Кучма Леонід Данилович - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Кучма Леонід Данилович

КУ́ЧМА Леонід Данилович (09. 08. 1938, с. Чайкине Новгород-Сі­­вер. р-ну Черніг. обл.) – держав­­ний і політичний діяч. Другий Президент України (1994–99, 1999–2004). Канд. тех. н. (1988), проф. (1994). Ленін. пре­­мія (1981). Держ. премія Украї­­ни у галузі н. і т. (1993). Закін. Дніпроп. ун-т (1960). Відтоді працював у КБ «Південне»: 1972–75 – пом. гол. конструктора, 1975–81 – секр. парткому, 1982–86 – 1-й заст. ген. конструктора; 1986–92 – ген. дир. ВО «Пд. маш.-буд. з-д» (обидва – Дніпропетровськ). 1992 обраний Прем’єр-Міністром України, 1993 подав у відставку, мотивуючи це конфліктом із тодіш. Президентом України Л. Крав­­чуком. 1994 обраний Президентом України. У 2-му турі отримав 52,2 % голосів виборців, найбільше – у Криму та Севастополі. Його виборчу кампа­­нію підтримала РФ. Ключовими передвибор. гаслами стали засудження розпаду СРСР, макс. зближення з РФ, надання рос. мові статусу офіційної, боротьба з корупцією, розв’язання соц. проблем. До здобутків першого президент. терміну К. зараховують стабілізацію нац. валюти, прийняття 1996 Конституції України (співголова Конституц. комісії), екон. укази, що відіграли ключову роль у реформуванні відносин власності, переході укр. економіки на ринк. відносини. К. доклав багато зусиль для зміцнення взаємин України та РФ (заключення і ратифікація Договору про друж­­бу та співпрацю), поглиблення польс.-укр. взаємин. Водночас проголошений курс на боротьбу з корупцією і організов. злочинністю повністю провалився. К. наблизив до себе представників певних олігарх. угруповань. 1996–97 за його рекомендацією КМ України очолював П. Лазаренко, заарешт. 1999 у США і засудж. за звинуваченням у привласненні знач. суми грошей. На цьому тлі тривало масо­­ве зубожіння людей, які отриму­­вали мізерні зарплати та пенсії, значно зріс відплив труд. ресурсів за кордон, почала запроваджуватися цензура. К. заявив, що перший термін не дав йому змогу реалізувати всі задуми і використати досвід ін. країн для покращення ситуації в Укра­­їні, тому він має намір боротися за переобрання. 1999 у 2-му турі переобраний на посаду Президента України (отримав 56,2 % голосів виборців). На від­­міну від поперед. виборів, 1999 він не мав масової підтримки виборців Криму і Севастополя, які вважали, що К. не виконав своїх обіцянок щодо статусу рос. мови та подальшого зближення з РФ. Значну роль у переобранні К. відіграли запрошені з ін. країн політтехнологи (насамперед рос.), великих мас­­штабів набуло маніпулювання громад. думкою, використання адм. ресурсу (забезпечення го­­лосів виборців зусиллями місц. кер.). Під час 2-го президент. терміну К. у зовн. політиці реалізовував лінію на багатовекторність і заявляв, що Україна зацікавлена у подальшій інтеграції у Європу, а також у розвитку стратег. партнерства з РФ та США, у внутр. – балансування між олігарх. угрупованнями та інтересами влас. родини. За­­галом обіцянки К. побудувати соціально відповідальну державу, економіку добробуту залишилися нереалізованими, країни Заходу почали поступово дистанціюватися від України із дискредитов. лідером на чолі. Цій дискредитації значно сприя­­ло зникнення 2000 опозиц. жур­­наліста Г. Ґонґадзе (див. також Ґонґадзе Справа). 2000 спочатку в Києві, від 2001 – у ін. регіонах України розпочалася акція «Україна без Кучми». 2001 ВР України кілька разів намагалася розпочати стосовно нього процедуру імпічменту. 2003 К. обраний головою Ради голів держав СНД і посилив курс на зближення з РФ. 2004 партія «Християнський рух» висунула його кандидатом на президент. виборах, а Конституц. суд Укра­­їни визнав право балотуватися (перший президент. термін К. розпочався до прийняття Конституції України). За таких умов він заявив, що не має наміру йти у Президенти, а підтримує кандидатуру Прем’єр-Міністра України В. Януковича. Водночас влада почала форсоване запровадження політ. реформи, за якою значно зростали повноваження прем’єр-міністра і обмежувалися права Президен­­та України. Пропрезидент. політ. сили виступали за те, щоб посаду прем’єр-міністра у майбутньому посів К. Це спричинило нову хвилю протестів, що значно посилилися після 1-го туру президент. виборів 2004, коли режим вдався до прямих фальсификацій вибор. процесу, порушення прав виборців. У кра­­їні розпочалися масові протестні акції, відомі як Помаранчева ре­волюція, поглиблювалося протистояння, що могло перерости у громадян. війну. В таких умовах розпочався пошук компромісу. 8 грудня 2004 ВР прийняла низку змін до Конституції України, відповідно до яких Україна фактично перетворена у парламент. республіку. Від 2005 – голова Благодій. орг-ції «Президент. фонд Л. Кучми “Україна”». 2014 після анексії Криму РФ і інспіров. рос. спецслужбами дій терористів у сх. областях України взяв участь у роботі кон­такт. групи (Україна–ОБСЄ–РФ), що мала шляхом перемовин за­лагодити кровопролиття і врятувати ці регіони від гуманітарної катастрофи. Автор кн. «Про найголовніше» (К., 2001), «Укра­їна – не Росія» (Москва, 2003), «Своїм шляхом. Роздуми про економічні рефор­­ми в Україні» (2004), «Після Май­­дану» (2007), «Зламане десятиліття» (2010; усі – Київ).

Літ.: Литвин В. Політична арена Укра­­їни: дійові особи та виконавці. К., 1994; Луканов Ю. Третій Президент. К., 1996; Марчук Є. П’ять років української трагедії. К., 1999; Рябчук М. Зона відчуження: українська олігархія між Сходом і Заходом. К., 2004; Шаповал Ю. Дві грудневі історії не без моралі // День. 2004, 11 груд.; Бондаренко К. Леонід Кучма: портрет на фоні епохи. Х., 2007.

Ю. І. Шаповал

Стаття оновлена: 2016