Архітектура сакральна - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Архітектура сакральна

АРХІТЕКТУ́РА САКРА́ЛЬНА – архітектура священних місць, споруд та дійств (обрядів). У всіх релігіях храм вважався священ. місцем, де Бог являє свою присутність людям, щоб приймати їх поклоніння, проявлене у культі, зробити їх причетними до своєї ласки і життя. Він не перебуває у світі земному, але завдяки храмові людина входить у зв’язки зі світом Бога. Об’єктами А. с. є храми, цвинтарі, монастирі, каплиці, хрести та фігури, мемор. місця та місця об’явлень.

А. с. України – місткий феномен, що включає відображення у священ. спорудах люд. пошуку шляху до Бога від античності (від 8–7 ст. до н. е.) через язичництво до християнства та різноманіття віровизнань сучасності. Це – багатобарв’я стилів, найширша географія від укр. етніч. земель у межах сучас. України та за ними аж до найвіддаленіших закутків світу, де розпорошений укр. етнос, врешті, це відомі імена укр. та іноз. зодчих, які споруджували храми на тер. України та в місцях проживання українців. У грец. колоніях у Криму – Тіра (Аккерман), Ольвія, Херсонес, Феодосія, Пантикапей, Фанагорія, Танаїс – знаходились найдавніші пам’ятки А. с. У 8–6 ст. до н. е. тут переважали іонійські (переважно з Мілету і Прієни в Малій Азії), від 5 ст. – атенські, а від поч. нової ери до 2 ст. н. е. – елліністичні римські впливи. Храм Аполлона в Ольвії, як і багато ін. храмів, фундаменти яких збереглись, свідчить про високе мист-во Чорномор’я. Після занепаду антич. міст-колоній на їхніх руїнах від 4 ст. розвивається ранньосередньовічне монум. буд-во і А. с. – одні з найранніших не лише у сх.-європ., але й у середньо- та зх.-європ. країнах. Ранньохристиян. храми ранньовізантій. доби постають у грец. містах. Найдавніші церкви 4–7 ст. були центрич. типу за формою рівнораменного грец. хреста, що вказує на сх.-сирійські та малоазійські впливи. У 7–9 ст. уживано базилікальні римського типу, круглі – ротондові, однонавні та комбіновані (базилікально-хрещаті) схеми храмів. Церкви св. Іоана в Керчі (8 ст.), св. Петра й Павла коло Гурзуфа (8 ст.), пізніші храми Херсонеса 8–10 ст. становлять зразки оригін. типу тринавного храму (посереднього між центричним і базилікальним), тип якого поширився й закріпився на всій укр. території у княжі часи 10–13 ст.

Дохристиян. релігією в Україні було поганство – політеїстичні міфол. вірування, що спиралися на пантеон богів (Род, Макош, Лада, Перун, Дажбог, Волос, Стрибог, Семаргл, Хорс), на честь яких ставили ідолів, будували святилища-капища округлої форми, священні городища; існував ін-т жерців. Поклонялись світлу (сонцю), священ. лісам, горам, скелям, каменям, деревам, рікам, озерам та квазісакральним і парасакральним духам та істотам. Поширення й утвердження християнства на укр. землях пов’язують з добою літопис. князя Кия, що нібито охрестився у Константинополі за імператора Маврикія (582–602), часом Аскольда, хрещення якого відбулось 860 під стінами Константинополя, моравською місією Кирила і Мефодія (863– 885), хрещенням України-Русі за князя Володимира Великого у 988. Перші храми та монастирі споруджуються в Україні-Русі вже у 2-й пол. 9 ст. У Никонівському літописі згадано про буд-во церков митрополитом Михайлом, якого поставив у Києві патріарх Фотій, у «Повісті временних літ» є згадка про церкву св. Миколи на Аскольдовій могилі (князь Аскольд після хрещення отримав ім’я Микола), яку М. Брайчевський датує 882–890, а П. Толочко вважає, що вона існувала при житті Аскольда та була відновлена княгинею Ольгою. Достовірно відомо про буд-во двох церков княгинею Ольгою до 969 – у Києві (св. Софії у 952) та Пскові (св. Трійці). Спершу будівлі споруджували з дерева – традиція дерев’яного буд-ва, як засвідчує археологія неоліту, сягає глибини дохристиянських часів (хоча найраніші збережені пам’ятки дерев’яної арх-ри сягають лише 16 ст.). Існування соборної Іллінської церкви на Подолі у Києві вже у 944 вказує на наявність більшої кількості церков. Князь Володимир у 996 завершив спорудження першої мурованої церкви Богородиці (Десятинної). Князь Ярослав Мудрий збудував у 1017–27 величний Софійський собор – п’ятинавний хрестовобанний з тринадцятьма верхами-банями п’ятиапсидний храм, обнесений внутр. двоярусними і зовн. одноярусними галереями. Від кін. 10 і до поч. 13 ст. у Києві споруджено також Золоті ворота з надбрамною церквою Благовіщення, монастирі св. Юрія та св. Орини (1017–34), Дмитрівський (1060-і рр.) та Михайлівський (1108) монастирі, церкви – Трьохсвятительську (12 ст.), Успенську на