Архітектура сакральна

Визначення і загальна характеристика

АРХІТЕКТУ́РА САКРА́ЛЬНА — архітектура священ­них місць, споруд та дійств (обрядів). У всіх релігіях храм вважався священ. місцем, де Бог являє свою присутність людям, щоб при­ймати їх поклоні­н­ня, проявлене у культі, зробити їх причетними до своєї ласки і життя. Він не пере­буває у світі земному, але завдяки храмові людина входить у звʼязки зі світом Бога. Обʼєктами А. с. є храми, цвинтарі, монастирі, каплиці, хрести та фігури, мемор. місця та місця обʼявлень.

А. с. України — місткий феномен, що включає від­ображе­н­ня у священ. спорудах люд. пошуку шляху до Бога від античності (від 8–7 ст. до н. е.) через язичництво до християнства та різномані­т­тя вірови­знань сучасності. Це — багатобарвʼя стилів, найширша гео­графія від укр. етніч. земель у межах сучас. України та за ними аж до найвід­даленіших закутків світу, де роз­порошений укр. етнос, врешті, це ві­домі імена укр. та іноз. зодчих, які споруджували храми на території України та в місцях прожива­н­ня українців. У грец. колоніях у Криму — Тіра (Ак­керман), Ольвія, Херсонес, Феодосія, Пантикапей, Фанагорія, Танаїс — знаходились найдавніші памʼятки А. с. У 8–6 ст. до н. е. тут пере­важали іонійські (пере­важно з Мілету і Прієни в Малій Азії), від 5 ст. — атенські, а від поч. нової ери до 2 ст. н. е. — ел­ліністичні римські впливи. Храм Апол­лона в Ольвії, як і багато ін. храмів, фундаменти яких збереглись, свідчить про високе мистецтво Чорноморʼя. Після занепаду антич. міст-колоній на їхніх руїнах від 4 ст. роз­вивається ран­ньосередньовічне монум. будівництво і А. с. — одні з найран­ніших не лише у сх.-європ., але й у середньо- та зх.-європ. країнах. Ран­ньохристиян. храми ран­ньовізантій. доби постають у грец. містах. Найдавніші церкви 4–7 ст. були центрич. типу за формою рівнорамен­ного грец. хреста, що вказує на сх.-сирійські та малоазійські впливи. У 7–9 ст. уживано базилікальні римського типу, круглі — ротондові, однонавні та комбіновані (базилікально-хрещаті) схеми храмів. Церкви св. Іоана в Керчі (8 ст.), св. Петра й Павла коло Гурзуфа (8 ст.), пізніші храми Херсонеса 8–10 ст. становлять зразки оригін. типу тринавного храму (посереднього між центричним і базилікальним), тип якого поширився й закріпився на всій укр. території у княжі часи 10–13 ст.

Дохристиян. релігією в Україні було поганство — політе­їстичні міфол. вірува­н­ня, що спиралися на пантеон богів (Род, Макош, Лада, Перун, Дажбог, Волос, Стрибог, Семаргл, Хорс), на честь яких ставили ідолів, будували святилища-капища округлої форми, священ­ні городища; існував ін­ститут жерців. Поклонялись світлу (сонцю), священ. лісам, горам, скелям, каменям, деревам, рікам, озерам та квазісакральним і парасакральним духам та істотам. Пошире­н­ня й утвердже­н­ня християнства на укр. землях повʼязують з добою літопис. князя Кия, що нібито охрестився у Кон­стантинополі за імператора Маврикія (582–602), часом Аскольда, хреще­н­ня якого від­булось 860 під стінами Кон­стантинополя, моравською місією Кирила і Мефодія (863– 885), хреще­н­ням України-Русі за князя Володимира Великого у 988. Перші храми та монастирі споруджуються в Україні-Русі вже у 2-й пол. 9 ст. У Никонівському літописі зга­дано про будівництво церков митрополитом Михайлом, якого по­ставив у Києві патріарх Фотій, у «Повісті времен­них літ» є згадка про церкву св. Миколи на Аскольдовій могилі (князь Аскольд після хреще­н­ня отримав імʼя Микола), яку М. Брайчевський датує 882–890, а П. Толочко вважає, що вона існувала при житті Аскольда та була від­новлена княгинею Ольгою. Достовірно ві­домо про будівництво двох церков княгинею Ольгою до 969 — у Києві (св. Софії у 952) та Пскові (св. Трійці). Спершу будівлі споруджували з дерева — традиція деревʼяного будівництва, як засвідчує археологія неоліту, сягає глибини дохристиянських часів (хоча найраніші збережені памʼятки деревʼяної архітектури сягають лише 16 ст.). Існува­н­ня соборної Іл­лінської церкви на Подолі у Києві вже у 944 вказує на наявність більшої кількості церков. Князь Володимир у 996 завершив спорудже­н­ня першої мурованої церкви Богородиці (Десятин­ної). Князь Ярослав Мудрий збудував у 1017–27 величний Софійський собор — пʼятинавний хрестовобан­ний з тринадцятьма верхами-банями пʼятиапсидний храм, обнесений внутр. дво­ярусними і зовн. одно­ярусними галереями. Від кін. 10 і до поч. 13 ст. у Києві споруджено також Золоті ворота з надбрамною церквою Благовіще­н­ня, монастирі св. Юрія та св. Орини (1017–34), Дмитрівський (1060-і рр.) та Михайлівський (1108) монастирі, церкви — Трьохсвятительську (12 ст.), Успенську на Подолі (1132), Кирилівську (1140), Спаса на Берестові (12 ст.), Велику Успенську (1073) та Троїцьку надбрамну (1108) у Києво-Печерській лаврі, Богородиці Пирогощі (1132–36), св. Михаїла у Видубицькому монастирі (1088). У Чернігові зведені Спасо-Преображенський (1024–36) та Борисоглібський (1120–23) собори, церкви — св. Іллі (1078), Успенську Єлецького монастиря (1060) та св. Параскеви-Пʼятниці (12 ст.). У Пере­яславі — Михайлівський собор (кін. 11 ст.). У Галичі — церкву Пантелеймона (1200), ві­домо понад 30 фундаментів старих церков (зокрема Успенський собор). У Пере­мишлі — собор св. Іоана Хрестителя (пере­будований у 15 ст. на костел). Серед храмів княжої доби, що збереглися, хоч і в пере­будов. ви­гляді, — Успенська церква у Володимирі-Волинському (1160) та св. Василя в Овручі (12 ст.), Успенська церква (1140-і рр.) у Каневі, св. Миколая у Львові (1291). Важл. типом храму ви­ступають ротонди, які ізоморфні язичницьким округлим капищам-святилищам та є пере­хідними до християн. святинь, — Миколаївська у Горянах (кін. 10 ст.), Богородицька у Пере­мишлі (2-а пол. 10 ст.), Іллі у Галичі (2-а пол. 12 ст.), Київська (кін. 12 ст.), Михайлівська та Василівська у Володимирі (кін. 12 ст.) та ін. Більшість храмів княжої доби у своїй основі несли візантій. праобрази та архетипи — хрестовобан­ні одно-, три-, пʼятинавні з однією, трьома, пʼятьма вівтар. апсидами зі сходу чотири-, чи шестистовпні одно-, три-, пʼяти-, тринадцятиверхі. Багате різномані­т­тя конкрет. вирішень до­зволяє виділити київську, галицьку, чернігівську та пере­яславську архіт. школи. Ві­домі з літописів зодчі — київ. Петро Милоніг та «хитрець» Авдій. Першими будівничими на Русі були греки, проте, починаючи від спорудже­н­ня Десятин­ної церкви, місц. майстри дедалі частіше залучаються до буд. справи, витворюючи самобутні планово-просторові виріше­н­ня святинь, що не мають прямих аналогів у Візантії, на Кавказі, у Болгарії та свідчать про становле­н­ня авто­хтон­ної оригінал. архітектури храмів України-Русі. Оригінальні собори княжої доби будувалися по всій тер. Київ. Русі аж до далекої Пн. — у містах Новгороді, Пскові, Володимирі-на-Клязьмі, Смоленську та ін. Дослідники вважають, що у княжу добу було споруджено бл. 10 тис. церков. Роз­виток церк. архітектури княжої доби на­стільки по­єд­нав візантійські та моравські впливи з місц. традиціями, що прихід готики на зміну романському стилю в Європі не був дуже від­чутний на укр. землях, а проявився швидше в заг. полегшен­ні кон­структив. форм, роз­витку просторовості та архіт. оздоби храмів. Автентичний готич. стиль з його кораблями — базиліками характерний був для католицького просува­н­ня на схід — римо-католицькі каф. у Львові від кін. 14 ст., Пере­мишлі 1460, Бардієві 14–15 ст. Натомість укр. церкви готич. характеру зберігають традиційну тридільність плану і простору, триверхість — церкви у Риботицькій Посаді біля Пере­мишля від 14 ст., в Нижанковичах, Вишнівцях, Залуж­жі; архаїчніші риси — Миколаївська церква у Збручанському (14 ст.). Укр. архітектура доби середньовіч­чя роз­вивалась у руслі романських та готич. форм Європи і Сходу та становить самобутню сторінку на їхньому тлі. Роз­виток оборон­ного будівництва у 14–15 ст. від­образився у появі церков оборон. типу — з масивними стінами-мурами, вежами, бійницями — церкви в Рогатині, в Сутківцях на Поділ­лі 1476, костел в Олеську на Львівщині, числен­ні монастирі. У містах княжої доби, особливо від 12 ст., із по­жвавле­н­ням торгівлі та різноманіт. звʼязків із Зх. та Сх., зʼявляються святині різних народів, які залишались на укр. землях та надовго вписалися в укр. реліг. горизонт, — вірмен, німців, євреїв, поляків, греків. З утвердже­н­ням самоврядува­н­ня міст, роз­витком торгівлі, комунікації, обмінів у найширшому ро­зумін­ні на укр. землі від 16 ст. приходить ренесанс, принесений як стиль у значній мірі когортою італій., нім., швейцар. та ін. зодчих, які ді­ставали пере­важно місц. імена — Петро Італієць, Петро Красовський, Петро Барбона, Доменічі Римлянин, Амвросій Прихильний та ін. Каплиця Трьох святителів (1578) та Успенська (Братська) церква (1591–1629) у Львові проектовані італійцями та зведені в характерних укр. формах укр. майстрами, що зумовило їх непо­вторність. У пізньоренесансному стилі збудовані каплиці Боїмів (1617) і Кампʼянів (1619), Пʼятницька церква у Львові, римо-католицькі кафедри Луцька, Камʼянця, церква Б. Хмельницького у Суботові. Ознаки ренесансу спо­стерігаються в пере­будов. церквах княжих часів у Києві, Чернігові, Острі, Пере­яславі, Каневі, Новгороді-Сіверському. Неспокійна для України доба 17–18 ст., ознаменована здобу­т­тям та втратою незалежності, характеризувалася