Лебедин - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Лебедин

ЛЕБЕДИ́Н – місто обласного значення Сум­ської області, райцентр. Лебедин. міськраді підпорядк. села Куданівка, Олексенкове та Токарі. Знаходиться на р. Вільшанка (притока Псла, бас. Дніпра), за 47 км від обл. центру, за 175 км від Харкова, за 179 км від Полтави та за 55 км від м. Охтирка Сум. обл. Пл. 27,4 км2. За переписом 2001, насел. ста­новило 28 948 осіб (складає 89,5 % до 1989), станом на 1 січ­ня 2015 – 25 721 особа (переваж­но українці). Залізнична ст. Лебединська. На тер. міста знай­дено знаряддя праці та посуд епохи бронзи (2 тис. до н. е.), залишки поселення черняхів. культури (2–4 ст.). Засн. 1652 як військ. укріплення переселенцями з Правобереж. України. За однією з версій, назва походить від однойм. села на Київщині, з якого прибула переважна більшість будівників фор­теці (див. с. Лебедин Шполян. р-ну Черкас. обл.). Від 1658 – сотенне м-ко Леб’яжий Город Сум. полку. 1678 на озброєнні місц. гарнізону було 9 великих гармат, 88 мушкетів і 5 пищалів. Від 25 листопада до 26 грудня 1708 містилася штаб-квартира моск. царя Петра І. Тоді ж тут стратили бл. 900 козац. старшин – прибічників гетьмана І. Ма­зепи. Їх поховали на околиці м-ка у т. зв. Могилі гетьманців (у 1950-х рр. під час забудови вул. Погранична поховання зни­щено, 1993 насипано символіч. курган і освячено козац. хрест). При моск. цареві знаходився й новопризначений гетьман І. Ско­ропадський. Після Пн. вій­ни (1700–21) Лебедин. фортеця по­чала занепадати, а у 2-й пол. 18 ст. взагалі втратила військ. значення та до 1830-х рр. була повністю розібрана. 1765–80 та 1797–1835 – у складі Сло­бідсько-Укр. губ., 1780–96 – Харків. намісництва, 1835–1925 – Харків. губ. На поч. 1780-х рр. до Ле­б’яжого Города приєднані слободи Кобижча та Довгалівка. 1780–96 та 1802–23 – центр по­віту. Від 1782 – сучасна назва. 1796–1802 Л. входив до Охтир. пов. Наприкінці 18 ст. більшість насел. займалося землеробством і скотарством, водночас прискорився розвиток ремесел, зокрема виникли ковал., шевський, кравец., ткац. цехи, тричі на рік відбувалися ярмарки, на Вільшанці діяли 4 млини. У серед. 19 ст. працювали 2 цегел., селітр., свічк., 3 салотоп., 3 крохмал. і 5 фарбув. підпр-в, броварня, 3 водяні млини і 66 вітряків. 1806 відкрито повіт. уч-ще. Згодом створ. низку нових навч. закладів, зокрема жін. г-зію, міське 4-класне, ремісн., 3 церк.-парафіял., 4 початк. уч-ща. 1877 прокладено залізницю, що сприяло розвитку пром-сті. На поч. 1860-х рр. нараховувалося 13 тис., на поч. 20 ст. – 18 тис. жит. 1904 введено у експлуатацію 5-поверх. млин М. Кононенка та І. Пивоварова (переробляв 3 млн пудів зерна на рік; пізніше – держ. млин № 9, був найбільшим підпр-вом Сум. обл.; 8 жовтня 1941 під час відступу разом з лозовою артіллю, електростанцією, водокачкою, нафтобазою, лісозаводом, поштою та радіовузлом спалено рад. військовиками), 1910 – мех. з-д (1919 пристосо­вано для ремонту с.