Подолі (1132), Кирилівську (1140), Спаса на Берестові (12 ст.), Велику Успенську (1073) та Троїцьку надбрамну (1108) у Києво-Печерській лаврі, Богородиці Пирогощі (1132–36), св. Михаїла у Видубицькому монастирі (1088). У Чернігові зведені Спасо-Преображенський (1024–36) та Борисоглібський (1120–23) собори, церкви – св. Іллі (1078), Успенську Єлецького монастиря (1060) та св. Параскеви-П’ятниці (12 ст.). У Переяславі – Михайлівський собор (кін. 11 ст.). У Галичі – церкву Пантелеймона (1200), відомо понад 30 фундаментів старих церков (зокрема Успенський собор). У Перемишлі – собор св. Іоана Хрестителя (перебудований у 15 ст. на костел). Серед храмів княжої доби, що збереглися, хоч і в перебудов. вигляді, – Успенська церква у Володимирі-Волинському (1160) та св. Василя в Овручі (12 ст.), Успенська церква (1140-і рр.) у Каневі, св. Миколая у Львові (1291). Важл. типом храму виступають ротонди, які ізоморфні язичницьким округлим капищам-святилищам та є перехідними до християн. святинь, – Миколаївська у Горянах (кін. 10 ст.), Богородицька у Перемишлі (2-а пол. 10 ст.), Іллі у Галичі (2-а пол. 12 ст.), Київська (кін. 12 ст.), Михайлівська та Василівська у Володимирі (кін. 12 ст.) та ін. Більшість храмів княжої доби у своїй основі несли візантій. праобрази та архетипи – хрестовобанні одно-, три-, п’ятинавні з однією, трьома, п’ятьма вівтар. апсидами зі сходу чотири-, чи шестистовпні одно-, три-, п’яти-, тринадцятиверхі. Багате різноманіття конкрет. вирішень дозволяє виділити київську, галицьку, чернігівську та переяславську архіт. школи. Відомі з літописів зодчі – київ. Петро Милоніг та «хитрець» Авдій. Першими будівничими на Русі були греки, проте, починаючи від спорудження Десятинної церкви, місц. майстри дедалі частіше залучаються до буд. справи, витворюючи самобутні планово-просторові вирішення святинь, що не мають прямих аналогів у Візантії, на Кавказі, у Болгарії та свідчать про становлення автохтонної оригінал. арх-ри храмів України-Русі. Оригінальні собори княжої доби будувалися по всій тер. Київ. Русі аж до далекої Пн. – у містах Новгороді, Пскові, Володимирі-на-Клязьмі, Смоленську та ін. Дослідники вважають, що у княжу добу було споруджено бл. 10 тис. церков. Розвиток церк. арх-ри княжої доби настільки поєднав візантійські та моравські впливи з місц. традиціями, що прихід готики на зміну романському стилю в Європі не був дуже відчутний на укр. землях, а проявився швидше в заг. полегшенні конструктив. форм, розвитку просторовості та архіт. оздоби храмів. Автентичний готич. стиль з його кораблями – базиліками характерний був для католицького просування на схід – римо-католицькі каф. у Львові від кін. 14 ст., Перемишлі 1460, Бардієві 14–15 ст. Натомість укр. церкви готич. характеру зберігають традиційну тридільність плану і простору, триверхість – церкви у Риботицькій Посаді біля Перемишля від 14 ст., в Нижанковичах, Вишнівцях, Залужжі; архаїчніші риси – Миколаївська церква у Збручанському (14 ст.). Укр. арх-ра доби середньовіччя розвивалась у руслі романських та готич. форм Європи і Сходу та становить самобутню сторінку на їхньому тлі. Розвиток оборонного буд-ва у 14–15 ст. відобразився у появі церков оборон. типу – з масивними стінами-мурами, вежами, бійницями – церкви в Рогатині, в Сутківцях на Поділлі 1476, костел в Олеську на Львівщині, численні монастирі. У містах княжої доби, особливо від 12 ст., із пожвавленням торгівлі та різноманіт. зв’язків із Зх. та Сх., з’являються святині різних народів, які залишались на укр. землях та надовго вписалися в укр. реліг. горизонт, – вірмен, німців, євреїв, поляків, греків. З утвердженням самоврядування міст, розвитком торгівлі, комунікації, обмінів у найширшому розумінні на укр. землі від 16 ст. приходить ренесанс, принесений як стиль у значній мірі когортою італій., нім., швейцар. та ін. зодчих, які діставали переважно місц. імена – Петро Італієць, Петро Красовський, Петро Барбона, Доменічі Римлянин, Амвросій Прихильний та ін. Каплиця Трьох святителів (1578) та Успенська (Братська) церква (1591–1629) у Львові проектовані італійцями та зведені в характерних укр. формах укр. майстрами, що зумовило їх неповторність. У пізньоренесансному стилі збудовані каплиці Боїмів (1617) і Камп’янів (1619), П’ятницька церква у Львові, римо-католицькі кафедри Луцька, Кам’янця, церква Б. Хмельницького у Суботові. Ознаки ренесансу спостерігаються в перебудов. церквах княжих часів у Києві, Чернігові, Острі, Переяславі, Каневі, Новгороді-Сіверському. Неспокійна для України доба 17–18 ст., ознаменована здобуттям та втратою