Архітектурознавство - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Архітектурознавство

АРХІТЕКТУРОЗНА́ВСТВО – наука про архітектуру, її походження, закономірності і специфіку розвитку в суспільстві. Арх-ра і наука про неї розвивалися в процесі багатовікової практики людства в буд-ві міст, фортець, храмів, житла, інж. споруд та їх комплексів, що утворюють певне штучне середовище для забезпечення життєдіяльності людини. Арх-ра, на відміну від ін. мист-в, які в тій чи ін. мірі відображають дійсність в худож. образах, не лише зображує, але й формує дійсність. Сучасне А. складається з таких розділів: заг. теорія арх-ри (визначення і специфіка арх-ри, образотворчі засоби формування, художні методи і стилі); прикладна теорія арх-ри – теорія містобуд-ва, архіт. типологія, критика, акустика, біоніка, конструювання (дерево, залізобетон, метал та ін.), теорія проектування тощо. Найбільш традиц. розділом А. є історія, що вивчає процеси розвитку світ. і нац. арх-ри; вона пов’язана з дослідженням заг. історії, входить до системи мистецтвознавства (архіт. історіографія, пам’яткознавство, краєзнавство і бібліографія, теорія реставрації пам’яток арх-ри). А. як наука – одна з найстародавніших. У законах Хаммураппі (2 тис. до н. е.) є статті про відповідальність архітектора перед сусп-вом за якість збудованих споруд. У стародав. Китаї, в трактатах Лао-Дзін «Дао де Дзін» (4–3 ст. до н. е.), викладено теор. засади арх-ри. У розгорнутому вигляді А. формується в антич. світі (М. Вітрувій, «Десять книг про архітектуру», 1 ст. до н. е.) – осн. засади античного містобудування (регулярна система розпланування міст, типологічні засади об’ємно-просторової орг-ції споруд, ордерна система). Ці принципи можемо спостерігати в розпланувальній орг-ції міст Пн. Причорномор’я (Херсонес, Ольвія, Пантикапей та ін., 6 ст. до н. е. – 4 ст. н. е.). Арх-ра Візантії знайшла своє продовження і подальший розвиток в арх-рі Київської Русі. Своєрідним модулем, який використовувався під час буд-ва Успенського собору Печерського монастиря (11 ст.), був пояс варяга Шимона, подарований тоді монастирю, про що розповідає «Києво-Печерський патерик». За осн. елемент для пропорціювання вибирався діаметр бані, а також його похідні – сторони підкупольного квадрата, його діагоналі. Відкладаючи в певному порядку ці розміри, будівничі отримували реальну ширину нави і нартексу, визначали місця розташування й розміри в перетині стовпів, товщину стін, а також висоту п’ят і склепінь. За зразком Успенського собору Печерського монастиря – «в ту ж міру» – зводилися тоді собори не лише в стольному Києві, але й в ін. містах Давньоруської держави – Володимирі-на-Клязьмі, Суздалі, Ростові, Новгороді, Смоленську. Стародавні описи. «Кормчої книги» (14 ст.), яка мала розділ «Закон градський», являли собою запозичення з візантійських трактатів. 15–18 ст. в Україні були відомі праці М. Вітрувія, В. Скамоцці, А. Палладіо. Участь в архіт. процесі в Україні вихідців з Італії (Павло Римлянин і Віченцо Скамоцці), Франції (Ґ. де Боплан), Німеччини (Ґ.-Й. Шедель), Шотландії (П. Ґордон) обумовили світ. рівень арх-ри та інж. знань, які передавалися місцевим майстрам. У вивченні історії арх-ри європ. країн серед ін. вирізняються два принципово відмінних напрямки – перший розглядає архіт. процес лише як зміну конструктив. систем (О. Шуазі), другий – лише як зміну стилів (Г. Вольфлін та ін.). Істина лежить посередині, оскільки зміна конструктив. систем і стиліст. спрямованості взаємопов’язані, і арх-ра являє собою по суті своїй піднесене на вищий щабель естет. осмислення інж. конструкцій.

