Культурософія - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Культурософія

КУЛЬТУРОСО́ФІЯ (від культура і грец. sofi/a – знан­­ня, мудрість) – система світоглядної орієнтації для самопі­­знання й саморозвитку людини. У К. багато спіл. методів із культури філософією та культурологією. К. – практ. філософія й стратегія культури, цілісне знання, дієва суть універсал. феномену культури. Аби бути культур. людиною, мало знати істину, необхідно жити згідно з істин. знан­ням – у цьому морал. суть К. Ознака культурності людини – наявність у неї совісті як третьої сигнал. системи, через яку діє усеєдиний, внутр. морал. принцип – триєдність істин. думання, справедливого діяння й правдивого висловлення: дотримуючись його, людина досягає морал. зрілості й автентич. культурності (принцип морал. зрілості людини й первин. принцип К. як плекання дієвої мудрості сформулював давньоіран. духов. подвижник Заратустра). Мудреці живуть істинно за морал. принципом: працюють і не шукають вигоди, досягають успіху і не вихваляються, стають великими і не панують (принцип культур. подвижництва сформулював давньокитай. філософ Лао-цзи). Основоположником укр. К. став Г. Сковорода, який сам жив згідно з осягнутою ним істиною. Його визначення культури як «друге, духовне народження людини» стало гол. принципом К. Ці ідеї розвинув дан. філософ С. К’єркеґор (див. Екзистенціалізм). Культурософ. підхід до культури й життя виявляли М. Гоголь, П. Куліш, К. Ушинський, П. Юркевич, І. Франко. Основою укр. К. є кордоцентризм. П. Юркевич наголошував, що мислення не вичерпує всієї повноти духов. життя людини; людина осягає повноту життя як систему явищ глибиною свого серця, а вже потім розуміє розумом. Укр. К. – духовна практика, де провід. чинником культур. саморозвитку людини є воля духу, яка розкривається в таких поняттях: у св. Дмитра Ростовського (Д. Туптала) – внутр. людина з її індивід. долею; у Г. Сковороди – філософія мудрого серця; у П. Юркевича – філософія утаємниченого серця людини та сакрал. педагогіка серця; у М. Гоголя – філософія персоналізму; в П. Куліша – «хутірська філософія» або філософія природи, філософія серця; у Т. Шевченка – щире серце; у К. Ушинського – особиста воля людини, закорінена в серці. До первин. дієвих чинників нац. К. належать морал. воля нац. духу, духов. тип людини, вселюд. морал. принцип, ідея справедливого сусп. ладу. Для морал. світогляду укр. К. характерна ідея розгляду народу як інтеграл. особистості, колектив. суб’єкта. Першим чітко означив укр. народ як «збірну особу» П. Куліш і провістив про необхідність його самоорганізації самост. силою – волею нац. духу для здійснення своєї нац. ідеї – життєвої програми нації. І. Франко поставив перед українцями задачу – витворити з величез. етніч. маси укр. народу укр. націю, суціл. культур. організм, здатний до самост. культур. і політ. життя. Культурософ. розуміння культури й життя закорінене у світогляд. традиції агрокультури. Усі живі структури світ. усеєдності самоорганізовуються на основі самост. життєвої сили. У біосфері таку самоорганізацію живого забезпечує синергетика (взаємодія) Сонця й Землі. З соняч. орієнтацією розвинулася в агрокультурі культурософ. світоглядна система істин., ціліс., дієвого знання – ясновідання (самопізнання, просвітлення), що ґрунтується на осягненні людиною істини як всеєдиного ладу світ. усеєдності й на дотриманні морал. принципу; стало джерелом природно-косміч. світогляду й ціліс. знання (первин., дореліг. ведизм) та сучас. наук. світогляду й точного знання (В. Вернадський). Ясновід. світогляд К., сам процес культур. саморозвитку люд. світу на основі законів природи й усеєдиного морал. принципу спростовують магічні культи й