незалежності, характеризувалася розквітом культури та мист-ва, витворенням стилю епохи – українського, або козац., бароко. Суспільні рухи, закладення та розвиток міст, пошук нац. і реліг. самоідентифікації між Сх. і Зх., православ’ям і католицизмом (Берестейська унія 1596), поява численної військової старшини сприяли значному зростанню оборон., палац. та сакрального буд-ва і арх-ри. Гетьман І. Мазепа був меценатом понад 15 церков (шістьох у Києві, серед них Миколаївський собор на Печерську 1690; Братська церква на Подолі, 1695; церква Всіх Святих 1696). Відновлено та перебудовано у новому стилі багато давніх, ще княжих часів, храмів: Софійський собор у Києві (1691–1705), Успенський собор та Троїцьку надбрамну церкву (1695, 1722) Києво-Печерської лаври, Михайлівський монастир, Михайлівську церкву Видубицького монастиря, Спаса на Берестові (1638–43). Серед багатьох яскравих зразків стилю – церкви Воскресіння та Петра і Павла Київо-Печерської лаври, св. Георгія Видубицького монастиря (1696), св. Андрія (1747–53), Покровський собор у Харкові (1689), собор Різдва Богородиці у Козельці (1752–63, арх. А. Квасов, І. Григорович-Барський), церква Вознесіння у Коропі (1764) з відчутними рисами класицизму, що запанував у 19 ст., собор у Ромнах, церкви у Сумах, Богодухові, Слов’янську; А. Кисіля в Низкиничах на Волині (1653), в Лютеньках на Полтавщині, Чернігові, Преображення в Прилуках (1716), Полтаві, Преображення у Великих Сорочинцях, Батурині, Преображення в Ізюмі, Ніжині, Троїцька церква Густинського монастиря (1672– 74) фундації гетьмана І. Самойловича. Творцями церков у стилі бароко були І. Григорович-Барський, С. Ковнір, Ф. Старченко, іноземці А. Зерников, І. Батіст, І. Шедель, Б. Растреллі. На зх.-укр. землях споруджено комплекс св. Юра у Львові (1744–64, арх. Б. Меретина), церкву Почаївської лаври. Автентичні зразки зх. бароко у новозбудованих костелах та монастирях на Правобереж. Україні принесли численні католицькі чернечі ордени: єзуїти, домініканці, бернардини, кармеліти, бенедиктини та ін. У цей час у формах бароко укр. майстри збудували багато синагог, зокрема у Шаргороді, Жовкві, Сатанові, Тернополі. Кінець 18 – поч. 19 ст. ознаменувався домінуванням класицист. стилю з його регулярністю, симетрією, застосуванням ордерних систем, що найбільше проявилося у мурованій арх-рі. Церкви й монастирі виконували оборонні функції не лише у середньовіччі, а й у 16–18 ст. Для цього віддавна слугували муровані і дерев’яні дзвіниці, що ведуть свою історію ще від оборонних споруд княжих градів. Форми дзвіниць змінювалися значно повільніше, аніж церков, тому відзначаються архаїчнішими рисами. Найдавніші дзвіниці були зрубної, новіші – стовпово-хрещатої конструкції. Квадрат в основі, з опасанням, нерідко похиленими досередини стінами, що забезпечувало міцність, у кілька ярусів, високий верх – шатровий, пізніше баня – такі найзагальніші риси дзвіниць.

Зустрічалися дзвіниці восьмигранні (Шумляни в Галичині) або з квадратним низом і восьмикутним верхом з восьмигранним шатром (Буковина, Гуцульщина). Найстаріші відомі – у Потеличі (поч. 16 ст.), Дрогобичі, Старій Солі, Бусовиськах, Курниках, Веріню, Печеніжині, Ясениці, Замковій, а також у ін. місцевостях на Волині, Поділлі, Київщині, Полтавщині. Період 17–18 ст. приніс також найкращі зразки дерев’яного церк. буд-ва і арх-ри. Найпоширенішим типом є тридільна (тризрубна) в плані одно-, дво- або триверха та п’ятидільна одно-, три-, п’ятиверха церква, перекрита шатром (стіжком) або банями. Характерними для перекриття є заломи, що надають ступінчато-пірамідального вигляду храмові; кількість їх інколи сягає семи. Довший час зберігається найпростіший – хатній – тип церкви, що є найпоширенішим на Буковині. Особливістю укр. церков є відповідність зовн. і внутр. форми простору святині завдяки чистоті конструктив. схем верхів та їх конкрет. вирішень у різних типах церков. Відомі складні типи бойківських, гуцульських, лемківських, поліських, подільських, подніпровських, слобожанських дерев’яних церков. На Лемківщині характерною особливістю церкви є висока дзвіниця у формі вежі, що зводиться над бабинцем та є вищою за середній верх святині, надаючи характеристичної асиметріїї та динаміки лемків. типу церкви. Рідкісним типом завершення є баня, описана над четвериком, як у Підгірцях на Львівщині. Дерев’яна церк. арх-ра відзначається також різноманіттям архіт. форм та деталей: опасання, піддашшя, підсоння, галерейки, підстрішшя, різьблені колонки (сохи) довкола усієї церкви або лише бабинця, мережані одвірки, балки, ковані двері, хрести. Розвиток церк. арх-ри приніс після тризрубного п’яти- та дев’ятизрубні типи храмів з п’ятьма та дев’ятьма верхами-банями. П’ятизрубні (хрещаті) церкви з п’ятьма банями будували у Галичині, на Поділлі, Гуцульщині, Київщині, Чернігівщині, Полтавщині, Слобожанщині, що засвідчує їхній заг.