Латиська мова - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Латиська мова

ЛАТИ́СЬКА МО́ВА – мова латиського народу. Держ. мова Латвії; одна з офіц. мов ЄС (від 2004). За даними перепису насел. Латвії 2011, рідною Л. м. вважали 56 % (прибл. 1,4 млн осіб). Крім Латвії, Л. м. поширена серед латис. діаспори (у США, Канаді, Бразилії, Великій Британії, Австралії, Німеччині, РФ, Білорусі – сукупно бл. 110 тис. но­сіїв). Мовна політика Латвії спря­мова­на на поширення й домінування Л. м. в усіх сферах життя країни. Генетично Л. м. належить до балтій. групи мов (сх. підгрупи) індо­європ. мовної сім’ї. Найбільш споріднена з литовською мовою. У лінгвістиці поширеною є думка, що до 12–13 ст. латис. і литов. діалекти складали спіл. мов­ний континуум, який називають схід­нобалтійським. Сучасна Л. м. складається з 3-х діалектів – верхньолатис. (сх. Латвія), серед­ньолатис. (центр. частина Латвії) й лівон. (пн. і пн.-зх. частини Лат­вії), які, у свою чергу, поділяють на окремі говори. Верхньолатис. діалект суттєво відрізняється від двох інших, до того ж він має писемну форму, через що деякі лінгвісти кваліфікують його як окрему мову – латґальську (як третю живу балтій. мову разом з Л. м. і литовською), пошир. у Латґалії – сх. частині Латвії. Хоча більшість учених латґал. письмо трактує як істор. різновид латис. літ. мови. У Л. м. виокремлюють також курсенієкський діа­лект, який нині належить до зниклих (мертвих). Сучасну літ. Л. м. сформували говори перед­усім середньолатис. діалекту. Історію літ. Л. м. поділяють на 3 періоди: доба старої Л. м. (16 – 1-а пол. 19 ст.), доба молодої Л. м. (1850–90-і рр.) і доба сучас. Л. м. (від кін. 19 ст.). Перші писемні пам’ятки Л. м. з’явили­ся у 16 ст. Перші книги, написані нею, – катол. (1585) та лютеран. (1586) катехізиси. 1631 нім. свя­щеник Ґ. Манселіус спробував упорядкувати писемну систему, в якій на той час було безліч різ­номаніт. стилів. Він уклав перший лат. словник – «Lettus» (1638). Система, розроблена Ґ. Манселі­усом, базувалася на готич. шриф­ті й містила відповідні довгі та ко­роткі діакритичні знаки з ме­тою відтворення Л. м. Цю орфографію використовували до 20 ст., коли її замінили на модерніз. систему письма. 1685–94 нім. пастор Е. Ґлюк переклав Л. м. Біблію. 1822 з’явилася перша газета Л. м. У зв’язку з тим, що вищий клас латис. сусп-ва склада­ли німці з Прибалтики, Л. м. за­знавала знач. впливу нім. мови до 19 ст. Ситуація почала змінюватися у серед. 19 ст. у зв’язку з нац.-визв. рухом, коли набуло актуальності питання нац. мови. Однак розвиток Л. м. перервано 1880 приходом до влади царя Олександра ІІІ та початком процесу русифікації всієї Латвії, що тривав до 1894. Мовний вплив полягав у поширенні рос. запозичень. Від 1908 латис. лінгвісти (П. Шмітс, Ю. Плакіс, А. Абелє, Е. Блесе, А. Ауґсткалнс, А. Ґатерс та ін.) розвивали на основі модифікованої лат. мови сучасну латис. абетку, норми Л. м. Формування сучас. літ. Л. м. по­в’яз. з граматикою К. Мюленбаха та Я. Ендзеліна (1919). Відтоді у Л. м. почали застосовувати діакритичні знаки для позначення тих звуків, які неможливо відтворити з використанням лише лат. абетки. Вагомий внесок у становлення Л. м. належить поету Я. Райнісу, котрий започаткував манеру «вдалого усічення» довгих латис. слів і зробив можливими переклади класиків світ. поезії Л. м. У СРСР Л. м. була однією з 5-ти мов (разом із литов., естон., груз. і вірм.), графічну систему яких не було адаптовано під кириличну. Сучасна абетка Л. м. складається із 33-х літер, 22 з яких є латинськими, решту утвор. за допомогою діакритич. знаків. В основі орфографії Л. м. – фонематично-морфол. принцип. У фонол. системі – 14 голосних і 25 приголосних фонем. Голосні фонеми протиставлено за довготою (довгі і короткі) та неод­норідністю артикуляції (монофтонги і дифтонги); приголосні фонеми вирізняються слабким протиставленням за твердістю/м’якістю (мала кількість м’яких приголосних) та широким спек­тром середньоязик. приголосних; у мовленні їм властива ре­гресивна асиміляція за дзвінкістю/глухістю. У просодич. си­стемі Л. м. прикметними ознаками є: фіксов. наголос (на першому складі), протиставлення довгих і коротких складів та система тонів (тонічне виділення довгих складів). Осн. грамат. особливості: відсутність категорії серед. роду (іменники чол. роду мають закінчення -s, -љ, -is, -us; жіночого – -a, -e, -s); морфол. будова – флективна й синтетична; розвинена система відмінювання іменників (7 відмінків, зокрема й вокативний); короткі й довгі форми прикметників, номінатив. синтаксич. устрій (вільний порядок слів у реченні); дві форми звертання – офіц. та неофіц.; відсутність артиклів, хоча прикметники мають категорію визначеності/невизначеності, притаманну артиклям. Осн. фонд лексики – балтій. походження. Найбільше запозичень Л. м. отримала від герман. мов, передусім середньонижньонім. (субстрат сучас. нижньонім. діа­лекту, пошир. у Німеччині й Ні­дерландах), а також від слов’ян. (зокрема рос. і білорус. мов) та прибалтій.-фін. (зокрема нині мертвої лівської); остан. часом – англ. мови. Наук. галузь, що досліджує Л. м., а також латис. літ-ру і фольк­лор, називають летоністикою (напрям балтистики). Відомі до­слідники Л. м.: Р. Ґрабіс, І. Друвіете, Д. Земзаре, К. Каруліс, Б. Лаумане, А. Лаура, Н. Нау, С. Раґе, Е. Сойда, Е. Шміте та ін. Осн. центри вивчення і поширення Л. м. у Латвії: Ін-т латис. мови (при Латвій. ун-ті), Агенція латис. мови (при Мін-ві освіти і науки), Центр держ. мови (при Мін-ві юстиції). Летоністику викладають також у РФ (С.-Пе­тербург), Польщі (Познань), Чехії (Прага) та деяких ін. країнах Євро­пи, а також у США й Австралії.

Літ.: Mūsdienu latviešu literārās valo­das gramatika. D. 1–2. Rīga, 1959–62; A. Laua. Latviešu literārās valodas fonē­tika. Rīga, 1997; T. Mathiassen. A Short Grammar of Latvian. Ohio, 1997; N. Nau. Latvian. München, 1998; Dz. Paegle. Lat­viešu literārās valodas morfoloģija. Rīga, 2003; Андронов А. В. Очерки по практи­ческой грамматике: Материалы к курсу латышского языка. С.-Петербург, 2010.

О. С. Іщенко

Стаття оновлена: 2016