засн. на них реліг. доктрину креаціонізму, що світ, людину й різні форми життя на Землі створила надприродна сила. Англ. астрофізик С. Гокінґ у праці «The grand design» («Великий задум», Нью-Йорк, 2010), написаній з амер. фізиком Л. Млодіновим, спростував теорію створення Всесвіту Богом: оскільки є закон гравітації, Всесвіт може і буде створювати себе з нічого; Великий вибух, що призвів до появи відомого науці сучас. світу, не потребує «божествен. руки»; він є неминучим наслідком фіз. законів. Папа Римський Франциск у виступі в Папській АН 2014 визнав дві осн. концепції – Великого вибуху та еволюції. Це відповідає теорії космогенезу франц. антрополога, теолога П. Тейяра де Шардена, який проголосив еволюціонізм центр. методол. принципом сучас. мислення. Згідно з давньогрец. філософією: лад – усеєдність усіх речей, за ним живе сама природа (Піфагор); у кожній людині – Сонце, тільки дайте йому світити (Сократ). Г. Сковорода стверджував, що природа – всьому початк. причина і рушійна сила, а основою розвитку ціліс. люд. культури є спрямування до світла істини. М. Реріх зазначав, що культура – це культ Ура, Світла; шанування світла, його зброя, порятунок, рушій і серце. Укр. мислителі С. Подолинський і В. Вернадський теоретично розвинули морал. засади агрокультур. світогляду в екол. ученнях про природообумовлений космоген. і екон. розвиток сусп-ва, про біо­сферну діяльність аграрія та ноо­сферу. Укр. біолог, філософ М. Холодний у серед. 20 ст. розвинув світоглядну систему антропокосмізму – оновленого світорозуміння, засн. на філософії життя, світла, радості, що є суттю світогляд. традиції культур аграр. народів і спрямовує до саморозвитку на морал. основі люд. дух, розум і волю. Людина – не центр світобудови, як в антропоцентризмі, а одна з невідділ. складових світ. усеєдності, яка через свою духовно-розумову дієвість стає свідомістю Всесвіту й несе морал. відповідальність за все, що відбувається на Землі й у Всесвіті. Наприкінці 20 ст. укр. фізик А. Свідзинський запропонував ідею культури як процесу самоорганізації у просторі ноосфери. У духов. спрямуванні культур. саморозвитку люд. світ сягає ноосфери (цим культура принципово відрізняється від цивілізації, яка обмежена антропосферою). Внутр. чинником культур. самоорганізації, саморозвитку, самореалізації людини й народу є воля духу – вияв морал. зрілості й мірило самост. сили. Результатом морал. зрілості, культур. добору та мірилом духов. вивершення особистості й збірної цілісності народу є духов. тип людини. Укр. історик В. Антонович стверджував, що ніякими силами не можна змінити духов. типу людини; народ під сильним натиском може змінити зовн. ознаки своєї національності, але ніколи не змінить внутр., духов. ознак. Укр. К. у своїй спрямованості на внутр. людину з її волею духу має багато спільного як із зх.-європ. культурософ. системами – філософією життя, екзистенціалізмом, так і зі сх. культурософ. традиціями, зокрема з духов. практикою йогізму, дао­­сизму, суфізму, де також головною в людині є її внутр., духов. сутність. Сутнісна ознака К. – духовна доцільність, закорінена в єдності непроминущого істин. знання й вольового діяння, що виявляється в мудрості. Ця ознака К. зближує укр. духов. подвижників і сучас. турец. просвітника Ф. Ґюлена, який явив культурософ. принцип діа­­логу культур через «фільтри» нац. духу, що забезпечують рівновагу й чіткість функціонування світогляд. систем нац. культур. Зарубіжні культурософ. школи пов’язані з іменами І. Канта, А. Мюллера, В. Дільтея, С. К’єр­кеґора, К.-Ґ. Юнґа, Ф. Ніцше, Ґ. Зіммеля, А. Берґсона, О. Шпенґлера, К. Ясперса, М. Гайдеґґера, Ж.