У серед. 18 ст. арх-ру в Україні викладали в складі матем. наук у Києво-Могилян. академії, в Переяславському і Харків. колегіумах. У б-ках навч. закладів, братських шкіл, монастирів, ремісничих цехів зберігалася велика кількість рукописів з питань арх-ри і буд. справи. Наприкінці 18 – поч. 19 ст. А. в Росії набуває централізованого норматив. значення в межах класицизму, який абсолютизує дію «вічних естетичних законів і канонів ордерної системи». Розробляють т. зв. взірцеві проекти житлових будинків і громад. споруд. На основі Гіпподамової класич. регуляр. схеми розробляють ген. плани заснованих міст Пд. України – Катеринослава, Херсона, Миколаєва, Одеси, Сімферополя (арх. І. Старов, В. Гесте, П. Ярославський, П. Абросимов, А. Меленський). Одночасно укр. А. опановує не лише досягнення світ. арх-ри, але й досвід нар. майстрів, і саме тому укр. А. починає звертатися до нац. самобутності. У цьому процесі брали участь Т. Шевченко (його матеріали до вид. «Живописная Украина», С.-Петербург, 1844, що заклали підвалини архіт. історіографії), П. Куліш, М. Драгоманов, М. Грушевський. Починається поглиблене вивчення і фіксація пам’яток укр. зодчества (Г. Лукомський, С. Васильківський, В. Кричевський, В. Леонтович, Г. Павлуцький, С. Таранущенко, В. Троценко). Наслідком цієї праці в Україні є видання таких узагальнювальних робіт, як «Из украинской старины» (С.-Петербург, 1900, вступна стаття Д. Яворницького), розділів про укр. мист-во у вид. «История русского искусства» І. Грабаря (Москва, 1910, т. 2), з’являються численні праці про укр. нац. стиль у тогочас. журналах «Украинская жизнь», «Сяйво», «Ілюстрована Україна», «Київ». Піонерами укр. стилю стали В. Кричевський, К. Жуков, П. Фетисов, І. Левинський, О. Лушпинський, Д. Дяченко та ін., які поєднували теор. дослідження з проектною практикою і буд-вом. У працях одес. архітектора Ф. Нестурха та харків. О. Ґінзбурґа вперше порушуються питання про профес. права і етику зодчих, про необхідність створення профес. об’єднань. Унаслідок розвитку архіт. освіти з’являються перші підручники з арх-ри, які виходили під гаслом перетворення «корисного в прекрасне» (петербур. проф. А. Красовський, «Гражданская архитектура», С.-Петербург, 1851). Курси лекцій готували київ. проф. О. Кобелєв і харків. О. Бекетов. Архіт. типологію досліджували О. Вербицький, П. Альошин, В. Риков, В. Обремський. Проблеми розвитку буд. конструкцій (дерев’яні, металеві, залізобетонні, муровані) досліджували укр. видатні вчені: П. Собко, М. Белелюбський, С. Тимошенко, Є. Патон. На поч. 20 ст. укр. А. не обмежувалось питаннями дослідження нац. зодчества, а висвітлювало проблеми світ. мист-ва. Серед праць слід назвати твори Г. Павлуцького «Коринфский ордер» (К., 1891); Ф. Шміта «Искусство: его психология, его стилистика, его эволюция» (Х., 1913). У цей же час зростає інтерес до проблем містобудування і формування основ його теорії, з’являються цікаві праці проф. Київ. політех. ін-ту Г. Дубеліра «Планирование городов» (С.-Петербург, 1910), «Записка к вопросу о планировке окраин Киева» (К., 1912). У книзі В. Ковалівського «Большой город и города-сады» (Петроград, 1916) вивчався світ. досвід реалізації ідей арх. Е. Говарда про міста-сади (1911). У працях харків. дослідника М. Диканського «Постройка городов, их план и красота», «По русским курортам» (обидві – Петроград, 1915) висвітлювалися нові для того часу проблеми реконструкції міст, створення рекреац. зон. У період УНР (1917–19) було зроблено спробу організаційно оформити А. в складі істор. секції УАН, засн. Архітектурний ін-т (1918, ректор – проф. Д. Дяченко).

