Левицький Модест Пилипович - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Левицький Модест Пилипович

ЛЕВИ́ЦЬКИЙ Модест Пилипович (псевд. і крипт.: М. Пилипович, М. Виборний, Макогоненко, М. Поліщук, М. Вигнанець, Залізничний служащий, Дід Модест, М. Л. та ін.; 13(25). 07. 1866, с. Вихилівка Проскурів. пов. Поділ. губ., нині Ярмолинец. р-ну Хмельн. обл. – 16. 06. 1932, Луцьк, пере­похов. у с. Гаразджа Луцького р-ну Волин. обл.) – лікар, письменник, перекладач, громадсь­кий діяч. Брат Софії, чоловік Зінаїди Левицьких. Закін. істор.-філол. (1888) та мед. (1893) ф-ти Ун-ту св. Володимира у Києві. Лікар. практику розпочав на Оренбур. залізниці (Росія); згодом працював у м. Ковель (нині Волин. обл.), у селах Поділля, де провадив освітню діяльність. Від 1905 – дир. фельдшер. школи та кер. притулку для підкинутих дітей у Києві. Під час роботи у земській лікарні в м. Боярка (нині Київ. обл.) співпрацював із «Гро­мадою», зокрема з Б. Грінченком, С. Єфремовим, М. Лисенком. 1907 у Києві опубл. першу зб. «Оповідання». Друкувався у «Київській старовині», «ЛНВ», газетах «Громадська думка», «Рада», «Нова громада», зб. «На вічну пам’ять Котляревському», альманасі «Нова рада» та ін. 1907–11 був лікарем на залізнич. ст. Радивилів (нині Рівнен. обл.), від 1912 – у м. Біла Церква (нині Київ. обл.; 1917 – також дир. і викл. укр. мови укр. г-зії). Від 1918 очолював культ.-осв. відділ Мін-ва шляхів, від 1919 – радник укр. дипломат. місії в Греції, а згодом очолив її, видавав грец. мовою часопис. Переїхав до Відня, згодом – до м. Тарнув (Польща), де у вересні 1921 став останнім Міністром нар. здоров’я й опікування УНР в екзилі. Після ліквідації Мін-ва організував курси медсестер, 1922 завідував санаторієм для хворих на туберкульоз вояків Армії УНР у м. Закопане (Польща). Очолював Гол. управу Укр. Червоного хреста (1921–22). Згодом переїхав до м. Подєбради (Чехо-Словаччина), де працював лікарем і викл. Укр. госп. академії. 1927 повернувся в Україну, мешкав у Луцьку, викладав у г-зії (на її будівлі Л. встановлено мемор. дошку). Написав низку творів про Визв. змагання 1917–21, зокрема «Glo­ria Victus» («ЛНВ», 1925), «Людина-звір» (там само, 1927), «Чужинець про Петлюру» (передруковано в кн. «Симон Петлюра – державний муж», Нью-Йорк, 1957), п’є­су «Без­партійний», водевіль «В клу­ні» (разом з І. Поповим). Не­опубл. залишилися роман «Перша руїна» та мемуари «Спогади лікаря» (1898–1929). Л. – автор мовозн. статей, підручників «Гра­матика української мови» (К., 1918; Шипйорно, 1921; Берлін, 1925), «Українська читанка» (Р., 1930), праці «Дещо про сучасну стадію розвитку української літературної мови» (К., 1913) та ін. Разом із дружиною переклав романи «Історія одного селянина» Еркмана-Шатріана, «Спартак» Р. Джованьйолі, «Фараон» Б. Пруса, твори Г. Сенкевича, Шалома Аша та ін. У Луцьку Л. встановлено пам’ятник, у м. Ко­вель та Радивилів його ім’ям названо вулиці.

Пр.: До питання про пластику повік // УМВ. 1924. Ч. 2; Лікування туберкульози фосфацідом д-ра Романовського // Там само. Ч. 3–4; Стан здоров’я студентів Української Господарської Академії // Там само. 1925.

Тв.: Дурисвіти: Пригоди з життя. К., 1911; Оповідання. Т. 1. Чк.; К., 1918; Шкільні товариші. Відень; К., 1920; Землиця рідна. Х., 1926; Тяжка дорога. К., 1928; Петрусів сон. Л., 1930; Перша «льгота». Л., 1966.

Літ.: Дорошенко В. Пам’яті Модеста Левицького (замісць вінця на могилу) // Діло. 1932, 26 черв.; Левицький В. Спогади про свого батька. Вінніпеґ, 1967; Сташенко Н. З обов’язку лікаря і людини: відсвіти волинських сторінок біографії М. Левицького // Світязь: Альм. Лц., 2005. Вип. 11; Корсак І. Тиха правда Модеста Левицького: Повість-есей. К., 2009; Сяйво душі Модеста Левицького (Життя і творчість). Лц., 2009; Пундій.

ДА: ЦДАВО України. Ф. 3795, оп. 1, спр. 1380.

О. М. Ціборовський

Стаття оновлена: 2016