Конституція

КОНСТИТУ́ЦІЯ (від лат. constitutio — устрій, установле­н­ня) — основний закон держави і су­спільства (народу). К. є нормативно-правовим актом найвищої юрид. сили, що регламентує осн. засади функціонува­н­ня політ. системи су­спільства, встановлює засади держ. ладу, порядок формуван­ня, організації і діяльності держ. механізму, ви­значає принципи територ. організації держави, закріплює основи правового статусу людини і громадянина, її взаємин з державою. Це система обмежень держ. влади встановлена насамперед шляхом проголоше­н­ня кон­ституц. прав і свобод людини та громадянина і ви­значе­н­ня їхніх гарантій, а також поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову. Таке ро­зумі­н­ня К. ґрунтується на прин­­ципах природ. права, що роз­гля­дає її як центр. елемент консти­туціоналізму — держ. правлі­н­ня, обмеженого К. Термін «К.» упер­­ше вжито на по­значе­н­ня актів держ. влади в період республіки у Давньому Римі. Пізніше його за­стосовували при посилан­ні на акти правителів ін. епох, проте з часом він взагалі ви­­­йшов з ужитку. Лише від 18 ст. це поня­т­тя використовують у сучас. ро­зумін­ні. За формою зовн. виразу ви­окремлюють писані та неписані К. Неписана К. — сукупність писаних правових актів (законів і судових прецедентів) та неписаних джерел звичаєвого характеру (кон­ституц. звичаїв і угод), які регулюють сферу від­носин владарюва­н­ня (зокрема К. Великої Британії та Нової Зеландії). Писані К. поділяють на кодифіков. (прийняті у формі єдиного акта) й некодифіков., що складаються з кіль­кох актів однакової сили, кожен з яких, як правило, офіційно ви­­значений кон­ституц. законом (їх ще називають систематизов. і несистематизов.). За способом внесе­н­ня змін роз­різняють жор­сткі та гнучкі К., а також К. з більшим і меншим ступ. жорсткості. До гнучких К. зміни вно­­сять у звич. законодав. порядку (лише неписані), до жорстких — у спец., порівняно ускладненому порядку (практично усі писані К.). За способом прийня­т­тя вони бувають нар. (ухвалені установ. зборами, шляхом референдуму або парламентом) й октро­йовані (даровані), при цьому досить часто обидва спо­­соби по­єд­нують. Інколи ви­окремлюють фактичні й формал. К., хоча частина науковців-кон­ституціоналістів такий поділ заперечує. За часом прийня­т­тя роз­різняють старі, нові та новітні К. Більшість із старих К. (або К. першої хвилі), прийнятих до 1-ї світової вій­ни, нині уже не діють, окрім К. США 1787 та декількох інших. Ухвале­н­ня нових К. (другої хвилі) припадає на період між 1-ю і 2-ю світ. вій­нами, третя хвиля (новітні К.) роз­почалася у повоєн­ні роки і триває донині. К. різних періодів мають свої особливості, зокрема у новітніх К. значно ширше, ніж у поперед., пред­ставлено положе­н­ня соц. характеру. К., прий­няті після роз­паду СРСР, деякі науковці обʼ­єд­нують у чет­верту хвилю. За часом дії традиційно роз­різняють по­стійні та тимчас. К., хоча остан­ні, у класич. ви­гляді, майже не зу­стрічаються. Існують декілька осн. теорій К. Теорія сусп. дого­­вору (17–18 ст.) ви­значає К. як договір, добровільно укладений усіма чл. су­спільства (ідеал. спо­­соби ухвале­н­ня — референдуми та установчі збори). Згідно з концепцією установ. влади, сфор­мульов. у 18 ст., установча влада народу є первин., з якої виникають т. зв. встановлені влади, що мають вторин. характер (законодавча, викона­вча і судова). Установча влада належить народові, котрий, реалізуючи її, при­ймає К. і ви­значає умови свого державниц. існува­н­ня. Теорія установ. влади ви­значає різну природу К. як акта установ. влади та законів як актів влади законодавчої. Крім того, у різні часи роз­роб­лено соціол., ін­ституціоналіст., теократ., соціаліст. та ін. теорії К. Як осн. закон держави, К. ви­значає засади держ. політики у сфері правових взаємовід­носин між державою та індиві­дом. У федератив. країнах К. при­ймають як на рівні самої федерації, так і на рівні її субʼєктів, хоча К. субʼєктів федерації не можна вважати К. у повноцін. значен­ні цього терміна. Найвища юрид. сила К. як осн. закону виявляється насамперед у тому, що всі правові акти повин­ні від­повід­ати їй — бути кон­ституційни­ми. Викона­н­ня вимоги найви­щої сили К. забезпечують ме­­ха­ніз­ми її правової охорони, зо­­кре­ма кон­ституц. контролю. Най­ефек­тивнішим є судовий кон­ституц. контроль, здійснюваний судами заг. або спеціалізов. (кон­­ституц.) юрисдикції. Ріше­н­ням від­повід. судів правові акти, які суперечать К., ви­знаються некон­ституц., що призводить до втрати ними чин­ності.

Завантажити статтю