АРХІТЕКТУ́РА САКРА́ЛЬНА — архітектура священ­них місць, споруд та дійств (обрядів). У всіх релігіях храм вважався священ­ним місцем, де Бог являє свою присутність людям, щоб при­ймати їх поклоні­н­ня, проявлене у культі, зробити їх причетними до своєї ласки і життя. Він не пере­буває у світі земному, але завдяки храмові людина входить у звʼязки зі світом Бога. Обʼєктами А. с. є храми, цвинтарі, монастирі, каплиці, хрести та фігури, меморіальні місця та місця обʼявлень.

А. с. України — місткий феномен, що включає від­ображе­н­ня у священ­них спорудах людського пошуку шляху до Бога від античності (від 8–7 ст. до н. е.) через язичництво до християнства та різномані­т­тя вірови­знань сучасності. Це — багатобарвʼя стилів, найширша гео­графія від українських етнічних земель у межах сучасних України та за ними аж до найвід­даленіших закутків світу, де роз­порошений український етнос, врешті, це ві­домі імена українських та іноземних зодчих, які споруджували храми на території України та в місцях прожива­н­ня українців. У грецьких колоніях у Криму — Тіра (Ак­керман), Ольвія, Херсонес, Феодосія, Пантикапей, Фанагорія, Танаїс — знаходились найдавніші памʼятки А. с. У 8–6 ст. до н. е. тут пере­важали іонійські (пере­важно з Мілету і Прієни в Малій Азії), від 5 ст. — атенські, а від початку нової ери до 2 ст. н. е. — ел­ліністичні римські впливи. Храм Апол­лона в Ольвії, як і багато інших храмів, фундаменти яких збереглись, свідчить про високе мистецтво Чорноморʼя. Після занепаду античних міст-колоній на їхніх руїнах від 4 ст. роз­вивається ран­ньосередньовічне монументальне будівництво і А. с. — одні з найран­ніших не лише у східноєвропейських, але й у середньо- та західноєвропейських країнах. Ран­ньохристиянські храми ран­ньовізантійської доби постають у грецьких містах. Найдавніші церкви 4–7 ст. були центричного типу за формою рівнорамен­ного грецького хреста, що вказує на східносирійські та малоазійські впливи. У 7–9 ст. уживано базилікальні римського типу, круглі — ротондові, однонавні та комбіновані (базилікально-хрещаті) схеми храмів. Церкви св. Іоана в Керчі (8 ст.), св. Петра й Павла коло Гурзуфа (8 ст.), пізніші храми Херсонеса 8–10 ст. становлять зразки оригінального типу тринавного храму (посереднього між центричним і базилікальним), тип якого поширився й закріпився на всій українській території у княжі часи 10–13 ст.

Дохристиянською релігією в Україні було поганство — політе­їстичні міфологічні вірува­н­ня, що спиралися на пантеон богів (Род, Макош, Лада, Перун, Дажбог, Волос, Стрибог, Семаргл, Хорс), на честь яких ставили ідолів, будували святилища-капища округлої форми, священ­ні городища; існував ін­ститут жерців. Поклонялись світлу (сонцю), священ­ним лісам, горам, скелям, каменям, деревам, рікам, озерам та квазісакральним і парасакральним духам та істотам. Пошире­н­ня й утвердже­н­ня християнства на українських землях повʼязують з добою літописного князя Кия, що нібито охрестився у Кон­стантинополі за імператора Маврикія (582–602), часом Аскольда, хреще­н­ня якого від­булось 860 під стінами Кон­стантинополя, моравською місією Кирила і Мефодія (863– 885), хреще­н­ням України-Русі за князя Володимира Великого у 988. Перші храми та монастирі споруджуються в Україні-Русі вже у 2-й половині 9 ст. У Никонівському літописі зга­дано про будівництво церков митрополитом Михайлом, якого по­ставив у Києві патріарх Фотій, у «Повісті времен­них літ» є згадка про церкву св. Миколи на Аскольдовій могилі (князь Аскольд після хреще­н­ня отримав імʼя Микола), яку М. Брайчевський датує 882–890, а П. Толочко вважає, що вона існувала при житті Аскольда та була від­новлена княгинею Ольгою. Достовірно ві­домо про будівництво двох церков княгинею Ольгою до 969 — у Києві (св. Софії у 952) та Пскові (св. Трійці). Спершу будівлі споруджували з дерева — традиція деревʼяного будівництва, як засвідчує археологія неоліту, сягає глибини дохристиянських часів (хоча найраніші збережені памʼятки деревʼяної архітектури сягають лише 16 ст.). Існува­н­ня соборної Іл­лінської церкви на Подолі у Києві вже у 944 вказує на наявність більшої кількості церков. Князь Володимир у 996 завершив спорудже­н­ня першої мурованої церкви Богородиці (Десятин­ної). Князь Ярослав Мудрий збудував у 1017–27 величний Софійський собор — пʼятинавний хрестовобан­ний з тринадцятьма верхами-банями пʼятиапсидний храм, обнесений внутрішніми дво­ярусними і зовнішніми одно­ярусними галереями. Від кінця 10 і до початку 13 ст. у Києві споруджено також Золоті ворота з надбрамною церквою Благовіще­н­ня, монастирі св. Юрія та св. Орини (1017–34), Дмитрівський (1060-і рр.) та Михайлівський (1108) монастирі, церкви — Трьохсвятительську (12 ст.), Успенську на Подолі (1132), Кирилівську (1140), Спаса на Берестові (12 ст.), Велику Успенську (1073) та Троїцьку надбрамну (1108) у Києво-Печерській лаврі, Богородиці Пирогощі (1132–36), св. Михаїла у Видубицькому монастирі (1088). У Чернігові зведені Спасо-Преображенський (1024–36) та Борисоглібський (1120–23) собори, церкви — св. Іллі (1078), Успенську Єлецького монастиря (1060) та св. Параскеви-Пʼятниці (12 ст.). У Пере­яславі — Михайлівський собор (кінець 11 ст.). У Галичі — церкву Пантелеймона (1200), ві­домо понад 30 фундаментів старих церков (зокрема Успенський собор). У Пере­мишлі — собор св. Іоана Хрестителя (пере­будований у 15 ст. на костел). Серед храмів княжої доби, що збереглися, хоч і в пере­будованому ви­гляді, — Успенська церква у Володимирі-Волинському (1160) та св. Василя в Овручі (12 ст.), Успенська церква (1140-і рр.) у Каневі, св. Миколая у Львові (1291). Важливим типом храму ви­ступають ротонди, які ізоморфні язичницьким округлим капищам-святилищам та є пере­хідними до християнських святинь, — Миколаївська у Горянах (кінець 10 ст.), Богородицька у Пере­мишлі (2-а половина 10 ст.), Іллі у Галичі (2-а половина 12 ст.), Київська (кінець 12 ст.), Михайлівська та Василівська у Володимирі (кінець 12 ст.) та ін. Більшість храмів княжої доби у своїй основі несли візантійські праобрази та архетипи — хрестовобан­ні одно-, три-, пʼятинавні з однією, трьома, пʼятьма вівтарними апсидами зі сходу чотири-, чи шестистовпні одно-, три-, пʼяти-, тринадцятиверхі. Багате різномані­т­тя конкретних вирішень до­зволяє виділити київську, галицьку, чернігівську та пере­яславську архітектурні школи. Ві­домі з літописів зодчі — київський Петро Милоніг та «хитрець» Авдій. Першими будівничими на Русі були греки, проте, починаючи від спорудже­н­ня Десятин­ної церкви, місцеві майстри дедалі частіше залучаються до будівельної справи, витворюючи самобутні планово-просторові виріше­н­ня святинь, що не мають прямих аналогів у Візантії, на Кавказі, у Болгарії та свідчать про становле­н­ня авто­хтон­ної оригінальної архітектури храмів України-Русі. Оригінальні собори княжої доби будувалися по всій території Київської Русі аж до далекої Пів­ночі — у містах Новгороді, Пскові, Володимирі-на-Клязьмі, Смоленську та ін. Дослідники вважають, що у княжу добу було споруджено близько 10 тис. церков. Роз­виток церковної архітектури княжої доби на­стільки по­єд­нав візантійські та моравські впливи з місцевими традиціями, що прихід готики на зміну романському стилю в Європі не був дуже від­чутний на українських землях, а проявився швидше в загальному полегшен­ні кон­структивних форм, роз­витку просторовості та архітектурної оздоби храмів. Автентичний готичний стиль з його кораблями — базиліками характерний був для католицького просува­н­ня на схід — римо-католицькі кафедри у Львові від кінця 14 ст., Пере­мишлі 1460, Бардієві 14–15 ст. Натомість українські церкви готичного характеру зберігають традиційну тридільність плану і простору, триверхість — церкви у Риботицькій Посаді біля Пере­мишля від 14 ст., в Нижанковичах, Вишнівцях, Залуж­жі; архаїчніші риси — Миколаївська церква у Збручанському (14 ст.). Українська архітектура доби середньовіч­чя роз­вивалась у руслі романських та готичних форм Європи і Сходу та становить самобутню сторінку на їхньому тлі. Роз­виток оборон­ного будівництва у 14–15 ст. від­образився у появі церков оборон­ного типу — з масивними стінами-мурами, вежами, бійницями — церкви в Рогатині, в Сутківцях на Поділ­лі 1476, костел в Олеську на Львівщині, числен­ні монастирі. У містах княжої доби, особливо від 12 ст., із по­жвавле­н­ням торгівлі та різноманітних звʼязків із Заходом та Сходом, зʼявляються святині різних народів, які залишались на українських землях та надовго вписалися в український релігійний горизонт, — вірмен, німців, євреїв, поляків, греків. З утвердже­н­ням самоврядува­н­ня міст, роз­витком торгівлі, комунікації, обмінів у найширшому ро­зумін­ні на українські землі від 16 ст. приходить ренесанс, принесений як стиль у значній мірі когортою італійських, німецьких, швейцарських та ін. зодчих, які ді­ставали пере­важно місцеві імена — Петро Італієць, Петро Красовський, Петро Барбона, Доменічі Римлянин, Амвросій Прихильний та ін. Каплиця Трьох святителів (1578) та Успенська (Братська) церква (1591–1629) у Львові проектовані італійцями та зведені в характерних українських формах українськими майстрами, що зумовило їх непо­вторність. У пізньоренесансному стилі збудовані каплиці Боїмів (1617) і Кампʼянів (1619), Пʼятницька церква у Львові, римо-католицькі кафедри Луцька, Камʼянця, церква Б. Хмельницького у Суботові. Ознаки ренесансу спо­стерігаються в пере­будованих церквах княжих часів у Києві, Чернігові, Острі, Пере­яславі, Каневі, Новгороді-Сіверському. Неспокійна для України доба 17–18 ст., ознаменована здобу­т­тям та втратою незалежності, характеризувалася роз­квітом культури та мистецтва, витворе­н­ням стилю епохи — українського, або козацького, бароко. Су­спільні рухи, закладе­н­ня та роз­виток міст, пошук