ЛАЗАРЕ́ВСЬКИЙ Борис Олександрович (псевд. і крипт.: Хтось, Борис Л., Б. Л.; 26. 03(07. 04). 1871, Полтава — 24. 09. 1936, Париж) — право­знавець, письмен­ник. Син Олександра, брат Гліба та Катерини Лазаревських. Навч. у 2-й гімназії та Колегії П. Ґалаґана у Києві, Новорос. університеті в Одесі, Університеті св. Володимира у Києві (випускні іспити склав 1897). Від­тоді — пом. секр., від 1903 — секр. Севастоп. військ.-мор. суду; від 1904 — слідчий, прокурор Владивостоц. військ.-мор. суду; від 1905 — товариш прокурора Крон­штадт. військ.-мор. суду (обидва — Росія). 1906 звинувач. у негатив. ставлен­ні до придуше­н­ня бунту матросів у Севастополі та звільнений у запас. Після дебюту оповіда­н­ням «Последняя услуга» в г. «Кіев­лянинъ» (1894, 19–20 декабря) публікувався у часописах «Южное обозрѣ­ніе», «Крым­скій вест­никъ», «Ели­завет­градские новости», «Кіевская старина» та ін. Писав здебільшого російською мовою, проте називав свою укр. прозу частиною влас. серця. У родин. колі успадкував шанобливе ставле­н­ня до особи і поезії Т. Шевченка, ви­ступав на заходах, присвяч. його памʼяті. Спілкувався з А. Чеховим, А. Коні, О. Ку­пріним, І. Рєпіним, М. Реріхом, В. Меєр­хольдом та ін. Учас­ник 1-ї світової війни. Від 1916 — діловод упр. із при­скореної під­готовки офіцерів для флоту в Севастополі; після Лютн. революції 1917 — обер-аудитор штабу нач. 2-ї бригади лінкорів Чорномор. флоту; від серпня 1918 — офіцер для доручень при Військ. міністрі Української Держави. У лютому 1919, за Директорії УНР, від­ряджений до укр. гол. мор. штабу в Севастополі, на­ступ. місяця включений до складу спец. порт. комісії по Миколаєву та Херсону. На еміграції мешкав у Стамбулі, Берліні, Празі, Парижі. Від 1932 брав активну участь у діяльності Укр. літ. гурт­ка, у 1930-х рр. вів рубрику «Шма­точки минулого» у ж. «Тризуб». Спів­працював із період. вид. «Українське слово», «Морской сборник», «ЛНВ». Залишив знач­ну рукописну спадщину, що зберігається у архів. фондах різних країн.