Комітет державної безпеки СРСР - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Комітет державної безпеки СРСР

КОМІТЕ́Т ДЕРЖА́ВНОЇ БЕЗПЕ́КИ СРСР – союзно-республіканський орган управління у галузі державної безпеки. Засн. 1954 шляхом виокремлення з МВС СРСР низ­ки упр., служб і відділів, лікві­до­ваний 1991. Об’єднував 14 ком-тів держ. безпеки респ. СРСР. Був карал., контррозвідув. і розвідув. структурою, що забезпечувала внутр. стабільність рад. ладу шля­хом придушення реал. та можливої опозиції і захищала важливі зовн. (політ., екон., ідеол.) інтереси СРСР. КДБ став безпосеред. спадкоємцем аналог. за функціями структур, сформов. більшовиками невдовзі після захоплення влади на більшості тер. колиш. Рос. імперії, – ВЧК–ОГПУ та Народного комісаріату внутрішніх справ СРСР. Створений при РМ СРСР, КДБ офіційно мав статус нижчий, ніж мін-во. Лише 1978 тодіш. його голова Ю. Андропов домігся під­вищення статусу і виведення очолюваної ним структури з під­порядкування уряду (у такому вигляді КДБ проіснував майже до розпаду СРСР).

Від 1930 до складу органів держ. безпеки СРСР входив ГУЛАГ, який, окрім репресивно-карал., виконував ще й надзвичайно важливу екон. функцію, виступаючи одним із гол. рушіїв економіки сталін. доби (остаточно розформований 1960). Власне КДБ номі­наль­­но не мав своїх таборів, але ре­­аль­­но контролював ті з них, де утримували політ. в’язнів (офіційно у СРСР їх не існувало, але в документах КПРС і КДБ вони фігурували як «антисовєтчики»). КДБ СРСР очолювали І. Сєров (1954–58), О. Шелепін (1958–61), В. Семичастний (1961–67), Ю. Андропов (1967–82), В. Федорчук (1982), В. Чебриков (1982–88), В. Крючков (1988–91), В. Ба­­катін (1991). У сталін. часи органи держ. безпеки з «бойового загону партії» і «караючого меча диктатури пролетаріату», якими вони були на поч. своєї діяльності, перетворилися на знаряддя приборкання самої партії та ЗС Й. Сталіним і нечислен. групою його найближчого оточення (В. Молотов, Г. Маленков, Л. Каганович та ін.). НКВС і його Гол. упр. держ. безпеки стали чільним інструментом терору 1937–38, хоча й самі зазнали чисток з метою досягнення беззастереж. покори Й. Сталіну. Після смерті останнього партноменклатура (як вища, так і середня) одностайно зійшлася на тому, що по­­діб. інструмент небезпеч. для неї через свою могутність і особисту відданість парт. лідерові. Відтак КДБ на момент утворення мав відчутно меншу силу й вплив на сусп-во, ніж його попередники. Проте вже невдовзі, в останні роки перебування М. Хрущова на чолі КПРС та у перші роки Л. Брежнєва, органи держ. безпеки СРСР помітно по­­силилися, а у 1970-х і 1-й пол. 1980-х рр. знову стали своєрід. «державою в державі», як за Й. Сталіна, хіба що масштаби репресій істотно зменшилися, змінившись на тотал. стеження за реал. і потенц. інакодумцями та «точкові» репресії й «профілактику».

