Коновалець Євген Михайлович - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Коновалець Євген Михайлович

КОНОВА́ЛЕЦЬ Євген Михайлович (псевд.: Віра, Валентин, Вірленко, Вірський, Дід, Дідько, Дядько, Мудрий, Святослав; 14. 06. 1891, с. Зашків, нині Жовків. р-ну Львів. обл. – 23. 05. 1938, м. Роттердам, Нідерланди) – військовий і політичний діяч. Брат М. Коновальця. 1901–09 навч. в Ака­дем. укр. г-зії у Львові, від 1909 – на юрид. ф-ті Львів. ун-ту. 1913 став чл. гол. управи Укр. студент. союзу та вступив до Укр. нац.-демо­крат. партії (очолював 4-у секцію). Учасник 1-го (1909) та 2-го (1913) всеукр. студент. з’їз­дів, де познайомився з Д. Донцовим. З поч. 1-ї світ. вій­ни мобілізов. до австро-угор. війська. У червні 1915 під час боїв на г. Маківка потрапив у рос. полон. Перебував у таборі для військо­вополонених у м. Царицин (нині Волгоград, РФ). Разом із ін. старшинами вів пропагандист. й організац. роботу серед полонених. У вересні 1917 втік з табору і переїхав до Києва. Сформував і увійшов до складу Галицько-Буковин. куреня Січо­вих стрільців (у січні 1918 обра­ний його ком-ром та головою стрілец. ради), одним із завдань якого була охорона УЦР. У січні–лютому 1918 брав участь у придушенні більшов. повстання в Києві. На поч. березня 1918 ново­сформов. Полк Січових стрільців під командуванням К. разом із Запороз. корпу­сом та Гай­дамац. кошем Слобід. Украї­ни С. Пет­­люри звільнили Київ від більшов. окупації. Після гетьман. перевороту полк К. роззброєно і розформовано. Наприкінці серп­ня 1918 він з дозволу гетьмана П. Скоропадського розпочав фор­мування у Білій Церкві Окре­­мого загону Січових стрільців (згодом – Осадний корпус). У листопаді 1918 у ході антигетьман. повстання Січові стрільці розгромили гетьман. війська побл. с. Мотовилівка (нині Фастів. р-ну Київ. обл.). Відтоді ко­­ман­дував дивізією, корпусом і групою Січових стрільців у боях із більшо­в. і денікін. військами.

Після виходу зі складу Директорії УНР В. Винниченка К. розглядали як канд. у чл. Директорії. Невдачі на фронтах змусили уряд УНР 6 грудня 1919 ухвалити рішення про розпуск регуляр. армії і перехід до партизан. боротьби, тому К. розформував свої підрозділи. Перебував у польс. таборі для військовополонених у Луцьку, навесні 1920 переїхав до Чехо-Словаччини. У серпні 1920 за безпосеред. участі К. із окремих груп колиш. Cічових стрільців (з метою збереження військ. кадрів укр. армії) створ. УВО, яку він очолив. З часом УВО гол. увагу зосередила на боротьбі з польс. владою на зх.-укр. землях. Меш­кав у Львові, 1922 через загрозу арешту виїхав за кордон. Проживав у Чехо-Словаччині, Німеч­чині, Швейцарії, Італії. Ідеологія укр. націоналізму, що набирала знач. поширення, вимагала організац. оформлення нового руху. Тому 1927 на 1-й конф. укр. націоналістів організовано Про­­від укр. націоналістів, 1929 на 1-му конгресі укр. націоналістів – ОУН на чолі з К. (первісно розглядав її як політ. рух, з легал. політ виявом і підпіл. складовою). Гол. завданням визначено боротьбу за відродження держ. незалежності України ле­­гал. і нелегал. методами. Напри­­кінці 1920-х – на поч. 1930-х рр. К., організаційно зміцнивши УВО й ОУН, встановив контакти з політ. колами Німеччини, Великої Британії, Литви, Іспанії, Італії; ор­­ганізував укр. інформ. службу в багатьох політ. центрах Європи; залучив до спів­праці в ОУН широкі кола укр. еміграції.

Під його кер-вом створ. мережу ОУН на зх.-укр. землях, яка проникала і на тер. УРСР, осередки ОУН або споріднених орг-цій у Франції, Німеччині, Чехо-Словач­чині, Швейцарії, Бельгії. З ініціативи К. зас­н. Укр. стрілец. громаду (США), на базі якої згодом постала Орг-ція держ. визволення Ук­раїни, й Укр. нац. об’єднання (Канада); для підготовки до майбут­. зброй. боротьби сформовано військ. штаб і укомплектовано школи з підготовки старшин. кадрів для укр. армії в Польщі, Чехо-Словаччині, Австрії. Розробляв теор. проблеми розвитку ідеології націоналізму, відповідні публікації вміщував у націоналіст. пресі («Сурма», «Український націона­ліст» та ін.). Автор кн. «Причинки до історії української революції» (Прага, 1928). Діяльність К. на чолі ОУН знаходила підтримку в молоді, хоча він застерігав від надмір. захоплення під­піл. і терорист. діяльністю й тоталітар. практиками. Водночас намагався поширювати вплив ОУН на легал. укр. життя, винести питання про голодомор 1932–33 в УСРР, нац. утиски українців у Галичині, на Буковині та Волині на розгляд Ліги Націй. Враховуючи зростаючий вплив ОУН, рад. кер-во прийняло рішення про ліквідацію К. За версією, оприлюдненою КДБ, він загинув унаслідок терорист. акту, здійсненого агентом рад. спецслужб, хоча існують й ін. версії. У рідному селі (діє також його музей), м. Жовква та с. Старі Кути (Косів р-ну Івано-Фр. обл.) К. встановлено пам’ятники, у Киє­ві, Львові, Івано-Франківську – мемор. дошки.

Літ.: Мартинець В. Українське підпілля: Від УВО до ОУН: Спогади й мат. до передісторії та історії укр. організов. націоналізму. Вінніпеґ, 1949; Кутько Я. Пекельна машина в Роттердамі. Ч. 1–3. Нью-Йорк, 1952–53; Мірчук П. Євген Коновалець. Торонто, 1958; R. Torzecki. Kwestia ukrainska w polityce III Rzeszy (1933–45). Warszawa, 1972; Євген Коновалець та його доба. Мюнхен, 1974; Онаць­кий Є. Шляхом на Роттердам. Буенос-Айрес, 1983; R. Wysocki. Organizacja Ukraiń­skich Nacjonalistów w Polsce w latach 1929–1939. Geneza. Struktura. Program. Ideologia. Lublin, 2003; Документи й матеріали з історії Організації Українських Націоналістів. К., 2005. Т. 1; 2007. Т. 2, ч. 2; 2010. Т. 2. ч. 1; Конгрес Українських Націоналістів 1929 р.: Док. і мат. Л., 2006; Былинин В. К., Коротаев В. И. Портрет лидера ОУН в интерьере ино­странных разведок. По материалам АП РФ, ГАРФ, РГВА и ЦА ФСБ РФ // Тр. Об-ва изучения истории отечествен. спецслужб. Москва, 2006; Кучерук О. Євген Коновалець. 1891–1938. К., 2008.

О. С. Кучерук

Стаття оновлена: 2014