Консульська служба - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Консульська служба

КО́НСУЛЬСЬКА СЛУ́ЖБА – різновид державної служби, покликаної захищати за кордоном права та інтереси України, юридичних осіб і громадян Укра­­їни, сприяти розвитку відносин з іншими державами, розширенню економічних, торговельних, науково-технічних, гуманітарних, культурних, спортивних зв’язків і туризму. К. с. здійсню­­ють консул. установи, до яких належать Консул. упр. МЗС Укра­­їни, консул. і ген. відділи ди­пломат. представництв України, ген. консульства, консульства та консул. агентства. На відміну від посольств і місій, консул. установи не є універсал. представництвами держави за кордоном і виконують свої завдання у сфе­­рі, що, як правило, не стосується суто політ. аспектів міждерж. зносин. Лише в тому випадку, коли з певних причин дипломат. представництво у державі не відкрито, на консула, за згодою держави перебування, може бути покладено виконання ди­пломат. функцій.

Консульства, як і посольства, входять до системи держ. органів зовн. зносин, а відтак, мають представниц. характер. Однак посольство завжди одне і знаходиться у столиці держави перебування, а консульств може бути декілька (їх розташовують не лише в сто­­лиці, а й у ін. містах). При цьому компетенція посольства поширюється на права та інтереси акредитуючої держави на всій тер. держави перебування, а консульство має лише певну спец. компетенцію і діє у межах відведеного йому консул. округу. Посольство підтримує контакти з центр. органами влади держави перебування (урядом, главою держави, МЗС тощо), тоді як консульство може напряму контактувати лише з місц. органами влади (свого консул. округу). Правовою основою функ­­ціонування К. с. є Віден. конвенція про консул. зносини 1963, двосторонні консул. конвенції між зацікавленими державами, Консул. статут України 1994 та ін. законодавчі акти дер­­жав, що стосуються діяльності консул. установ та їхнього персоналу. Згода, дана на встанов­­лення дипломат. відносин між двома державами, означає, якщо інше не передбачено, згоду на встановлення консул. відносин. Разом з тим, розірвання дипломат. відносин не призводить до розірвання консул. відносин. Консул. установа може бути відкрита на тер. держави перебування тільки за її згодою. Місцезнаходження консул. уста­­нови, її клас і консул. округ визначає МЗС України за погодженням із державою перебування. Осн. функції консул. уста­­нов визначено у Віден. конвенції про консул. зносини 1963: захист у державі перебування інтересів акредитуючої держави та її громадян (фіз. осіб) у межах, регламентов. міждерж. правом; сприяння розвиткові торг., екон., культур. і наук. зв’яз­­ків між акредитуючою державою і державою перебування; з’ясування всіма закон. засоба­­ми умов і подій в торг., екон., культур. і наук. житті держави перебування, повідомлення про них урядові акредитуючої держави та подання відомостей за­­цікавленим особам; видача па­­спортів і проїзних документів громадянам акредитуючої держави та віз або відповід. документів особам, які хочуть здійснити поїздку в акредитуючу державу; надання допомоги і сприяння громадянам (фіз. і юрид. особам) акредитуючої держави; виконання обов’язків нотаріуса, реєстратора актів громадян. стану та ін. подіб. обо­­в’язків; охорона інтересів громадян (фіз. осіб) акредитуючої держави у випадках правона­ступництва з причин смерті на тер. держави перебування; охо­­рона інтересів неповноліт. або недієздат. осіб, які потребують опіки чи піклування; представництво або забезпечення пред­­ставництва громадян акредитуючої держави у судових органах держави перебування; нагляд та інспекція суден і літаків акредитуючої держави, а також їхнього екіпажу; надання допомоги суднам і літакам акредитуючої держави та їхнім екіпажам. В окремих випадках за домовленістю між державами консул. установи можуть виконувати дипломат. функції, хоча це не прирівнює їх у статусі до дипломат. представництва і не дає права претендувати на ди­пломат. привілеї та імунітети.