-укр. характер та унікальність у європ. контексті. Досить рідкісні зразки дев’ятизрубних церков з п’ятьма банями – Миколаївський собор Медведівського монастиря на Чигиринщині (1785), собор у Катеринодарі на Кубані. Найвищим досягненням укр. дерев’яного буд-ва та арх-ри визнано Запорізький (нині Троїцький) собор у Новоселиці (Новомосковськ) над р. Самара, збудований Якимом Погрібняком у 1773–78,– дев’ятизрубний із дев’ятьма банями. Досить поширеними у той час були дерев’яні храми ін. віровизнань – римо-католицькі костели, протестантські кірхи, євр. синагоги, яких мало збереглося до нашого часу. Висока культура укр. бароко мала вплив на сусідні землі, зокрема Росію, де працювали укр. архітектори та будівничі (Ф. Старченко, І. Зарудний). Стилі рококо, класицизм, ампір, що визначали 1-у пол. 19 ст., відобразились і в А. с., несучи на собі відмінності вираження у різних країнах, до яких входили укр. землі. Окремі церкви збереглися на Харківщині (дзвіниця Харківського собору, арх. К. Тон, 1844) й Полтавщині (Хорол, Ромни, Лубни, Пирятин, Прилуки). У Рос. імперії, до якої належала більшість тер. України, після скасування автономії, 1801 видано указ про заборону будувати церкви в укр. стилі. Від того часу і до 1990-х рр. офіційно запанував повсюдно і безальтернативно насаджуваний т. зв. синодальний стиль храмів, що мав за основу найзагальнішу схему візантій. типу храму. Цей реліг. тоталітаризм зупинив на два століття розвиток укр. сакральної, передусім церк., арх-ри як автохтон. явища та прояву культур., реліг. та мист. самобутності. Культурна експансія Росії, триваючи упродовж століть, сформувала мистецьки безвартісний та культурологічно беззмістовний архетип храму, що поширився на укр. землі та видається вже тепер як автохтонний і на Лівобережжі, і на Поліссі, і на Поділлі. Архіт. стилі класицизму та історизму, що з’явилися в Україні у 2-й пол. 19 ст., з їх уніфікованістю ордерних систем та керованістю семантики цитованих істор. зразків якнайкраще сприяли цьому завданню. Зникли гілки традиції архіт. святинь княжої доби, безпосередньості і свободи бароко. Натомість жива думка та творчість у церк. арх-рі перемістились переважно до сіл та невеличких міст і зосередились у храмах, споруджуваних нар. майстрами, завдяки чому збереглась традиція, втілена переважно у дерев’яній церк. арх-рі. У новому синодальному стилі, що поступово втілювався у рисах рос. та візантій.-рос., збудовано низку великих храмів у Києві (Володимирський собор), Харкові (Благовіщенський собор), Одесі, Херсоні, Кременчуці, Кам’янці (Олександрівська церква). Проведено псевдореставрації храмів княжої доби (Десятинна церква у Києві) або з решток святинь збудовано нові храми (св. Володимира у Херсонесі). На кінець століття розвинулись стилі історизму у найрізноманітніших версіях цитат та прообразів. У Австро-Угорській імперії, до складу якої входили Галичина та Буковина, наприкінці 18 – поч. 19 ст. проводилась секуляризаційна політика щодо церкви як великого землевласника, застосовувались взірцеві проекти церков, однак жорсткого диктату щодо нац. відмінностей народів імперії, зокрема у релігії та храмобудівництві, не було. На поч. 20 ст. з наростанням нац. руху на всіх укр. землях поширюється стиль укр. модерну, яскравими виразниками якого були В. Кричевський, Д. Дяченко, М. Кравчук, В. Січинський, В. Риков, О. Вербицький, І. Моргилевський, С. Тимошенко, І. та Л. Левинські, В. Обремський, Є. і В. Нагірні, О. Лушпинський, Р. Грицай. Характер. рисами укр. стилю було використання мотивів укр. бароко та нар. арх-ри: дев’ятибанна церква єпископа Парфенія Левицького в Плішивцях на Полтавщині (1902, арх. І. Кузнецов); каплиця у Полтаві (1911–14, арх. І. Кальбус), пам’ятний хрест М. Шашкевичу на Білій Горі у Підліссі (1911, арх. О. Лушпинський), монастир сестер Василіянок (арх. І. Левинський, О. Лушпинський) у Станіславі (нині Івано-Франківськ); проекти перебудов церков (Добромиль, арх. І. Левинський) та проекти і реалізації нових церков (Миців, арх. В. Садловський; Оброшино, арх. Т. Обмінський і О. Лушпинський; Соколівка, Сурохів, Бабухів, Тисмениця, арх. О. Лушпинський), Є. і В. Нагірних, проект монастир. церкви сестер Василіянок у Львові в інтернац. стилі (арх. Р. Грицай, 1934), проект церкви М.