Левицький Дмитро Павлович - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Левицький Дмитро Павлович

ЛЕВИ́ЦЬКИЙ Дмитро Павлович (30. 10. 1877, с. Добрячин, нині Сокал. р-ну Львів. обл. – 31. 10. 1942, м. Бу­хара, Узбекистан) – громадсько-політичний діяч, дипломат. Навч. у Львів. і Віден. ун-тах, 1910 здобув докторат із права. Працював адвокатом у м. Рава-Руська (нині Жовків. р-ну Львів. обл., від 1912) і Бережани (нині Терноп. обл., від 1914). Влітку 1914 мобілізов. до австро-угор. армії. Потрапив у рос. полон, перебував у таборі в Ташкенті. Влітку 1917 звільнений. Приїхав до Києва, де заснував і очолив Галицько-Буковин. ком-т допомоги жертвам вій­ни. За Української Держави гетьмана П. Ско­ропадського – секр. Укр. нац. союзу. За дорученням уряду ЗУНР 24 листопада 1918 разом із Л. Цегельським очолив дипломат. місію у Великій Україні, 1 грудня того ж року в м. Фастів (нині Київ. обл.) підписав Передвступ. договір про злуку ЗУНР і УНР. Запропонував оригін. Проект орг-ції зовн. і внутр. інформ. служби. 1919–21 – посол УНР у Данії; 1921–22 – голова орг-ції «Молода Галичина» (Відень). 1923 повернувся до Львова, працював адвокатом, редагував часопис «Діло». Спів­засн. і голова (1925–35), заст. голови (від 1935) УНДО. 1928–35 – посол сейму Польщі, голова Укр. парламент. репрезентації у ньому; 1936–39 – голова Укр. координац. ком-ту (Львів). У вересні 1930 заарешт. польс. владою, у липні 1931 звільнений. Зі вступом на тер. Зх. Укра­їни Червоної армії 28 вересня 1939 заарешт. органами НКВС. За офіц. даними, 1942 відправлений на заслання.

Літ.: Ювілейний альманах Союзу укра­їнських адвокатів у Львові. Л., 1934; Сохоцький І. Будівничі новітньої української державності в Галичині // Істор. постаті Галичини ХІХ–ХХ ст. Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1961; Євген Коновалець і його доба. Мюнхен, 1974; Літопис нескореної України: Док., мат., спогади. Кн. 1. Л., 1993; Мазурак Я. Бережанщина літературна: Біогр. довід. Бережани; Т., 2014.

Я. І. Мазурак

Стаття оновлена: 2016