Африка

А́ФРИКА  — друга за роз­мірами (після Азії) частина світу, окремий материк. Площа 30,3 млн км². Протяжність А. з Пн. на Пд. бл. 8 тис. км, із Зх. на Сх. — бл. 7,5 тис. км. Від Європи від­окремлена Серед­земним морем та Ґібралтар. протокою, від Азії — Суецьким ка­налом, Червоним морем, Баб-ель-Мандеб. протокою, Аден. затокою; на Сх. омивається Індійським, на Зх. — Атлант. океанами. Майже посередині А. пере­тинає екватор. Це суціл. континент (п-ови і о-ви — бл. 5 % території; найбільші з них — Мадаґаскар, Сокотра, Реюнь­йон, Тенеріфе, Біоко, Маврикій, Занзібар, Нжазіджа та ін.) зі значним серед. під­вище­н­ням над р. м., з Пн. обмежений горами Атлас, з Пд. — Капськими і Драконовими; понад 70 % поверх­ні роз­таш. на вис. 300–2000 м; середня вис. — 658 м; найвища точка — вулкан Кіліманджаро (5895 м), найнижча — западина оз. Ас­саль (глиб. 153 м); роз­логі низовини (напр., пустеля Калахарі), пере­ділені гір. масивами і висотами Ахаґ­ґар, Тібесті. Корисні копалини: камʼяне вугі­л­ля, уран, алмази, нафта, природ. газ, залізна руда, марганець, хром, кобальт, поліметали, боксити, золото, платина, фосфорити, азбест, графіт та ін. Пере­січна температура січня +10 °С на Пн. і +30 °С на Пд., липня +25 °С на Пн. і +12 °С на Пд. Абсолют. мінімум температури повітря –4 °С, максимум +58 °С. Роз­поділ опадів нерівномірний. Роз­ташува­н­ня клімат. зон симетричне — від зони екватор. клімату з буйними вічнозеленими лісами із симетр. смугами тропіч. клімату з роз­логими пустелями (в основному на Пн.; найбільша — Сахара), напів­пустелями і саванами до субтропіч. клімату і рослин­ності на крайньому Пд. та Пн.; найбільші річки: Ніл, Конґо, Ніґер, Замбезі, Убанґі, Касай, Оранжева, Джуб­ба, Лімпопо та ін. Озера здебільшого тектоніч. походже­н­ня (найбільші: Вікторія, Танґаньїка, Ньяса, Чад, Маї-Ндомбе, Рудольф, Альберт, Банґвеулу та ін.). У пустелях ріки пере­сихають, утворюючи сухі русла (ваді), солоні озера (шотти) та великі запаси артезіан. води. 30 % площі континенту — без­стічні території. Флора дуже своєрідна. Ростуть фікуси, макарани, оливкова і винна пальми, дерево кока, червоне, ебенове дерева, баобаби, акації, пальми, молочаї, кактуси, алое та ін. У пустелі Наміб росте унікал. вельвічія. Фауна: мавпи маго, горили, шимпанзе, шакали, гієни, леви, леопарди, гепарди, слони, бегемоти, носороги, жирафи, буйволи, вівери, антилопи, зебри, дамани, страуси, гамадрили, павіани, цесарки, турачі, рябки, одуди, кобри та ін. На тер. А. — 58 країн (пере­важно — це колишні колонії європ. держав, що здобули незалежність у 1950–70-х рр.) із заг. кількістю насел. понад 739 млн (1997; див. стат­ті про окремі країни); густота насел. нерівномірна (у долині Нілу (Єгипет) — понад 1200 осіб на км², пустелі майже без­людні); міське насел. — бл. 34 %. До європ. колонізації народи А. стояли на різних щаблях сусп. роз­витку. Поряд з державами давньої високої культури (Єгипет, Ефіопія та ін.) жили числен­ні племена, які зберігали риси первіс. побуту. Колоніал. період не спричинився до під­несе­н­ня соц.-екон. й культур. рівня цих племен, а, навпаки, затримав їхній роз­виток. За роки незалежності країни А. досягли певного про­гресу, однак значна їх частина і сьогодні пере­буває на периферії світ. цивілізації (країни, що роз­виваються). А. не стала місцем по­стійних укр. поселень, оскільки ні економічна, ні політ. укр. еміграція не виявляла до неї спец. зацікавле­н­ня. Проте спорадична укр. присутність ві­дома й на цьому континенті. Правдоподібно, серед усіх афр. країн окремі українці найперше побували в Єгипті. Так, лікар О. Уманець у складі мед. урядової комісії в 1842–43 від­відав Близький Схід, зокрема і Єгипет, де лікував хворих на чуму. Інший укр. лікар А. Рафалович проводив