КО́НЄВ Іван Степанович (16(28). 12. 1897, с. Лодейно, нині Кіровська обл., РФ — 21. 05. 1973, Москва) — радянський військовий діяч. Маршал Радянського Союзу (1944). Дві­чі Герой Радянського Союзу (1944, 1945). Герой Чехословач­чини (1970) та Монголії (1971). Найвищий радянський військовий орден «Пере­мога» (1945). Учасник першої світової вій­ни. 1918 вступив до більшовицької партії, від­тоді — у Червоній армії: комісар бронепо­їзда, стрілецької бригади, дивізії, штабу Народно-революційної армії Далеко­східної республіки. Брав участь у придушен­ні Крон­штадтського пов­ста­н­ня 1921. Закінчив Військову академію імені М. Фрунзе (1934). Був командиром дивізії, корпусу, армії; від 1940 — командувач Забайкальського, від січня 1941 — Пів­нічно-Кавказького військових округів. Після нападу Німеч­чини на СРСР командував військами Західного, Калінінського, Пів­нічно-Західного, Степового, першого і другого Українських фронтів, які брали участь у визволен­ні Харкова, Полтави, форсуван­ні Дні­пра, звільнен­ні Прав­обережної України. Від­значився під час проведе­н­ня Корсунь-Шевченківської, Умансько-Ботошанської, Львівсько-Сандомирської, Берлінської і Празької операцій. 1945–1946 — головнокомандувач Центральної групи радянських військ на території Австрії; 1946–1950 — головнокомандувач Сухопутних військ; 1951–1955 — командувач Прикарпатського військового округу; 1955–1960 — перший за­ступник міністра оборони; водночас від 1955 — головноко­мандувач обʼ­єд­наних Збройних Сил країн Варшавського договору (1956 керував придуше­н­ням антирадянського пов­ста­н­ня в Угорщині); 1961–1962 — групи радянських військ у Німеч­чині. Від 1962 — у групі генеральних ін­спекторів Міністерства оборони СРСР. Автор книги спогадів «Сорок пятый» (1970), «Записки командующего фронтом» (1972; 1985; 2002; обидві — Москва). Його імʼям на­­­звано вулиці у Москві, Донець­ку, Києві, Харкові, Полтаві, Черкасах, Кірово­граді та інших містах. Прах Конєва роз­міщено у Кремлівській стіні на Красній площі.