роз­квітом культури та мистецтва, витворе­н­ням стилю епохи — українського, або козац., бароко. Су­спільні рухи, закладе­н­ня та роз­виток міст, пошук нац. і реліг. самоідентифікації між Сх. і Зх., православʼям і католицизмом (Берестейська унія 1596), поява числен­ної військової старшини сприяли значному зро­стан­ню оборон., палац. та сакрального будівництва і архітектури. Геть­ман І. Мазепа був меценатом понад 15 церков (шістьох у Києві, серед них Миколаївський собор на Печерську 1690; Братська церква на Подолі, 1695; церква Всіх Святих 1696). Від­новлено та пере­будовано у новому стилі багато давніх, ще княжих часів, храмів: Софійський собор у Києві (1691–1705), Успенський собор та Троїцьку надбрамну церкву (1695, 1722) Києво-Печерської лаври, Михайлівський монастир, Михайлівську церкву Видубицького монастиря, Спаса на Берестові (1638–43). Серед багатьох яскравих зразків стилю — церкви Воскресі­н­ня та Петра і Павла Київо-Печерської лаври, св. Георгія Видубицького монастиря (1696), св. Андрія (1747–53), Покровський собор у Харкові (1689), собор Різдва Богородиці у Козельці (1752–63, арх. А. Квасов, І. Григорович-Барський), церква Вознесі­н­ня у Коропі (1764) з від­чутними рисами класицизму, що запанував у 19 ст., собор у Ромнах, церкви у Сумах, Богодухові, Словʼянську; А. Кисіля в Низкиничах на Волині (1653), в Лютеньках на Полтавщині, Чернігові, Преображе­н­ня в Прилуках (1716), Полтаві, Преображе­н­ня у Великих Сорочинцях, Батурині, Преображе­н­ня в Ізюмі, Ніжині, Троїцька церква Густинського монастиря (1672– 74) фундації геть­мана І. Самойловича. Творцями церков у стилі бароко були І. Григорович-Барський, С. Ковнір, Ф. Старченко, іноземці А. Зерников, І. Батіст, І. Шедель, Б. Растрел­лі. На зх.-укр. землях споруджено комплекс св. Юра у Львові (1744–64, арх. Б. Меретина), церкву Почаївської лаври. Автентичні зразки зх. бароко у новозбудованих костелах та монастирях на Прав­обереж. Україні принесли числен­ні католицькі чернечі ордени: єзуїти, домініканці, бернардини, кармеліти, бенедиктини та ін. У цей час у формах бароко укр. майстри збудували багато синагог, зокрема у Шаргороді, Жовкві, Сатанові, Тернополі. Кінець 18 — поч. 19 ст. ознаменувався домінува­н­ням класицист. стилю з його регулярністю, симетрією, за­стосува­н­ням ордерних систем, що найбільше проявилося у мурованій арх-рі. Церкви й монастирі виконували оборон­ні функції не лише у середньовіч­чі, а й у 16–18 ст. Для цього від­давна слугували муровані і деревʼяні дзвіниці, що ведуть свою історію ще від оборон­них споруд княжих градів. Форми дзвіниць змінювалися значно повільніше, аніж церков, тому від­значаються архаїчнішими рисами. Найдавніші дзвіниці були зрубної, новіші — стовпово-хрещатої кон­струкції. Квадрат в основі, з опаса­н­ням, нерідко похиленими досередини стінами, що забезпечувало міцність, у кілька ярусів, високий верх — шатровий, пізніше баня — такі найзагальніші риси дзвіниць.

Зу­стрічалися дзвіниці восьми­гран­ні (Шумляни в Галичині) або з квадратним низом і восьмикутним верхом з восьми­гран­ним шатром (Буковина, Гуцульщина). Най­старіші ві­домі — у Потеличі (поч. 16 ст.), Дрогобичі, Старій Солі, Бусовиськах, Курниках, Веріню, Печеніжині, Ясениці, Замковій, а також у ін. місцевостях на Волині, Поділ­лі, Київщині, Полтавщині. Період 17–18 ст. приніс також найкращі зразки деревʼяного церк. будівництва і архітектури. Найпоширенішим типом є тридільна (тризрубна) в плані одно-, дво- або триверха та пʼятидільна одно-, три-, пʼятиверха церква, пере­крита шатром (стіжком) або банями. Характерними для пере­кри­т­тя є заломи, що надають ступінчато-пірамідального ви­гляду храмові; кількість їх інколи сягає семи. Довший час зберігається най­простіший — хатній — тип церкви, що є найпоширенішим на Буковині. Особливістю укр. церков є від­повід­ність зовн. і внутр. форми простору святині завдяки чистоті кон­структив. схем верхів та їх конкрет. вирішень у різних типах церков. Ві­домі складні типи бойківських, гуцульських, лемківських, поліських, подільських, подні­провських, слобожанських деревʼяних церков. На Лемківщині характерною особливістю церкви є висока дзвіниця у формі вежі, що зводиться над бабинцем та є вищою за середній верх святині, надаючи характеристичної асиметріїї та динаміки лемків. типу церкви. Рідкісним типом заверше­н­ня є баня, описана над четвериком, як у Під­гірцях на Львівщині. Деревʼяна церк. архітектура від­значається також різномані­т­тям архіт. форм та деталей: опаса­н­ня, під­даш­шя, під­со­н­ня, галерейки, під­стріш­шя, різьблені колонки (сохи) довкола усієї церкви або лише бабинця, мережані одвірки, балки, ковані двері, хрести. Роз­виток церк. архітектури приніс після тризрубного пʼяти- та девʼятизрубні типи храмів з пʼятьма та девʼятьма верхами-банями. Пʼятизрубні (хрещаті) церкви з пʼятьма банями будували у Галичині, на Поділ­лі, Гуцульщині, Київщині, Чернігівщині, Полтавщині, Слобожанщині, що засвідчує їхній заг.