У рад. час А. базувалося на засадах архіт. конструктивізму (лідер О. Веснін) з орієнтацією на нове вироб. мист-во відповідно до нових засад розвитку сусп-ва. А. цього періоду проголосило функціонал. метод проектування з визнанням функції як гол. принципу творчості; формуються функціоналізм і конструктивізм, що впроваджують нові типи споруд – фабрики-кухні, будинки-комуни з «кабінами для спання», школи-інтернати з ізоляцією дітей від «буржуазного впливу сім’ї при її відмиранні» і т. ін. У Київ. худож. ін-ті, який називався мистецько-технічним, ці ідеї дістали поширення у студіюванні таких дисциплін, як «простір», «форма», «колір», і знач. мірою впливали на розвиток архіт. теорії на основі вивчення праць європ. раціоналістів і функціоналістів Ш.-Е. Ле Корбюзьє, В. Ґропіуса, Ф.-Л. Райта. У 20-х – поч. 30-х рр. існували численні угрупування архітекторів, кожне з яких базувалося на своїй творчій платформі, однак у 1932–33 відбувся фактич. розгром усіх їх було створ. єдину Спілку архітекторів України (як складову частину СА СРСР); до статуту її було включено концепцію т. зв. соціалістичного реалізму, одним з постулатів якого була вимога створення арх-ри «соціалістичної за змістом, національної за формою». Фактично під цим гаслом виступала архіт. теорія т. зв. пролетарської класики. Почалася соц. реконструкція міст, наслідком якої було тотальне знищення шедеврів нац. зодчества. Одночасно виникла теорія «музеєфікації», за якою окремі фрагменти істор. споруди «науково обґрунтовано» вилучалися і переміщувалися до музейних фондів – так мозаїки і фрески зруйнованого Михайлівського Золотоверхого собору в Києві (12 ст.) було передано до експозиції Третьяковської галереї в Москві і до Рос. музею в Ленінграді. Ікони з іконостасів зруйнованих церков опинилися у фондах і запасниках музеїв образотворчого мист-ва Києва і Харкова, істор.-краєзнав. музеїв ін. міст України.