епідеміол. дослідже­н­ня в Єгипті, а також Тунісі й Алжирі у 1846–48. Укр. інженер і мандрівник Є. Ковалевський у 1847–48 за­ймався пошуком і роз­робкою покладів золота в Су­дані, ви­вчив та описав побут і звичаї місц. жителів, а також насел. Єгипту та Ефіопії. У 1880-х рр. у Єгипті поселився й вів аптекар. справу фармацевт із Галичини Й. Білинський, який організував невелику укр. громаду в Каїрі. Кілька разів до Єгипту на лікува­н­ня при­їжджала Леся Українка (1909–13). У 1911–12 учасником однієї з наук. рос. екс­педицій до А. був арх. В. Городецький. Наслідком цієї мандрівки стала його книга про джунглі А., про­ілюстрована автором. На поч. 1920-х рр. у Єгипті й Тунісі деякий час пере­бували українці — із решток рос. армій генералів А. Денікіна і П. Врангеля. Зокрема серед 6 тис. врангелівців, які 1921 на 34 кораблях ді­сталися Тунісу, було бл. 2 тис. українців, але, як правило, зрусифікованих та національно несві­домих. Їх було роз­міщено по таборах в околицях м. Бізерт. У таборі Садібішр (біля Александрії) в Єгипті, де пере­бували інтерновані денікінці, сві­доміші українці навіть заснували укр. громаду. 1921–22 в єгипет. м. Порт-Саїд діяла укр. студент. громада (нараховувала 30 чл.). Після ліквідації таборів більшість мешканців повернулася до Європи; частина залишилася в Єгипті й Тунісі; інші, записавшись до франц. Інозем. легіону, були від­правлені на службу до Марок­ко та Алжиру; дехто ді­стався до італ. Триполітанії і Кіренаїки (Лівія), бельг. Конґо (нині Заїр). Деякий час організованого укр. життя в А. не існувало. Ві­домо про цікавий епізод участі українця в бурській війні: Ю. Будяк із Полтавщини, майбутній письмен­ник (псевд. Ю. Покос), зголосився добровольцем на війну бурів проти англійців (1899– 1902). Незабаром командував невеликим загоном бурів, а після однієї з битв стеріг англ. полонених. Тоді Ю. Будяк допоміг утекти з полону майбут. британ. політикові В. Черчілеві, військ. кореспондентові. Невелика укр. колонія (до 300 осіб) протягом 1947–56 проживала в с-щі Бен-Метір (Туніс), де було налагоджено повнокровне громад. життя. Колонія виникла завдяки ініціативі інж.-будівельника С. Тимʼяка, який у черв. 1947 уклав угоду з франц. буд. фірмою про виїзд укр. фахівців і робітників, які пере­бували в таборах пере­міщених осіб в Австрії та Німеч­чині, на будівництво греблі в Тунісі. Для них перед­бачалося створити окреме поселе­н­ня. 1947–48 у Бен-Метір прибуло 285 українців, поміж них жінки й діти. Спочатку їхнім жи­т­тям опікувалася тех. рада, а згодом оформилася Укр. громада з управою, яку обирали поселенці. У Бен-Метірі роз­винулося укр. реліг. й культурне життя. 1949 тут певний час пере­бував катол. священик о. С. Чеховський, при­їжджали також укр. священики з Риму і Франції. Діяли церк. рада, культ.-осв. комісія, чол. і зміш. хори, танц. група, оркестр, драм. гурток, нар. школа, дит. садок (у 1948 в колонії налічувалося 50 дітей віком до 16 р.), «Пласт», СВУ, Спілка укр. молоді, жін. секція, ко­оператив «Взаємна поміч» та «Су­спільний фонд», який надавав матеріал. допомогу всім нужден­ним (так, він спільно з фірмою утримував укр. лікаря І. Мусійчука й укр. медсестру). Громада популяризувала укр. культуру та укр. справу серед насел. Тунісу. Після закінче­н­ня у 1954 будівництва греблі на р. Уед-ель-Ліль та штуч. озера для забезпече­н­ня водою Туніса більшість чл. колонії пере­їхали до Канади і США або повернулися в Зх. Європу. Є також дані, що окремі українці з Галичини в 2-й пол. 1930-х рр. пере­бували в італ. окупац. армії в Ефіопії. Прагне­н­ня уряду УНР зна­йти прихильність серед різних держав світу від­билось у символіч. жесті — при­значен­ні в червні 1925 своїм пред­ставником при імперат. уряді в Аддіс-Абебі Є. Бачинського (він туди не по­їхав). На­прикінці 1920-х рр. в А., зокрема в Марок­ко, побувала укр. журналістка й мандрівниця С. Яблонська-Уден, яка ді­сталася туди з Парижа. Враже­н­ня про по­їздку вона описала в спогадах «Чар Марок­ко» (Л., 1932). 