Курбала Євген Михайлович - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Курбала Євген Михайлович

КУРБАЛА́ Євген Михайлович (13. 08. 1949, с. Чернечий Яр Дикан. р-ну Пол­тав. обл.) – живописець, худож­ник-монументаліст, графік Дип­­лом 2-го ступ. ВДНГ УРСР (Київ, 1980). Чл. НСХУ (1993). Закін. Харків. худож.-пром. ін-т (1980; викл. Є. Биков, Є. Жердзицький, О. Пронін). Працював у Полтаві: від 1970 – декоратором муз.-драм. театру ім. М. Го­голя; від 1972 – ст. методистом з образотвор. та декор. мист-ва будинку нар. творчості; 1973 – художником з-ду залізобетон. виробів № 7; 1974–75 і у 1980–90-і рр.– на худож.-вироб. комбінаті. На твор. роботі. Учасник всеукр., зарубіж. мист. виставок від 1973. Персон. – у Полтаві (1996, 1999, 2013), Пекіні (2005). Автор живопис. портретів, пейзажів, монум. композицій, розписів церков. Деякі роботи зберігаються у Полтав. ХМ.

Тв.: живопис – «Автопортрет» (1978), «Початок літа» (1982), «Крим. Карадаг» (1983), «Геодезист (І. Богдан)» (1985), «Елегія. Літній дощик» (1987), «Травневі тіні» (1988), «Ластівки», «Передчуття. Останнє перебування Т. Шевченка в Седневі» (обидва – 1989), «Жанна» (1993), «Ювелір (В. Тума)» (1997), «Русалка» (1999), «Отець Василій (Шиман)» (2000), «Владика Филип, єпи­скоп Пол­­тавський і Кременчуцький», «Полтавсь­­ка мадонна (Дочка з онучкою)» (обидва – 2002), «Замріяна мавка» (2003); серії – «Пам’ятники Полтави» (1999), «По Пекіну» (2005–11); співавтор монум. композицій – у Будинку культури с. Мартинівка Гадяц. р-ну Полтав. обл. (1983), «Полтава у просторі та часі» (аеропорт, 1984), «Маруся Чурай», «Зуст­­річ російських послів» (обидві – 1987, автовокзал; усі – Полтава), «Русь» (кінотеатр «Київська Русь», м. Лубни Пол­­тав. обл., 1988); розписів церков – Ми­­хайлів. (1992–2004, м. Світ­ловодськ Кіро­­вогр. обл.), Покров. (1997, с. Біляки Се­­менів. р-ну Полтав. обл.), Віри, Надії, Любові та матері їх Софії (Полтава, 2002).

Літ.: Буцька Н. Піднесене й земне Євгена Курбали // Приватна справа. 1999, 25 лют; Євген Курбала: Каталог виставки. П., 2013. Ю. О. Самойленко,

В. М. Ханко

Стаття оновлена: 2016