Лащенко Ростислав Митрофанович - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Лащенко Ростислав Митрофанович

ЛА́ЩЕНКО Ростислав Митрофанович (01(13). 09. 1878, м. Єлисаветград Херсон. губ., нині Кіровоград – 30. 10. 1929, Прага) – правознавець, історик права, політичний діяч. Син Митрофана, брат В’ячеслава, батько Галини та Ростислава Лащенків. Закін. г-зію в Єлисаветграді (1896), юрид. ф-т Ун-ту св. Володимира у Києві (1905). Працював юристом у судових установах Києва (1905–16), київ. мировим суддею (1916–17). У 1918 – голова 1-го департаменту Київ. апеляц. суду; 1919 – чл. Верхов. слідчої комісії Директорії; водночас 1918–19 – викл. історії укр. права Київ. нар. ун-ту. Від 1920 – на еміграції. Був головою Наддніпрян. допомогової секції при Укр. громад. ком-ті у Львові. 1921–23 – доц., 1923–25 – надзвич., 1923–29 – звич. проф. ф-ту права і сусп. наук УВУ в Празі. Співзасн. і голова Правн. т-ва у Празі (1923–29), чл. Істор.-філол. т-ва (1924–29). Наук. діяльність Л. полягала переважно у систематизації дослідж., зроблених раніше. Він першим із укр. вчених розробив лекц. і семінар. курси історії укр. права, поєднавши своєрід. синтезом народниц. і державниц. ідеологій різнорідні теорії, погляди та концепції. Першочерг. увагу Л. приділяв вивченню держ. ладу та держ. творчості укр. народу, а не його анарх. рухів. Він вважав, що в Україні, як і в ін. країнах, політ. ідеї, настрої та орієнтації мінялися, еволюціонували: у деякі періоди переважали демократ. ідеї (напр., за часів Б. Хмельницького, І. Брюховецького, у 1917); іноді вони зовсім зникали (Галиц. князівство у 13 ст.) або змагалися з аристократ. ідеями. Ці орієнтації диференціювалися залежно від особливостей поперед. істор. розвитку України і тих ідей, що виступали носієм нестабільності у минулому. Аристократ. і демократ. орієнтації визначали зміст й характер майбут. ладу, який, у свою чергу, уособлювався в монарх. або респ. формах правління. Осн. підходи Л. до трактування історії давньої Русі, які він намагався екстраполювати у майбутнє, ґрунтувалися на спробі довести, що укр. народові з огляду на його істор. традиції органічно притаманні ідеї народоправства, демократизму, рівноправності та відсутності становості, що в Україні-Русі з її демократ. устроєм, вічами, високим рівнем розвитку громад. життя не було передумов для поширення ідеї про спадкового монарха. На відміну від М. Грушевського, який стверджував, що укр. індивідуалізм не має під собою жодних реал. підстав і що натурі українця, як і натурі росіянина, однаковою мірою відповідає землеволодіння на колектив., громад. засадах, Л. вважав, що думки про неприродність власниц. змагань укр. селян стосовно землі не знаходять підтвердження ні в джерелах укр. права, ні в минулому укр. народу. Спираючись на ідею федерації з Росією та власні дослідж. істор. традицій Київ. Русі та Переяслав. договору 1654, вибудував федеративну концепцію держ. устрою України. Політ. устрій Київ. Русі розглядав з позицій теорії держ. права, зокрема вже виробленої у європ. політ. та юрид. науках концепції «союзу держав» і «союзної держави». Л. виокремив 4 осн. концепції політико-юрид. підстав та змісту Переяслав. договору 1654: неповна інкорпорація України Росією, що складалася з поєднання принципів автономії, федерації і конфедерації; з’єднання України з Росією на засадах васал. залежності; юрид. форма з’єднання у вигляді реал. унії між Україною та Росією; теорія з’єднання України з Росією як особиста унія між царем та гетьманом, який уособлював укр. народ. Л. дотримувався думки, що концепція особистої унії формально найбільш реально відповідає змісту Переяслав. угоди 1654. В основу майбут. федератив. або конфедератив. зв’язку України з Росією він закладав 3 підвалини: добровільність, політ. самостійність, державність. Л. вважав земел. питання осн. для України, тому від його правильного вирішення залежатиме не тільки добробут укр. насел. та екон. відродження краю, але й існування самої укр. держави як держави хліборобської. Ці ідеї лягли в основу політ. федераліст. концепції держ. устрою Украї­ни, розробленої Л.

Пр.: Литовський статут яко пам’ят­ник українського права // Наук. зб. УВУ в Празі. 1923. Т. 1; Переяславський договір 1654 року між Україною і царем Московським // Ювілей. зб. УВУ в честь С. Дністрянського. Прага, 1923; Лекції по історії українського права. Т. 1–2. Прага, 1923–24; К., 1998; Ідея права власності на землю на Україні // Наук. зб. Укр. ун-ту в Празі. 1925. Ч. 1; Цивільне право. Ч. 1. Подебради, 1925; Визволення балканських народів // Діло. 1927. Ч. 181–184; Український «копний» процес (по карній справі) на одному прикладі // Зап. Укр. госп. академії у Чехо-Словац. Респ. Подебради, 1927. Ч. 1; Вінець дівочий (crinile) як інститут литовсько-українського права // Там само. 1929. Ч. 2; Українська студентська громада у Варшаві в 1901–1903 рр. // З минулого: Зб. Укр. наук. ін-ту у Варшаві. 1937.

Літ.: Потульницький В. А. Історія української політології. Концепція державності в українській зарубіжній історико-політичній науці. 1992; Його ж. Нари­си з української політології (1819–1991). 1994 (обидві – Київ).

В. А. Потульницький

Стаття оновлена: 2016