-укр. характер та унікальність у європ. контекс­ті. Досить рідкісні зразки девʼятизрубних церков з пʼятьма банями — Миколаївський собор Медведівського монастиря на Чигиринщині (1785), собор у Катеринодарі на Кубані. Найвищим досягне­н­ням укр. деревʼяного будівництва та архітектури ви­знано Запорізький (нині Троїцький) собор у Новоселиці (Новомосковськ) над р. Самара, збудований Якимом Погрібняком у 1773–78,– девʼятизрубний із девʼятьма банями. Досить поширеними у той час були деревʼяні храми ін. вірови­знань — римо-католицькі костели, проте­стантські кірхи, євр. синагоги, яких мало збереглося до нашого часу. Висока культура укр. бароко мала вплив на сусідні землі, зокрема Росію, де працювали укр. архітектори та будівничі (Ф. Старченко, І. Зарудний). Стилі рококо, класицизм, ампір, що ви­значали 1-у пол. 19 ст., від­образились і в А. с., несучи на собі від­мін­ності вираже­н­ня у різних країнах, до яких входили укр. землі. Окремі церкви збереглися на Харківщині (дзвіниця Харківського собору, арх. К. Тон, 1844) й Полтавщині (Хорол, Ромни, Лубни, Пирятин, Прилуки). У Рос. імперії, до якої належала більшість тер. України, після скасува­н­ня автономії, 1801 ви­дано указ про заборону будувати церкви в укр. стилі. Від того часу і до 1990-х рр. офіційно запанував по­всюдно і без­альтернативно насаджуваний т. зв. син­одальний стиль храмів, що мав за основу найзагальнішу схему візантій. типу храму. Цей реліг. тоталітаризм зупинив на два столі­т­тя роз­виток укр. сакральної, перед­усім церк., архітектури як авто­хтон. явища та прояву культур., реліг. та мист. самобутності. Культурна екс­пансія Росії, триваючи упродовж століть, сформувала мистецьки без­вартісний та культурологічно без­змістовний архетип храму, що поширився на укр. землі та видається вже тепер як авто­хтон­ний і на Лів­обереж­жі, і на Поліс­сі, і на Поділ­лі. Архіт. стилі класицизму та історизму, що зʼявилися в Україні у 2-й пол. 19 ст., з їх уніфікованістю ордерних систем та керованістю семантики цитованих істор. зразків якнайкраще сприяли цьому зав­дан­ню. Зникли гілки традиції архіт. святинь княжої доби, без­посередньості і свободи бароко. Натомість жива думка та творчість у церк. арх-рі пере­містились пере­важно до сіл та невеличких міст і зосередились у храмах, споруджуваних нар. майстрами, завдяки чому збереглась традиція, втілена пере­важно у деревʼяній церк. арх-рі. У новому син­одальному стилі, що по­ступово втілювався у рисах рос. та візантій.-рос., збудовано низку великих храмів у Києві (Володимирський собор), Харкові (Благовіщенський собор), Одесі, Херсоні, Кременчуці, Камʼянці (Олександрівська церква). Проведено псевдоре­ставрації храмів княжої доби (Десятин­на церква у Києві) або з решток святинь збудовано нові храми (св. Володимира у Херсонесі). На кінець столі­т­тя роз­винулись стилі історизму у найрізноманітніших версіях цитат та прообразів. У Австро-Угорській імперії, до складу якої входили Галичина та Буковина, на­прикінці 18 — поч. 19 ст. проводилась секуляризаційна політика щодо церкви як великого земле­власника, за­стосовувались взірцеві проекти церков, однак жорсткого диктату щодо нац. від­мін­ностей народів імперії, зокрема у релігії та храмобудівництві, не було. На поч. 20 ст. з наро­ста­н­ням нац. руху на всіх укр. землях поширюється стиль укр. модерну, яскравими виразниками якого були В. Кричевський, Д. Дяченко, М. Кравчук, В. Січинський, В. Риков, О. Вербицький, І. Моргилевський, С. Тимошенко, І. та Л. Левинські, В. Обремський, Є. і В. Нагірні, О. Лушпинський, Р. Грицай. Характер. рисами укр. стилю було викори­ста­н­ня мотивів укр. бароко та нар. архітектури: девʼятибан­на церква єпис­копа Парфенія Левицького в Плішивцях на Полтавщині (1902, арх. І. Кузнецов); каплиця у Полтаві (1911–14, арх. І. Кальбус), памʼятний хрест М. Шашкевичу на Білій Горі у Під­ліс­сі (1911, арх. О. Лушпинський), монастир сестер Василіянок (арх. І. Левинський, О. Лушпинський) у Станіславі (нині Івано-Франківськ); проекти пере­будов церков (Добромиль, арх. І. Левинський) та проекти і реалізації нових церков (Миців, арх. В. Садловський; Оброшино, арх. Т. Обмінський і О. Лушпинський; Соколівка, Сурохів, Бабухів, Тисмениця, арх. О. Лушпинський), Є. і В. Нагірних, проект монастир. церкви сестер Василіянок у Львові в інтернац. стилі (арх. Р. Грицай, 1934), проект церкви М.-Д. Німцева (1935), витриманий у рисах суворого монументалізму. 