Археологія

АРХЕОЛО́ГІЯ (від архео… і …логія) — наука, що ви­вчає історичний роз­виток су­спільства на основі матеріальних залишків життя та діяльності людей — речових археологічних памʼяток від камʼяної доби до середньовіч­чя. А. тісно повʼязана з етно­графією, антропологією, лінгвістикою, історичною гео­графією тощо. Для ви­вче­н­ня археол. памʼяток за­стосовують різноманітні методи археол. досліджень, зокрема страти­графічний (див. Стратиграфія), статистичний, типологічний та ін. Одним із найважливіших методів досліджень є карто­графува­н­ня (див. Археологічні карти). Археол. матеріали доповнюються писемними джерелами. Термін «А.» вперше викори­став Платон. У Стародав. Греції А. називали взагалі давню історію.

У сучас. ро­зумін­ні А. виникла у 15–16 ст. у звʼязку з ви­вче­н­ням памʼяток антич. мистецтва і набула швидкого роз­витку в кін. 18 ст., особливо після успішних роз­копок Помпеї. В Росії термін «А.» зʼявився 1803 у «Новом словотолкователе» М. Яновського, де означав «опис старожитностей». У 19 — поч. 20 ст. досліджувано памʼятки Стародавніх Греції та Риму; проваджувано значні археол. дослідже­н­ня в Азії — у Дворіч­чі (роз­копки м. Ура) та Індії (роз­копки в долині Інду). Початок археол. досліджень в Україні припадає на 30-і рр. 17 ст., коли за велі­н­ням Київ. митрополита П. Могили роз­чищували руїни Десятин. церкви. Від 2-ї пол. 18 ст. археол. памʼятки України стають предметом профес. інтересу провід­них рос. і укр. дослідників. 1763 О. Мельгунов роз­копав скіф. курган 6 ст. до н. е. побл. сучас. Кірово­града. Тоді ж П. Сумароков і П. Палас здійснювали обстеже­н­ня та опис антич. міст Криму. На­прикінці 18 — поч. 19 ст. почалися дослідже­н­ня давньогрец. міст і курганів у Криму, а на поч. 19 ст. — словʼянських памʼяток і давньорус. міст. У 2-й пол. 19 ст. О. Поль проводив археол. роз­копки на Катеринославщині, зібравши бл. 5 тис. екс­понатів, що стали основою музею його імені. На­прикінці 19 — поч. 20 ст. в Україні досліджувано памʼятки палеоліту (Ф. Камінський, В. Антонович, В. Хвойка, П. Єфименко, Ф. Вовк), епохи міді-бронзи (І. Забелін, О. Бобринський, Д. Самоквасов, Д. Яворницький, О. Спицин, В. Городцов), ран. заліз. віку (І. Забелін, Д. Самоквасов), стародав. словʼян та Київ. Русі (В. Хвойка, Д. Самоквасов, В. Антонович, М. Макаренко, М. Біляшівський). Важл. роль у становлен­ні археол. науки в Україні зіграло проведе­н­ня у Києві, Одесі, Харкові, Катеринославі та Чернігові Всерос. археол. зʼ­їздів, а також створе­н­ня мережі археол. музеїв — Микол. (1800), Феодос. (1811), Одес. (засн. 1825 під на­звою Одес. міськ. музей старожитностей; 1858 обʼ­єд­нано з музеєм Одес. товариства історії і старожитностей), Херсон. (1890), Київ. (1899) та ін. У ви­вчен­ні археол. памʼяток України брали участь Одес. товариство історії і старожитностей (1839–1914), Археогр. комісія в Києві (1843–72), НТШ у Львові (1873–1939), НТ у Києві (1908–34), губ. архівні комісії тощо. Вперше на території України виявлено і досліджувано палеоліт. стоянки: Гінцівську на Полтавщині (1871), Вовчий Грот у Криму (1880), Кирилівську в Києві (1893–1903), Мізинську на Десні (1908–16) та ін. На­прикінці 19 ст. почали ви­вчати наскельні зображе­н­ня Камʼяної могили та памʼятки трипіл. культури. Особливо широко досліджувано античні міста Пн. Причорноморʼя — Ольвію, Пантикапей, Херсонес, Тіру та ін. Здійснено роз­копки скіф. курганів у степу, Зарубинецького та Черняхівського могильників на Київщині, словʼян. курганів побл. Новгорода, Чорної могили в Чернігові й курганів сіверян на Лів­обереж­жі України. Давньорус. памʼятки досліджували в Києві, в с. Білогородці побл. Києва, на Княжій горі біля Канева та в ін. місцях. Результати цих дослідж. обговорювалися на всерос. археол. зʼ­їздах (6 з 15 від­булися в Україні). Дослідже­н­ня укр. старовини проводили також рос. (від 1846), польс. (від 1872), угор. (від 1870-х рр.) та румун. (1918–44) археол. товариства. За рад. влади археол. дослідже­н­ня було зосереджено в академ. структурах (див. Археології ін­ститут НАНУ). У цей період сформувались ві­домі наук. школи П. Єфименка і С. Бібикова у галузі первісної А., О. Тереножкіна — скіфології, Л. Славіна — класичної А., В. Довженка — словʼяно-руської А. Після 2-ї світової війни Ін­ститут археології став і є нині одним з найбільших центрів роз­витку А. в Україні. Його екс­педиції дослідили тисячі давніх памʼяток, виявили величезну кількість знахідок. Вони заповнили наук. фонди ін­ституту, археол. та істор. музеїв України, зокрема склали основу колекцій Музею істор. коштовностей, Нац. музею історії України, Музею історії Києва, Археол. музею Ін­ституту археології. Звіти про археол. дослідже­н­ня зберігаються в наук. архіві ін­ституту.

