Курщина - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Курщина

КУ́РЩИНА – північно-західна частина найбільшого історико-географічно­го регіону України Слобожанщини. Пд. К. належить до етніч. укр. земель, колонізов. українцями. Історично термін «К.» почали використовувати із набуттям м. Курськ адм. повноважень центру Курс. намісництва Рос. імперії (1779–96). Нині адміністративно К. входить до складу Курс., Воронез. (див. Воронежчина) і Бєлгородської області РФ. Найдавніші поселення на її тер. належать до середнього палеоліту (80–32 тис. р. до н. е.), згодом тут мешкали носії середньодніпровської культури, зрубної культурної спільності, бондарихинської культури, зарубинецької культури, київської культури, черняхівської культури. Пам’ятки роменської культури пов’язують із племенами сіверян (сівери), яких 882 київ. князь Олег обклав даниною. Частина сіверян, яка зберегла незалежність, розгорнула широкомасштабне буд-во укріпле­них городищ у Посейм’ї (бас. р. Сейм) і до 2-ї пол. 10 ст. сфор­мувала власне держ. утворення. Наприкінці 10 ст. унаслідок територ. експансії київ. князів К. увійшла до складу Київ. Русі (ймовірно, 985, після походу кня­зя Володимира Святославича на Волз. Булгарію), остаточно підкорив сіверян князь Яро­слав Мудрий і включив ці землі до складу Переяслав. князівства (Курськ згаданий під 1032 у «Житії Феодосія Печерського»). Від кін. 11 ст. між київ. і черніг. князями точилася боротьба за К., зумовлена намаганням конт­ролювати торг. шлях із Києва до Волз. Булгарії, через який надходили товари із Візантії, Закавказзя, Близького Сходу й Серед. Азії. Зрештою, Посей­м’я увійшло до Черніг. князівства, з якого у 1-й третині 12 ст. виокремилося Курс. князівство. К. закріпилася за нащадками Михайла Чернігівського, від 1097 входила до Новгород-Сівер. князівства (з нею пов’язані події «Слова о полку Ігоревім»). 1239–41 К. зазнала знач. руйнувань і спустошень від нападів монголо-татар. Від 1360 вона перебувала у складі Великого князівства Литовського, від 1503 – у складі Моск. великого князівства. Перші поселення укр. козаків (черкасів) з’явилися на К. у серед. 16 ст. у зв’язку з орг-цією князем Д. Вишневецьким (Байдою) оборони пд. кордонів Моск. царства від нападів ординців, наприкінці того ж століття прикор­донні залоги складалися пере­важно з українців. За свідченням англ. купця Д. Флет­чера, 1588 на моск. пд. кордонах із 4,3 тис. найманих піхотинців бл. 4 тис. становили укра­їнці. Через тер. К. проходили татар. шляхи-«сакми» (зокрема Бакаєв шлях). Масове переселення розпочалося у 1630-х рр., більшість переселенців походила з Наддніпрянщини (Чернігівщини та ін.). Паралельно йшла і церк. колонізація. Одним із поштовхів до переселення стало селян.-козац. повстан­ня під проводом Я. Острянина 1638. Від 1667 К. належала до Бєлгород. єпархії. Намагаючись запобігти втечам рос. селян-крі­паків на Дон, а також з метою укріплення пд. кордонів від крим­ців і ногайців, царський уряд сприяв колонізації тер. Слобожанщини (від слобода – поселення, тимчасово звільнені від феод. повинностей) українцями, зокрема дозволяв їм селитися громадами на пільг. умовах, наділяв землею, зберігав за ними козац. права і полк. устрій. Колонізац. потоки українців на К. йшли на Сх. по ріках, лівих притоках Дніпра (Сейм та ін.), заселення часто відбувало­ся за правом займанщини. На дум­ку Д. Багалія, українці під час колонізації околиць Дико­го Поля поверталися на свою істор. батьківщину. Українці К. брали активну участь у нац.-визв. вій­ні під проводом Б. Хмельниць­кого. Деякий час адм. центром Бєлгород. розряду, якому підпорядковувалася Слобожанщи­на (від 1668 – Посол. приказу), був Курськ. Значні земел. володіння у Пд.-Зх. К. закріплено 1703 грамотою Петра І за гетьманом І. Мазепою (донині у Курс. обл. збереглися засн. ним села Іванівське, Степанівка та Мазепівка й окремі будівлі палац. ансамблів). 1719 у с. Глушково на К. засн. першу на Слобожанщи­ні суконну мануфактуру. 1708–27 більша частина сучас. Курс. обл. входила до Київ. губ., у складі якої 1712–19 існувала Курс. провінція. 1765 Катерина ІІ cкасувала козац. устрій та сло­бід. полки, а козаків перетворила на т. зв. військ. обивателів (держ. селян), які вважалися особисто вільними. 1796 створ. Курс. губ. За переписом 1897, у ній проживало 527,8 тис. укра­їнців (22,3 % насел.), причому в деяких повітах вони становили більшість: у Грайворон. – 58,8 %, Новооскол. – 51,0 %. Під час 1-ї світ. війни 1914–15 на засланні у Курську мешкав митрополит УГКЦ Андрей Шептицький. Зва­жаючи на високий духов. сан, йому дозволено вільно пересуватися містом (але під наглядом поліції) та брати участь у богослужіннях. Однак, через значну популярність серед жит., митрополита незабаром переведено під строгий домаш. арешт із забороною відвідувати храми. Після роз­паду Рос. імперії законом УНР від 29 листопада 1917 передбачено проведення Укр. установ. зборів у Путивл., Грайворон. і Новооскол. пов. Курс. губ. (не відбулися через більшов. агресію). У подальшому тер. Пн. Слобожанщини, зокрема і К., була об’єктом суперечок при визначенні кордонів між РСФРР і УСРР. За дорученням голови ВУЦВК Г. Петровського історики М. Грушевський і Д. Ба­галій підготували ґрунтовну наук. розвідку про ареали розселення українців, згідно з якою кордон повинен проходити через Курс. губ. із включенням до складу УСРР пд. частин її Суджан., Грайворон., Бєлгород. і Корочан. повітів. Кер-во РСФРР висунуло територ. претензії на укр. землі (Новгород-Сівер. і Старобіл. пов., пн. частини Сум., Охтир. і Харків. округ). Після переговорів ухвалено компромісне рішення про приєднання до УСРР лише половини тер., визначених у дослідж. М. Грушевського і Д. Багалія (заг. кіль­кість насел. – бл. 1 млн осіб), однак на поч. 1925 ЦК РКП(б) в односторон. порядку скоротив цю частину вчетверо (понад 200 тис. насел.). Таким чином, поза ме­жами УСРР залишилися мільйони українців. Приєднати до УСРР суміжні з нею землі, заселені переважно українцями, безуспішно вимагав у 2-й пол. 1920-х рр. М. Скрипник. За переписом 1926, у Курс. губ. прожи­вало 554,6 тис. українців (19,1 % насел.), загалом на прилеглій до УСРР тер. РСФРР – понад 4,5 млн. 1928 Курс., Воронез., Орлов. і Тамбов. губ. об’єднано у Центр.-чорнозем. обл. РФ (ста­ном на 1927 – бл. 1,6 млн українців), яку 1934 поділено на Воронез. і Курс. області. 1954 май­же всю заселену українцями пд. частину Курс. обл. передано до новоствор. Бєлгород. обл., тому за переписом 1960, на К. проживало лише 180 тис. українців. Окрім дискримінац. розмежування кордонів, процесам асиміляції сприяли закриття на поч. 1930-х рр. освіт. закладів із укр. мовою навч., культур. і громад. установ, період. вид., а також тотальна русифікація, що була вагомою складовою нац. політики в СРСР. Нині укр. мову збережено лише у частині сіл Пд. і Зх. К. у формі слобід. діалекту (належить до пд.-сх. наріч­чя укр. мови) або суржику. Укр. мова вплинула на прикордонні р-ни Росії (курсько-ор­лов. група, оскіл. говір рос. мови). За переписом 2010, у Курс. обл. укра­їнцями визнали себе 13,6 тис. осіб (1,2 % насел.). Від 1993 у Курську діє т-во «Україна–Сейм» (голова М. Хілько) – єдина укр. громад. орг-ція на К. Уродженцями К. були видатні діячі укр. походження А. Абаза, О. Дей­нека, М. Хрущов та ін.