1-а світова війна, роз­пад імперій та більшов. пере­ворот 1917 у Росії пере­рвали еволюц. процес роз­витку архітектури Сх. Європи, а роз­виток А. с. зупинили зовсім — на­стали довгі десятилі­т­тя нище­н­ня реліг. святинь не лише в СРСР, а й у ін. країнах комуніст. орієнтації. В Україні знищено більшість храмів, спотворено ландшафт і істор. облич­чя краю, міст та сіл, що складались еволюційно ще від княжих часів. Нелегко ви­значити точну кількість зруйнов. святинь — лише в Україні їх було знищено бл. 10 тис. На зх.-укр. землях, що остаточно обʼ­єд­нались з УРСР після 2-ї світової війни, тотального нище­н­ня храмів не було. Духовенство Галичини, пере­важно греко-католицьке, було ре­пресоване або пере­ведене в православʼя. Їхні ж святині було збережено і пере­дано РПЦ, яка вступила у храми на місце УГКЦ, що мала на той час понад 2,5 тис. церков (див. Антирелігійний терор). На авто­хтон­них укр. землях, що по війні залишились за межами України (Зх. Лемківщина, Під­ляш­шя, Берестейщина, Пд. Буковина), укр. насел. було вивезене на нові території, натомість матеріал. культура (поселе­н­ня, садиби, особливо церкви, цвинтарі, фігури, хрести та каплиці) була приречена на нище­н­ня, занепад, руйнацію та по­ступове затира­н­ня будь-яких ознак та слідів споконвіч. культури цих земель. Церкви, пере­роблювані на костели, збереглись, хоча й нерідко у спотвореному ви­гляді. Так, за під­рахунками польс. дослідників, лише у повоєн­ній Польщі бу-ло знищено 300–350 церков. У 1990-х рр. змінюється ставле­н­ня до укр. церков, деякі з уцілілих по­ступово ре­ставруються. Окрім руйнацій храмів, укр. земля за­знала тотальних нищень ін. сакральних обʼєктів — цвинтарних та придорожніх каплиць, фігур та хрестів, які становили вагомий пласт профес. та нар. культури — високохудожніх творів архітектури, скульптури, поліхромії та декорат. мистецтва.

Укр. А. с. пред­ставлена також на укр. авто­хтон­них етніч. землях, що нині знаходяться за межами України (у Польщі, Білорусі, Росії, Молдові, Румунії, Угорщині, Словач­чині) та у країнах, де проживають українці в діаспорі. Найчисельніша та сконсолідована — пн.-амер. укр. діаспора, яку започаткували в кін. 19 ст. перші пере­селенці із заходу та сходу України, створюючи парафії та зводячи храми. Серед найперших церков США та Канади — церкви в Пено-Стар в Альберті, Канада (майстер І. Пилипівський, 1898), Успе­н­ня Пречистої Діви Марії у Вох, Редвотер (1904), св. Дмитра в Пн. Дакоті (арх. Ю. Клим, 1905–06), св. Петра і Павла біля Вілтона (1906), св. Юрія в Менлі (о. Гура, 1906), св. Онуфрія у Барич, Смокі Лейк (о. Філіп Ру, 1907), Воздвиже­н­ня Чесного Хреста в Ін­нісфрі (майстер В. Глущак, 1910), св. Йосифа в Горґамі гуцул. типу на плані грец. хреста (арх. Ю. Клим і В. Осадчук, 1911), св. Миколая (майстер Г. Галанчук, 1912, нині у музеї в Елк Айленд в Альберті), св. Трійці у Вілтоні за зразком лемків. церков (теслі І. Кривацький та І. Сховчук, 1913; включена 1982 до Амер. нац. реєстру істор. памʼяток), св. Петра і Павла гуцул. типу в с. Україна (майстри С. і М. Гульки, 1917).

Отець Філіп Ру родом з Лотаринґії ви­вчив укр. мову у монастирі отців Василіян у Бучачі, збудував у 1930-х рр. понад 10 укр. церков, зокрема велику в Кукс-Крік, Манітоба. Багато деревʼяних церков зрубної кон­струкції по­ставлено, окрім США, у Канаді та Пд. Америці. Перші церкви були хатнього типу, пізніше — традиційні тридільні. Їх прагнули на­близити до прототипів в Україні як за формою, так і способом зведе­н­ня (понад 160 таких у більшості вже неіснуючих нині церков лише провінції Альберти в Канаді зафіксувала у своїй живопис. спадщині П. Іванець). Зі збагаче­н­ням українців та новими еміграц. хвилями по­жвавлюється церк. будівництво, хоча більшість храмів зводилась без від­чутної участі архітекторів (інколи за­прошувано іноз. архітекторів, які не ро­зумілися на арх-рі укр. святинь), тому була не лише невиразної архітектури, а й нерідко досить від­далено нагадувала прототипи з України. Пізніші деревʼяні церкви нерідко викону-валися без збереже­н­ня традицій будівництва, лише зовнішньо імітували укр. церк. арх-ру, нерідко були пере­роблюваними з лат. чи проте­стант. церков з додава­н­ням візантій. куполів та ін. деталей, зі спробами синтезу візантій., роман. та рис укр. бароко на кон­структивній основі сучас. архітектури, проте згодом почали від­значатися пропорційністю, гармонійністю та виразним укр. характером. Арх. Ю. Ястремський (народився у Він­ніпезі) збудував велику каф. і церкву Христа-Царя у Філадельфії, церкви св. Іоана Хрестителя у Ньюарку і От­таві, деревʼяну церкву в Барнсборо (1967–68, Зх. Пенсильванія).