-Д. Німцева (1935), витриманий у рисах суворого монументалізму. 1-а світ. війна, розпад імперій та більшов. переворот 1917 у Росії перервали еволюц. процес розвитку арх-ри Сх. Європи, а розвиток А. с. зупинили зовсім – настали довгі десятиліття нищення реліг. святинь не лише в СРСР, а й у ін. країнах комуніст. орієнтації. В Україні знищено більшість храмів, спотворено ландшафт і істор. обличчя краю, міст та сіл, що складались еволюційно ще від княжих часів. Нелегко визначити точну кількість зруйнов. святинь – лише в Україні їх було знищено бл. 10 тис. На зх.-укр. землях, що остаточно об’єднались з УРСР після 2-ї світ. війни, тотального нищення храмів не було. Духовенство Галичини, переважно греко-католицьке, було репресоване або переведене в православ’я. Їхні ж святині було збережено і передано РПЦ, яка вступила у храми на місце УГКЦ, що мала на той час понад 2,5 тис. церков (див. Антирелігійний терор). На автохтонних укр. землях, що по війні залишились за межами України (Зх. Лемківщина, Підляшшя, Берестейщина, Пд. Буковина), укр. насел. було вивезене на нові території, натомість матеріал. культура (поселення, садиби, особливо церкви, цвинтарі, фігури, хрести та каплиці) була приречена на нищення, занепад, руйнацію та поступове затирання будь-яких ознак та слідів споконвіч. культури цих земель. Церкви, перероблювані на костели, збереглись, хоча й нерідко у спотвореному вигляді. Так, за підрахунками польс. дослідників, лише у повоєнній Польщі бу-ло знищено 300–350 церков. У 1990-х рр. змінюється ставлення до укр. церков, деякі з уцілілих поступово реставруються. Окрім руйнацій храмів, укр. земля зазнала тотальних нищень ін. сакральних об’єктів – цвинтарних та придорожніх каплиць, фігур та хрестів, які становили вагомий пласт профес. та нар. культури – високохудожніх творів арх-ри, скульптури, поліхромії та декорат. мист-ва.

Укр. А. с. представлена також на укр. автохтонних етніч. землях, що нині знаходяться за межами України (у Польщі, Білорусі, Росії, Молдові, Румунії, Угорщині, Словаччині) та у країнах, де проживають українці в діаспорі. Найчисельніша та сконсолідована – пн.-амер. укр. діаспора, яку започаткували в кін. 19 ст. перші переселенці із заходу та сходу України, створюючи парафії та зводячи храми. Серед найперших церков США та Канади – церкви в Пено-Стар в Альберті, Канада (майстер І. Пилипівський, 1898), Успення Пречистої Діви Марії у Вох, Редвотер (1904), св. Дмитра в Пн. Дакоті (арх. Ю. Клим, 1905–06), св. Петра і Павла біля Вілтона (1906), св. Юрія в Менлі (о. Гура, 1906), св. Онуфрія у Барич, Смокі Лейк (о. Філіп Ру, 1907), Воздвиження Чесного Хреста в Іннісфрі (майстер В. Глущак, 1910), св. Йосифа в Горґамі гуцул. типу на плані грец. хреста (арх. Ю. Клим і В. Осадчук, 1911), св. Миколая (майстер Г. Галанчук, 1912, нині у музеї в Елк Айленд в Альберті), св. Трійці у Вілтоні за зразком лемків. церков (теслі І. Кривацький та І. Сховчук, 1913; включена 1982 до Амер. нац. реєстру істор. пам’яток), св. Петра і Павла гуцул. типу в с. Україна (майстри С. і М. Гульки, 1917).

Отець Філіп Ру родом з Лотаринґії вивчив укр. мову у монастирі отців Василіян у Бучачі, збудував у 1930-х рр. понад 10 укр. церков, зокрема велику в Кукс-Крік, Манітоба. Багато дерев’яних церков зрубної конструкції поставлено, окрім США, у Канаді та Пд. Америці. Перші церкви були хатнього типу, пізніше – традиційні тридільні. Їх прагнули наблизити до прототипів в Україні як за формою, так і способом зведення (понад 160 таких у більшості вже неіснуючих нині церков лише провінції Альберти в Канаді зафіксувала у своїй живопис. спадщині П. Іванець). Зі збагаченням українців та новими еміграц. хвилями пожвавлюється церк. буд-во, хоча більшість храмів зводилась без відчутної участі архітекторів (інколи запрошувано іноз. архітекторів, які не розумілися на арх-рі укр. святинь), тому була не лише невиразної арх-ри, а й нерідко досить віддалено нагадувала прототипи з України. Пізніші дерев’яні церкви нерідко викону-валися без збереження традицій буд-ва, лише зовнішньо імітували укр. церк. арх-ру, нерідко були перероблюваними з лат. чи протестант. церков з додаванням візантій. куполів та ін. деталей, зі спробами синтезу візантій., роман. та рис укр. бароко на конструктивній основі сучас. арх-ри, проте згодом почали відзначатися пропорційністю, гармонійністю та виразним укр. характером. Арх. Ю. Ястремський (народився у Вінніпезі) збудував велику каф. і церкву Христа-Царя у Філадельфії, церкви св. Іоана Хрестителя у Ньюарку і Оттаві, дерев’яну церкву в Барнсборо (1967–68, Зх. Пенсильванія).