Літ.: Дмитрюков А. Материалы для описания Курской губернии. Народ­ные игры, загадки, анекдоты и присловья жителей Суджанского уѣзда // Курс. губерн. вѣдомости. 1853. № 6–­­8, 11–13; Николаев А. П. Свадеб­ные обычаи малороссов Суджанского уѣз­да // Москвитянинъ. 1854. № 62; До­бротворский Н. Малорусские пеѣни у великорусскихъ крестьянъ // КС. 1886. Кн. 11; Багалей Д. Очерки из истории колонизации и быта степной окраины Московского государства. Москва, 1887; Його ж. Історія Слобідської Укра­їни. Х., 1918; Юркевич В. Д. Еміграція на Схід і залюднення Слобожанщини за Б. Хмельницького. К., 1932; Из истории Курского края: Сб. док. и мат. Воронеж, 1965; Чижикова Л. Русско-украинское пограничье. Москва, 1988; Заставний Ф. Східна українська діаспора. К., 1992; Глушковская суконная фабрика: три века истории: Сб. док. и мат. Курск, 2003; Українська діаспора в Росії: Стан, проблеми, перспективи: Мат. наук.-практ. конф. (Київ, 22 грудня 2003 р.). К., 2004; Маслійчук В. Л. Слобідська Україна. К., 2008; Іваннікова Л. Невідомі етнографічні ма­теріали про українців Курщини (з архівної спад­щини Григорія Залюбовського) // НТЕ. 2013. № 1(341).

С. М. Куделко

Стаття оновлена: 2016