національної і релігійної самоідентифікації між Сходом і Заходом, православʼям і католицизмом (Берестейська унія 1596), поява числен­ної військової старшини сприяли значному зро­стан­ню оборон­ного, палацового та сакрального будівництва і архітектури. Геть­ман І. Мазепа був меценатом понад 15 церков (шістьох у Києві, серед них Миколаївський собор на Печерську 1690; Братська церква на Подолі, 1695; церква Всіх Святих 1696). Від­новлено та пере­будовано у новому стилі багато давніх, ще княжих часів, храмів: Софійський собор у Києві (1691–1705), Успенський собор та Троїцьку надбрамну церкву (1695, 1722) Києво-Печерської лаври, Михайлівський монастир, Михайлівську церкву Видубицького монастиря, Спаса на Берестові (1638–43). Серед багатьох яскравих зразків стилю — церкви Воскресі­н­ня та Петра і Павла Києво-Печерської лаври, св. Георгія Видубицького монастиря (1696), св. Андрія (1747–53), Покровський собор у Харкові (1689), собор Різдва Богородиці у Козельці (1752–63, архітектор А. Квасов, І. Григорович-Барський), церква Вознесі­н­ня у Коропі (1764) з від­чутними рисами класицизму, що запанував у 19 ст., собор у Ромнах, церкви у Сумах, Богодухові, Словʼянську; А. Кисіля в Низкиничах на Волині (1653), в Лютеньках на Полтавщині, Чернігові, Преображе­н­ня в Прилуках (1716), Полтаві, Преображе­н­ня у Великих Сорочинцях, Батурині, Преображе­н­ня в Ізюмі, Ніжині, Троїцька церква Густинського монастиря (1672– 74) фундації геть­мана І. Самойловича. Творцями церков у стилі бароко були І. Григорович-Барський, С. Ковнір, Ф. Старченко, іноземці А. Зерников, І. Батіст, І. Шедель, Б. Растрел­лі. На західноукраїнських землях споруджено комплекс св. Юра у Львові (1744–64, архітектор Б. Меретина), церкву Почаївської лаври. Автентичні зразки західного бароко у новозбудованих костелах та монастирях на Прав­обережній Україні принесли числен­ні католицькі чернечі ордени: єзуїти, домініканці, бернардини, кармеліти, бенедиктини та ін. У цей час у формах бароко українські майстри збудували багато синагог, зокрема у Шаргороді, Жовкві, Сатанові, Тернополі. Кінець 18 — початок 19 ст. ознаменувався домінува­н­ням класицистичного стилю з його регулярністю, симетрією, за­стосува­н­ням ордерних систем, що найбільше проявилося у мурованій архітектурі. Церкви й монастирі виконували оборон­ні функції не лише у середньовіч­чі, а й у 16–18 ст. Для цього від­давна слугували муровані і деревʼяні дзвіниці, що ведуть свою історію ще від оборон­них споруд княжих градів. Форми дзвіниць змінювалися значно повільніше, аніж церков, тому від­значаються архаїчнішими рисами. Найдавніші дзвіниці були зрубної, новіші — стовпово-хрещатої кон­струкції. Квадрат в основі, з опаса­н­ням, нерідко похиленими досередини стінами, що забезпечувало міцність, у кілька ярусів, високий верх — шатровий, пізніше баня — такі найзагальніші риси дзвіниць.

Зу­стрічалися дзвіниці восьми­гран­ні (Шумляни в Галичині) або з квадратним низом і восьмикутним верхом з восьми­гран­ним шатром (Буковина, Гуцульщина). Най­старіші ві­домі — у Потеличі (початок 16 ст.), Дрогобичі, Старій Солі, Бусовиськах, Курниках, Веріню, Печеніжині, Ясениці, Замковій, а також у інших місцевостях на Волині, Поділ­лі, Київщині, Полтавщині. Період 17–18 ст. приніс також найкращі зразки деревʼяного церковного будівництва і архітектури. Найпоширенішим типом є тридільна (тризрубна) в плані одно-, дво- або триверха та пʼятидільна одно-, три-, пʼятиверха церква, пере­крита шатром (стіжком) або банями. Характерними для пере­кри­т­тя є заломи, що надають ступінчато-пірамідального ви­гляду храмові; кількість їх інколи сягає семи. Довший час зберігається най­простіший — хатній — тип церкви, що є найпоширенішим на Буковині. Особливістю українських церков є від­повід­ність зовнішньої і внутрішньої форми простору святині завдяки чистоті кон­структивних схем верхів та їх конкретних вирішень у різних типах церков. Ві­домі складні типи бойківських, гуцульських, лемківських, поліських, подільських, подні­провських, слобожанських деревʼяних церков. На Лемківщині характерною особливістю церкви є висока дзвіниця у формі вежі, що зводиться над бабинцем та є вищою за середній верх святині, надаючи характеристичної асиметріїї та динаміки лемківського типу церкви. Рідкісним типом заверше­н­ня є баня, описана над четвериком, як у Під­гірцях на Львівщині. Деревʼяна церковна архітектура від­значається також різномані­т­тям архітектурних форм та деталей: опаса­н­ня, під­даш­шя, під­со­н­ня, галерейки, під­стріш­шя, різьблені колонки (сохи) довкола усієї церкви або лише бабинця, мережані одвірки, балки, ковані двері, хрести. Роз­виток церковної архітектури приніс після тризрубного пʼяти- та девʼятизрубні типи храмів з пʼятьма та девʼятьма верхами-банями. Пʼятизрубні (хрещаті) церкви з пʼятьма банями будували у Галичині, на Поділ­лі, Гуцульщині, Київщині, Чернігівщині, Полтавщині, Слобожанщині, що