-г. машин; нині Лебединський завод пор­шневих кілець). Під час воєн. дій 1918–20 влада неодноразово змінювалася, у грудні 1919 остаточно встановлено більшовицьку. За часів Гетьманату влітку 1918 відбулася Перша ви­ставка укр. старовини. 1923–30 – райцентр Сум. округи, 1932–39 – Харків., від 1939 – Сум. обл. Лебединці потерпали від голодомору 1932–33 (офіц. кількість встановлених жертв – 590 осіб, фактично ж померло бл. 30 % міщан), зазнали сталін. репресій. Від 11 жовтня 1941 до 21 лю­того 1943 і від 10 березня до 19 серпня 1943 – під нім.-фашист. окупацією. Діяло рад. підпілля. Окупац. влада влаштувала у місті табір для військовополонених. На фронтах 2-ї світ. вій­ни загинуло 1886 лебединців. У між­воєн. час знищено Успен. собор (зведений наприкінці 18 ст.) з дзвіницею, Георгіїв., Мироносиц. і Трьохсвятител. церкви, 1987 – Троїц. церкву. 1948 засн. Лебединську швейну фабрику, 1960 на базі промартілі ім. 3-ї п’ятирічки – ф-ку пластмас. фур­нітури (від 1990-х рр. – вироб.-торг. підпр-во «Фурнітура»; у рад. період сувеніри постачали в магазини Києва, Донецька, Львова, міст Балтії та Кавказу), 1961 на базі мех. майстерень торфопідприємства – з-д верстат. вузлів (нині Лебединський завод «Укртранспневматика»), 1964 на базі цеху промкомбінату – ліжк. з-д (нині Лебединський машино-будівний дослідно-експериментальний завод «Темп»), 1982 – Лебединський моторобудівний завод, 1994 – Лебединський нафтомаслозавод. Від 1993 – місто обл. значення. Нині також працюють з-д буд. матеріалів, хлібоприймал. підпр-во, хлібозавод, м’ясо­комбінат. У Л. – 8 заг.-осв. шкіл, пед., мед. і ліс. госп-ва уч-ща, Будинок дит. і юнац. творчості, дит. школа мист-в, спорт. школа, станція юних техніків; Лебединський крає­­знавчий музей, Лебединський міський художній музей, рай., міська та дит. б-ки, міський Центр культури та дозвілля; рай. лікарня. Виходить г. «Життя Лебединщини». За межами Л. відомі нар. колективи – вокал. ансамбль «Лебедина пісня», гурти «Баль», «Стріла», хореогр. ансамблі «Ве­селка», «Соняшник» та ін. Діють реліг. громади УПЦ КП, УПЦ МП, свідків Єгови, адвентистів сьомого дня, євангел. християн-баптистів, християн віри євангельської. До міста прилягає великий ліс. масив. На пд.-зх. околиці – оз. Лебедине, яке разом з навколиш. луками зай­має пл. 50 га. Об’єкти природно-заповід. фонду місц. значення: ботан. пам’ятка природи Репівські дуби (2 га) та заповідне урочище Липова алея (5,5 га). Унікал. природні лікув. властивості має лебедин. мінерал. вода типу «Миргородська». Охо­роняється 31 пам’ятка історії. Пам’ятки арх-ри: Воскресен. (1789), Вознесен. (1849–58), Покров. (1863–75), Микол. (1914) церкви, повіт. уч-ще (1824–1903), торг. ряди (гостин. двір; 1847–56), садиба В. Щокіна-Кротова (1880-і рр.), житл. будинок (19 ст., вул. М. Щорса, № 15), хірург. корпус земської лікарні, земська (обидві – 1910) та міська (1913–15) управи. Встановлено пам’ятник Т. Шевченку (1964, скульптор Я. Красножон; вис. скульптури Кобзаря разом зі скелею 2,5 м; у центр. міському сквері на місці знищеного Успен. собору), меморіал Слави «Лебедина пісня» (1985, скульптори М. і