Церкву св. Іоана Хрестителя біля Ґантера, шт. Нью-Йорк, звів майстер Ю. Костів за проектом арх. І. Жуковського (1961–62) з іконостасом М. Черешньовського (1963–64), іконами П. Холодного-молодшого. Майстер Ю. Костів спорудив також каплицю в Іст-Четґемі, штат Нью-Йорк. Арх. А. Осадца за­проектував деревʼяні церкви св. Володимира в Глен Спеї (за участю арх. І. Жуковського, майстера Ю. Костіва, різьбяра С. Кіри, 1966) та Найсвятішого Серця у Джонсон-Сіті, шт. Нью-Йорк (1977), муровану св. Юра в Нью-Йорку. Ві­домі деревʼяні церкви Богоявле­н­ня в Росвелі (архіт. фірма «Баркані Канінгем», 1981, Джорджія), св. Володимира в Пайк Лейку (арх. І. Стецура, Саскачевань, Канада; премія Канадського товариства деревʼяного будівництва, 1984). Арх. Ю. Кодак спорудив монументальну в стилі козац. бароко церкву у Бавнд-Бруку. Найві­доміші храми в Америці зведені за проектами архітекторів Р. Жука, З. Мазуркевича, М.-Д. Німцева. Р. Жук у церкві св. Трійці в Керґонксоні, шт. Нью-Йорк (1976; іконостас Я. Гніздовського, 1984) досягнув багатоголосого звуча­н­ня різних семантич. пластів укр. церк. архітектури — суворості княжої доби, стрімкості готики, впі­знаваності форми та тепла матеріалу традиц. деревʼяної церкви — мовою сучас. архітектури у новому, пн.-амер. середовищі. У своїх творах у Пн. Америці — церквах св. Родини у Він­ніпезі, св. Євхаристії у Торонто, св. Стефана в Калґарі, св. Йосафата у Рочестері, св. Михаїла у Тиндалі, св. Михаїла в Онтаріо — Р. Жук доводить, що «не­зважаючи на за­провадже­н­ня цілком нових конфігурацій у плані, архітектурних елементах, методів будівництва й будівельних матеріалів, українська ідентичність в архітектурі пануватиме й далі, якщо збережеться й житиме характерна для неї структура ритмічних спів­від­ношень». Особливо цін­ним прикладом є церква Р. Жука, збудована в Україні у Львові, що символізує неперервність традицій укр. церк. архітектури та їх збереже­н­ня у діаспорі. У творчості Р. Жука наполегливо працює архіт. думка, витворюючи про­стір, компонований формами, які не імітують і не по­вторюють класичних форм, проте сповнені духом укр. церк. архітектури, її метро-ритмом, геометрією, семантичною наповненістю, пере­конливою монум. виразністю. Творчість Р. Жука є найміцнішою ланкою укр. церк. архітектури сучасності, яка не лише заповнює прогалину, що утворилася за комуніст. доби, а й ви­ступає зʼ­єд­нувальною ланкою поміж традицією церк. архітектури від класич. стилів (княжа доба, бароко, укр. модерн) до сучас. архітектури кін. 20 ст. За проектами М.-Д. Німцева збудовано 11 церков у США, зокрема св. Миколая у Брукліні (1972), св. Богоявле­н­ня у Рочестері (1968–74), св. Богородиці в Лякаван­ні (Нью-Йорк, 1974), собори св. Андрія (1986) і св. Родини (1980) у Вашинґтоні, св. Михаїла у Дженкінтауні (1992), Бразилії — Пресвятої Богородиці в Ітапарі (1976–82), св. Василія Великого у Бракатінзі (1982), Франції — Пресвятої Богородиці у Люрді. Арх. З. Мазуркевич — автор церков св. Йосифа в Чикаґо, св. Михаїла в Балтиморі, монастиря отців Василіян в Ґлен Ков та ін. Ві­домий його проект собору для Коломиї в Україні. Багато укр. церков споруджено на всіх континентах. Ві­домі церкви св. Андрія та Різдва Богородиці у Лос-Анджелесі, Норт-Порті у Флориді, у Обера (США); св. Йосафата в Едмонтоні та кафедральний собор св. Трійці у Він­ніпезі (Канада); у Вольверґамптоні (Англія); кафедральні собори св. Софії у Римі та Мюнхені; кафедральні собори — православний св. Покрови та греко-католицький у Мельбурні, св. Андрія у Сіднеї, собор Покрови св. Діви Марії у Буенос-Айресі. У Польщі та Європі широко ві­дома творчість художника укр. походже­н­ня Ю. Новосільського, який мешкає у Кракові, автора числен. роз­писів церков та костелів у Польщі. Найві­доміші — костели в Тихах, Веселій під Варшавою, у Франції (апсида церкви в Люрді), церкви Різдва Богородиці у Білому Борі біля Ґданська (1991– 97; архітектура, стінопис та ікони). Творчість Ю. Новосільського, церк. архітектура зокрема, являє собою проникне­н­ня у глибини сакрального, дає зразки синкретичного мисле­н­ня і творе­н­ня образу святині — традиційної та сучасної водночас. Закоріненість у празразки, ран­ньохристиян. ремінісценції, пошук способів духовної самоідентифікації народу-ви­гнанця на чужині характерні для творчості Ю. Новосільського, що виходить поза межі на­дбань одного народу — у ній синкретизовано вселенськість та екуменізм. Помітною віхою у сакральному мистецтві не лише Польщі, а й усієї Європи стало зведе­н­ня церкви в Хайнувці арх. О. Григоровича. Глибин­ним пі­зна­н­ням праобразів та архетипів сакрального характеризуються сміливі пошуки церк. архітектури Ю. Устиновича з Під­ляш­шя (Бялисток); своєрідним прочита­н­ням спадщини від­значаються нові церкви та каплиці О. Хиляка з Варшави, монастирі та церкви Я. Мермона з Пере­мишля.