засвідчує їхній загальноукраїнський характер та унікальність у європейському контекс­ті. Досить рідкісні зразки девʼятизрубних церков з пʼятьма банями — Миколаївський собор Медведівського монастиря на Чигиринщині (1785), собор у Катеринодарі на Кубані. Найвищим досягне­н­ням українського деревʼяного будівництва та архітектури ви­знано Запорізький (нині Троїцький) собор у Новоселиці (Новомосковськ) над р. Самара, збудований Якимом Погрібняком у 1773–78,– девʼятизрубний із девʼятьма банями. Досить поширеними у той час були деревʼяні храми інших вірови­знань — римо-католицькі костели, проте­стантські кірхи, єврейські синагоги, яких мало збереглося до нашого часу. Висока культура українського бароко мала вплив на сусідні землі, зокрема Росію, де працювали українські архітектори та будівничі (Ф. Старченко, І. Зарудний). Стилі рококо, класицизм, ампір, що ви­значали першу половину 19 ст., від­образились і в архітектурі сакральній, несучи на собі від­мін­ності вираже­н­ня у різних країнах, до яких входили українські землі. Окремі церкви збереглися на Харківщині (дзвіниця Харківського собору, архітектор К. Тон, 1844) й Полтавщині (Хорол, Ромни, Лубни, Пирятин, Прилуки). У Російській імперії, до якої належала більшість територій України, після скасува­н­ня автономії, 1801 ви­дано указ про заборону будувати церкви в українському стилі. Від того часу і до 1990-х рр. офіційно запанував по­всюдно і без­альтернативно насаджуваний т. зв. син­одальний стиль храмів, що мав за основу найзагальнішу схему візантійського типу храму. Цей релігійний тоталітаризм зупинив на два столі­т­тя роз­виток української сакральної, перед­усім церковної, архітектури як авто­хтон­ного явища та прояву культурної, релігійної та мистецької самобутності. Культурна екс­пансія Росії, триваючи упродовж століть, сформувала мистецьки без­вартісний та культурологічно без­змістовний архетип храму, що поширився на українські землі та видається вже тепер як авто­хтон­ний і на Лів­обереж­жі, і на Поліс­сі, і на Поділ­лі. Архітектурні стилі класицизму та історизму, що зʼявилися в Україні у другій половині 19 ст., з їх уніфікованістю ордерних систем та керованістю семантики цитованих історичних зразків якнайкраще сприяли цьому зав­дан­ню. Зникли гілки традиції архітектурних святинь княжої доби, без­посередньості і свободи бароко. Натомість жива думка та творчість у церковній архітектурі пере­містились пере­важно до сіл та невеличких міст і зосередились у храмах, споруджуваних народними майстрами, завдяки чому збереглась традиція, втілена пере­важно у деревʼяній церковній архітектурі. У новому син­одальному стилі, що по­ступово втілювався у рисах російського та візантійсько-російського, збудовано низку великих храмів у Києві (Володимирський собор), Харкові (Благовіщенський собор), Одесі, Херсоні, Кременчуці, Камʼянці (Олександрівська церква). Проведено псевдоре­ставрації храмів княжої доби (Десятин­на церква у Києві) або з решток святинь збудовано нові храми (святого Володимира у Херсонесі). На кінець столі­т­тя роз­винулись стилі історизму у найрізноманітніших версіях цитат та прообразів. У Австро-Угорській імперії, до складу якої входили Галичина та Буковина, на­прикінці 18 — початку 19 ст. проводилась секуляризаційна політика щодо церкви як великого земле­власника, за­стосовувались взірцеві проекти церков, однак жорсткого диктату щодо національних від­мін­ностей народів імперії, зокрема у релігії та храмобудівництві, не було. На початку 20 ст. з наро­ста­н­ням національного руху на всіх українських землях поширюється стиль українського модерну, яскравими виразниками якого були В. Кричевський, Д. Дяченко, М. Кравчук, В. Січинський, В. Риков, О. Вербицький, І. Моргилевський, С. Тимошенко, І. та Л. Левинські, В. Обремський, Є. і В. Нагірні, О. Лушпинський, Р. Грицай. Характерними рисами українського стилю було викори­ста­н­ня мотивів українського бароко та народної архітектури: девʼятибан­на церква єпис­копа Парфенія Левицького в Плішивцях на Полтавщині (1902, архітектор І. Кузнецов); каплиця у Полтаві (1911–14, архітектор І. Кальбус), памʼятний хрест М. Шашкевичу на Білій Горі у Під­ліс­сі (1911, архітектор О. Лушпинський), монастир сестер Василіянок (архітектор І. Левинський, О. Лушпинський) у Станіславі (нині Івано-Франківськ); проекти пере­будов церков (Добромиль, архітектор І. Левинський) та проекти і реалізації нових церков (Миців, архітектор В. Садловський; Оброшино, архітектор Т. Обмінський і О. Лушпинський; Соколівка, Сурохів, Бабухів, Тисмениця, архітектор О. Лушпинський), Є. і В. Нагірних, проект монастирської церкви сестер Василіянок у Львові в інтернаціональному стилі (архітектор Р. Грицай, 1934), проект церкви М.