Корупція

Визначення і загальна характеристика

КОРУ́ПЦІЯ (від лат. corruptio — під­куп) — протиправна діяльність, що полягає у викори­стан­ні службовими особами своїх прав і посадових можливостей для особистого збагаче­н­ня. У широкому значен­ні цим терміном по­значають під­купність і продажність громадських і політичних діячів. У Конвенції ООН проти корупції 2003 ви­значено поня­т­тя «незакон­не збагаче­н­ня» — значне зро­ста­н­ня активів публічної посадової особи, що пере­вищує її закон­ні доходи і яке вона не може об­ґрунтовано пояснити. Про­зорість діяльності державної влади та рівень К. у країнах світу досліджує між­народна організація «Transparency International». Індекс сприйня­т­тя К. цієї організації формується на під­ставі низки опитувань, у яких беруть участь між­народні правозахисні та фінансові екс­перти. Показник — оцінка від 0 (максимальний рівень К.) до 10 (повна її від­сутність). Традиційно лідерами рейтингу є Данія, Нова Зеландія, Сингапур, Швеція, Фінляндія з показниками близько 9,2–9,4. К. класифікують за типами взаємодіючих субʼєктів (громадяни і дрібні службовці, фірми й чиновники, нація і політичне керівництво), вигодою (отрима­н­ня прибутку або зменше­н­ня витрат), спрямованістю (внутрішня і зовнішня), способом взаємодії субʼєктів, ступенем централізації, перед­бачуваністю тощо. До традиційних (історичних) форм К. належать хабарництво та лихварство; до найнебезпечніших, класифікованих як кримінальний злочин, — роз­трата (роз­кра­да­н­ня) і здирництво (так званий державний рекет). Роз­трата полягає у викори­стан­ні ресурсів, довірених посадовій особі, з особи­стою метою і від­різняється від звичайної крадіжки тим, що первісно особа отримує право роз­поряджатися ресурсами легально. Здирництво практикують чиновники, наділені повноваже­н­нями надавати ліцензії, спеціальні до­зволи та інше або по­збавляти їх. За мас­штабом пошире­н­ня роз­різняють осередкову і системну (всеохоплюючу) К., за місцем у процесі виробле­н­ня та реалізації політики — звичайну (бюрократичну) і політичну.

Осередкова К. притаман­на роз­виненим країнам, у яких чиновники інколи ігнорують норми чин­ного законодавства на власну користь. Проте жорсткі фіскальні заходи до­зволяють локалізувати ці випадки і, як мінімум, звільняти таких чиновників без подальшого права обі­ймати керівні посади в органах державної влади. Системна (всеохоплююча) К. є одним зі способів існува­н­ня держави, оскільки таку К. спри­ймає все су­спільство — від пере­січних громадян (для виріше­н­ня повсякден­них про­блем) до пред­ставників вищих органів державної влади, які, маючи необмежений до­ступ до державних фінансових ресурсів, використовують їх для досягне­н­ня власної політичної стабільності та збагаче­н­ня (така К. створює перед­умови для приватизації держави). Крайній прояв системної К. — так звана про­зора К., оскільки вона характеризується від­вертим цинізмом чиновників, насамперед суд­дів, які від­крито ігнорують норми чин­ного законодавства за принципом «узаконе­н­ня незакон­ного». Політична К. проявляється на стадії прийня­т­тя рішень, бюрократична — на стадії їхньої реалізації, що зумовлено від­мін­ностями у характері політичних (нормативна діяльність) і бюрократичних (адміністративно-роз­порядчих) функцій. Так, субʼєкти політичної К. можуть використовувати владу для встановле­н­ня правових норм, які від­повід­ають їхнім приватним інтересам, корупційні дії субʼєктів бюрократичної К. є поруше­н­ням встановлених норм і правил. Політична і бюрократична К. можуть існувати окремо одна від одної та пере­бувати у функціональному звʼязку, що виникає під час акумуляції дрібних хабарів на верхівці корупційної схеми. Більшість досліджень К. зосереджена виключно на кількісному аспекті цього явища і не враховує його якісний аспект. Йдеться про від­мін­ність дій, що завдають збитків державі, від дій, які до­зволяють людям реалізовувати свої закон­ні права в умовах від­сутності дієвого й ефективного державного апарату: присвоє­н­ня групи інвалідності, яка дійсно від­повід­ає стану хвороби, на­да­н­ня статусу по­страждалого від стихійного лиха або техноген­ної ката­строфи з від­повід­ним роз­міром компенсаційних виплат і пільг, просува­н­ня у черзі пільговиків на отрима­н­ня комунального житла тощо. К. призводить до неефективного викори­ста­н­ня здібностей індивідів (замість виробництва матеріальних благ люди витрачають час на не­продуктивний пошук ренти), зумовлює зро­ста­н­ня соціальної нерівності, посиле­н­ня організованої злочин­ності, занепад політичної легітимності влади та зниже­н­ня су­спільної моралі.

