі України в системі зв’язків атлантич. та європ. співпраці визначатимуться станом та змістом внутр. реформ, включаючи досягнення екон. стабільності, демократ. принципи формування владних та сусп. інституцій, встановлення парламентського та цивіл. контролю за військ. сферою і силовими відомствами, що відповідає базовим принципам і «спільним цінностям» сучас. атлантизму.

Літ.: Иванова И. М. Концепция «атлантического сообщества» во внешней политике США. Москва, 1973; From Atlantic to the Urals. National perspectives on the New Europe. Arlington (Va), 1992; W. Wallace. European-Atlantic Security Institutions. Current State and Future Prospects // The International Spectator. 1994. № 3; Його ж. Toward Transatlantic Partnership. A European Strategy / Transatlantic Policy Network. Brussels, 1994; Multilateralism and Western Strategy. New York; London, 1995; Іден Д. До Атлантичного співтовариства нового типу / Пер. з англ. // ПД. 1995. № 2–3; W. H. Reinicke. Deepening the Atlantic: toward a new transatlantic marketplace? Gutersloh, 1996; W. Weidenfeld. America and Europe: Is the Break Inevitable? Gutersloh, 1996; Толстов С. В. Трансатлантичні перспективи української зовнішньої політики // Генеза. 1996. № 1(4); НАТО: Довід. К., 1997; Довідник НАТО: Видання присвяч. 50-й річниці альянсу. К., 1999; Толстов С. В. Україна в євроатлантичних відносинах: Досвід пристосування // ПД. 1999. № 3; Бжезинський З. Велика шахівниця / Пер. з англ. К., 2000.

С. В. Толстов

Стаття оновлена: 2001