Ландау Лев Давидович

ЛАНДА́У Лев Давидович (09(22). 01. 1908, Баку — 01. 04. 1968, Москва) — фізик-теоретик. Доктор фізико-математичних наук (1934, без захисту дис.), професор (1935), академік АН СРСР (1946, без отрима­н­ня зван­ня член-кореспондент). Герой Соц. Праці (1954). Нобелів., Ленін. (обидві — 1962) та Сталін. (1946, 1949, 1953) премії. Державні нагороди СРСР (ордени Труд. Червоного Прапора, Знак Пошани, 3 — Леніна). Навч. у Бакин. університеті (1922–24), закін. Ленінгр. університет (нині С.-Пе­тербург, 1927). Від­тоді — асп., н. с. Ленінгр. фіз.-тех. ін­ституту. Значну роль у наук. біо­графії Л. ві­діграли наук. від­рядже­н­ня за кордон (1929–34) і зу­стрічі з про­від. фізиками того часу. Найістотнішим для його формува­н­ня як вченого стало від­ві­да­н­ня Копенгаґена та пере­бува­н­ня в Ін­ституті теор. фізики у Н. Бора (Л. завжди вважав цього видат. данського фізика своїм учителем). 1932–37 — зав. теор. від­ділу Укр. фіз.-тех. ін­ституту (Харків); водночас очолював каф. теор. фізики Харків. мех.-машинобуд. ін­ституту, а від 1935 — каф. заг. фізики Харків. університету; від 1937 — зав. теор. від­ділу Ін­ституту фіз. про­блем АН СРСР (Москва; 1941–43 — на евакуації в м. Казань, РФ); одночасно 1943–47 та від 1955 — проф. Моск. університету; 1947–50 — проф. Моск. фіз.-тех. ін­ституту. З 28 на 29 квітня 1938 заарешт. у справі Моск. комітету Антифашист. робітн. партії, рівно через рік був звільнений (листи на його захист Й. Сталіну надіслали дир. Ін­ституту фіз. про­блем АН СРСР П. Капіца та Н. Бор). 1962 по­страждав під час автомобіл. аварії, від­тоді не за­ймався наук. діяльністю. Роз­робив теорію діамагнетизму вільних електронів — діамагнетизм Л. (1930); разом з Є. Ліфшицем створив теорію домен. структури феромагнетиків і отримав рівня­н­ня руху магніт. моменту — рівня­н­ня Л.–Ліфшиця (1935); увів поня­т­тя антиферомагнетизму як особливої фази магнетика; вивів кінет. рівня­н­ня для плазми у випадку кулонів. взаємодії та встановив ви­гляд інтеграла зі­ткнень для заряджених часток (обидва — 1936); створив теорію фазових пере­ходів другого роду (1935–37); уперше отримав спів­від­ноше­н­ня між густиною рівнів у ядрі й енергією збудже­н­ня (1937), що до­зволяє вважати його (поряд з амер. фізиками Г.-А. Бете і В.-Ф. Вайс­копфом) одним з творців статист. теорії ядра; роз­робив теорію надплин­ності гелію II, започаткувавши створе­н­ня фізики квант. рідин (1940–41); спільно з В. Ґінзбурґом побудував феноменол. теорію над­провід­ності (1950); роз­винув теорію фермі-рідини (1956); одночасно з британ. фізиком А. Саламом, амер. фізиками Т. Лі та Ч. Янгом і незалежно від них за­пропонував закон збереже­н­ня ком­бінов. парності та висунув теорію двокомпонент. нейтрино (1957). Важливе місце в його твор. спадщині посідає «Курс теоретической физики» (в 10 т., Москва, 1940–79; уві­йшов в історію як «Ландау и Лифшиц»; разом з Є. Ліфшицем брав участь у написан­ні 1–3-го та 5–8-го томів). Серед учнів — О. Ахієзер, О. Компанієць, В. Левич, Євген та Ілля Ліфшиці, І. Померанчук, І. Халатніков, О. Андреєв, О. Абрикосов, С. Герштейн, В. Ґінзбурґ, Л. Горьков, Ю. Каган, А. Мігдал, Л. Пітаєвський, Я. Смородинський. Від 1993 РАН за вагомі праці у галузі теор. фізики присуджує Золоту медаль ім. Л. Його імʼя носить Ін­ститут теор. фізики РАН. 2008 НБУ та Банк РФ випустили в обіг па­мʼятні монети до 100-річчя від дня народж. Л.

Завантажити статтю