-Д. Німцева (1935), витриманий у рисах суворого монументалізму. Перша світова війна, роз­пад імперій та більшовицький пере­ворот 1917 у Росії пере­рвали еволюційний процес роз­витку архітектури Східної Європи, а роз­виток архітектури сакральної зупинили зовсім — на­стали довгі десятилі­т­тя нище­н­ня релігійних святинь не лише в СРСР, а й у інших країнах комуністичної орієнтації. В Україні знищено більшість храмів, спотворено ландшафт і історичне облич­чя краю, міст та сіл, що складались еволюційно ще від княжих часів. Нелегко ви­значити точну кількість зруйнованих святинь — лише в Україні їх було знищено близько 10 тис. На західноукраїнських землях, що остаточно обʼ­єд­нались з УРСР після другої світової війни, тотального нище­н­ня храмів не було. Духовенство Галичини, пере­важно греко-католицьке, було ре­пресоване або пере­ведене в православʼя. Їхні ж святині було збережено і пере­дано РПЦ, яка вступила у храми на місце УГКЦ, що мала на той час понад 2,5 тис. церков (див. Антирелігійний терор). На авто­хтон­них українських землях, що по війні залишились за межами України (Західна Лемківщина, Під­ляш­шя, Берестейщина, Пів­ден­на Буковина), українське населе­н­ня було вивезене на нові території, натомість матеріальна культура (поселе­н­ня, садиби, особливо церкви, цвинтарі, фігури, хрести та каплиці) була приречена на нище­н­ня, занепад, руйнацію та по­ступове затира­н­ня будь-яких ознак та слідів споконвічної культури цих земель. Церкви, пере­роблювані на костели, збереглись, хоча й нерідко у спотвореному ви­гляді. Так, за під­рахунками польських дослідників, лише у повоєн­ній Польщі було знищено 300–350 церков. У 1990-х рр. змінюється ставле­н­ня до українських церков, деякі з уцілілих по­ступово ре­ставруються. Окрім руйнацій храмів, українська земля за­знала тотальних нищень інших сакральних обʼєктів — цвинтарних та придорожніх каплиць, фігур та хрестів, які становили вагомий пласт професійної та народної культури — високохудожніх творів архітектури, скульптури, поліхромії та декоративного мистецтва.

Українська архітектура пред­ставлена також на українських авто­хтон­них етнічних землях, що нині знаходяться за межами України (у Польщі, Білорусі, Росії, Молдові, Румунії, Угорщині, Словач­чині) та у країнах, де проживають українці в діаспорі. Найчисельніша та сконсолідована — пів­нічноамериканська українська діаспора, яку започаткували в кінці 19 ст. перші пере­селенці із заходу та сходу України, створюючи парафії та зводячи храми. Серед найперших церков США та Канади — церкви в Пено-Стар в Альберті, Канада (майстер І. Пилипівський, 1898), Успе­н­ня Пречистої Діви Марії у Вох, Редвотер (1904), св. Дмитра в Пів­нічній Дакоті (архітектор Ю. Клим, 1905–06), св. Петра і Павла біля Вілтона (1906), св. Юрія в Менлі (отець Гура, 1906), св. Онуфрія у Барич, Смокі Лейк (отець Філіп Ру, 1907), Воздвиже­н­ня Чесного Хреста в Ін­нісфрі (майстер В. Глущак, 1910), св. Йосифа в Горґамі гуцульського типу на плані грецького хреста (архітектор Ю. Клим і В. Осадчук, 1911), св. Миколая (майстер Г. Галанчук, 1912, нині у музеї в Елк Айленд в Альберті), св. Трійці у Вілтоні за зразком лемківських церков (теслі І. Кривацький та І. Сховчук, 1913; включена 1982 до Американського національного реєстру історичних памʼяток), св. Петра і Павла гуцульського типу в с. Україна (майстри С. і М. Гульки, 1917).

Отець Філіп Ру родом з Лотаринґії ви­вчив українську мову у монастирі отців Василіян у Бучачі, збудував у 1930-х роках понад 10 українських церков, зокрема велику в Кукс-Крік, Манітоба. Багато деревʼяних церков зрубної кон­струкції по­ставлено, окрім США, у Канаді та Пів­ден­ній Америці. Перші церкви були хатнього типу, пізніше — традиційні тридільні. Їх прагнули на­близити до прототипів в Україні як за формою, так і способом зведе­н­ня (понад 160 таких у більшості вже неіснуючих нині церков лише провінції Альберти в Канаді зафіксувала у своїй живописній спадщині П. Іванець). Зі збагаче­н­ням українців та новими еміграційними хвилями по­жвавлюється церковне будівництво, хоча більшість храмів зводилась без від­чутної участі архітекторів (інколи за­прошувано іноземних архітекторів, які не ро­зумілися на архітектурі українських святинь), тому була не лише невиразної архітектури, а й нерідко досить від­далено нагадувала прототипи з України. Пізніші деревʼяні церкви нерідко викону-валися без збереже­н­ня традицій будівництва, лише зовнішньо імітували українську церковну архітектуру, нерідко були пере­роблюваними з латинських чи проте­стантських церков з додава­н­ням візантійських куполів та ін. деталей, зі спробами синтезу візантійських, романських та рис українського бароко на кон­структивній основі сучасної архітектури, проте згодом почали від­значатися пропорційністю, гармонійністю та виразним українським характером. Архітектор Ю. Ястремський (народився у Він­ніпезі) збудував велику кафедральну і церкву Христа-Царя у Філадельфії, церкви св. Іоана Хрестителя у Ньюарку і От­таві, деревʼяну церкву в Барнсборо (1967–68, Західна Пенсильванія).