-П. Сартра. Згідно з культурософ. концепцією І. Канта як представника нім. класич. філософії, найвищим виявом культури є моральність. Нім. філософ А. Мюллер 1800 у трактаті про К. виклав учення про сенс, значення й перспективи розвит­ку європ. культури. Європ. К. виявилася у філософії життя – ірра­­ціоналіст. напрямку, що сформувався наприкінці 19 – на поч. 20 ст. як реакція на кризу класич. зх. раціоналізму. Найбільшого поширення філософія життя набула в 1-й чв. 20 ст. Надалі цей напрям виявився в екзи­­стенціалізмі, персоналізмі, феноменології, філос. антропології. Девіз представників філософії життя – зрозуміти життя з нього самого, бо життя є первин. реальністю й вище будь-якої цілеспрямованості. Тому життя пізнається не раціонально, а інтуїтивно, не розумом, а серцем. Культур. розвиток відбувається відповідно до циклів часу: культур. процес зароджується, розвивається, згасає й знову відроджується. Укр. К. Г. Сковороди та його послідовників справила знач. вплив на Л. Толстого, В. Соловйова, С. Трубецького, С. Булгакова, М. Бердяєва, В. Зеньковського та ін. Частково саме зі вчення Г. Сковороди про всеєдність В. Соловйов розвинув власне вчення про всеєдність як першопочаток і кінц. мету світ. розвитку. На цій підставі рос. філософію 19–20 ст. називають філософією всеєдності. Та загалом в історії рос. К. простежується дихотоміч. (двоїстий, взаємовиключ.) підхід до культури, тобто культури розглядають як істинні або неправдиві. На думку сучас. рос. філософа І. Смирнова, рос. К. починається зі «Слова о законѣ і благодати» Київського митрополита Іларіона (11 ст.), де підкреслено протилежність старого юдей. закону й нової християн. благодаті. Дослідник стверджує, що відтоді рос. дихотоміч. погляд на культуру тривав до 20 ст. Проте К. апріорі властивий холістич., ціліс. підхід до етніч. культури як системи й до народу як етнокультур. цілісності, що засвідчила й філософія всеєдності В. Соловйова. Нині поширений погляд на К. як складову культурології, поряд із культурознавством, генезисом і соціологією культури. К. розглядають як учення про зміст і перспективи розвитку культури, тобто простежується намагання формалізувати самокеровану світоглядну систему ціліс. знан­ня. К. як дієва мудрість є практ. аспектом філософії, формує світогляд, волю та спрямовує людину на здійснення життєвої програми на основі істин. знань. Підсистемами К. є геософія – пізнання народом природ. сутності рідної землі, що визначає життєдіяльність, вдачу, істор. долю корін. народу та історіософія. Нагал. необхідністю є розвиток К. й відновлення в системі культури підсистеми нац. педагогіки, засн. на моральності й духовності сакрал. педагогіки серця. К. забезпечує духов. зв’язок поколінь, єднання народу в збірну цілісність і відкриває духовну перспективу життя.

Літ.: Юркевич П. Д. Чтения о воспитании. Москва, 1865; Куліш П. Твори. Т. 6. Л., 1910; Ушинський К. Д. Вибрані педагогічні твори: У 2 т. Т. 1. К., 1983; Соловьев В. С. Сочинения: В 2 т. Москва, 1988; Вернадский В. И. Философские мысли натуралиста. Мос­ква, 1988; Рерих Н. К. Культура – почитание света // Мир через культуру. Москва, 1990; Сковорода Г. Твори: У 2 т. Т. 2. К., 1994; Бичко А. Культурософія // Політол. читання. 1994. № 4; Шинкарук В. Філософія культури у творчості Григорія Сковороди // УСв. 1995. № 7–12; Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук. Мюнхен; Л., 1995; Подолинський С. Людська праця і її роля в розподілі енергії. К., 1997; Шокало О. Культурний імператив в українському націо­­творенні // Мандрівець. 2005. № 2; Його ж. Взаємовідчуття глобальних проблем світової цивілізації: українсько-турецький аспект // Україна–Туреччина: історія, політика, економіка, право, дипломатія, культура. К., 2014.

О. А. Шокало

Стаття оновлена: 2016