Церкву св. Іоана Хрестителя біля Ґантера, шт. Нью-Йорк, звів майстер Ю. Костів за проектом арх. І. Жуковського (1961–62) з іконостасом М. Черешньовського (1963–64), іконами П. Холодного-молодшого. Майстер Ю. Костів спорудив також каплицю в Іст-Четґемі, штат Нью-Йорк. Арх. А. Осадца запроектував дерев’яні церкви св. Володимира в Глен Спеї (за участю арх. І. Жуковського, майстера Ю. Костіва, різьбяра С. Кіри, 1966) та Найсвятішого Серця у Джонсон-Сіті, шт. Нью-Йорк (1977), муровану св. Юра в Нью-Йорку. Відомі дерев’яні церкви Богоявлення в Росвелі (архіт. фірма «Баркані Канінгем», 1981, Джорджія), св. Володимира в Пайк Лейку (арх. І. Стецура, Саскачевань, Канада; премія Канадського т-ва дерев’яного буд-ва, 1984). Арх. Ю. Кодак спорудив монументальну в стилі козац. бароко церкву у Бавнд-Бруку. Найвідоміші храми в Америці зведені за проектами архітекторів Р. Жука, З. Мазуркевича, М.-Д. Німцева. Р. Жук у церкві св. Трійці в Керґонксоні, шт. Нью-Йорк (1976; іконостас Я. Гніздовського, 1984) досягнув багатоголосого звучання різних семантич. пластів укр. церк. арх-ри – суворості княжої доби, стрімкості готики, впізнаваності форми та тепла матеріалу традиц. дерев’яної церкви – мовою сучас. арх-ри у новому, пн.-амер. середовищі. У своїх творах у Пн. Америці – церквах св. Родини у Вінніпезі, св. Євхаристії у Торонто, св. Стефана в Калґарі, св. Йосафата у Рочестері, св. Михаїла у Тиндалі, св. Михаїла в Онтаріо – Р. Жук доводить, що «незважаючи на запровадження цілком нових конфігурацій у плані, архітектурних елементах, методів будівництва й будівельних матеріалів, українська ідентичність в архітектурі пануватиме й далі, якщо збережеться й житиме характерна для неї структура ритмічних співвідношень». Особливо цінним прикладом є церква Р. Жука, збудована в Україні у Львові, що символізує неперервність традицій укр. церк. арх-ри та їх збереження у діаспорі. У творчості Р. Жука наполегливо працює архіт. думка, витворюючи простір, компонований формами, які не імітують і не повторюють класичних форм, проте сповнені духом укр. церк. арх-ри, її метро-ритмом, геометрією, семантичною наповненістю, переконливою монум. виразністю. Творчість Р. Жука є найміцнішою ланкою укр. церк. арх-ри сучасності, яка не лише заповнює прогалину, що утворилася за комуніст. доби, а й виступає з’єднувальною ланкою поміж традицією церк. арх-ри від класич. стилів (княжа доба, бароко, укр. модерн) до сучас. арх-ри кін. 20 ст. За проектами М.-Д. Німцева збудовано 11 церков у США, зокрема св. Миколая у Брукліні (1972), св. Богоявлення у Рочестері (1968–74), св. Богородиці в Лякаванні (Нью-Йорк, 1974), собори св. Андрія (1986) і св. Родини (1980) у Вашинґтоні, св. Михаїла у Дженкінтауні (1992), Бразилії – Пресвятої Богородиці в Ітапарі (1976–82), св. Василія Великого у Бракатінзі (1982), Франції – Пресвятої Богородиці у Люрді. Арх. З. Мазуркевич – автор церков св. Йосифа в Чикаґо, св. Михаїла в Балтиморі, монастиря отців Василіян в Ґлен Ков та ін. Відомий його проект собору для Коломиї в Україні. Багато укр. церков споруджено на всіх континентах. Відомі церкви св. Андрія та Різдва Богородиці у Лос-Анджелесі, Норт-Порті у Флориді, у Обера (США); св. Йосафата в Едмонтоні та кафедральний собор св. Трійці у Вінніпезі (Канада); у Вольверґамптоні (Англія); кафедральні собори св. Софії у Римі та Мюнхені; кафедральні собори – православний св. Покрови та греко-католицький у Мельбурні, св. Андрія у Сіднеї, собор Покрови св. Діви Марії у Буенос-Айресі. У Польщі та Європі широко відома творчість художника укр. походження Ю. Новосільського, який мешкає у Кракові, автора числен. розписів церков та костелів у Польщі. Найвідоміші – костели в Тихах, Веселій під Варшавою, у Франції (апсида церкви в Люрді), церкви Різдва Богородиці у Білому Борі біля Ґданська (1991– 97; арх-ра, стінопис та ікони). Творчість Ю. Новосільського, церк. арх-ра зокрема, являє собою проникнення у глибини сакрального, дає зразки синкретичного мислення і творення образу святині – традиційної та сучасної водночас. Закоріненість у празразки, ранньохристиян. ремінісценції, пошук способів духовної самоідентифікації народу-вигнанця на чужині характерні для творчості Ю. Новосільського, що виходить поза межі надбань одного народу – у ній синкретизовано вселенськість та екуменізм. Помітною віхою у сакральному мист-ві не лише Польщі, а й усієї Європи стало зведення церкви в Хайнувці арх. О. Григоровича. Глибинним пізнанням праобразів та архетипів сакрального характеризуються сміливі пошуки церк. арх-ри Ю. Устиновича з Підляшшя (Бялисток); своєрідним прочитанням спадщини відзначаються нові церкви та каплиці О. Хиляка з Варшави, монастирі та церкви Я. Мермона з Перемишля.