Причини К. у кожній країні можуть від­різнятися, але основні серед них — не­вдало побудована система державного управлі­н­ня (або незавершені реформи у від­повід­ній галузі), не­професійність вищого керівництва, недосконала судова система, політична корупція в парламенті, брак політичної волі національних лідерів щодо ефективного проти­стоя­н­ня проявам К., насамперед політичної, слабкість ін­ститутів громадянського су­спільства. Специфіка вітчизняної К. полягає у тому, що її ініціаторами ви­ступають пере­важно державні службовці усіх рівнів, тоді як у країнах Заходу — звичайні громадяни або пред­ставники бізнесу. Українська К. має силовий характер, оскільки чиновники за­стосовують різні форми тиску (до­звільні процедури, фіскальна політика та інше). Через високу організованість, наявність різних правових імунітетів (як приклад — депутатський корпус), вищий щабель К. нед­осяжний для роз­слідува­н­ня, тоді як показову боротьбу з нею ведуть на побутовому рівні. Без­від­повід­альність і корумпованість української бюрократії значною мірою зумовлені не­здатністю політичної еліти управляти нею. І. Попова сформулювала універсальний закон бюрократії — становле­н­ня капіталізму в умовах слабкої державної влади та потужного адміністративного апарату обовʼязково призводить до недіє­здатності й корумпованості бюрократії. Особливістю дії цього закону в Україні є одночасне становле­н­ня капіталізму та державності. Спокуса збагаче­н­ня в період ран­нього капіталізму після роз­паду СРСР, коли виникли можливості приватизації державної власності, була всеохоплюючою і під­ривала процес легітимізації нових соціальних ін­ститутів. Роз­різняють три основні під­ходи до зменше­н­ня К.: посиле­н­ня законів і їхнє викона­н­ня (збільше­н­ня фіскальних заходів); створе­н­ня економічних механізмів, що до­зволяють посадовим особам збільшити свої доходи без поруше­н­ня правил і законів; під­силе­н­ня ролі ринків і конкуренції, внаслідок чого зменшується роз­мір потенційного прибутку від К., а також конкуренція у на­дан­ні державних послуг (за умови дублюва­н­ня одними державними органами функцій інших).

