Лагуті Абулкасем - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Лагуті Абулкасем

ЛАГУТІ́ Абулкасем (Лоҳутӣ Абулқосим; справж. – Қосим Аҳмадзода Кир­моншоҳӣ; 04. 12, за ін. даними – 12. 10. 1887, м. Кирманшах, Іран – 16. 03. 1957, Москва) – ірансь­кий і таджицький поет, перекла­дач, громадсько-політичний діяч. До 1922 жив в Ірані. У 16 р. здо­був визнання серед земляків як поет-суфій, діставши почесне літ. ім’я Л. – Просвітлений. Навч. у суфій. школі «Тарбіят» в Тегерані. Дебютував 1907 віршем у перс. г. «Хабл ал-Матін» у Калькутті. Учасник Перс. конституц. революції 1905–11. Після придушен­ня революції та окупац. розділу Ірану Росією та Великою Британією Л. був засудж. до смерт. кари, однак він утік і емігрував у Багдад. Після повернення, 1916 випускав у Кирманшасі рев.-де­­мократ. г. «Бісотун». 1917 емігру­­вав до Стамбула, де 1918–21 ви­­давав ж. «Парс» перс. і франц. мовами. Повернувшись 1922 на батьківщину, очолив антиімперіаліст. 2-е Тебриз. повстання, відоме в історії нац.-визв. боротьби в Ірані як «Повстання Ла­­гуті-хана». Після придушення повстання Л. із залишками свого загону в 400 вершників відступив з іран. Азербайджану в рад. Азербайджан, де їх роззброїли більшовики. Жив у Нахі­чевані, Баку, Тбілісі та Москві, де очолював таджиц. секцію у Центр. вид-ві народів СРСР (1923–25). Після утворення Таджиц. АРСР Л. працював у Душанбе (1925–30) над орг-цією Таджиц. держ. вид-ва, був заст. нар. комісара освіти Таджиц. РСР. Від 1931 – кор. г. «Правда», від 1934 – секр. СП СРСР у Москві. Творча спад­­щина Л. багата й різноманітна за жанрами: філос.-духовна, інтим­на й громадян. лірика, поеми, притчі, драми, проза, переклади. Майже всї свої твори написав в еміграції. У Стамбулі ви­йшли книжки віршів і поем «Книга Наврузу – книга Ірану» (1918), «Веснянка» (1919), «Рубіни Лагуті» (1921). В Ірані поезія Л. перебувала під суворою забороною впродовж 20-річ. правління Реза-шаха Пехлеві (1922–41), і лише 1941 у Тебризі вперше на батьківщині вийшла збірка його поезій. У 1940-х рр. Л. жив у Таджикистані й 1947 завершив один з найбільших, най­значніших своїх творів – поему-алегорію «Пері щастя». За цю найдовершенішу в новіт. таджиц. літ-рі поему, написану в дусі нар. епіч. оповіді з прийомами поет. інослів’я, що є визначал. рисою нац. худож. мислення іранців і таджиків, критики-космополіти розгорнули в Таджикистані кам­па­нію цькування Л. Поет змуше­ний був знову перебратися до Москви, але й там його не залишили в спокої. У роки замовчування (1949–53) Л. написав цикл поезій-спогадів про Іран своєї юності, пройнятих тугою за батьківщиною, які згодом уві­йшли до зб. «Поклик життя» (1956) та «Диван Абулкасема Лагуті» (1957). Після смерті Л. у Душан­бе вийшло повне зібр. його тво­рів у 6-ти т. (1960–1963), а 1987 до 100-річчя від дня народж. – у 7-ми т. Творчість Л. стала сполуч. ланкою між сучас. іран. й таджиц літ-рами – спадкоємицями ціліс. перс.-таджиц. пись­менства 10–15 ст. Л. вніс у сучасну таджиц. поезію свіжий ду­­ховно-філос. струмінь, увів нові строфічні форми, розміри, побудовані на фольклор. основі. Особливе місце в оригін. і перекладац. творчості Л. належить укр. культурі, чому сприяло його товаришування з В. Сосюрою, П. Тичиною, які зокрема й перекладали його твори, а В. Сосюра залишив про Л. сердечні спогади в романі «Третя рота». Л. – перший перекладач і популяризатор поезії Т. Шевченка в Таджикистані. У вересні 1933, їдучи через Україну в Крим на лікування, переклав таджиц. мовою «Заповіт» Т. Шевченка, в якому тонко передав зміст і пісенну форму оригіналу. Одночасно з перекладом написав вірш «Тарасу Шевченкові. Відповідь на “Заповіт”» («Литературная газета», 1933, 10 октября). Після поїздок в Україну у нарисах, листах, виступах на Всесвіт. конгресі культури (Париж, 1935), на виїз. пленумі СП СРСР (Мінськ, 1936) Л. звертався до шевченків. доробку, зокрема розповідав про вшановування його пам’яті, наводив факти з його біографії, порівнював значення творчості Т. Шевченка в укр. культурі зі значенням О. Пушкіна для росіян і Сааді для таджиків. Ім’я укр. поета згадує у поезіях, присвяч. Україні, – «На березі Дніпра» (1936), «Павлу Тичині» (1937), «Народові України, який бореть­ся», «Тарасів дім буде звільнений» (обидві – 1942), в яких використав мотиви та образи «За­­повіту» Т. Шевченка. Л. при­святив Україні чимало сторінок не­­завершеної автобіогр. книги, де поезія й проза становлять не­­роздільне ціле. Переклав тад­жиц. мовою окремі твори В. Шекспіра, Лопе де Веґи, О. Пушкіна, О. Грибоєдова, М. Горького, В. Маяковського та ін. Твори Л. перекладено багатьма мовами світу, зокрема й укр. – перекл. М. Рильського, В. Мисика, Т. Ма­сенка, А. Глущака, П. Мовчана, Г. Халимоненка, О. Шокала, В. Ге­­расим’юка, І. Римарука, І. Малковича, М. Василенка, О. Мо­кро­вольського, В. Неборака, І. Маленького, В. Павлова, О. Пав­­лова.

Тв.: укр. перекл. – Поезії. Х., 1932; Вибрані поезії. Х., 1934; Тарасу Шев­ченкові. Відповідь на «Заповіт» // Ві­­нок великому Кобзареві: [3б. поет. і проз. творів]. К., 1961; Вірші // Таджиць­ка поезія. Антологія. К., 1962; На березі Дніпра // Тичина П. Зібрання творів. Т. 5, кн. 2. К., 1986; Вірші // Заграва. Із світової поезії ХХ сторіччя. К., 1989; Поезії. К., 1990.

Літ.: Дун А., Султанов Ш. Лахути о Шевченко // Коммунист Таджикис­та­на. 1960, 10 марта; Вони ж. Лахуті в Хар­­кові // Прапор. 1964, № 10; Петро Панч. Тисяча друга ніч // Петро Панч. На калиновім мості. К., 1965; Дун А. З. Из истории литературных связей таджик­ского и украинского народов. Душан­бе, 1972; Шодыкулов X. Стихотворные ответы Лахути поэтам братских народов // Памяти Лахути. Душанбе, 1974; Шокало О. «Заповіт» узбецькою і таджицькою мовами // РЛ. 1977. № 6; Шо­­дыкулов X. Лахути и литературные свя­­зи // Абдуманнонов А., Атаханова X., Шодыкулов X. Абулькасым Лахути (очер­­ки жизни и творчества). Душан­­бе, 1987; Шокало О. «Душею залишусь у плоті вірша…» // Абулкасем Лагуті. Поезії. К., 1990.

О. А. Шокало

Стаття оновлена: 2016