Процеси відродження віри, релігії, нац. свідомості, відновлення зруйнованих, осквернених і буд-во нових святинь, що захоплюють у 1990-х рр. мільйони людей, засвідчують процеси ресакралізації землі і народу. Ці явища характерні для всіх посткомуніст. країн, але найбурхливіше вони проходять у пострадян. країнах. Містобуд. теорія і практика рад. часу не передбачала місця і ролі сакрал. об’єктів у архіт.-розпланувальній структурі міст та сіл. Існуючі історично сформовані містобуд. домінанти, якими були сакрал. комплекси, програмно нівелювались у заг.-міському просторі аж до їхнього цілеспрямованого нищення, яке заохочувалось включно до 1990-х рр. Відсутність А. с. у доктрині рад. містобудування і арх-ри робило її неповною за складом і неповноцінною за змістом. Тодішнє офіц. розуміння духовності сусп-ва, міста, середовища життєдіяльності людини у суттєвих їхніх складових також було неповним, недосконалим і спотвореним панівною ідеологією. Період 1990-х рр. характеризується зведенням нових храмів, реконструкцією і відновленням зруйнованих та використовуваних раніше не за реліг. призначенням. Станом на 1 січня 2001 в Україні налічувалося 17 667 культових споруд, з них у власність реліг. громадам та орг-ціям державою передано 5822; знаходяться у їх користуванні – 5042 (з них 344 використовуються почергово), за 10 р. побудовано понад 3000 нових культових споруд. Серед заг. кількості культових споруд налічується 3662 пам’ятки арх-ри. Нині будуються 1974 культові споруди; пристосовані під молитовні будинки 3160, орендуються з цією ж метою 3446 будівель, які разом з уже використовуваними будівлями складають 26,2 тис. культових споруд. На поч. 2001 налічувалось 10 445 християн. православних храмів. Серед них – 7755 храмів належать УПЦ МП, 1343 храми – УПЦ КП, 697 – УАПЦ. Храмів УГКЦ – 2777. Католицьких костелів – 713. Протестантським церквам належить 2044 культові споруди. Таким чином, християн. культових споруд нараховується 13 186. Нехристиян. громадам належать 219 споруди: мусульманським – 151, юдейським – 97, сх. релігіям – 24, іншим – 44 культових будівель. Тривала перерва у легальній реліг. практиці та буд-ві святинь майже впродовж століття затерла чистоту феномену української святині, що виплавлялась тисячолітньою творчістю майстрів-зодчих княжої доби, укр. бароко, творців укр. стилю 19–20 ст., традиц. нар. арх-ри у багатомірності її істор., богослов. та архіт.-мист. засад. Різноманіття впливів (візантійські, моравські, традиц. зодчества, згодом московські, протестантські) породило багатство стилів арх-ри України, що виявляється у надмірному перемішуванні типів, форм, мотивів та образів, що виникали нерідко у різні періоди, у різних гілках віри та конфесій і часто у такому контексті втрачають свою ідентичність. У церк. арх-рі естетичні, художні, стильові, композиційні, формотворчі категорії не вичерпують духовного змісту та форми, функції і структури храму. Арх-ра храму – втілення певної моделі світовідчуття, світосприйняття, світорозуміння, світогляду, світотворення. Форми і стилі – архіт. вираження, знаки та символи цих втілень. А. с. поряд з ін. об’єктами культури визначає духовність міста. Сакральні об’єкти формують складну систему функційних і духовних відносин у просторі міста. Сакральні об’єкти відзначаються синкретизмом, який виступає світогляд. механізмом утримання цілісності системи світорозуміння. Ця глибинна властивість священного збереглась і уособлює сх. традицію християнства на відміну від його зх. гілки, де раціоналізацією охоплено цілий корпус функцій сакральних об’єктів і сам спосіб світо- і Богорозуміння.