Процеси від­родже­н­ня віри, релігії, нац. сві­домості, від­новле­н­ня зруйнованих, осквернених і будівництво нових святинь, що захоплюють у 1990-х рр. міль­йони людей, засвідчують процеси ресакралізації землі і народу. Ці явища характерні для всіх пост­комуніст. країн, але найбурхливіше вони проходять у пост­радян. країнах. Містобуд. теорія і практика рад. часу не перед­бачала місця і ролі сакрал. обʼєктів у архіт.-роз­планувальній структурі міст та сіл. Існуючі історично сформовані містобуд. домінанти, якими були сакрал. комплекси, про­грамно нівелювались у заг.-міському просторі аж до їхнього цілеспрямованого нище­н­ня, яке за­охочувалось включно до 1990-х рр. Від­сутність А. с. у доктрині рад. містобудува­н­ня і архітектури робило її неповною за складом і неповноцін­ною за змістом. Тодішнє офіц. ро­зумі­н­ня духовності су­спільства, міста, середовища жит­тєдіяльності людини у сут­тєвих їхніх складових також було неповним, недосконалим і спотвореним панівною ідеологією. Період 1990-х рр. характеризується зведе­н­ням нових храмів, рекон­струкцією і від­новле­н­ням зруйнованих та використовуваних раніше не за реліг. при­значе­н­ням. Станом на 1 січня 2001 в Україні налічувалося 17 667 культових споруд, з них у власність реліг. громадам та організаціям державою пере­дано 5822; знаходяться у їх користуван­ні — 5042 (з них 344 використовуються почергово), за 10 р. побудовано понад 3000 нових культових споруд. Серед заг. кількості культових споруд налічується 3662 памʼятки архітектури. Нині будуються 1974 культові споруди; при­стосовані під молитовні будинки 3160, орендуються з цією ж метою 3446 будівель, які разом з уже використовуваними будівлями складають 26,2 тис. культових споруд. На поч. 2001 налічувалось 10 445 християн. православних храмів. Серед них — 7755 храмів належать УПЦ МП, 1343 храми — УПЦ КП, 697 — УАПЦ. Храмів УГКЦ — 2777. Католицьких костелів — 713. Проте­стантським церквам належить 2044 культові споруди. Таким чином, християн. культових споруд нараховується 13 186. Нехристиян. громадам належать 219 споруди: мусульманським — 151, юдейським — 97, сх. релігіям — 24, іншим — 44 культових будівель. Тривала пере­рва у легальній реліг. практиці та буд-ві святинь майже впродовж столі­т­тя затерла чистоту феномену української святині, що виплавлялась тисячолітньою творчістю майстрів-зодчих княжої доби, укр. бароко, творців укр. стилю 19–20 ст., традиц. нар. архітектури у багатомірності її істор., богослов. та архіт.-мист. засад. Різномані­т­тя впливів (візантійські, моравські, традиц. зодчества, згодом московські, проте­стантські) породило багатство стилів архітектури України, що виявляється у надмірному пере­мішуван­ні типів, форм, мотивів та образів, що виникали нерідко у різні періоди, у різних гілках віри та конфесій і часто у такому контекс­ті втрачають свою ідентичність. У церк. арх-рі естетичні, художні, стильові, композиційні, формотворчі категорії не вичерпують духовного змісту та форми, функції і структури храму. Арх-ра храму — втіле­н­ня певної моделі світовід­чу­т­тя, світос­прийня­т­тя, світоро­зумі­н­ня, світо­гляду, світотворе­н­ня. Форми і стилі — архіт. вираже­н­ня, знаки та символи цих втілень. А. с. поряд з ін. обʼєктами культури ви­значає духовність міста. Сакральні обʼєкти формують складну систему функційних і духовних від­носин у просторі міста. Сакральні обʼєкти від­значаються синкретизмом, який ви­ступає світо­гляд. механізмом утрима­н­ня цілісності системи світоро­зумі­н­ня. Ця глибин­на властивість священ­ного збереглась і уособлює сх. традицію християнства на від­міну від його зх. гілки, де раціоналізацією охоплено цілий корпус функцій сакральних обʼєктів і сам спосіб світо- і Богоро­зумі­н­ня.

