Левицький Дмитро Павлович

ЛЕВИ́ЦЬКИЙ Дмитро Па­влович (30. 10. 1877, с. Добрячин, нині Сокал. р-ну Львів. обл. — 31. 10. 1942, м. Бу­хара, Узбеки­стан) — громадсько-політичний діяч, дипломат. Навч. у Львів. і Віден. університетах, 1910 здобув докторат із права. Працював адвокатом у м. Рава-Руська (нині Жовків. р-ну Львів. обл., від 1912) і Бережани (нині Терноп. обл., від 1914). Влітку 1914 мобілізов. до австро-угор. армії. Потрапив у рос. полон, пере­бував у таборі в Ташкенті. Влітку 1917 звільнений. При­їхав до Києва, де заснував і очолив Галицько-Буковин. комітет допомоги жертвам вій­ни. За Української Держави геть­мана П. Ско­ропадського — секр. Укр. нац. союзу. За доруче­н­ням уряду ЗУНР 24 листопада 1918 разом із Л. Цегельським очолив дипломат. місію у Великій Україні, 1 грудня того ж року в м. Фастів (нині Київ. обл.) під­писав Пере­дв­ступ. договір про злуку ЗУНР і УНР. За­пропонував оригін. Проект організації зовн. і внутр. інформ. служби. 1919–21 — посол УНР у Данії; 1921–22 — голова організації «Молода Галичина» (Ві­день). 1923 повернувся до Львова, працював адвокатом, редагував часопис «Діло». Спів­­засн. і голова (1925–35), за­ступник голови (від 1935) УНДО. 1928–35 — посол сейму Польщі, голова Укр. парламент. ре­презентації у ньому; 1936–39 — голова Укр. ко­ординац. комітету (Львів). У вересні 1930 заарешт. польс. владою, у липні 1931 звільнений. Зі вступом на тер. Зх. Укра­їни Червоної армії 28 вересня 1939 заарешт. органами НКВС. За офіц. даними, 1942 від­правлений на засла­н­ня.

Завантажити статтю