Церкву святого Іоана Хрестителя біля Ґантера, штат Нью-Йорк, звів майстер Ю. Костів за проектом архітектора І. Жуковського (1961–62) з іконостасом М. Черешньовського (1963–64), іконами П. Холодного-молодшого. Майстер Ю. Костів спорудив також каплицю в Іст-Четґемі, штат Нью-Йорк. Архітектор А. Осадца за­проектував деревʼяні церкви святого Володимира в Глен Спеї (за участю архітектора І. Жуковського, майстра Ю. Костіва, різьбяра С. Кіри, 1966) та Найсвятішого Серця у Джонсон-Сіті, штат Нью-Йорк (1977), муровану святого Юра в Нью-Йорку. Ві­домі деревʼяні церкви Богоявле­н­ня в Росвелі (архітектурна фірма «Баркані Канінгем», 1981, Джорджія), святого Володимира в Пайк Лейку (архітектор І. Стецура, Саскачевань, Канада; премія Канадського товариства деревʼяного будівництва, 1984). Архітектор Ю. Кодак спорудив монументальну в стилі козацького бароко церкву у Бавнд-Бруку. Найві­доміші храми в Америці зведені за проектами архітекторів Р. Жука, З. Мазуркевича, М.-Д. Німцева. Р. Жук у церкві святої Трійці в Керґонксоні, штат Нью-Йорк (1976; іконостас Я. Гніздовського, 1984) досягнув багатоголосого звуча­н­ня різних семантичних пластів української церковної архітектури — суворості княжої доби, стрімкості готики, впі­знаваності форми та тепла матеріалу традиційної деревʼяної церкви — мовою сучасної архітектури у новому, пів­нічноамериканському середовищі. У своїх творах у Пів­нічній Америці — церквах святої Родини у Він­ніпезі, святої Євхаристії у Торонто, святого Стефана в Калґарі, святого Йосафата у Рочестері, святого Михаїла у Тиндалі, святого Михаїла в Онтаріо — Р. Жук доводить, що «не­зважаючи на за­провадже­н­ня цілком нових конфігурацій у плані, архітектурних елементах, методів будівництва й будівельних матеріалів, українська ідентичність в архітектурі пануватиме й далі, якщо збережеться й житиме характерна для неї структура ритмічних спів­від­ношень». Особливо цін­ним прикладом є церква Р. Жука, збудована в Україні у Львові, що символізує неперервність традицій української церковної архітектури та їх збереже­н­ня у діаспорі. У творчості Р. Жука наполегливо працює архітектурна думка, витворюючи про­стір, компонований формами, які не імітують і не по­вторюють класичних форм, проте сповнені духом української церковної архітектури, її метро-ритмом, геометрією, семантичною наповненістю, пере­конливою монументальною виразністю. Творчість Р. Жука є найміцнішою ланкою української церковної архітектури сучасності, яка не лише заповнює прогалину, що утворилася за комуністичної доби, а й ви­ступає зʼ­єд­нувальною ланкою поміж традицією церковної архітектури від класичних стилів (княжа доба, бароко, український модерн) до сучасної архітектури кінця 20 столі­т­тя. За проектами М.-Д. Німцева збудовано 11 церков у США, зокрема святого Миколая у Брукліні (1972), святого Богоявле­н­ня у Рочестері (1968–74), святої Богородиці в Лякаван­ні (Нью-Йорк, 1974), собори святого Андрія (1986) і святої Родини (1980) у Вашинґтоні, святого Михаїла у Дженкінтауні (1992), Бразилії — Пресвятої Богородиці в Ітапарі (1976–82), святого Василія Великого у Бракатінзі (1982), Франції — Пресвятої Богородиці у Люрді. Архітектор З. Мазуркевич — автор церков святого Йосифа в Чикаґо, святого Михаїла в Балтиморі, монастиря отців Василіян в Ґлен Ков та ін. Ві­домий його проект собору для Коломиї в Україні. Багато українських церков споруджено на всіх континентах. Ві­домі церкви святого Андрія та Різдва Богородиці у Лос-Анджелесі, Норт-Порті у Флориді, у Обера (США); святого Йосафата в Едмонтоні та кафедральний собор святої Трійці у Він­ніпезі (Канада); у Вольверґамптоні (Англія); кафедральні собори святої Софії у Римі та Мюнхені; кафедральні собори — православний святої Покрови та греко-католицький у Мельбурні, святого Андрія у Сіднеї, собор Покрови святої Діви Марії у Буенос-Айресі. У Польщі та Європі широко ві­дома творчість художника українського походже­н­ня Ю. Новосільського, який мешкає у Кракові, автора числен­них роз­писів церков та костелів у Польщі. Найві­доміші — костели в Тихах, Веселій під Варшавою, у Франції (апсида церкви в Люрді), церкви Різдва Богородиці у Білому Борі біля Ґданська (1991– 97; архітектура, стінопис та ікони). Творчість Ю. Новосільського, церковна архітектура зокрема, являє собою проникне­н­ня у глибини сакрального, дає зразки синкретичного мисле­н­ня і творе­н­ня образу святині — традиційної та сучасної водночас. Закоріненість у празразки, ран­ньохристиянські ремінісценції, пошук способів духовної самоідентифікації народу-ви­гнанця на чужині характерні для творчості Ю. Новосільського, що виходить поза межі на­дбань одного народу — у ній синкретизовано вселенськість та екуменізм. Помітною віхою у сакральному мистецтві не лише Польщі, а й усієї Європи стало зведе­н­ня церкви в Хайнувці архітектора О. Григоровича. Глибин­ним пі­зна­н­ням праобразів та архетипів сакрального характеризуються сміливі пошуки церковної архітектури Ю. Устиновича з Під­ляш­шя (Бялисток); своєрідним прочита­н­ням спадщини від­значаються нові церкви та каплиці О. Хиляка з Варшави, монастирі та церкви Я. Мермона з Пере­мишля.

