Лавров Петро Лаврович

ЛАВРО́В Петро Лаврович (Лавров Пётр Лаврович; псевд.: П. Миртов, Арнольди та ін.; 02(14). 06. 1823, с. Мелехово, нині Псков. обл., РФ — 25. 01. 1900, Париж) — російський громадсько-політичний діяч, філософ, публіцист і поет. Закін. артилер. училище у С.-Пе­тербурзі (1842), після закінче­н­ня офіцер. класу (1844) працював репетитором матем. наук в училищі. Від 1858 — полковник, проф. Артилер. академії. Був ред. філос. від­ділу «Энцикло­педического словаря» (С.-Пе­тербург, 1861–63), а з 2-го т. гол. ред. вид., в якому пропагував соціаліст. ідеї. Від 1862 — чл. під­піл. організації «Земля і воля». 1866 заарешт., від 1867 — на за­слан­ні у Вологод. губ. (Росія). Автор «Исторических писем» (С.-Пе­тербург, 1870), що стали маніфестом рев. народництва. 1870 ви­їхав за кордон. Брав участь у Париз. комуні 1871, у діяльності І Інтернаціоналу. Видавав і редагував рев. часописи «Вперед!» (Лондон, 1875–76), «Вестник “Народной воли”» разом із Л. Тихомировим (Женева, 1883–86), «Материалы для истории рус­ского социально-рево­люцион­ного движения» (Па­­риж, 1893–96). Автор літ.-крит. праць про творчість рос., зх.-європ. та амер. письмен­ників. Писав сатир. та рев. поезії. Вірш «Отре­чемся от старого мира» став популяр. піснею кількох поколінь рос. революціонерів. З окре­­мими поет. творами Л., які у се­­ред. 1850-х рр. поширювалися анонімно у рукописах, і публікували О. Герцен та М. Огарьов у своїх збірниках, був зна­йомий Т. Шевченко. 18 вересня 1857 він пере­писав у свій «Щоден­ник» вірш Л. «Рус­скому народу. 1854 г.» — гнів. памфлет на бюрократ. режим рос. самодержавства часів Миколи І, 24 лютого 1858 — антицар. сатиру Л. «Когда он в вечность преселился» та ін. вірші й фрази з них. Поети по­зна­йомилися особисто 1859 на літ. вечорі. Л. був обі­знаний з біо­графією і поет. творчістю Т. Шевченка, зокрема з творами, які із-за цензури не публікувалися і навіть не поширювалися у рукописах. У часописі «Вперед!» (1875, 1 нояб.) вміщено ста­т­тю, в якій викрито ре­пресивну політику самодержавства стосовно укр. нації та, зокрема, за­значено, що «вже з часу пере­слідува­н­ня Шевченка й Костомарова петербурзьке імператорство пригнічувало найневин­ніші прояви спів­чу­т­тя до української народності як державний злочин», 1877 (№ 5, ч. 1) у ст. «Плоды реформ» Л., характеризуючи «сумну картину» царюва­н­ня Миколи І, коли народ стогнав у ярмі кріпацтва, звернувся до крилатого вислову Т. Шевченка з поеми «Кавказ»: «Стогін цей був без­мовний, і поет [Шевченко], на самому собі пере­віривши, що ді­ставалось у той час за найменшу спробу “роз­мовляти”, з повним правом міг сказати, що всі під­дані білого царя “Од молдованина до фіна, на всіх язиках всі мовчать, бо благоденствують”». Цей вислів Л. викори­став і у ст. «И. С. Тургенев и развитие рус­ского общества» («Вестник “На­­родной воли”», 1884, № 2), характеризуючи Рос. імперію як су­спільство, «якому ставилось як головний обовʼязок “мовчать на всіх язиках”». Стислу інформацію про Т. Шевченка Л. подав також у «Календаре “Народной воли” на 1883 год».

Завантажити статтю