Лавров Кирило Юрійович - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Лавров Кирило Юрійович

ЛАВРО́В Кирило Юрійович (Лавров Кирилл Юрьевич; 15. 09. 1925, Ленінград, нині С.-Пе­тербург – 27. 04. 2007, С.-Пе­тербург) – російський актор. Син Ю. Лаврова. Акад. Нац. академії кінематогр. мист-в і наук РФ, Рос. академії кінематогр. мист-в «Ні­­ка». Нар. арт. України (2003), СРСР (1972), РРФСР (1969). Ге­­рой Соц. Праці (1985). Держ. на­­городи СРСР та РФ. Учасник 2-ї світ. вій­ни. Бойові нагороди. Нац. театр. премія «Золота мас­­ка» (1999), Міжнар. премія ім. К. Ста­­ніславського (2000; обидві – РФ). Закін. Астрахан. військ.-тех. уч-ще (РФ, 1945). Актор. мист-ву навч. самотужки під кер-вом батька і К. Хохлова. Працював 1949–55 у Київ. рос. драм. театрі ім. Лесі Українки; від 1955 – у Рос. Великому драм. театрі ім. Г. Товстоногова (С.-Пе­тербург): 1989–2007 – худож. кер.; водночас 1986–92 – голова правління Спіл­ки театр. діячів СРСР, Ленінгр. відділ. Спілки театр. діячів РРФСР; від 1992 – президент Міжнар. конфедерації театр. спілок. У кіно від 1955. У ролях класич. ре­­пертуару виявив майстерність тонкого психол. аналізу, вміння розкрити соц. сутність образу. В рад. період спеціалізувався на втіленні образів героїв соц­реаліст. штибу, що мають виважену соц.-партійну репутацію, за це отримав низку найвищих держ. нагород. Відзначався стриманою, лапідарною манерою гри. Про творчість Л. знято д/ф «Кирило Лавров. Лицар петербурзького ордену» (2010, реж. Н. Дубиніна).

Ролі: Городничий («Ревізор» М. Гоголя), Роман Бондар, Марат («Дочка прокурора» Ю. Яновського), Дуда («Під золотим орлом» Я. Галана), Паллада («Загибель ескадри» О. Корнійчука), Петро Мелехов («Тихий Дон» за М. Шо­лоховим; Держ. премія СРСР, 1978), Ленін («Перечитуючи спочатку» за М. Шат­ровим, М. Погодіним; Ленін. премія, 1982), Пимен («Борис Годунов» О. Пушкіна), Астров («Дядя Ваня» А. Чехова), Тучков («Роки мандрувань» О. Арбузова), Молчалін («Лихо з розуму» О. Грибоєдова), Олексій («Нові часи» Г. Мдівані), Сільвіо («Слуга двох панів» К. Ґольдоні), Дункан («Макбет» В. Шекспіра), Ефраїм Кебот («Любов під в’язами» Ю. О’Ніла), Шарль, Жонваль («Шостий поверх» А. Жері); у кіно – Синцов («Живі і мертві», 1964, реж. О. Столпер), Іван Карамазов («Брати Карамазови», 1969; спільно з М. Ульяновим завершив стрічку після смерті І. Пир’єва), Башкирцев («Приборкання вогню», 1972, реж. Д. Храбровицький; премія за кращу чол. роль 6-го Вкф у Алма-Аті, нині Алмати, 1973; Держ. премія РРФСР ім. братів Васильєвих, 1974), Граф Карнєєв («Мій ласкавий і ніжний звір», реж. Е. Лотяну), Ярослав Мудрий («Ярославна, королева Франції», реж. І. Масленников; обидві – 1978), Іван Костянтинович Малич («З життя начальника карного розшуку», 1983, реж. С. Пучинян), Володимир Володимирович Серьогін («Кольє Шарлотти», 1984, реж. Є. Татарський), Олег Петрович («Шизо­френія», 1997, реж. В. Сергєєв), Барон («Бандитський Петербург», 2000, 5 се­рій), Понтій Пилат («Майстер і Маргарита», 2005, 10 серій; обидві – реж. В. Бортко); в укр. стрічках – Курсант («Зірки на крилах», 1955, реж. І. Шмарук), Адмірал («Слухати у відсіках», 1985, 2 серії, реж. М. Засєєв-Руденко).

Літ.: Беньяш Р. Кирилл Лавров // Театр. 1970. № 11; Раззаков Ф. Досье на звезд (1962–1980): Правда. До­­мыс­­лы. Сенсации. Москва, 1998; Кирило Лавров: «Мені давно вже час піти… та дуже багато пов’язано з театром» / інтерв’ю взяла А. Підлужна // ДТ. 2005, 10 верес.; Поташ А. Київський вальс Лаврова // Веч. Київ. 2005, 30 верес.; Старосельская Н. Д. Кирилл Лавров. Москва, 2011.

В. М. Войтенко

Стаття оновлена: 2016