О. Г. Стегній

Законодавче регулюва­н­ня корупції в Україні

Закон України «Про боротьбу з корупцією» (1995) обмежував її державною сферою і ви­значав як діяльність осіб, уповноважених на викона­н­ня функцій держави, спрямовану на протиправне викори­ста­н­ня на­даних їм повноважень для отрима­н­ня матеріальних благ, послуг, пільг або інших пере­ваг. Нове антикорупційне законодавство, ухвалене 2011, істотно роз­ширило межі корупційних проявів за рахунок роз­шире­н­ня кола субʼєктів корупційних правопорушень та збільше­н­ня числа правопорушень, які ви­знають корупційними. Згідно із Законом України «Про засади запобіга­н­ня і протидії корупції», нею вважають викори­ста­н­ня від­повід­ною особою (зокрема тією, яка за­ймає певні посади у юридичних особах приватного права) на­даних їй службових повноважень та повʼязаних з цим можливостей з метою одержа­н­ня неправомірної вигоди або прийня­т­тя обіцянки (пропозиції) такої вигоди для себе чи інших осіб або, від­повід­но, обіцянка (пропозиція) чи на­да­н­ня неправомірної вигоди особі, уповноваженій на викона­н­ня функцій держави або місцевого самоврядува­н­ня, чи на її вимогу іншим фізичним або юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного викори­ста­н­ня на­даних їй службових повноважень та повʼязаних з цим можливостей. К. як правова категорія складається з цілого комплексу різних за характером, але спільних за суттю протиправних дій, за які законом установлено кримінальну, адміністративну, цивільно-правову та дисциплінарну від­повід­альність. Найтиповішим кримінально карним корупційним дія­н­ням є одержа­н­ня службовою особою неправомірної вигоди (до 2013 цей злочин у Кримінальному кодексі України кваліфікувався як отрима­н­ня хабара). До проявів К. від­носять також незакон­не збагаче­н­ня, зло­вжива­н­ня впливом, владою або посадовими повноваже­н­нями, пере­вище­н­ня влади або посадових повноважень, пропозиція або на­да­н­ня неправомірної вигоди службовій особі та інші злочини, вчинені з викори­ста­н­ням службового становища, для задоволе­н­ня корисливих, корпоративних чи особистих інтересів. До корупційних діянь або інших правопорушень, повʼязаних з К., за які законом перед­бачена адміністративна від­повід­альність, від­носять: поруше­н­ня обмежень щодо викори­ста­н­ня службового становища, поруше­н­ня обмежень щодо сумісництва та суміще­н­ня з іншими видами діяльності, поруше­н­ня встановлених законом обмежень щодо одержа­н­ня подарунка (пожертви), поруше­н­ня вимог фінансового контролю, незакон­не викори­ста­н­ня службової інформації, невжи­т­тя заходів щодо протидії К. Вчине­н­ня цих діянь карається штрафом і конфіскацією незакон­но отриманої винагороди (доходу, пожертви) та звільне­н­ням з посади. Своєрідним проявом К. є протекціонізм — при­значе­н­ня на посади в органах державної влади працівників не в залежності від їхніх професійних і ділових якостей, а за ознаками родин­ної спорідненості, земляцтва, особистої від­даності, приятельських від­носин тощо. З метою його запобіга­н­ня антикорупційне законодавство України встановлює обмеже­н­ня щодо роботи близьких осіб, які, зокрема, перед­бачають заборону ви­значеним законом службовим особам мати у без­посередньому під­порядкуван­ні близьких їм осіб. К. — явище, притаман­не всім країнам, присутнє у всіх політичних системах, невід­ʼємний атрибут будь-якої держави. У СРСР вона набула широких мас­штабів у період так званого за­стою, коли руйнува­н­ня та роз­кла­да­н­ня системи державної влади, роз­бещува­н­ня владою партійних і радянських чиновників досягло апогею. Крах комуністичної системи зумовив не тільки знеціне­н­ня її сумнівних ідеалів, але й повне та остаточне корумпува­н­ня чиновницького апарату. Саме державний апарат, що залишився з радянських часів і не за­знав сут­тєвих системних, структурних, кадрових змін, та за­стосовувані ним принципи діяльності — головне джерело К. у системі державної влади незалежної України. К., яка значно поширилася через економічну кризу, неви­значеність державної ідеології, роз­пад системи контролю, стала одним із чин­ників, що реально за­грожують національній без­пеці України. Її роз­квіт пояснюється також від­сутністю належної політичної стратегії і тактики протидії, ефективних організаційних, кадрових, виховних та інших заходів, фактичним небажа­н­ням влади вести реальну боротьбу з К., хоча результативність протидії К. значною мірою ви­значає субʼєктивний фактор — ставле­н­ня до цієї про­блеми найвищих посадових осіб держави (наявність політичної волі). Натомість дієву протидію К. в Україні замінено гаслами боротьби з нею, прийня­т­тям чергових про­грам та законів, що пере­важно залишаються на папері. В остан­ні роки створено антикорупційну законодавчу базу, яка від­повід­ає між­народним стандартам і до­статня для успішної протидії К. Однак, не­зважаючи на це, Україну й надалі ви­знають однією з найкорумпованіших держав світу. К. вразила всі гілки державної влади: законодавчу, виконавчу і судову, включаючи центральні органи влади й право­охорон­ні органи. Вона стала одним із основних засобів отрима­н­ня та викори­ста­н­ня державної влади, системним елементом державного управлі­н­ня. Найбільшого роз­витку К. набула у ви­гляді прямого і завуальованого під­купу посадових осіб, фальсифікації результатів виборів, зло­вжива­н­ня та пере­вище­н­ня посадових повноважень, роз­кра­да­н­ня державного майна і бюджетних коштів (на­приклад, шляхом ухвале­н­ня вигідних певним особам державних рішень), викори­ста­н­ня право­охорон­них органів і судів з політичною та приватною метою тощо. К. органічно повʼязана з організованою злочин­ністю. Оста­н­ня не може успішно функціонувати, легалізовувати свої доходи без корумпованих звʼязків в органах державної влади. Водночас для корумпованих посадових осіб діяльність організованої злочин­ності — одне з основних джерел отрима­н­ня незакон­них прибутків. За даними МВС, уже в середині 1990-х рр. кожне друге організоване угрупова­н­ня в Україні мало корумповані звʼязки в органах державної влади. У подальшому ця тенденція набула широкого роз­маху та зумовила активне проникне­н­ня керівників і членів організованих злочин­них угруповань в органи державної влади, особливо пред­ставницької. Небезпечність К. у су­спільному житті проявляється ще й у тому, що вона породжує недовіру громадян до влади, у закон­не та справедливе виріше­н­ня як державних питань, так і питань, повʼязаних із реалізацією прав і закон­них інтересів громадян. За результатами соціологічних досліджень, довіра громадян України до органів державної влади упродовж остан­ніх років залишається критично низькою.

Після Революції гідності було роз­почато антикорупційну реформу в Україні, в межах якої створено низку спеціалізованих органів: Національне агентство з питань запобіга­н­ня корупції (НАЗК) — для реалізації політики запобіга­н­ня корупції та контролю за деклараціями, Національне антикорупційне бюро України (НАБУ) — для роз­слідува­н­ня корупційних правопорушень високопосадовців, Спеціалізовану антикорупційну прокуратуру (САП) — для здійсне­н­ня процесуального керівництва, Вищий антикорупційний суд (ВАКС) — для роз­гляду від­повід­них справ та Державне бюро роз­слідувань (ДБР) — для роз­слідува­н­ня злочинів посадовців, суд­дів і право­охоронців.

М. І. Мельник

Завантажити статтю