В. Лисенки, арх. А. Ігнащенко, А. Дейнека, В. Шахов, О. Гайдаш; основу становить курган діаметром 50 м і вис. 9 м, на його вершині – 9-метр. скульптура лебедя, що підтримує крилом пораненого воїна), меморіал скорботи «Жертвам голодомору 1932–33» (1993, арх. О. Гайдаш, художники Ю. Мумрін, О. Будьонний, В. Жекалов, ковалі А. Малишевський, І. Бой­ко). Серед видат. уродженців – мінералог Ф. Мойсеєнко (1754–81), історик медицини, перекла­дач, бібліо­граф В. Джуньковський (1767–1826); математик, чл.-кор. НАНУ О. Борисенко, етнограф, фольклорист М. Васильєв, лікар М. Гільченко, лікарі-хірурги Л. Завгородній, М. Милостанов, топографоанатом В. Тоцький, лікар-гігієніст М. Щербань, радіофізик Ю. Гор­дієнко, ботанік, поет М. Клоков, історик В. Курило, філософи П. Ліницький, Б. Пугач, правознавець, економіст О. Одарчен­ко, історик арх-ри, мистецтво­знавець С. Таранушенко, геолог, археолог О. Федоровський; поетеса В. Артамонова, письменники В. Виноградський, М. Ляш­ко; живописці, засл. діячі мист-в УРСР О. Басанець, Ф. Кричевський, художник театру, засл. ху­дожник України Е. Ледньов, живописці В. Ламах, Л. Стиль, іконописець О. Дубровський, скульптор Х. Якубович; співаки Б. Гмиря (нар. арт. СРСР), І. Сте­шенко; композитор, фольклорист О. Стеблянко; дипломат Б. Алек­сенко; Герої Рад. Союзу Г. Калиниченко, Д. Карабан, М. Лисунов, М. Логвиненко; революціонери-народники брат і сестра Іван та Марія Калюжні. З містом пов’язані життя та діяльність поета-романтика 19 ст. П. Петренка, автора поезій «Ди­влюсь я на небо» та «Взяв би я бандуру», які стали нар. піснями, живописця, поета, археолога, громад. діяча Н. Онацького, гро­мад. діяча М. Грищенка, письменника К. Гордієнка, письменника, краєзнавця, громад. діяча Б. Ткаченка, скульпторки, живописця Ю. Бразоль. 1782 у Л. перебував Г. Сковорода, у червні 1859 – Т. Шевченко (тут намалював кілька картин і ескізів), травні–серпні 1893 – рос. композитор, піаніст С. Рахманінов (написав у місті понад 10 творів, зокрема й фантазію «Скеля»), на поч. 20 ст. – живописець, гра­фік С. Васильківський (автор акварелей «Церква св. Георгія у Лебедині» та «Церква Святої Трійці у Лебедині»). Л. також від­відували філолог-славіст, етнограф І. Срезневський, мовозна­вець О. Потебня, письменники П. Гулак-Артемовський і Г. Квіт­ка-Основ’яненко (усі – у 1850-х рр.), письменник-гуморист Остап Ви­шня (квітень 1964).

Літ.: Дудченко К. М., Тичина В. Є. Лебедин. Х., 1974; Дудченко В. Г. З історії Лебединщини. Лебедин, 1993; Кравченко В. До питання про дату заснування м. Лебедин. С., 1994; Ткаченко Б. І. Під чорним тавром: Історична розвідка про геноцид на Україні і, зокрема, на Лебединщині в 1932–1933 роках, скріплена найвищим суддею – людською пам’яттю. Лебедин, 1994; С., 2008; Лебедин: Зб. архів. док. і мат. Х., 1997; Ткаченко Б. І. Лебедія: Істор. нариси. С., 2000. Кн. 1; Х., 2014. Кн. 2; Рожевецкий И. П. Материалы к истории г. Лебедина (Лебедин в 1860-е годы). Х., 2007; Дудченко В. Г. Лебедин на межі тисячоліть. С., 2012.

Б. І. Ткаченко

Стаття оновлена: 2016