Передумовами розвитку А. с. 1990-х рр. в Україні є свобода віровизнань, що породила розмаїття релігій, конфесій, велику кількість громад, а також потреба зведення ними різноманіт. святинь з їхнім наступним утвердженням у сусп-ві. А. с. України 1990-х рр. характеризується різноманіт. тенденціями традиціоналізму та пошуку нових форм святині. Традиціоналізм у А. с. коливається у широкому діапазоні від буквальних повторів у новому буд-ві відомих зразків – церква св. Бориса і Гліба у Борисполі (арх. Л. Скорик), собор у Макіївці (арх. Д. Яблонський) та низка дерев’яних церков на Зх. України; добудови незавершених або відбудови точних копій знищених колись храмів – Золоті ворота у Києві з надбрамною церквою Благовіщення (1980-і рр.), Михайлівський Золотоверхий собор, Успенський собор Києво-Печерської лаври (1995–2001), Богородиці Пирогощі; застосування відвертих форм-цитат (каплиця Покрови у Чигирині, 1995), буквальних реплік-повторів фрагментів кількох прототипів, деколи різностильових, у одному храмі – до використання традиц. конструктивно-просторових схем – церква св. Софії (арх. С. Граділь), істор. архіт. форм – лемківських завершень у церкві в Сокільниках під Львовом або у польс. Криниці та стилів минулого – церква св. Миколи у с. Чернещина на Харківщині (арх. С. Попова, А. Ткаченко, П. Чечельницький), Георгіївська церква у Вишневому (арх. Ю. Лосицький). Континуація традиціоналістич. тенденцій, попри усталений професіонал. стереотип їхньої творчої консервативності, співзвучна канонам традиції укр. сх. церков і тому, безсумнівно, є доцільною і перспективною, особливо на тлі відвертих творчих невдач у авангардній нетрадиційній західній А. с. Відбудовується та реставрується велика кількість монастирів, у яких традиція проступає у блиску нових технологій (монастир отців Василіян у Крехові). Утім передавання храмів громадам, монастирів церквам нерідко спричиняло необґрунтовані перебудови, руйнацію старих стінописів, ікон. Тенденція розвитку нових форм арх-ри храму йде кількома шляхами. Один шлях – пошук універс., абсолют., вічних форм-символів, форм-знаків духовності та святості, простоти відчуття та зрозумілості сприйняття святині; зняття часових стиліст. нашарувань із чистих форм. Шлях пошуку універс. форм сакруму має небезпеку скочуватися у просторовий схематизм та певний культурний космополітизм, безадресність надміру узагальнених форм, несприйнятливих для громад вірних, і як наслідок – відчуженість та неорганічність такої арх-ри в традиц. середовищі. Храми Р. Жука та М. Обідняка у Львові становлять приклад вдалих вирішень, натомість більшою дискусійністю відзначаються проект З. Мазуркевича (архітектор зі США) для Коломиї та зведення костелу у с. Довге Закарпат. обл.

Інший шлях – творча переробка глибин. сутностей форм епох найвищого злету думки та творчості в укр. арх-рі (княжа доба 10–14 ст., укр. бароко 16–17 ст. та укр. стиль кін. 19 – поч. 20 ст.). Пієтет до цих стилів минулого зумовлений і їхньою забороненістю та нищенням у минулі часи. Відчуття істор. недомовленості, недовираженості та нереалізованості – з одного боку, а з другого – безсумнівно високі естетичні якості, автохтонність та самобутність цих стилів, їхня роль у самоідентифікації не лише арх-ри, а через неї і етносу, нації ще довго будуть джерелом творчих пошуків для архітекторів церк. арх-ри. Тут можна розглянути проекти та реалізації Б. Жежеріна, Д. Яблонського, Л. Скорик, В. Приймака – усі з Києва, О. Боднара, М. Обідняка, М. і О. Вензиловичів, Р. Сивенького, В. Швеця, О. Матвіїва, Ю. і О. Криворучків – усі зі Львова, С. Граділя із Сум, І. та Г. Ходіних із Херсона, Ю. Бабича з Білої Церкви, О. Бердика з Дніпропетровська, П. Чечельницького з Харкова. Триває традиц. сакральне буд-во, розвивається народна арх-ра – зводяться меморіальні, придорожні та цвинтарні каплиці, фігури, хрести. Споруджуються тимчасові каплиці, що нерідко вирізняються несподіваною оригінальністю. Розвивають буд-во святинь і нові для України або не визнані за рад. часів релігії та конфесії – протестантські церкви, прихильники ісламу, юдейських вірувань. Оцінка збудованих у 1990-х рр. в Україні храмів різна, в основному невисока, особливо серед професійних архіт. критиків. Масове буд-во, мін. кошти та поспішність зведення храмів та ін. культових споруд не дозволяють ретельно опрацьовувати проекти, здобути необхідний досвід та зробити висновки, тому результати, за окремими винятками, посередні. Такий період був і в церк. арх-рі укр. діаспори, перед якою стояли завдання сакралізації освоєних нових земель,– спочатку застосовували найпростіший хатній тип храму, пізніше – щоразу складніші, і лише власне арх-ра діаспори 2-ї пол. 20 ст., на ґрунті нар. церк. буд-ва, дала блискучі результати у творчості Р. Жука, З. Мазуркевича, М.-Д. Німцева, Ю. Кодака, А. Осадци та ін. Треба визнати, що після тривалої перерви церк. арх-ра України проходить новий етап. Відродження церк. арх-ри та мист-ва в Україні отримує метод. та навч. підґрунтя у діяльності Міжнар. школи церк. арх-ри Нац. ун-ту «Львівська політехніка» (засн. 1991), де проводяться системат. навчання, міжнар. наук. симпозіуми, конф., семінари, круглі столи, виїзні засідання із залученням найвідоміших архітекторів Європи та Америки, видаються монографії та посібники з церк. арх-ри. (Див. іл. на аркушах «Архітектура сакральна»).

Ю. І. Криворучко

Стаття оновлена: 2001