Кон­­сул. установи очолюють ген. консули, консули, віце-консули, консул. агенти. При кожному при­­значенні глави консул. установи акредитуюча держава забезпечує його документом, що має форму патенту або подіб. акта, який посвідчує посаду, ім’я і прізвище, категорію або клас, до якого він належить, консул. округ і місцезнаходження консул. установи. Найвищий клас має ген. консул. За заг. правилом у консул. практиці його призначають главою установи у тих консул. округах, що мають для акредитуючої держави особл. значення (тер., де компактно проживають вихідці або навіть громадяни акредитуючої держави, регіони з привабливим екон. і торг. потенціалом, сприятливим інвестиц. кліматом тощо). Главу консул. установи допускає до виконання своїх функ­­цій держава перебування шляхом надання дозволу – консул. екзекватури. Держава перебування також повинна забезпечи­­ти йому відповідні умови. Згідно з Віден. конвенцією про консул. зносини 1963 для ефектив. здійснення консул. устано­­вами своїх функцій їм надано відповідні привілегії та імунітети. Серед них – недоторканність консул. архівів, документів та офіц. листування; свобода зносин і пересування; фіскал. імунітет; право консульства кори­­стуватися гербом і прапором своєї держави; митні привілеї. Держава перебування зобов’я­­за­­на ставитися до консул. посад. осіб із належ. повагою і вживати всіх необхід. заходів для запобігання будь-яким посяган­­ням на їхню свободу або гідність. Для забезпечення цього у 2-му розділі Віден. конвенції про консул. зносини 1963 закріп­­лено положення про особисту недоторканність консул. посадових осіб, імунітет від юрисдикції, податк. стягнення, звіль­­нення від митного збору та огляду. Але водночас особи, які користуються привілеями та іму­­нітетами, зобов’язані (без шкоди для їхніх привілеїв та імунітетів) поважати закони і правила держави перебування та не втручатися у її внутр. справи. Крім того, консул. приміщення заборонено використовувати для потреб, не сумісних з виконанням консул. функцій.

Консул. служба України почала формуватися з моменту її виникнення та виходу на міжнар. арену як незалеж. і суверен. дер­­жави. Починаючи від січня 1918 УНР у рамках міждерж. зносин з ін. державами розпочала набір служб. осіб, які, крім дипломат., могли б виконувати й консул. функції. Після більшов. пе­­ревороту 1917 за кордоном за­­лишилася значна кількість грома­­дян Рос. імперії укр. походження, тому осн. завданням укр. консул. установ став захист інте­ресів громадян України, неза­лежно від їхнього нац. походжен­­ня та реліг. приналежності. Відповідно до «Закону про громадянство Української Держави» (1918) громадянином ставав ко­­жен, хто склав присягу на вір­­ність Українській державі у приміщенні консул. установи. Після ухвалення цього закону багато осіб укр. походження, які проживали за межами України, звер­­нулися до консул. установ із проханням надати їм укр. громадянство та видати паспорт. До серед. 1918 установи К. с. Української держави функціону­­вали у Берліні, Відні, Стамбулі, Бухаресті та ін. містах; за часів Директорії УНР їх зорієнтовано на держави Зх. Європи, насамперед Італію, Швецію, Бельгію, Францію, Велику Британію. Одним із остан. документів, який стосувався К. с., був «Закон про громадянство Української Народної Республіки» (1921), що діяв до кін. 1924, коли були остаточ­но закриті останні консул. уста­нови у Берліні та Будапешті.

Літ.: Трембіцький В. Консуляти в Укра­­їнській державі 1917–20 років і українська консульська служба // Віс­­ник. Нью-Йорк, 1968. № 2; Веденєєв Д., Гошуляк І. Ровесник національного відродження // ПЧ. 1997. № 2; Нариси з історії дипломатії України. К., 2001; Дорошенко Д. Історія України 1917–1923. Т. 1–2. К., 2002; Матвієнко В. М. Українська дипломатія 1917–1921: на теренах постімперської Росії. К., 2002; Репецький В. М. Дипломатичне і консульське право: Підруч. 2-е вид. К., 2006.

В. М. Репецький

Стаття оновлена: 2014