Наук. рівень А. можна прослідкувати в публікаціях журналів «Архітектура радянської України» і «Будівництво» (П. Альошин, П. Юрченко, О. Молокін, М. Холостенко). У цей час зі створенням ін-ту «Діпромісто» з’явилися високопрофесійні наук. розробки в галузі теорії містобудування – «Соціалістичне місто. Велике Запоріжжя» І. Малозьомова (Х., 1933), «Опыт планировки городов на Украине. Проблемы архитектуры» А. Ейнгорна (Москва, 1937) та ін. Важл. віхою в історії архіт. науки було створення в Україні 1945 Академії арх-ри УРСР (президент акад. В. Заболотний), від 1956 – Академія буд-ва і арх-ри УРСР, у складі якої організовано три НДІ з питань історії і теорії арх-ри; містобудування; арх-ри споруд (вони мали аспірантуру). В Академії арх-ри працювали провідні архітектори П. Альошин, С. Безсонов, О. Вербицький, В. Заболотний, Є. Катонін, О. Власов, М. Сєверов та ін. визначні фахівці, які створили фундам. дослідження: «Памятники архитектуры Украины» (К., 1954); «Архитектура Украинской ССР» (Москва, 1954); «Нариси з історії архітектури Української РСР» в 2-х т. (К., 1957; 1962); «Архитектура Украины (1917–1967)» (К., 1967); були співавторами «Історії Українського мистецтва» в 6-ти т. (К., 1968–70; Держ. премія УРСР у галузі н. і т., 1971). Одночасно підготовлено численні монографії з окремих проблем розвитку арх-ри в Україні: праці Ю. Асєєва – «Архітектура Київської Русі» (К., 1969), «Архитектура Крыма» (1961, співавт.); Г. Логвина – «Киев» (Москва, 1960, 1967), «Украинское искусство 10–18 ст.» (Москва, 1963), «Чернигов, Новгород- Северский, Глухов, Путивль» (Москва, 1965), «По Україні. Стародавні мистецькі пам’ятки» (К., 1968), «Софія Київська» (К., 1971); Д. Яблонського – «Порталы в архитектуре Украины 17–18 вв.» (К., 1955); Ю. Нельговського – «Львів. Історико-архітектурний нарис» (Л., 1959); В. Самойловича – «Народна творчість в архітектурі сільського житла» (К., 1961); М. Цапенка – «Архитектура Левобережной Украины» (Москва, 1976); С. Кілесси – «Киево-Печерская Лавра. Памятники архитектуры и искусства» (Москва, 1975). Питання містобудування висвітлювались в наук. працях А. Іванової – «Планировка и застройка городских жилых районов» (К., 1953), О. Хорхота – «Архитектура и благоустройство промышленных предприятий» (К., 1953), В. Новикова – «Про поліпшення планування і забудови міст та типового проектування житлово-цивільного будівництва» (К., 1967). Питання розвитку типології житл. і громад. споруд розробляли М. Агуф, Г. Зенькович, Я. Штейнберґ. У докладній, але суперечливій монографії М. Цапенка «О реалистических основах советской архитектуры» (Москва, 1953) обґрунтовувався метод «соціалістичного реалізму» щодо розвитку арх-ри.

Після ліквідації Академії буд-ва та арх-ри УРСР (1963) розвиток А. тривав у галузевих НДІ (Київ. НДІ теорії, історії арх-ри і буд. техніки, Київ. НДІ містобудування і Київ. зонал. НДІ експерим. проектування житл. та громад. споруд, що були підпорядк. Держбуду СРСР) та частково на каф. навч. ін-тів. Після кількох директивних постанов партії і уряду 1954–55 в архіт. творчості почався відхід від «пролетарської класики». Архіт. практика і наука були орієнтовані на макс. використання збірних індустр. залізобетон. конструкцій, питання елементарної зручності поступалися місцем швидкісним темпам буд-ва. Проблема естетики арх-ри втратила актуальність, адже в Україні було дозволено застосовувати в житл. буд-ві великопанельні п’ятиповерхові будинки лише двох серій (1–480 і 1–464) та один тип цегляного будинку з вбудованим магазином, що були запроектовані Центр. НДІ житла в Москві. 1965 дозволили споруджувати дев’ятиповерхові великопанельні житл. будинки, але при цьому не враховували кліматич. особливостей регіонів. Так, серію 1–126 застосовувано до 1991 однаково в Тюмені, Черкасах і Сімферополі. У цей період в умовах ідеолог. пресингу дозволялося видання лише проектно-прикладних праць; дослідж. із теорії містобудування і типології наблизилися до прикладних тех. наук з використанням електронно-обчислюв. техніки і систем. моделювання. У цих напрямках працювали Г. Лаврик, М. Дьомін, І. Фомін, Є. Клюшниченко, Т. Устенко. Нові праці з архіт. типології створили Д. Яблонський, В. Єжов, З. Мойсеєнко, В. Штолько, В. Савченко, В. Куцевич. До числа найзначніших робіт цього часу належать нечисленні монографії з питань історії арх-ри. Серед них – «Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України» С. Таранушенка (К., 1976), «Архітектура Древнього Києва» Ю. Асєєва (К., 1982). Арх-ру окремих істор. періодів досліджували Ю. Асєєв, Г. Логвин, О. Тіц, Т. Трегубова, О. Годованюк, В. Тимофієнко, О. Ігнаткін, О. Ігнатов, М. Коломієць, С. Крижицький, В. Ясієвич. Окремі питання теорії арх-ри, зокрема проблеми формотворення й архіт. матеріалознавства в межах концепції індустр. арх-ри, знайшли відображення у дослідж. А. Мардера «Металл в архитектуре» (Москва, 1980), «Эстетика архитектуры: Теор. проблемы архит. творчества» (Москва, 1988); В. Ясієвича «Конструкция и форма в архитектуре» (К., 1971), «Бетон и железобетон в архитектуре» (Москва, 1981); С. Кілесси «Керамика в архитектуре Украины» (К., 1968); В. Єжова «Архитектурно-конструктивные системы общественных сооружений» (К., 1981); Є. Святченка «Архитектурная выразительность сборного домостроения» (Х., 1986) та ін.