1928–32 у тодіш. франц. Су­дані працював ві­домий фізіолог і бактеріолог, проф. УВУ в Празі й Бактеріол. (Пастерівського) ін­ституту в Парижі П. Андрієвський. Мета його дослідів — виготовле­н­ня протичумної вакцини. У між­воєн. період в Єгипті певний час жив укр. митець В. Масютин. Після 2-ї світової війни невеликі групи українців тимчасово пере­їхали до окремих країн А. з таборів для пере­селенців у Німеч­чині й Австрії. Так, бл. 60 українців пере­селилися до франц. Марок­ко. Ще одна група українців у складі польс. пере­селенців із СРСР ненадовго осіла на тер. Танґаньїки (від 1964 — Танзанія) у Сх. А., а також в ін. таборах польс. біженців. Серед поодиноких українців з діаспори, які після 2-ї світової війни з тих чи ін. країн прибували до А., найчислен­нішу категорію склали лікарі. Серед них був укр. лікар з Австрії С. Зощук, який 10 р. працював у Сирії, 16 р. — в Ефіопії, а також у Кенії, у лікарні отців Каміліян. В Ефіопії Зощук був провід. хірургом військ. зʼ­єд­нань імператора Х. Селасіє І і консультував імператора та його сімʼю. У цій країні, а також у Тунісі, Єгипті й Сомалі довгий час працював вет. лікар К. Коваленко, який при­їхав до Ефіопії з таборів для біженців у Німеч­чині і навіть отримав ефіоп. громадянство. У Танзанії й Кенії у 1960-х рр. вів лікар. практику Р. Могильницький (родом із Волині, помер у Лондоні); у бельг. Конґо у 1947–54 — лікар І. Белей (помер у США), а пізніше — українка Ціховляс; медик із Кракова Р. Кичун довгі роки працював у Респ. Берег Слон. Кості (від 1985 — Кот-дʼІвуар), де й помер; у Марок­ко — випускник Лувен. університету (Бельгія) геолог В. Беренфельд, звідки пере­їхав до Руанди, де керував держ. адміністрацією вод. господарства. У 1960–70-х рр. Б. Витязь мав клініку в Маракеші (Марок­ко), а від 1990-х рр. працює як лікар у Кейптауні (Пд. Африка). У 1978– 79 лікар з Австралії В. Сакало був консультантом із заг. хірургії в Пд.-Афр. Респ. (ПАР), опублікував згодом у британ. мед. журналі спогади про своє від­рядже­н­ня. На о-ві Мадаґаскар у 1950–60-х рр. працював лікар із Франції І. Кодельський. Деякі українці з діаспори тимчасово пере­бували в А. як університет. викладачі або спів­робітники н.-д. установ, урядовці чи інженери. Напр., археолог Ю. Шумовський у 1951–56 працював у Франц. ін­ституті Чорної А. в Су­дані; якийсь час був дир. Істор. музею в Бамако (Малі). У 1950-х рр. геол. дослідже­н­ня в Марок­ко проводив проф. Г. Махів, опрацювавши низку геол. і геодез. карт цієї країни. У 1950–60-х рр. у Нац. університеті в Заїрі викладав ві­домий спеціаліст між­нар. права з Бельгії Р. Якемчук. 1977–82 в Алжир. ін­ституті нафти працював І. Лобай зі США. Випускники Лувен. університету працювали в бельг. Конґо (Заїрі): А. Романюк проводив демогр. дослідже­н­ня; Ф. Сметанко — інж. фірми «SYMETAIN» (1952–61); І. Левицький — інж.-хімік. У 1970–80-х рр. спів­робітниками амер. посольств в Алжирі та Верх. Вольті (нині Буркіна-Фасо) були українці зі США, від­повід­но Є. Скоцко та І. Нестерчук. 1958–61 сміливий екс­перимент — обі­йти одинцем пішки довкола А. — успішно здійснив укр. мандрівник з Японії Р. Турянський. 1978–80 він разом із дружиною здійснив ще одну мандрівку довкола цього континенту. Книга подорож. вражень Р. Турянського про А. користується популярністю серед япон. дипломатів. Після 2-ї світової війни у ПАР жив племін­ник митрополита Андрія Шептицького, син брата Лева, граф І. Шептицький, який потрапив туди із Сибіру на­прикінці 1940-х рр. із польс. армією. Мешкав у м. Преторія (ПАР), де й помер 1980.