Процеси від­родже­н­ня віри, релігії, національної сві­домості, від­новле­н­ня зруйнованих, осквернених і будівництво нових святинь, що захоплюють у 1990-х роках міль­йони людей, засвідчують процеси ресакралізації землі і народу. Ці явища характерні для всіх пост­комуністичних країн, але найбурхливіше вони проходять у пост­радянських країнах. Містобудівна теорія і практика радянського часу не перед­бачала місця і ролі сакральних обʼєктів у архітектурно-роз­планувальній структурі міст та сіл. Існуючі історично сформовані містобудівні домінанти, якими були сакральні комплекси, про­грамно нівелювались у загальноміському просторі аж до їхнього цілеспрямованого нище­н­ня, яке за­охочувалось включно до 1990-х років. Від­сутність архітектури сакральної у доктрині радянського містобудува­н­ня і архітектури робило її неповною за складом і неповноцін­ною за змістом. Тодішнє офіційне ро­зумі­н­ня духовності су­спільства, міста, середовища жит­тєдіяльності людини у сут­тєвих їхніх складових також було неповним, недосконалим і спотвореним панівною ідеологією. Період 1990-х років характеризується зведе­н­ням нових храмів, рекон­струкцією і від­новле­н­ням зруйнованих та використовуваних раніше не за релігійним при­значе­н­ням. Станом на 1 січня 2001 в Україні налічувалося 17 667 культових споруд, з них у власність релігійним громадам та організаціям державою пере­дано 5822; знаходяться у їх користуван­ні — 5042 (з них 344 використовуються почергово), за 10 років побудовано понад 3000 нових культових споруд. Серед загальної кількості культових споруд налічується 3662 памʼятки архітектури. Нині будуються 1974 культові споруди; при­стосовані під молитовні будинки 3160, орендуються з цією ж метою 3446 будівель, які разом з уже використовуваними будівлями складають 26,2 тис. культових споруд. На початку 2001 налічувалось 10 445 християнських православних храмів. Серед них — 7755 храмів належать УПЦ МП, 1343 храми — УПЦ КП, 697 — УАПЦ. Храмів УГКЦ — 2777. Католицьких костелів — 713. Проте­стантським церквам належить 2044 культові споруди. Таким чином, християнських культових споруд нараховується 13 186. Нехристиянським громадам належать 219 споруди: мусульманським — 151, юдейським — 97, східним релігіям — 24, іншим — 44 культових будівель. Тривала пере­рва у легальній релігійній практиці та будівництві святинь майже впродовж столі­т­тя затерла чистоту феномену української святині, що виплавлялась тисячолітньою творчістю майстрів-зодчих княжої доби, українського бароко, творців українського стилю 19–20 ст., традиційної народної архітектури у багатомірності її історичних, богословських та архітектурно-мистецьких засад. Різномані­т­тя впливів (візантійські, моравські, традиційного зодчества, згодом московські, проте­стантські) породило багатство стилів архітектури України, що виявляється у надмірному пере­мішуван­ні типів, форм, мотивів та образів, що виникали нерідко у різні періоди, у різних гілках віри та конфесій і часто у такому контекс­ті втрачають свою ідентичність. У церковній архітектурі естетичні, художні, стильові, композиційні, формотворчі категорії не вичерпують духовного змісту та форми, функції і структури храму. Архітектура храму — втіле­н­ня певної моделі світовід­чу­т­тя, світос­прийня­т­тя, світоро­зумі­н­ня, світо­гляду, світотворе­н­ня. Форми і стилі — архітектурне вираже­н­ня, знаки та символи цих втілень. Архітектура сакральна поряд з іншими обʼєктами культури ви­значає духовність міста. Сакральні обʼєкти формують складну систему функційних і духовних від­носин у просторі міста. Сакральні обʼєкти від­значаються синкретизмом, який ви­ступає світо­глядним механізмом утрима­н­ня цілісності системи світоро­зумі­н­ня. Ця глибин­на властивість священ­ного збереглась і уособлює східну традицію християнства на від­міну від його західної гілки, де раціоналізацією охоплено цілий корпус функцій сакральних обʼєктів і сам спосіб світо- і Богоро­зумі­н­ня.

