Лебідь Дмитро Захарович - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Лебідь Дмитро Захарович

ЛЕ́БІДЬ Дмитро Захарович (11. 01. 1893, с. Єлецько-Миколаєвське, нині Євецько-Миколаївка Новомоск. р-ну Дніпроп. обл. – 30. 10. 1937, Москва) – партійний і радянсь­кий діяч. Навч. у залізнич. уч-щі, працював на вироб-ві. 1909 всту­пив до РСДРП(б), вів парт.-орга­­нізац. роботу в м. Катерино­слав (нині Дніпропетровськ). 1912 заарешт. за рев. діяльність, однак незабаром звільнений. 1916 призваний до рос. армії, наприкінці того ж року демобілізов. через хворобу. В січні 1917 заарешт. вдруге, після Лютн. революції звільнений. Від­тоді – чл. Катеринослав. ради робітн. депутатів, губерн. комісар міліції (керував арештами діячів минулого режиму, організовував переслідування політ. противників більшовиків, зокрема меншовиків), заст. голови Катеринин. залізниці. 1918 – ред. «Вестника Народного комиссариата внутренних дел РСФСР» (Москва); 1920–24 – чл. організац. бюро і 2-й секр. ЦК КП(б)У; 1924–25 – голова Центр. контрол. комісії КП(б)У й нар. комісар Робітн.-селян. інспекції УСРР. У вересні 1922 у доповід. записці вищому парт. кер-ву з приводу арештів в УСРР антирад. інтелігенції писав, що укр. професуру варто висилати не за кордон, де утворилося потужне емігрант. угруповання, а у віддалені р-ни РСФРР; у серпні 1923 у виступі на Київ. парт. конф. висунув ідею боротьби розвиненої рос. міської культури із відсталою укр. сільс. культурою. Ця ідея отримала в історіографії назву «теорія боротьби двох культур». У промовах і публікаціях виступав проти політики українізації, окремі елементи якої вважав помилковими, використовуючи служб. ста­новище, чинив їй опір. 1926–30 – заст. нар. комісара Робітн.-селян. інспекції СРСР, чл. президії Центр. контрол. комісії ВКП(б); від 1930 – заст. голови РНК РРФСР. 1930–37 – чл. ЦК ВКП(б). 1 серпня 1937 заарешт., 29 жовт­ня того ж року за звинуваченням в укр. націоналіст. діяльності засудж. до смерт. кари. Реабіліт. 1956.

Літ.: Лозицький В. С. Політбюро ЦК Компартії України: історія, особи, стосунки (1918–1991). К., 2005.

В. П. Капелюшний

Стаття оновлена: 2016