Конституція - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Конституція

КОНСТИТУ́ЦІЯ (від лат. constitutio – устрій, установлення) – основний закон держави і суспільства (народу). К. є нормативно-правовим актом найвищої юрид. сили, що регламентує осн. засади функціонування політ. системи сусп-ва, встановлює засади держ. ладу, порядок формуван­ня, орг-ції і діяльності держ. механізму, визначає принципи територ. орг-ції держави, закріплює основи правового статусу людини і громадянина, її взаємин з державою. Це система обмежень держ. влади встановлена насамперед шляхом проголошення конституц. прав і свобод людини та громадянина і визначення їхніх гарантій, а також поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову. Таке розуміння К. ґрунтується на прин­­ципах природ. права, що розгля­дає її як центр. елемент консти­туціоналізму – держ. правління, обмеженого К. Термін «К.» упер­­ше вжито на позначення актів держ. влади в період республіки у Давньому Римі. Пізніше його застосовували при посиланні на акти правителів ін. епох, проте з часом він взагалі ви­­йшов з ужитку. Лише від 18 ст. це поняття використовують у сучас. розумінні. За формою зовн. виразу виокремлюють писані та неписані К. Неписана К. – сукупність писаних правових актів (законів і судових прецедентів) та неписаних джерел звичаєвого характеру (конституц. звичаїв і угод), які регулюють сферу відносин владарювання (зокрема К. Великої Британії та Нової Зеландії). Писані К. поділяють на кодифіков. (прийняті у формі єдиного акта) й некодифіков., що складаються з кіль­кох актів однакової сили, кожен з яких, як правило, офіційно ви­значений конституц. законом (їх ще називають систематизов. і несистематизов.). За способом внесення змін розрізняють жор­сткі та гнучкі К., а також К. з більшим і меншим ступ. жорсткості. До гнучких К. зміни вно­­сять у звич. законодав. порядку (лише неписані), до жорстких – у спец., порівняно ускладненому порядку (практично усі писані К.). За способом прийняття вони бувають нар. (ухвалені установ. зборами, шляхом референдуму або парламентом) й октройовані (даровані), при цьому досить часто обидва спо­­соби поєднують. Інколи виокремлюють фактичні й формал. К., хоча частина науковців-конституціоналістів такий поділ заперечує. За часом прийняття розрізняють старі, нові та новітні К. Більшість із старих К. (або К. першої хвилі), прийнятих до 1-ї світ. вій­ни, нині уже не діють, окрім К. США 1787 та декількох інших. Ухвалення нових К. (другої хвилі) припадає на період між 1-ю і 2-ю світ. вій­нами, третя хвиля (новітні К.) розпочалася у повоєнні роки і триває донині. К. різних періодів мають свої особливості, зокрема у новітніх К. значно ширше, ніж у поперед., представлено положення соц. характеру. К., прий­няті після розпаду СРСР, деякі науковці об’єднують у чет­верту хвилю. За часом дії традиційно розрізняють постійні та тимчас. К., хоча останні, у класич. вигляді, майже не зустрічаються. Існують декілька осн. теорій К. Теорія сусп. дого­­вору (17–18 ст.) визначає К. як договір, добровільно укладений усіма чл. сусп-ва (ідеал. спо­­соби ухвалення – референдуми та установчі збори). Згідно з концепцією установ. влади, сфор­мульов. у 18 ст., установча влада народу є первин., з якої виникають т. зв. встановлені влади, що мають вторин. характер (законодавча, виконавча і судова). Установча влада належить народові, котрий, реалізуючи її, приймає К. і визначає умови свого державниц. існування. Теорія установ. влади визначає різну природу К. як акта установ. влади та законів як актів влади законодавчої. Крім того, у різні часи розроб­лено соціол., інституціоналіст., теократ., соціаліст. та ін. теорії К. Як осн. закон держави, К. визначає засади держ. політики у сфері правових взаємовідносин між державою та індивідом. У федератив. країнах К. приймають як на рівні самої федерації, так і на рівні її суб’єктів, хоча К. суб’єктів федерації не можна вважати К. у повноцін. значенні цього терміна. Найвища юрид. сила К. як осн. закону виявляється насамперед у тому, що всі правові акти повинні відповідати їй – бути конституційни­ми. Виконання вимоги найви­щої сили К. забезпечують ме­­ха­ніз­ми її правової охорони, зо­­кре­ма конституц. контролю. Най­ефек­тивнішим є судовий конституц. контроль, здійснюваний судами заг. або спеціалізов. (кон­ституц.) юрисдикції. Рішенням відповід. судів правові акти, які суперечать К., визнаються неконституц., що призводить до втрати ними чинності.

Літ.: Стецюк П. Б. Основи теорії кон­ституції та конституціоналізму: Посіб. Ч. 1. Л., 2004; Шаповал В. М. Консти­туційне право зарубіжних країн. Акаде­мічний курс: Підруч. К., 2008; Савчин М. В. Конституціоналізм і природа конституції. Уж., 2009; Крусян А. Р. Сучасний український конституціоналізм. К., 2010.

С. В. Різник

Стаття оновлена: 2014