Перед­умовами роз­витку архітектури сакральної 1990-х років в Україні є свобода вірови­знань, що породила роз­маї­т­тя релігій, конфесій, велику кількість громад, а також потреба зведе­н­ня ними різноманітних святинь з їхнім на­ступним утвердже­н­ням у су­спільстві. Архітектура сакральна України 1990-х років характеризується різноманітними тенденціями традиціоналізму та пошуку нових форм святині. Традиціоналізм у архітектурі сакральній коливається у широкому діапазоні від буквальних по­вторів у новому будівництві ві­домих зразків — церква св. Бориса і Гліба у Борис­полі (архітектор Л. Скорик), собор у Макіївці (архітектор Д. Яблонський) та низка деревʼяних церков на Західній Україні; добудови незавершених або від­будови точних копій знищених колись храмів — Золоті ворота у Києві з надбрамною церквою Благовіще­н­ня (1980-і рр.), Михайлівський Золотоверхий собор, Успенський собор Києво-Печерської лаври (1995–2001), Богородиці Пирогощі; за­стосува­н­ня від­вертих форм-цитат (каплиця Покрови у Чигирині, 1995), буквальних реплік-по­вторів фрагментів кількох прототипів, деколи різностильових, у одному храмі — до викори­ста­н­ня традиційних кон­структивно-просторових схем — церква св. Софії (архітектор С. Граділь), історичних архітектурних форм — лемківських завершень у церкві в Сокільниках під Львовом або у польській Криниці та стилів минулого — церква св. Миколи у с. Чернещина на Харківщині (архітектор С. Попова, А. Ткаченко, П. Чечельницький), Георгіївська церква у Вишневому (архітектор Ю. Лосицький). Континуація традиціоналістичних тенденцій, попри усталений професійний стереотип їхньої творчої консе­рвативності, спів­звучна канонам традиції українських східних церков і тому, без­сумнівно, є доцільною і пер­спективною, особливо на тлі від­вертих творчих невдач у авангардній нетрадиційній західній архітектурі сакральній. Від­будовується та ре­ставрується велика кількість монастирів, у яких традиція про­ступає у блиску нових технологій (монастир отців Василіян у Крехові). Утім пере­дава­н­ня храмів громадам, монастирів церквам нерідко спричиняло необ­ґрунтовані пере­будови, руйнацію старих стінописів, ікон. Тенденція роз­витку нових форм архітектури храму йде кількома шляхами. Один шлях — пошук універсальних, абсолютних, вічних форм-символів, форм-знаків духовності та святості, простоти від­чу­т­тя та зро­зумілості сприйня­т­тя святині; зня­т­тя часових стилістичних нашарувань із чистих форм. Шлях пошуку універсальних форм сакруму має небезпеку скочуватися у просторовий схематизм та певний культурний космополітизм, без­адресність надміру узагальнених форм, нес­прийнятливих для громад вірних, і як наслідок — від­чуженість та неорганічність такої архітектури в традиційному середовищі. Храми Р. Жука та М. Обідняка у Львові становлять приклад вдалих вирішень, натомість більшою дис­кусійністю від­значаються проект З. Мазуркевича (архітектор зі США) для Коломиї та зведе­н­ня костелу у с. Довге Закарпатської області.

Інший шлях — творча пере­робка глибин­них сутностей форм епох найвищого злету думки та творчості в українській архітектурі (княжа доба 10–14 ст., українське бароко 16–17 ст. та український стиль кінця 19 — початку 20 ст.). Пієтет до цих стилів минулого зумовлений і їхньою забороненістю та нище­н­ням у минулі часи. Від­чу­т­тя історичної недомовленості, недовираженості та нереалізованості — з одного боку, а з другого — без­сумнівно високі естетичні якості, авто­хтон­ність та самобутність цих стилів, їхня роль у самоідентифікації не лише архітектури, а через неї і етносу, нації ще довго будуть джерелом творчих пошуків для архітекторів церковної архітектури. Тут можна роз­глянути проекти та реалізації Б. Жежеріна, Д. Яблонського, Л. Скорик, В. При­ймака — усі з Києва, О. Боднара, М. Обідняка, М. і О. Вензиловичів, Р. Сивенького, В. Швеця, О. Матвіїва, Ю. і О. Криворучків — усі зі Львова, С. Граділя із Сум, І. та Г. Ходіних із Херсона, Ю. Бабича з Білої Церкви, О. Бердика з Дні­пропетровська, П. Чечельницького з Харкова. Триває традиційне сакральне будівництво, роз­вивається народна архітектура — зводяться меморіальні, придорожні та цвинтарні каплиці, фігури, хрести. Споруджуються тимчасові каплиці, що нерідко вирізняються несподіваною оригінальністю. Роз­вивають будівництво святинь і нові для України або не ви­знані за радянських часів релігії та конфесії — проте­стантські церкви, прихильники ісламу, юдейських вірувань. Оцінка збудованих у 1990-х рр. в Україні храмів різна, в основному невисока, особливо серед професійних архітектурних критиків. Масове будівництво, мінімальні кошти та по­спішність зведе­н­ня храмів та ін. культових споруд не до­зволяють ретельно опрацьовувати проекти, здобути необхідний досвід та зробити висновки, тому результати, за окремими винятками, посередні. Такий період був і в церковній архітектурі української діаспори, перед якою стояли зав­да­н­ня сакралізації освоєних нових земель,– спочатку за­стосовували най­простіший хатній тип храму, пізніше — щоразу складніші, і лише власне архітектура діаспори 2-ї половини 20 ст., на ґрунті народного церковного будівництва, дала блискучі результати у творчості Р. Жука, З. Мазуркевича, М.-Д. Німцева, Ю. Кодака, А. Осадци та ін. Треба ви­знати, що після тривалої пере­рви церковна архітектура України проходить новий етап. Від­родже­н­ня церковної архітектури та мистецтва в Україні отримує методичне та на­вчальне під­ґрунтя у діяльності Між­народної школи церковної архітектури Національного університету «Львівська політехніка» (засновано 1991), де проводяться систематичне на­вча­н­ня, між­народні наукові симпозіуми, конф., семінари, круглі столи, виїзні засі­да­н­ня із залуче­н­ням найві­доміших архітекторів Європи та Америки, видаються моно­графії та посібники з церковної архітектури. (Див. іл. на аркушах «Архітектура сакральна»).