КУШНІ́РСТВО — промисел; вичинка шкурок (овечих, хутрових звірів) для поши­т­тя верх­нього зимового одягу (кожухів, кептарів), головних уборів. Ін. назва — кожухарство. К. активно роз­вивалося у р-нах, де за­ймалися вівчарством. Про давність цього заня­т­тя в Україні свідчить археол. матеріал. Як окреме ремесло К. виділилося у період Київ. Русі; уже тоді існували ремісн. майстерні, ви­значилися найважливіші центри К. На початк. етапах К. входило до сфери домаш. виробництва сіл та містечок, у яких були власні майстри-кушнірі. Упродовж на­ступ. сторіч роз­вивалося у формі цех. ви­роб-ва і ку­стар. промислів. У найбільших осередках К. пере­росло у художнє ремесло — в Карпатах, на Прикарпат­ті, Поділ­лі, Київщині, Слобожанщині. У середньовіч­чі в осередках най­більшої концентрації майстрів-кушнірів створювали профес. обʼ­єдн. — цехи (Київ, Львів — 15 ст.; м. Старий Самбір, нині Львів. обл., 1603). У 17–18 ст. найбільшими осередками К. були м. Сколе та c. Славське (нині смт) на Львівщині. К. активізувалося після 1-ї світової війни; у селах Під­городці, Верх­ня Рожанка та Либохора (нині Сколів. р-ну Львів. обл.) шили кожухи, без­рукавні кожушки («бун­ди», «камзолі», «друшляки»). На Гуцульщині К. ві­доме здавна. На межі 19–20 ст. до найбільших осередків К. належали міста Косів і Кути (нині смт; обидва — Івано-Фр. обл.). Ін. центри — с. Пістинь Косів. р-ну, міс­та Яремче і Тисмениця, смт Де­лятин і Ворохта (усі — Івано-Фр. обл.). У закарп. частині Гуцульщини К. за­ймалися у м. Рахів Закарп. обл., селах Ясіня (нині смт) і Лазещина Рахів. р-ну; на буковинській — смт Путила і с. Селятин Путил. р-ну Чернів. обл. Ві­домими центрами К. були міста Теребовля, Чортків і Бор­щів на Тернопільщині. У 19 ст. К. славилися майстри міст Камʼя­нець-Подільський (нині Хмельн. обл.), Могилів-Подільський і Тульчин (обидва — нині Вінн. обл.), Богуслав (нині Київ. обл.), Зіньків, Гадяч, Лубни і Лохвиця (нині Полтав. обл.), Богодухів (нині Харків. обл.) та Охтирка (нині Сум. обл.), містечко Брусилів (нині смт Житомир. обл.). Сиро­виною для виготовле­н­ня виробів К. була натурал. шкіра, від 2-ї пол. 20 ст. — штучна. Ґатунки шкір: сириця, пергамент, шевро, сапʼян, замша, юхт та ін.; осн. техніки оздобле­н­ня: шиття, вишивка, аплікація, набива­н­ня металу, тисне­н­ня, ажурне вирізува­н­ня, плеті­н­ня. Унаслідок мех. (згодом хім.) обробки шкіри досягали найрізноманітніших її фіз.-технол. властивостей та естет. якостей. Не­зважаючи на роз­маї­т­тя худож. виріше­н­ня ви­робів кожного осередку, в них збережено заг.-укр. основу. К. занепало, залишилися часткові замовле­н­ня і домашнє ви­роб-во в Карпатах. К. в Україні має багаті мист. традиції, які становлять надійне під­ґрунтя для інтеграції в сучасну художню культуру.