Археографія

АРХЕОГРА́ФІЯ (від архео… і грец. γράϕϖ — пишу) — спеціальна історична дисципліна, що ви­вчає архівні документальні інформаційні ресурси та писемні памʼятки з метою залуче­н­ня їх до наукового й культурологічного обігу. Теор. А. роз­робляє сукупність питань інформ. ре­презентації архів. та рукопис. джерел на різних рівнях (докум., груповому, фондовому та між­фонд.). Практ. А. складається зі збира­н­ня (польова А.), пошуку в докум. системах (евристична А.), наук. опису (камеральна А.) та наук. публікації (едиційна А.) архів. джерел. Роз­різняють дві метод. форми наук. археогр. ре­презентації документів і докум. масивів: наук. опис та наук. публікація. Більшість дослідників обʼєктом А. вважає сукупність як давніх, так і сучас. документів, що зафіксовані на матеріал. носіях (тобто пере­дають інформацію графіч. засобами на певному матеріалі). Серед них такі джерела: текс­тові, що містять текст. інформацію, на­друк. друкар. або ін. засобами; рукописні; ті, що можуть спри­йматися як текст. (муз. та графіч. джерела, окремі види джерел мистецтва, пере­дані за допомогою запису на матеріал. носіях тощо); аудіовізуальні: кіно-, фото-, фонодокументи; образотворчі та графічні — карти, гравюри, графіки, кресле­н­ня, малюнки, плакати, листівки; джерела на нетрадиц. носіях — компʼютерні файли, бази даних та компʼютерні системи, тривимірна графіка тощо. Близькою до камеральної А. є кодико­графія — система опису рукопис. книг як істор. джерел.