А. незалежної України продовжувало свій розвиток у галузевих ін-тах Держбуду України (НДІ теорії, історії, містобудування і арх-ри, НДІ містобу-дування та ін.) переважно на основі сформованого раніше наук. потенціалу. За участю НДІ і відродженої Академії арх-ри України (1992) було розроблено серію нац. програм «Національна програма житлової політики України», «Національна програма охорони історико-архітектурної спадщини» та ін. У цей час видано енциклопед. довідники, де вперше оприлюднено матеріали про творчий доробок архітекторів України різних поколінь – «Митці України: Енциклопед. довід.» (К., 1992), «Мистецтво України: Бібліогр. довід.» (К., 1997), В. Тимофієнка – «Зодчі України кінця 18 – початку 20 століть» (К., 1999). Розпочато видання альманаху «Архітектурна спадщина» – ред. В. Тимофієнко (2000 вийшло 5 вип.). Особливе наук. і громад. значення має ґрунтовна монографія С. Крижицького «Архитектура античных государств Северного Причерноморья» (К., 1999). Ця праця є першим узагальнювальним виданням, присвяч. арх-рі антич. держав від 6 ст. до н. е. до 4 ст. н. е., розвитку містобудування, фортечних споруд, храмів, житла, поховань, буд. систем.

Наприкінці 20 ст. розпочато видання книжок наук.-популяр. серії «Національні святині України», присвяченої 2000-річчю Різдва Христового. Серед них – «Михайлівський Золотоверхий монастир» М. Дегтярьова, А. Реутова (К., 1997), «Храми Чернігова» В. Віроцького (К., 1998), «Андріївська церква» М. Дегтярьова, В. Корнєєвої (К., 1999), «Видубицький монастир» і «Кирилівський монастир» Т. Кілесси (обидві – Київ, 1999), «Монастирі і храми землі Сіверської» В. Віроцького, А. Киркевича (1999), «Золоті ворота в Києві» С. Висоцького (К., 2000), «Архітектурні і мистецькі скарби Богданового краю» С. Кілесси (К., 2000) та ін. Держ. премією України в галузі арх-ри в останні роки відзначено монографії науковців Київ. нац. тех. ун-ту буд-ва і арх-ри І. Фоміна («Основи теорії містобудування», 1997) і В. Єжова, О. Слєпцова, О. Гусєва («Архитектурно-конструктивные системы гражданских зданий», 1999). Нині розвиток А. і його вивчення зосереджується не лише в галузевих НДІ, але й на архіт. каф. регіональних навч. ін-тів різного рівня акредитації (Полтави, Львова, Луцька, Одеси, Дніпропетровська, Рівного). Сучас. стан і розвиток архіт. науки пов’язаний зі зміною ставлення до природи зодчества, його сутності як явища світ. культури, що віддзеркалює не лише базові сусп. явища, але й духовне життя людини, її естет. смаки і уподобання.

Літ.: Ясієвич В. Архітектурознавство [на Україні] // Самватас. К., 1993–94. № 9.

Б. Є. Ясієвич, Т. С. Кілессо

Стаття оновлена: 2001