Кучма Леонід Данилович

КУ́ЧМА Леонід Данилович (09. 08. 1938, с. Чайкине Новгород-Сі­­верського р-ну Чернігівської обл.) — державний і політичний діяч. Другий Президент України (1994–99, 1999–2004). Кандидат технічних наук (1988), професор (1994). Ленінська пре­­мія (1981). Державна премія України в галузі науки і техніки (1993). Закінчив Дні­пропетровський університет (1960). Від­тоді працював у КБ «Пів­ден­не»: 1972–75 — помічник головного кон­структора, 1975–81 — секретар парткому, 1982–86 — 1-й за­ступник генерального кон­структора; 1986–92 — генеральний директор ВО «Пів­ден­ний машино-будівний завод» (обидва — Дні­пропетровськ, нині Дні­про). 1992 обраний Премʼєр-Міні­стром України, 1993 подав у від­ставку, мотивуючи це конфліктом із тодішнім Президентом України Л. Крав­­чуком.

1994 обраний Президентом України. У 2-му турі отримав 52,2 % голосів виборців, найбільше — у Криму та Севастополі. Його виборчу кампа­­нію під­тримала РФ. Ключовими перед­виборчими гаслами стали засудже­н­ня роз­паду СРСР, максимальне зближе­н­ня з РФ, на­да­н­ня російській мові статусу офіційної, боротьба з корупцією, роз­вʼяза­н­ня соціальних про­блем. До здобутків його першого президентського терміну зараховують стабілізацію національної валюти, прийня­т­тя 1996 Кон­ституції України (спів­голова Кон­ституційної комісії), економічні укази, що ві­діграли ключову роль у реформуван­ні від­носин власності, пере­ході української економіки на ринкові від­носини. Кучма доклав багато зусиль для зміцне­н­ня взаємин України та РФ (укладе­н­ня й ратифікація Договору про друж­­бу та спів­працю), по­глибле­н­ня польсько-українських взаємин. Водночас проголошений курс на боротьбу з корупцією і організованою злочин­ністю повністю провалився. Він на­близив до себе пред­ставників певних олігархічних угруповань. 1996–97 за його рекомендацією КМ України очолював П. Лазаренко, заарештований 1999 у США і засуджений за звинуваче­н­ням у при­власнен­ні значної суми грошей. На цьому тлі тривало масо­­ве зубожі­н­ня людей, які отриму­­вали мізерні зарплати та пенсії, значно зріс від­плив трудових ресурсів за кордон, почала за­проваджуватися цензура. Кучма заявив, що перший термін не дав йому змогу реалізувати всі задуми й викори­стати досвід інших країн для покраще­н­ня ситуації в Укра­­їні, тому він має намір боротися за пере­о­бра­н­ня.

1999 у 2-му турі пере­о­браний на посаду Президента України (отримав 56,2 % голосів виборців). На від­­­міну від попередніх виборів, 1999 він не мав масової під­тримки виборців Криму і Севастополя, які вважали, що Кучма не виконав своїх обіцянок щодо статусу російської мови та подальшого зближе­н­ня з РФ. Значну роль у пере­о­бран­ні Кучми ві­діграли за­прошені з інших країн політ­технологи (насамперед російські), великих мас­­­штабів набуло маніпулюва­н­ня громадською думкою, викори­ста­н­ня адміністративного ресурсу (забезпече­н­ня го­­лосів виборців зуси­л­лями місцевих керівників). Під час 2-го президентського терміну він у зовнішній політиці реалізовував лінію на багатовекторність і заявляв, що Україна зацікавлена у подальшій інтеграції у Європу, а також у роз­витку стратегічного партнерства з РФ та США, у внутрішній — балансува­н­ня між олігархічними угрупова­н­нями та інтересами власної родини. За­­галом обіцянки Кучми побудувати соціально від­повід­альну державу, економіку добробуту залишилися нереалізованими, країни Заходу почали по­ступово ди­станціюватися від України з дис­кредитованим лідером на чолі. Цій дис­кредитації значно сприя­­ло зникне­н­ня 2000 опозиційного жур­­наліста Г. Ґонґадзе (див. також Справа Ґонґадзе). 2000 спочатку в Києві, від 2001 — в інших регіонах України роз­почалася акція «Україна без Кучми». 2001 ВР України кілька разів намагалася роз­почати стосовно нього процедуру імпічменту. 2003 Кучму обрано головою Ради голів держав СНД, і він посилив курс на зближе­н­ня з РФ.

2004 партія «Християнський рух» висунула його кандидатом на президентських виборах, а Кон­ституційний суд Укра­­їни ви­знав право балотуватися (перший президентський термін Кучми роз­почався до прийня­т­тя Кон­ституції України). За таких умов він заявив, що не має наміру йти у Президенти, а під­тримує кандидатуру Премʼєр-Міністра України В. Януковича. Водночас влада почала форсоване за­провадже­н­ня політичної реформи, за якою значно зро­стали повноваже­н­ня премʼєр-міністра і обмежувалися права Президен­­та України. Про­президентські політичні сили ви­ступали за те, щоб посаду премʼєр-міністра у майбутньому посів Кучма. Це спричинило нову хвилю протестів, що значно посилилися після 1-го туру президентських виборів 2004, коли режим вдався до прямих фальсификацій виборчого процесу, поруше­н­ня прав виборців. У кра­­їні роз­почалися масові протестні акції, ві­домі як Помаранчева ре­волюція, по­глиблювалося проти­стоя­н­ня, що могло пере­рости у громадянську війну. В таких умовах роз­почався пошук ком­промісу. 8 грудня 2004 ВР прийняла низку змін до Кон­ституції України, від­повід­но до яких Україна фактично пере­творена у парламентську республіку.

Від 2005 — голова Благодійної організації «Президентський фонд Л. Кучми “Україна”». У 2014–20 брав участь у роботі три­сторон­ньої кон­тактної групи (Україна–ОБСЄ–РФ) з мирного врегулюва­н­ня війни на сході України, що мала шляхом пере­мовин залагодити крово­проли­т­тя і врятувати ці регіони від гуманітарної ката­строфи (інші члени групи від України — Л. Кравчук, Є. Марчук). Автор книг «Про найголовніше» (К., 2001), «Укра­їна — не Росія» (Москва, 2003), «Своїм шляхом. Роз­думи про економічні рефор­­ми в Україні» (2004), «Після Май­­­дану» (2007), «Зламане десятилі­т­тя» (2010; усі — Київ).

Завантажити статтю