Мережами штат. і добровіл. сексотів («секрет. сотрудников») КДБ (таєм. вивідувачів і донощиків) було пронизане все сусп-во, особливо колективи, де працювали люди з вищою освітою, і студент. сере­довище. До системи КДБ після її створення увійшли структури зовн. розвідки, внутр. безпеки і контррозвідки, безпеки комунікацій, боротьби з антирад. елементами і сектами, екон. контр­розвідки та пром. безпеки, охорони кер. партії та уряду, забез­печення спецзв’язку, охорони Кремля, радіоперехоплення й дешифровки (згодом додалася електронна розвідка), охорони держ. кордону, буд-ва військ. об’єктів, а також навч. заклади та н.-д. установи. 1974 створ. спецпідрозділ КДБ «Грім» (згодом відомий під назвою «Альфа»), 1981 – «Вимпел». Офіційно йшлося про антитерорист. спец­підрозділи, фактично – про воєнно-політ. інструменти ЦК КПРС широкого профілю. Так, «Альфа» стала гол. удар. силою здійсненого рад. спецслужбами перевороту в Афганістані 27 грудня 1979, під час якого убито главу держави Х. Аміна і чл. його сім’ї. Вона також брала активну участь у спробі силового придушення нац.-визв. революцій у Литві та Латвії у січні 1991 (в офіц. доку­ментах ці операції іменувалися чекістсько-військ.) і низці ін. спец­операцій, за допомогою яких ЦК КПРС та кер-во КДБ намагалися спинити розпад СРСР. Осн. напрями діяльності КДБ за кордоном: розвідка, зокрема пром. шпигунство (рад. наук.-тех. потенціал залежав від «запозичень» зх. наук. досягнень і передових технологій); стежен­ня за дотриманням «правильного курсу» зарубіж. компартіями і корекція його в разі потреби, зокрема й шляхом усунення тих чи ін. лідерів; робота з «аген­тами впливу» в уряд., парт. і громад. структурах країн Заходу та фінансування певних політ. рухів (напр., у ФРН партія «зелених», яка просувала антиракетну і антиядерну програму, в 1980-х рр. через низку посеред­ників одержувала допомогу з СРСР, хоча її лідери про це не знали); підтримка лівого екстре­мізму в його терорист. боротьбі проти світ. імперіалізму; ліквіда­ція найнебезпечніших кер. політ. еміграції з союз. респ. (класичні приклади – убивство лідерів укр. націоналістів Л. Ребета 1957 і С. Бандери 1959) та ініціація розколів і конфліктів у антирад. рухах політ. емігрантів; проникнення в оточення зх. лідерів і, за необхідності, їхня дискредитація; забезпечення переведення коштів КПРС і КДБ (т. зв. золота партії) на Захід з метою встановлення залаштунк. екон. і політ. контролю у тих чи ін. країнах світу.

Світ. ліворадикал. рух і лівац. терорист. орг-ції 1960–80-х рр. ніколи б не мали такого розмаху, якби не пряма та опосередк. підтримка з боку СРСР, здійснювана переважно через структури КДБ. Йдеться не тільки про різноманітні визв. фронти т. зв. країн Третього сві­ту, а й про орг-ції терористів роз­­винених держав Європи та Азії, найвідомішими серед яких були нім. «Фракція Червоної армії», італ. «Червоні бригади», франц. «Пряма дія», бельг. «Бойові комуніст. осередки», іспан. «Група антифашист. опору 1 жовтня», япон. «Об’єднана Червона армія». Мали безпосеред. контакт структури КДБ і з Баскською лівонаціоналіст. орг-цією та Ірланд. респ. армією. Досить час­то підготовку бойовиків та постачання зброєю й фінансами бойових ліворадикал. груп КДБ здійснював через дружні пале­стин. орг-ції. Зазвичай напряму чи за допомогою спецслужб держав Варшав. договору проводили спецпідготовку бойовиків легал. КП країн Європи, Азії та Лат. Америки. Згідно зі спогадами останнього голови КДБ СРСР В. Бакатіна, 1991 чи­­сельність співроб. орг-ції стано­вила бл. 480 тис. осіб, серед яких 220 тис. – війсь­ковослуж­бов­ці прикордон. військ, 50 тис. – війська уряд. зв’язку, 23,7 тис. – три дивізії повітрянодесант. військ і окрема мотострілец. бригада, бл. 1-ї тис. – підрозділи спец. призначення. При цьому 180 тис. співроб. КДБ були офіцерами, 90 тис. – працювали у респ. КДБ. Оператив. склад нараховував бл. 80 тис. осіб, позаштат. аген­тур. апарат – бл. 260 тис. неглас. співроб. (складався як з рад. громадян, так і з іноземців, остан­ніх – понад 10 тис.). Експерти вважають, що за 10 р. до цього чисельність КДБ була приблизно вдвічі більшою. 1989–91 КДБ, очо­люваний В. Крючковим, докладав чимало зусиль для збереження СРСР. Їхнім апофеозом стало створення ГКЧП, який спро­бував 19 серпня 1991 захопити владу, однак путч закінчився не­вдачею, наслідком чого стало пришвидшення розпаду СРСР, а відтак – і розпуск КДБ. На дум­ку низки укр., рос. і зх. дослідників, незважаючи на формал. ліквідацію, КДБ не припинив існування та в 2-й пол. 1990-х рр. відродився у РФ під назвою Фе­­дерал. служби безпеки (ФСБ).

Літ.: Гордиевский О., Эндрю К. КГБ: разведывательные операции от Лени­на до Горбачева. Москва, 1999; Блан Е. Родом із КГБ. Система Путіна / Пер. з франц. К., 2009; Лукас Е. Нова холодна вій­на. Як Кремль загрожує і Росії, і Заходу / Пер. з англ. К., 2009; Млечин Л. Председатели органов госбезопасности. Москва, 2011.

С. І. Грабовський

Стаття оновлена: 2014