Курбас Лесь - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Курбас Лесь

КУ́РБАС Лесь (справж. – Олександр-Зе­нон Степанович; 25. 02. 1887, м. Самбір, нині Львів. обл. – 03. 11. 1937, урочище Сандормох побл. м. Медвеж’є­горськ, Карелія, РФ) – режисер, актор, театральний діяч, драматург, публіцист, перекладач. Син Степана Яновича і В. Яновичевої, племінник Р. Кур­­баса, чоловік та вчитель В. Чистя­­кової. Нар. арт. Респ. (1925, 1933 позбавлено звання, 1991 віднов­­ле­­но). Навч. на філос. ф-тах Віден. (1907–08, 1911) та Львів. (1908–10) ун-тів. Захоплювався антропософією Р. Штайнера, езотерич. ученнями Сходу, Тибе­­том, Океанією та Африкою, філо­­софією Г. Сковороди. 1916 всту­­пив до Театру М. Садовського. К. – основоположник нац. модер. театру європ. орієнтації. Організував тру­пи: «Терноп. театр. вечори» (Тер­нопіль, 1914–16), Мо­­лодий театр (пошук нових форм втілення сучас. і класич. драматургії; Київ, 1916–19), «Кийдрам­­те» (Біла Церква–Умань, 1920–21), «Березіль» (Київ, 1922–26; Харків, 1926–33, худож. кер., від 1935 – Харків. укр. драм. театр ім. Т. Шев­ченка). Автор своєрід. театр. академії – МОБу (Мист. об’єдн. «Березіль», 1922; склада­­лося з 5-ти майстерень), де заклав за­сади драм. театру, опери, оперети, театру для дітей, цир­­ку, ревю, науки про театр, соціо­­логії, Театр. музею України – ху­­дож.-гуманітар. інфраструктури України. Один з ініціаторів ство­рення ж. «Театральні вісті» (1917 – відп. секр.), «Барикади театру», «Радянський театр». На кіностудії Всеукр. фотокіноупр. за влас. сценаріями поставив філь­ми «Макдональд», «Вендетта» (обидва – 1924), «Арсенальці» (1925). Викладав у Київ. (1922–26) та Харків. (1926–33) муз.-драм. ін-тах. Уперше на укр. сце­ні поставив п’єси «У пущі» Лесі Українки, «Цар Едіп» Софокла, «Макбет» В. Шекспіра, «Народний Малахій», «Мина Мазайло» і «Маклена Граса» М. Куліша. К. радикально модернізував існуюче традиц.-побут. сценічне се­ре­довище, вів боротьбу з тенденціями спрощенства, вульгаризації мист-ва. Запропонував укр. театру за 3 р. «скласти іспи­ти» за всю історію світ. театру. Звідси кожна вистава – естет. засвоєння епохи – від антично­с­ті («Цар Едіп» Софокла, 1918) через середньовіччя і Просвітництво («Горе брехунові» Ф. Грільпарцера в стилі комедії дель арте; «Вертеп» – укр. шкіл. драма; обидва – 1918) до романтизму («Гайдамаки» за Т. Шевченком, роль Гонти, 1919; 1924), натуралізму («Чорна Пантера і Білий Медвідь» В. Винниченка, 1917) і модернізму (символізм «Етюдів» Олександра Олеся, 1917; імпресіонізм – у драмі «Іола» В. Жулавського; у драмі «У пущі» Лесі Українки художньо інтерпретовано «драму ідей»; оби­дві – 1918, експресіонізм у виставі «Іван Гус» за Т. Шевченком, 1919). Серед естет. новацій цьо­го періоду – створення мізан­сцени як оптич. ілюзії; пошук статики чи динаміки сцени через варіації ритму як енергії; створення сценіч. портрета засобами «відсторонення» (К. використовував саме цей термін) у поетику живопису (Ван Ґоґа, П. Ґоґена) та іконопису. Модернізуючи форми карнавал. театру, збагатив їх новіт. дослідж. у сфері інтуїції та психоаналізу. Розглядаючи ритм як до енергію вітальності, створив власну формулу актора як «розумного Арлекіна». Театром, що найповніше втілив режисер. та етичні ідеї, став «Березіль». У виставах київ. періоду створював всесвіт, де головним є особлива довіра до життя людини у всіх його су­перечностях. «Газ» Г. Кайзера (1923) – класика театр. експресіонізму; етичну основу вистави трансформовано у бік руссоїст. ідей, за що звинувачено у «толстовстві». У виставі «Джиммі Гіґ­ґінс» (1923, за Е. Синклером) створ. лаб. нової мови: уперше в театрі мультифункціонально використано не так фактуру ек­рану (що переважало у виставах С. Ейзенштейна і В. Мейєрхольда), як власне поетику кіне­матографа і його монтаж. прин­цип. К. синтезував «диктатуру факту» (за Дзиґою Вертовим) і елементи ігрового кіно (хроніка пропонувала худож. контексту прочитуватися за законами документа). Знято спец. фільм із гол. персонажем (Джиммі зіграв А. Бучма), який входив у тканину вистави, надаючи їй можливості «круп. планів», нової експресії, оригін. варіацій кінотеатр. простору. Новацією