У Росії та Україні А. зʼявилася в 2-й пол. 18 ст. як система практ. способів пошуку, збира­н­ня, опису й публікації писем. памʼяток та архів. документів архео­графічними комісіями. Тоді вона ще не ви­окремлювалася із джерелознавства, палеографії, археології, бібліографії. Перші спроби ви­да­н­ня укр. істор. документів, ще далекі від наук., здійснені у 18 ст. В. Рубан, під­трим. майбут. канцлером і князем О. Без­бородьком, видає у С.-Петербурзі 1777 «Краткую л®топись Малыя Рос­сіи съ 1506 по 1776 г.», що була списком із «Краткого описанія Малорос­сіи», складена у 30-х рр. 18 ст.; Р. Туманський у своєму ж. «Рос­сийский магазин» (С.-Петербург) у 1792–93 на­друкував низку документів, серед них білоцерків. маніфест Б. Хмельницького. Надалі публікація укр. матеріалів повʼяз. здебільшого з діяльністю археогр. комісій, зокрема Рос. імперат. археогр. комісії у С.-Петербурзі: «Полное со­брание рус­ских летописей» (1843–71, по­вторене 1908–10), фототип. ви­да­н­ня текс­тів літописів за Лаврентіїв. (1872) та Іпатіїв. списками (1871), серії «Акты исторические» (1841–43), «Акты, относящиеся к истории Западной Рос­сии» (1846–53), а в пізніший час — ви­да­н­ня Литов. літописів. У 60-х рр. в Археогр. комісії почав працювати М. Костомаров, який від­редагував 1–9, 12, 13 томи над­звичайно багатої на укр. матеріали 14–17 ст. 15-том. серії «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной Рос­сии» (1863–92); ред. ін. томів був Г. Карпов. Для цього ви­да­н­ня М. Костомаров найбільше викори­став документи «Малорос­сийского приказа» з архівів Міністерства юстиції та Міністерства закордон. справ у Москві. Велику археогр. діяльність проводив О. Бодянський, який працював секр. «Общества истории и древностей рос­сийских при Московском университете» (1845–48 і 1849–76); у «Чтениях» при цьому товаристві, які він редагував, були опубл. «Літопис Самовидця» (окреме вид. — 1846), «Исторія Русов» (1846 в «Чтениях» і окремо); козац. хроніки 18 ст.: «Повҍсть о томъ, что случилось на Украинҍ» (1848); «Лҍтописное повҍствование» О. Ріґельмана 1785–86 (1847), «Краткое историческое описаніе» П. Симоновського 1765 (1847) та низку ін.; пізніше ви­дано «Діяріюш» М. Ханенка 1722 (1858) та «Источники для малорос­сийской истории», т. 1–2 (1858). Багато цін­ного укр. істор. матеріалу опубл. у ж. «Киев. старина» (1882–1906, у 1907 під на­звою «Україна»): «помʼяник» Пустин­но-Миколаївського собору (1895); «синодик» Києво-Софій. собору (1895), «Дневник Николая Ханенка» (1884–86), «Дневник Якова Марковича» (1893–97), мемуари М. Литвина, щоден­ник П. Апостола й багато ін. старих і новіших матеріалів, листува­н­ня укр. діячів, числен­ні актові матеріали тощо. «Общество Нестора-Летописца» (від 1873) в своїх «Чтениях» теж публікувало деякі істор. документи, напр., «помʼяники» Києво-Печер. лаври та Михайлів. Золотоверхого монастиря 16–17 ст. По­стій. спів­роб. ж. «Киев. старина» О. Лазаревський під­готував до друку ви­дані в Києві у 80–90-х рр. зб. з родин. архівів Сулим, Скоруп, Войцеховичів, Милорадовичів, акти Пере­яслав. полку 17–18 ст. Пізніше, у 1902–12, ви­йшли 6 т. родин­ного архіву Стороженків (за ред. М. Стороженка), цін­них для історії Геть­манщини 18 ст. Археогр. публікації охоплювали по­ступово різні ділянки тер. України. І. Лучицький опубл. матеріали з істор. землеволоді­н­ня на Лів­обереж­жі (1884); О. Андрієвський — документи з архівів Геть­манщини 18 ст.; Д. Багалій (у зб. Харків. істор.-філол. товариства 1880-х рр.) — архівні матеріали з істор. заселе­н­ня Слобожанщини 17–18 ст.; Д. Яворницький — документи про Запорозьку Січ; П. Дмитренко видав «Сборник материалов для истории Кубанского Казачьего войска» (1896–98); М. Довнар-Запольський — акти Литов.-Руської держави (1899) та ін. У 20-х рр. 20 ст. А. сформувалась як окрема істор. дисципліна завдяки М. Бєльчикову, який роз­глядав А. як науку, тісно повʼязану із практ. діяльністю вітчизн. архівів. Біля витоків теор. роз­робок з про­блем ретро­спект. публікації істор. джерел були історики С. Валк, С. Рождественський, А. Сергєєв, А. Шилов. Київ. школа камерал. А. 20-х — поч. 30-х рр. 20 ст. пред­ставлена В. Романовським та В. Веретен­никовим, які повʼязували А. з ширшими зав­да­н­нями, ніж практика архівів. За рад. часів А. роз­вивалася пере­важно у галузі едиційної технології. В Україні зʼявились едиційні школи: київ. (Ф. Шевченко, І. Бутич, Л. Проценко), львів. (І. Крипʼякевич, Я. Кісь, О. Купчинський, Я. Дашкевич), дні­проп. (М. Коваль-ський, Г. Швидько, Ю. Мицик). У 70–80-х рр. у працях В. Черниха, А. Курносова, С. Шмідта, С. Чиркова, В. Козлова від­роджується поня­т­тя А. як науки, що за­ймається не лише едицій. діяльністю, а й усім циклом робіт щодо введе­н­ня істор. джерел у наук. обіг. У ході дис­кусії ви­значено осн. напрями польової, камерал. та едицій. А. як джерело­знавчої дисципліни. В Україні в остан­нє 10-ліття пита­н­ня теорії та практики А. роз­робляються у працях Г. Боряка, Л. Дубровіної, В. Німчука та ін. 1987 від­новила діяльність Археогр. комісія при АН, а від 1991 існує Ін­ститут укр. архео­графії та джерело­знавства НАНУ.

Завантажити статтю