Чимало українців побувало в різних країнах А. в складі груп рад. фахівців — інженерів, лікарів, геологів, а також як військ. консультанти, зокрема в Сомалі, Алжирі, Анґолі, Мозамбіку, Ефіопії та ін. У Єгипті укр. спеціалісти будували Асуан. гідро­енергет. комплекс, Гелуан. металург. та коксохім. комбінати, Александрійську суднобудівну верф, у Тунісі — греблю на р. Кас­саб, у Ґвінеї — комплекс для видобутку бокситів, у Зімбабве — електро­станцію в м. Хараре. Як рад. дипломати в А. працювали: Є. Афанасенко — посол СРСР у Руанді (1966–72), Конґо (1972–78) та в Сан-Томе і Прінсіпі (за сумісництвом); М. Бандура — посол у Маврикії (1973–76); Д. Білоколос — посол у Замбії та за сумісництвом у Ботсвані (1970–76); М. Білоус — посол в Екваторіальній Ґвінеї (1977–80); Д. Дігтяр — посол у Ґвінеї (1962–64); Ф. Доля — посол у Ніґерії (1961–64); В. Кізиченко — посол у Тунісі у 1980-х рр.; І. Мельник — посол у Малі (1962–65) та Камеруні (1968– 72); Б. Мірошниченко — посол у Кенії (1973–83); Є. Мусійко — посол в Уґанді (1976–79) та Су­дані у 1980-х рр.; Л. Паламарчук — посол у Марок­ко (1965– 72); В. Сафрончук — посол у Ґані (1967–71); С. Сліпченко — посол у Замбії (1965–70) і Танзанії (1977–80); П. Слюсаренко — посол у Тоґо (1970–78); Д. Солод — посол у Єгипті (1953–56) та Ґвінеї (1959–62); М. Ситенко — посол у Ґані (1959–62); В. Таратута — посол в Алжирі у 1980-х рр.; К. Фомиченко — посол у Ефіопії (1958–62). У ВНЗах, технікумах та фах. училищах України здобули освіту тисячі громадян із багатьох афр. країн. Чимало з них взяли шлюб з укр. дівчатами. А. зайняла певне місце в істор., екон., геогр., природо­знав. та ін. дослідже­н­нях укр. учених. Серед африканістів-дослідників та авторів праць про А. — Д. Філіпенко, Р. Міхньов, А. Озадовський, В. Гура, М. Несук, В. Плачинда, В. Чумак та ін. Першим з укр. спів­аків у А. ви­ступав І. Алчевський (1912, Алжир), у 1996 в ПАР гастролював І. Пономаренко. Після від­новле­н­ня 1991 незалежності України почали налагоджуватись її прямі й різнобічні від­носини з афр. країнами; в деяких із цих країн від­крились укр. посольства. У Києві діють посольства Алжиру, Єгипту, Лівії, ПАР і Тунісу (1994). Невелика кількість осіб з України прибула на заробітки на поч. 1990-х рр. у деякі країни А., зокрема в ПАР, Мозамбік та ін.

Завантажити статтю