Латинська мова

ЛАТИ́НСЬКА МО́ВА — одна з найдавніших мов індоєвропейської сімʼї. Належить до групи італ. мов. Нині мертва. За походже­н­ням є мовою племені латинів. Роз­винулася як писемна від 6 ст. до н. е. на основі говору Рима. Зі зро­ста­н­ням Рим. держави поширилася на весь Апен­нін., згодом — Піреней. п-ови, у Пн. Африку, Гал­лію та ін. В історії літ. Л. м. виділяють кілька періодів. Найдавнішим є давньолітературний, або «архаїчна латинь» (від 240 — прибл. до поч. 1 ст. до н. е.; пред­ставники — Плавт, Теренцій). Найвищого роз­витку літ. Л. м. досягла у період класич. «золотої латині» (прибл. поч. 1 ст. до н. е. — поч. 1 ст. н. е.), коли були напис. твори Цезаря, Цицерона, Вергілія, Овід­ія та ін. На­ступ. період — «срібна латинь» (поч. 1 ст. — поч. 3 ст.). Найвидатніший пред­ставник — Тацит. Для «пізньої латині» (3–7 ст.) характер. роз­виток нар.-роз­мов. мови (нар. латинь), на базі якої згодом виникли романські мови. У період середньовіч­чя (7–14 ст.) Л. м. у Зх. Європі була мовою науки та катол. церкви. В епоху гуманізму (14–16 ст.) від­роджувалися норми «золотої» та «срібної» латини (твори Т. Мора, Еразма Рот­тердамського, Т. Кампанел­ли, Дж. Бруно, М. Коперника). До 16 ст. Л. м. існувала як писемна і роз­мовна мова духівництва, лікарів, учених, як ди­пломат. мова. До 20 ст. її використовували в багатьох галузях науки й культури. Л. м. написані твори Р. Декарта, Ф. Бе­кона, Б. Спінози, І. Ньютона, Л. Ейлера, деякі праці М. Ломоносова, в Україні — Г. Сковороди, Ф. Про­коповича, С. Косова, М. Довгалевського та ін. У 16–18 ст. на сх.-словʼян. землях, зокрема й в Україні, Л. м. викладали у навч. закладах, використовували в діловодстві, дипломат. листуван­ні (листи Б. Хмельницького) тощо. Багато слів Л. м. стали інтернаціоналізмами, збагатили між­нар. термінологію. Від 20 ст. існує як офіц. мова катол. церкви. Її використовують у ботаніці (опис нових таксонів), у деяких видах документів, а також філології, медицині та юриспруденції. Характерні риси: проти­ставле­н­ня довгих і коротких голосних; наголос спочатку був музичний, згодом — динамічний; за типологією — флективна мова. Кін. 19 — поч. 20 ст. від­значаються зро­ста­н­ням інтересу до можливості від­новле­н­ня функцій Л. м., які вона виконувала у 17 — на поч. 19 ст. 1956 у м. Авінь­йон (Франція) від­бувся кон­грес «живої латини» (нині проводять регулярно). 1967 у Римі засн. Академію сприя­н­ня лат. освіченості, яка координує дії, повʼязані з викори­ста­н­ням і роз­витком Л. м. Нею видають низку журналів («Vox Latina», Німеч­чина; «Latini­tas», Ватикан), широко за­стосовують в Інтернеті. Л. м. викладають у більшості країн Європи, в США, Канаді, Австралії, Новій Зеландії, країнах Лат. Америки, Азії та ін.

Завантажити статтю