Левада - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Левада

ЛЕВА́ДА (від давньогрец. λιβάδιον – волога, вода, джерело, водойма; в середньо- та новогрец. – зрошувана рівнина, галявина, лука, пасовище). У традиц. укр. селян. госп-ві Л. – частина присадиб. території на заплаві річки, струмка, балки, біля ставка, яку використовують як пасовище, сіножать, город, відокремлюють від сусід. угідь живоплотом, огорожею чи канавою для безпеч. випасання худоби. Іноді Л. називали й заплав. ліс (безвідносно щодо його присадиб. належності), а у конярстві – виокремлене пасовище (2–4 га). Деяка розмитість нар. термінології дозволяла (локально) називати Л. галявину, площу біля церкви і, навіть, квітник. Однак гол. значення терміна «Л.» стосується угідь з водопіл. режимом. Заплави в природ. стані вкриті лісом (вільха, в’яз, верба, тополя, іноді дуб). Під впливом госп. діяльності вони змінюють свій вигляд у певній послідовності: ліс парк. типу з роз­виненим трав’яним покривом; лучне рідколісся з рясним травостоєм; лука з потуж. дерниною багаторіч. трав, окремими деревами та кущами, при подальшій зміні присадиб. функції – городня Л. – присадибне угіддя, цінувалося як джерело свіжої паші для коней і волів (корови переважно паслися в череді на громад. вигоні), частково сіна та деревини, згодом – городини. Біля берега на моріжку сушили та вибілювали на сонці вимочені коноплі, полотно та вироби з нього. При необхідності на Л. робили копанки для водоплав. птиці, сажавки для риби тощо. Ґрунти на Л. вирізнялися підвищеною родючістю. Тварини та рослинні залишки збагачували їх органікою, водопілля – мулистими частками, прилеглі городи на схилах – змитим гумусом. Тому в умовах «земел. голоду» 2-ї пол. 19 ст. деякі господарі перетворили частину луч­них Л. у високопродуктивні городи. Непересічна госп. цінність Л. (поруч з садком, городом, па­сікою) визначала планув. особ­ливості давніх укр. сіл, садиби яких розташовувалися на розлогих схилах і терасах неподалік від зруч. ділянок заплави. Таку вигідну структуру угідь мали госп-ва перших поселенців та їхніх нащадків, що засновувалися як козац. хутори, зимівники тощо. Протягом кількох сотень років Л. зазнавали втрат і трансформацій у зв’язку зі змінами гідрол. режиму заплав малих річок, викликаних постій. зростанням кількості ставків, які обслуговували водяні млини, рибне госп-во, потреби оборони тощо. Л. часто потрапляли в зони затоплення та підтоплення, зникали або втрачали госп. цінність. У 2-й пол. 20 ст. з’явилися водосховища в долинах серед. і великих річок. Крім того, у «кол­госп. період» присадибні тер. були переплановані, Л. і тягл. худоба усуспільнені. Значні масиви заплав у 1960–70-х рр. ме­ліоровано та розорано. Тому нині класичні Л. з їхніми традиц. госп. функціями залишилися ландшафтно-етнокультур. феноменом минулих століть і об’єктом вивчення ландшафтознавства історичного й етногеоекології. Слово «Л.», ймовірно, було запозичене від візант. купців, місі­онерів, священиків ще за Київ. Русі та поширене й адаптоване до укр. реалій вихованцями Києво-Могилян. академії і нині спри­ймається як виключно українське. Його також вживають у Болгарії, Румунії та у межах укр. етніч. ареалів у РФ і Білорусі. У селян. середовищі Л. була оз­на­­кою міцного госп-ва, наявнос­ті худоби та певного достатку, що відобразилося і в худож. літ-рі. Напр., убога Маланка («Fata morgana» М. Коцюбинського) у мріях бачить себе на влас. зеленій веселій Л. і почувається справж. господинею. Письменники, поети, художники 2-ї пол. 19 – 1-ї чв. 20 ст. вбачали в Л. перш за все окрасу традиц. укр. культур. ландшафту. Так, майже в кожному творі І. Нечуя-Левиць­кого сільс. краєвид оздоблений Л. У повісті «Кайдашева сім’я» автор порівнює ставочки, в облямуванні Л. на дні глибокої балки, зі сріб. прикрасами на зеленому оксамит. поясі. Серед творів пейзаж. живопису вирізняється полотно знавця укр. краєвидів С. Васильківського «Козача ле­вада» (1893, НХМ України, Київ).

С. П. Романчук

Стаття оновлена: 2016