стала й одна з перших у театрі спроб знайти адекватну сценічну мову для межових станів свідомості і, зокрема, для підсвідомого. Логіка худож. аналізу К. відтворювала феноменологію спасіння душі. Худож. кульмінацією укр. модер. театру стали вистави, створені твор. тріумвіратом: К. – М. Куліш – В. Меллер (режисер – дра­матург – сценограф): «Народний Малахій» (1928), «Мина Мазайло» (1929) і «Маклена Граса» (1933) М. Куліша. У цьому філос. театрі остаточно оформилася на практиці курбасів. теорія «образ. перетворення». Історія Ма­лахія – Дон Кіхота і «Гамлета з вулиці Міщанської», нар. «пророка», який запропонував – замість «червоної» або «білої» – «бла­китну реформу» людства і який пройшов через пекло і бо­жевільню, – стала худож. діагно­зом сусп-ву, яке втратило людину і йде до тоталітаризму. Під маскою філос. іронії К. недвозначно моделював універсум нар. трагедії. Прем’єра вистави «Мина Мазайло» засвідчила в якості суб’єкта громадян. дії лінг­віст. комедію – факт історично показовий. Кін. 1920-х рр. позна­чився в Україні новим спа­лахом нац. самосвідомості, який вплинув на зміну парт. стратегії у цьому питанні. Вистава «Диктатура» за І. Микитенком (1930) – приклад рішучої, послідов. деструкції як основи режисер. дра­матургії. Перетворення драми на вокал.-речитативне дійство (оперу) як на інструмент відчуження смислів – надав мотивам дій персонажів право на «інакомислення» та «інакомовлення». Принцип деструкцій і диспропорцій діяв по всьому естет. спектру: від звукоряду вистави, її предмет. середовища – до її підтекстів, здобуваючи принципово нові смисли, непередбачені першоджерелом. Цей неперевершений новатор. експеримент – й досі в укр. театрі явище унікальне. Виставою «Маклена Граса», вирішеною в жанрі своєрід. фантастич. реалізму, завершено худож. діагноз «диктатури пролетаріату»: засвідчено тотал. загрозу людині, її свободі, вигнання мист-ва на смітник історії (музикант і філософ Падур живе у собачій буді на краю Ойкумени), культ псевдоцінностей і грошей – ознак кри­зи світу і даного сусп-ва. Тут уперше прозвучала тема голодомору 1933. У виставах цього періоду К. запропонував естет.-новатор. інтерпретацію принципу «потоку свідомості» – синхрон­но з авангард. європ. прозою (роман «Улісс» Дж. Джойса). Театр К. послідовно моделював кризу сусп. свідомості. Естет. конфлікт із владою переходив у площину політичну. У листопаді 1933 К. знято з кер-ва театром. Остан. стала робота із С. Міхоелсом у Держ. євр. театрі у Москві над роллю Короля Ліра, яку вдалося завершити (саме ця концепція ролі незмінною увійшла пізніше до вистави С. Рад­лова). Написав і поставив агіт­п’єси «Жовтень» (1922), «Рур» (1923), реж. вистав «Золоте че­рево» Ф. Кроммелінка (1926), «Пролог» (1927, співавт.). Автор кн. «Шляхи українського театру і “Березіль”» (Х., 1927), статей з театрознавства. Перекладав із нім. (кн. «Мистецтво вмирає» В. Обюртена, драми і комедії), з польс., франц., норвез. (вірш «Березіль» Б. Б’єрнсона) мов. Після арешту 1933 у Москві засланий на Соловки. Кер. театру Біломор.-Балтій. каналу у Соловец. таборі, де поставив п’є­си «Інтервенція» Л. Славіна (1935), «Весілля Кречинського» О. Сухово-Кобиліна, «Учень диявола» Б. Шоу, «Аристократи» Н. Погодіна (1936–37). Розстріл. після повтор. суду. Реабіліт. 1957. До школи К. належать актори А. Бучма, Й. Гірняк, М. Крушель­ницький, Л. Сердюк, Н. Ужвій, та ін., режисери Я. Бортник, В. Василько, Ф. Ло­патинський, Б. Тягно та ін. Від 1987 ювілеї митця відзначають за рішенням ЮНЕСКО. Створ. Курбаса Леся Меморіальний му­зей-садибу, Національний центр театрального мистецтва ім. Ле­ся Курбаса (на фасаді 2012 вста­новлено мемор. дошку, ескіз В. Небожен­­ка). У Києві К. встановлено мемор. дошку на фасаді Молодого театру (1987) і пам’ятник (2002; обидва – скульп­тор М. Рапай); у Харкові – мемор. дошку на фа­­саді укр. драм. театру ім. Т. Шев­­ченка (1989), відкрито пантеон сім’ї К. (1993, скульптор Х. Якубович). 1994 засн. Держ. премію ім. К. У Білій Церкві від 2012 проводять Фестиваль молодої укр. режисури ім. К. На його честь названо Львів. академ. театр, а також ву­лиці у Києві, Львові, Іва­­но-Фран­ківську, Тернополі.

Ролі: Гурман («Украдене щастя» І. Франка), Астров («Дядя Ваня» А. Чехова), Хлестаков («Ревізор» М. Гоголя), Едіп («Цар Едіп» Софокла), Макбет (однойм. п’єса В. Шекспіра, поставив 1924), Збігнєв («Мазепа» за Ю. Словацьким).

Літ.: Корниенко Н. Н. Лесь Курбас // Театр. 1968. № 4; Лесь Курбас: Спо­га­ди сучасників. К., 1969; Корни­ен­ко Н. Н. Режиссерское искусство Леся Курбаса. Москва, 1971; Ревуцький В. Нескорені березільці. Нью-Йорк, 1985; Лесь Кур­бас: Статьи и воспоминания о Лесе Кур­басе. Литературное наследие. Мос­ква, 1987; Березіль. Лесь Курбас: Із твор. спадщини. К., 1988; Молодий театр. К., 1991; Волицька I. Театральна юність Леся Курбаса. Л., 1995; Корнiєнко Н. Лесь Курбас: репетиція майбутнього. К., 1998; 2007; Курбас Лесь. Філософія театру. К., 2001; Корниенко Н. Режис­серское искусство Леся Курбаса. Ре­­конструкция. К., 2005; Танюк Л. Мар’ян Крушельницький, або Школа образно­го перетворення, заповідана від Леся Кур­­баса. К., 2007; Його ж. Талан і талант Леся Курбаса. К., 2007; Корнієнко Н. Лесь Курбас і духовні засади українського авангарду // ДТ. 2007, 10–16 лют.; Курбасівські читання: (До 120-річчя з дня народж. Леся Курбаса). К., 2007; Мака­­рик І. Перетворення Шекспіра. Лесь Курбас, український модернізм і радян­­ська культурна політика 1920-х років / Пер. з англ. К., 2010; Єрмакова Н. Бере­­зільська культура. К., 2012; Життя і творчість Леся Курбаса. Л.; К.; Х., 2012; Лесь Курбас: «Поворот до Європи і до самих себе»: Бібліогр. покажч. Т., 2012.

Н. М. Корнієнко

Стаття оновлена: 2016