Укр. археологи користуються заг.-світ. періодизацією: палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт, ран­ній заліз. вік. Усі періоди ре­презентовані на території України ви­значними археол. культурами. Значна увага приділяється ви­вчен­ню про­блем первіс. роз­селе­н­ня найдавніших людей на сучас. тер. країни, виникнен­ню та роз­виткові від­творювальних форм господарства, соц.-екон. й етніч. роз­витку давнього насел. України, історії та культурі скіфів і сарматів, антич. міст-держав Пн. Причорноморʼя, етногенезу та ран­ній історії сх. словʼян, історії та культурі Київ. Русі. Теор. роз­робки в галузі соц.-істор. роз­витку давніх су­спільств повʼязані з виріше­н­ням про­блем становле­н­ня й роз­витку сусп. виробництва, специфіки ран­ніх етапів роз­витку ремесла, соц. стратифікацій давніх су­спільств та структури сусп. організації ран­ньоклас. утворень, формува­н­ня найдавніших етніч. спільностей. Важл. роль у цьому пі­знан­ні ві­ді­грають методи формалізовано-статистич. аналізу масових археол. джерел, ведеться робота зі створе­н­ня інформ.-пошукової системи та методів аналізу масових археол. матеріалів на ЕОМ. Широко за­стосовуються у практиці археол. досліджень методи точних та природничих наук, зокрема метало­графії, палеоботаніки, палеозоології, дендрохронології, а також трасологічний метод, який до­зволяє ви­значити конкретне функціональне при­значе­н­ня знарядь праці. Спільно із спеціалістами в галузі геохімії та геофізики археологи успішно за­стосовують радіокарбон­ний (С-14) та археомагнітний методи датува­н­ня археол. обʼєктів. Укр. вчені створ. чимало фундам. узагальнюючих праць з археології та історії, що зна­йшли ви­зна­н­ня світ. наук. громадськості. Серед них — «Нариси стародавньої історії Української РСР» / Відп. ред. С. Бібиков (1956); «Археологія Української РСР» / Відп. ред. С. Бібиков (у 3-х т., 1971–75); «Археология Украинской ССР» / Відп. ред. І. Артеменко (в 3 т., 1985– 86); «Давня історія України» / Відп. ред. П. Толочко (в 2-х кн., 1994–95); тритомна «Давня історія України» / Відп. ред. П. Толочко (т. 1 — 1997, т. 2 — 1998, т. 3 — 2000; усі — Київ). Від 1989 в Україні виходить ж. «Археологія».

Літ.: Славін Л. М. Двадцять пʼять років археологічних досліджень Академії наук УРСР // Археологія. 1947. Т. 1; Шовкопляс І. Г. Археологічні дослідже­н­ня на Україні (1917–1957): Огляд ви­вче­н­ня археол. памʼяток. К., 1957; Бибиков С. Н. К 50-летию археологической науки на Украине // СА. 1967. № 3; Шовкопляс І. Г. Роз­виток радянської археології на Україні (1917–1966): Бібліогр. покажч. К., 1969; Радянська література з археології України: [Бібліогр. покажч.]. К., 1978; Артеменко И. И. Археология // История Академии наук Украинской ССР. К., 1979; Його ж. Під­сумки і пер­спективи роз­витку археологічної науки на Україні // Археологія. 1982. Вип. 40; Про­блемная ситуация в современ­ной археологии: (Методол. анализ). К., 1988; Археология Украинской ССР: Библиогр. указ., 1918–1980. К., 1989; Золото степу: Археологія України. К., 1991; Курін­ний П. Історія археологічного зна­н­ня про Україну. П., 1994; Залізняк Л. Найдавніше минуле України. К., 1997; Мезенцева Г. Г. Дослідники археології України: Енциклопед. слов.-довід. Чг., 1997; Україна крізь віки: В 15 т. К., 1998–99; Археологія України: Бібліогр. покажч., 1981– 1990. К., 1999.

П. П. Толочко

Завантажити статтю