Перед­умовами роз­витку А. с. 1990-х рр. в Україні є свобода вірови­знань, що породила роз­маї­т­тя релігій, конфесій, велику кількість громад, а також потреба зведе­н­ня ними різноманіт. святинь з їхнім на­ступним утвердже­н­ням у су­спільстві. А. с. України 1990-х рр. характеризується різноманіт. тенденціями традиціоналізму та пошуку нових форм святині. Традиціоналізм у А. с. коливається у широкому діапазоні від буквальних по­вторів у новому буд-ві ві­домих зразків — церква св. Бориса і Гліба у Борис­полі (арх. Л. Скорик), собор у Макіївці (арх. Д. Яблонський) та низка деревʼяних церков на Зх. України; добудови незавершених або від­будови точних копій знищених колись храмів — Золоті ворота у Києві з надбрамною церквою Благовіще­н­ня (1980-і рр.), Михайлівський Золотоверхий собор, Успенський собор Києво-Печерської лаври (1995–2001), Богородиці Пирогощі; за­стосува­н­ня від­вертих форм-цитат (каплиця Покрови у Чигирині, 1995), буквальних реплік-по­вторів фрагментів кількох прототипів, деколи різностильових, у одному храмі — до викори­ста­н­ня традиц. кон­структивно-просторових схем — церква св. Софії (арх. С. Граділь), істор. архіт. форм — лемківських завершень у церкві в Сокільниках під Львовом або у польс. Криниці та стилів минулого — церква св. Миколи у с. Чернещина на Харківщині (арх. С. Попова, А. Ткаченко, П. Чечельницький), Георгіївська церква у Вишневому (арх. Ю. Лосицький). Континуація традиціоналістич. тенденцій, попри усталений професіонал. стереотип їхньої творчої консе­рвативності, спів­звучна канонам традиції укр. сх. церков і тому, без­сумнівно, є доцільною і пер­спективною, особливо на тлі від­вертих творчих невдач у авангардній нетрадиційній західній А. с. Від­будовується та ре­ставрується велика кількість монастирів, у яких традиція про­ступає у блиску нових технологій (монастир отців Василіян у Крехові). Утім пере­дава­н­ня храмів громадам, монастирів церквам нерідко спричиняло необ­ґрунтовані пере­будови, руйнацію старих стінописів, ікон. Тенденція роз­витку нових форм архітектури храму йде кількома шляхами. Один шлях — пошук універс., абсолют., вічних форм-символів, форм-знаків духовності та святості, простоти від­чу­т­тя та зро­зумілості сприйня­т­тя святині; зня­т­тя часових стиліст. нашарувань із чистих форм. Шлях пошуку універс. форм сакруму має небезпеку скочуватися у просторовий схематизм та певний культурний космополітизм, без­адресність надміру узагальнених форм, нес­прийнятливих для громад вірних, і як наслідок — від­чуженість та неорганічність такої архітектури в традиц. середовищі. Храми Р. Жука та М. Обідняка у Львові становлять приклад вдалих вирішень, натомість більшою дис­кусійністю від­значаються проект З. Мазуркевича (архітектор зі США) для Коломиї та зведе­н­ня костелу у с. Довге Закарп. обл.

Інший шлях — творча пере­робка глибин. сутностей форм епох найвищого злету думки та творчості в укр. арх-рі (княжа доба 10–14 ст., укр. бароко 16–17 ст. та укр. стиль кін. 19 — поч. 20 ст.). Пієтет до цих стилів минулого зумовлений і їхньою забороненістю та нище­н­ням у минулі часи. Від­чу­т­тя істор. недомовленості, недовираженості та нереалізованості — з одного боку, а з другого — без­сумнівно високі естетичні якості, авто­хтон­ність та самобутність цих стилів, їхня роль у самоідентифікації не лише архітектури, а через неї і етносу, нації ще довго будуть джерелом творчих пошуків для архітекторів церк. архітектури. Тут можна роз­глянути проекти та реалізації Б. Жежеріна, Д. Яблонського, Л. Скорик, В. При­ймака — усі з Києва, О. Боднара, М. Обідняка, М. і О. Вензиловичів, Р. Сивенького, В. Швеця, О. Матвіїва, Ю. і О. Криворучків — усі зі Львова, С. Граділя із Сум, І. та Г. Ходіних із Херсона, Ю. Бабича з Білої Церкви, О. Бердика з Дні­пропетровська, П. Чечельницького з Харкова. Триває традиц. сакральне будівництво, роз­вивається народна архітектура — зводяться меморіальні, придорожні та цвинтарні каплиці, фігури, хрести. Споруджуються тимчасові каплиці, що нерідко вирізняються несподіваною оригінальністю. Роз­вивають будівництво святинь і нові для України або не ви­знані за рад. часів релігії та конфесії — проте­стантські церкви, прихильники ісламу, юдейських вірувань. Оцінка збудованих у 1990-х рр. в Україні храмів різна, в основному невисока, особливо серед професійних архіт. критиків. Масове будівництво, мін. кошти та по­спішність зведе­н­ня храмів та ін. культових споруд не до­зволяють ретельно опрацьовувати проекти, здобути необхідний досвід та зробити висновки, тому результати, за окремими винятками, посередні. Такий період був і в церк. арх-рі укр. діаспори, перед якою стояли зав­да­н­ня сакралізації освоєних нових земель,– спочатку за­стосовували най­простіший хатній тип храму, пізніше — щоразу складніші, і лише власне архітектура діаспори 2-ї пол. 20 ст., на ґрунті нар. церк. будівництва, дала блискучі результати у творчості Р. Жука, З. Мазуркевича, М.-Д. Німцева, Ю. Кодака, А. Осадци та ін. Треба ви­знати, що після тривалої пере­рви церк. архітектура України проходить новий етап. Від­родже­н­ня церк. архітектури та мистецтва в Україні отримує метод. та навч. під­ґрунтя у діяльності Між­нар. школи церк. архітектури Нац. університету «Львівська політехніка» (засн. 1991), де проводяться системат. на­вча­н­ня, між­нар. наук. симпозіуми, конф., семінари, круглі столи, виїзні засі­да­н­ня із залуче­н­ням найві­доміших архітекторів Європи та Америки, видаються моно­графії та посібники з церк. архітектури. (Див. іл. на аркушах «Архітектура сакральна»).

Ю. І. Криворучко

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю