Кубань - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Кубань

КУБА́НЬ – історико-географічний регіон у північно-західній частині Кавказу. Займає зх. частину степ. Передкавказзя та прилегле до неї Кавказ. передгір’я у долині р. Кубань (звідси й назва) та її приток. Нині адміністративно входить до складу Краснодарського краю, Ставропольського краю, Ростовської області, Респ. Адигея і Карачаєво-Черкесія РФ. На Пд. Зх. омивається Чорним морем, на Пн. Зх. – Азовським морем. Пл. бл. 100 тис. км2. Пер­ші поселення, виявлені та тер. К., датовано періодом палеоліту. В її степ. частині почергово змінювали один одного кімерійці, скіфи, сармати, гуни, хозари, тюр­ки, татари. Від 7 ст. – під вла­дою Хозар. каганату. В 9 ст. розпочалася колонізація частини К. племенами сіверян. Після розгрому князем Святославом хозарів, а також ясів (осетинців) і касогів (черкесів) у зх. частині К. постало Тмутаракан. князівство, залежне від Черніг. князівства. У 12 ст. ці землі захопили половці, у 1-й пол. 13 ст. – монголо-татари. На чорномор. узбе­режжі краю у 15 ст. існували ґе­нуез. колонії. Наприкінці 15 ст. пн. частина К. потрапила під владу Крим. ханства, пд. – Осман. імперії. У 17 ст. запороз. козаки, які вважали р. Кубань і Єя кордонами Війська Запорозького, почали зводити тут рибал. і ми­с­лив. зимівники, що супроводжу­валося сутичками з татар. і турец. загонами. Внаслідок тривалих воєн. дій 1783 К. включено до складу Рос. імперії. Наприкінці 18 ст. рос. уряд для зміцнення оборони пд. кордонів переселив на К. Чорномор. козаче військо і надав йому певну автоно­мію. Під проводом своєї старшини (З. Чепіги, А. Головатого, Т. Котляревського, С. Білого та ін.) чорноморці заснували 40 куренів (згодом – станиці), які, окрім Березан. й Катеринів., мали такі само назви, як і на Запорожжі. 1793 засн. м. Катеринодар (нині Краснодар), 1860 виникла Кубан. обл., що на Пн. межувала з Областю Війська Донського. На той час її насел. складалося переважно з українців. З метою поповнення Чорномор. козац. вій­ська цар. уряд здійснював пере­селення людей на К. з тер. колиш. Гетьманщини та Слобожан­щини, зокрема 1809–11 – 41 тис., 1821–25 – понад 48 тис., 1848–50 – бл. 16 тис. осіб. Крім того, укр. насел. зростало за рахунок кріпаків-утікачів. Переселенців здебільшого записували у козац. стан, після заборони цар. уряду 1870 – до т. зв. іногородніх, які, порівняно з козаками, мали значно менші соц.-екон. права. 1897 на К. мешкало 1,9 млн осіб, з них українців – 47,3 %, росіян – 42,5 %. На поч. 20 ст. К. стала найрозвиненішим с.-г. ре­гіоном Рос. імперії, зокрема завдяки актив. розвитку кредит. і спожив. кооперації (у Катеринодарі діяла Кубан. центр. спілка установ дріб. кредиту, в м. Арма­вір – Кубан. спілка кредит. і позичк.-ощад. т-в). Наприкінці 19 – на поч. 20 ст. почав зростати укр. нац. рух. Під впливом Т. Шевченка і П. Куліша низка кубан. письменників (серед них – Я. Ку­харенко та В. Мова ) писали укр. мовою.

У різний час тут жили і працювали письменники М. Во­роний, Я. Жарко, П. Капельгородський, А. Кащенко, О. Кирій, В. Потапенко, В. Самійленко, по­літ. діячі С. Петлюра, П. Понятен­ко, Б. Мартос, М. Міхновський, А. Кучерявенко, І. Івасюк, М. Бі­линський, Ю. Коллард, виступали укр. мандрівні трупи М. Кропив­ницького та ін. У Катеринодарі засн. місц. осередки РУПу під назвою «Чорномор. громада» (голова С. Ерастов) і т-ва «Просвіта», укр. книгарню (організував на кош­ти НТШ Ю. Тищенко), проводили Шевченків. дні, влаштовува­ли укр. вистави. Репертуар Кубан. військ. хору (диригент Г. Конце­вич) складали переважно церк. пісні. Напередодні Лютн. революції 1917 на К. виокремилося декілька політ. течій: пророс. (роз­глядала К. як звич. губернію Рос. імперії); козац. (була наймасовішою, обстоювала інтереси й певну окремішність Кубан. війська у складі Рос. імперії); проукр. (виступала за об’єднання К. і України на федератив. заса­дах). У вересні 1917 створ. пред­ставниц. орган – Кубан. крайову раду (голова М. Рябовол), обра­но військ. отамана (А. Філімо­нов) і голову першого кубан. уря­ду (Л. Бич). У грудні того ж року К. відвідала делегація УЦР на чолі з М. Ґалаґаном (згодом пред­став­никами УНР на К. були Ф. Бор­жин­ський та І. Красковський). 16 лю­того 1918 проголошено Кубан. Нар. Респ., незалежну від Росії, яка у травні того ж року відрядила до Києва делегацію на чолі з М. Рябоволом для переговорів про федерацію, однак цей план не вдалося реалізувати через від­сутність порозуміння з гетьманом П. Скоропадським. 1919 на К. перемогла русофіл. течія, підтримана генералом А. Денікіним, 1920 встановлено рад. вла­ду. Масові репресії, перерозподіл землі, несприйняття ко­заками рад. влади спричинили широкий повстан. рух, що в окре­мих р-нах тривав до кін. 1920-х рр. За переписом 1926, у Кубан. окру­зі мешкало понад 900 тис. укра­їнців (61,4 % насел.), загалом на К. – 1,6 млн (54 % насел.). У руслі започатк. рад. кер-вом по­літики «коренізації» наприкінці 1920-х – на поч. 30-х рр. з іні­ціативи місц. насел. і за сприяння Наркомосу УСРР на укр. мову навч. переведено 746 шкіл Кубан. округи; відкрито низку укр. пед. технікумів, Північно-Кавказький український науково-дослідний інститут, укр. відділ. при Кубан. пед. ін-ті (Краснодар); у більшості р-нів із укр. насел. виходили україномовні часописи (станом на 1931 – бл. 20 рай. і колгосп. газет). 1929 на К. роз­почато колективізацію с. госп-ва, наслідком якої став голод 1932–33. Тоді ж українізацію замінено русифікацією: скасовано вивчен­ня укр. мови у школах, закрито укр. навч. заклади, україномовні газети, репресовано багатьох діячів укр. нац.-культур. руху. Загалом за роки депортацій, репресій і голодомору втрачено до 50 % укр. насел. К., решту під час паспортизації записано росіянами. Тому за переписом 1939, на К. мешкало лише 4,3 % українців.

Після завершення воєн. дій 1918–20 на еміграції опинилося бл. 17 тис. кубан. козаків. Більшість із них не змішувалася з рос. еміграцією та не мала вираз. нац. укр. чи рос. ідентифікації. Центром проукраїнськи налашт. кубан. емі­грації (лідери Г. Білий, В. Іванис, К. Безкровний, І. Івасюк, П. Макаренко, Г. Омельчен­ко, Ф. Щер­бина та ін.) стала Чехо-Сло­ваччина. 1921 створ. Гро­маду кубанців (голова Ф. Щербина, кер. П. Ма­каренко), у Празі виходили часописи «Про Кубань» (1925–27), «Кубанська хвиля» (1927), «Вільне козацтво» (1927–28), «Наш край» (1927–28), «Кубанские думы» (1928), «Кубанський край» (1929–33), «Чорноморець» (1938–39). Понад 100 кубанців навч., бл. 10-ти – викладали в укр. навч. закладах у Чехо-Словаччині, зокрема Укр. госп. академії у Подєбрадах. Налагоджено співпрацю кубан. уряду в екзилі з урядом УНР в екзилі. Деякий час від 1950 існувала Гол. рада об’єдн. кубан. козаків із цент­ром у Торонто, що видавала ж. «Віль­на Кубань», від 1951 – «Кубанський край». Пророс. емігранти, які осіли у Югославії, видавали у Белґраді друк. органи «Вольная Кубань» (1925–40), «Наша ста­ница» (1935–38). Під час 2-ї світ. війни з них сформовано Кубан. дивізію, яка у складі Козац. кор­пу­су (ком-р нім. генерал Г. фон Пан­нвіц) воювала на боці Німеч­чини. Після її поразки британці видали кубанців (як і ін. козаків) СРСР, хоча більшість з них не мала рад. громадянства. Генералів Г. фон Паннвіца, А. Шкуро, П. Краснова, Т. Доманова страчено у Москві, інших засуджено до тривалих строків ув’язнення.

Після відновлення незалежно­сті України 1991 налагоджено спів­працю з укр. нац.-культур. орг-ція­ми К. 2003 засн. Кубан. осередок НТШ (спочатку діяв як філія Донец. відділ. НТШ, нині має самост. статус), 2006 – Краснодар. крайову громад. орг-цію «Співдружність Кубань–Україна», що проводить наук. конф. і видає зб. «Кубань–Укра­ина: вопросы историко-культур­ного взаимодействия».

Літ.: Попко И. Д. Черноморские казаки в их гражданском и военном быту. Ч. 1–2. С.-Петербург, 1858; Апостолов Л. Географический очерк Кубанской области. Тифлис, 1897; Щербина Ф. История Кубанского Казачьего Войска: В 2 т. Екатеринодар, 1910–13; Івасюк І. Кубань. Прага, 1925; Сулятицький П. Нариси з історії революції на Кубані. Т. 1. Прага, 1925; Кубань: Зб. ст. про Кубань і кубанців. Прага, 1927; Болотенко О. Козацтво і Україна. Торонто, 1951; Голобуцкий В. Черномор­ское казачество. К., 1956 (укр. мовою – 1994); Скобцов Д. Три года революции и гражданской войны на Кубани. Париж, 1961; Іванис В. Боротьба Кубані за неза­лежність. Мюнхен, 1968; Ратушняк В. Н. Очерки истории Кубани с древнейших времен по 1920 г. Краснодар, 1996; Чу­маченко В. К. Українці Кубані: «тернистими шляхами» через сторіччя (1792–1920 рр.) // Схід. 2001, серп.; Федина А. И. Черноморский казак на Невском проспекте. Краснодар, 2005; Супрун-Яремко Н. Українці Кубані та їхні пісні. К., 2005; Федорук О. Сучасна україніка на Кубані. Анотований огляд публікацій // ПУ. 2005. № 3–4; Чумачен­ко В. К. Про що мовчать пам’ятники, але промовляють документи // Там само. 2007. № 3; Авраменко А. В., Фролов Б. Є., Чумаченко В. К. Козацьке військо на Кубані // Історія укр. козацтва: Нариси у 2-х т. Т. 2. К., 2007; Юсов С. Л. Кубанський період у житті В. О. Голобуцького // Історіогр. дослідж. в Україні. Вип. 18. К., 2008; Историческая память населения Юга России о голоде 1932–1933 г.: Мат. науч. конф. Краснодар, 2009; Старовойтенко І. В. Степан Ерастов – організатор українського національного руху на Кубані поч. ХХ ст.: штрихи до біографії // Укр. біогра­фістика: Зб. наук. пр. Ін-ту біогр. дослідж. Вип. 5. К., 2009; Ламосова Н. В. Из исто­рии украинской периодики Ку­бани 1920 – начала 1930 годов // Укра­ини­сти­ка в России: история, состояние, тенден­ции развития: Мат. Междунар. научно-практ. конф. К.; Москва; Уфа, 2010; Чу­маченко В. К. Украинская лите­ратура Кубани: проблемы генезиса, пе­риоди­зации и основных жанрово-сти­ле­вых тенденций // Там само; Васильев И. Ю. Украинское национальное движение и украинизация на Кубани в 1917–1932 гг. Краснодар, 2010; Федина Т. Ю. К историографии проблемы русско-украинских связей в художественной жизни Юга России (начало ХХ века) // Обще­ство и право. 2010. № 4.

В. К. Чумаченко

Стаття оновлена: 2014