Легітимність - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Легітимність

ЛЕГІТИ́МНІСТЬ (лат. legitimus – відповідний до закону, правовий) – правова категорія, що відображає зв’язок інтересів людей з їхньою внутрішньою оцінкою, зумовленою особливостями світосприйняття, системи цінностей, переконань, суспільної думки, морально-психологічних чинників, традицій, повсякденних звичок тощо. У вузькому розумінні Л. озна­чає підтримку, позитивне ставлення, довіру або визнання авторитету влади та держ.-правових ін-тів сусп. думкою, насел. країни загалом (або великими його групами). Вона є наслідком спри­йняття права. Термін «Л.» уперше використали на поч. 19 ст. у Франції для характеристики держ. влади як влади законної. З часом обсяг змісту цього терміна розширився і Л. почала означати не лише законність походження та способу встановлення влади, а й такий її стан, за якого громадяни (піддані) держави визнають право даної влади диктувати їм той чи ін. спосіб поведінки. Знач. внесок у теор. розроблення поняття «Л.» зробив М. Вебер, який виокремив дві її фундам. ознаки: визнання влади, реалізов. існуючими ін-тами держави, та обов’язок індивідів їй підпорядковуватися. Вона може бути частковою та навіть не­узгодженою, оскільки в сусп-ві існують різні прошарки насел. із різними інтересами. Позитивна оцінка насел. політики влади і визнання ним правомочності правлячої еліти формуються та виявляються у фокусі сусп. думки, хоча Л. може ініціювати і формувати не насел., а сама держава й політ. структури, що спонукають масову свідомість відтворювати позитивні оцінки ді­­яль­ності правлячого режиму. Л. безпосередньо залежить від здатності влади створювати й під­­тримувати переконання людей у справедливості й оптимальності діючих політ. ін-тів. Будь-які норми правового або неправового характеру сусп-во може сприймати як несправедливі навіть за умови встановлення їх у передбаченому законом порядку та забезпечен­ня виконання закон. методами. Хоча такі норми легал., водночас вони можуть бути нелегітим., тобто такими, що не сприймаються як правові більшістю насел., сусп. думкою, світ. співтовариством. Водночас із легал. правовими нормами у сусп-ві можуть існувати не визнані офіц. владою нелегал. соц. норми, які діють паралельно з офіц. нормами або врегульовують важливі сусп. відносини у випадку існування прогалин у офіційно встановленому праві. Вони отри­мують визнання серед певних груп чи більшості насел. й виступають у ролі нелегал. регуляторів частини сусп. відносин, а іноді можуть підміняти офіційно встановлені правові норми. Унаслідок цього виникає дуалізм або навіть багатоваріантність реально існуючого правопорядку, зумовлені існуванням прогалин у офіц. праві, невідповідністю офіційно встановлених норм поведінки уявленням певної частини насел. про правове і неправове, справедливість і несправедливість. Легітимація може здійснюватися у відповід. процедурах, але гол. її форма – екзистенційне спри­йняття народом певної системи норм і цінностей, визнання сили загальності та обов’язковості. Неувага до цієї важливої складової феномена влади спричинює поширення кризи влади у сучас. світі. Таким чином, Л. правових норм визначають суб’єкти правовідносин у процесі відобра­ження у правосвідомості явищ правової реальності: сприйняття права, яке розкривається через психол. ставлення до цих явищ, реагування на них, осягнення їхнього сенсу та сутності.

Літ.: Рябов С. Г. Політологічна теорія держави. К., 1996; Кола Д. Политическая социология / Пер. с франц. Мос­ква, 2000; Оніщенко Н. М. Сприйняття права в умовах демократичного розвитку: проблеми, реалії, перспективи. К., 2008.

С. В. Різник

Легітимність у соціології – суб’єктивно усвідомлена громадянами законність, правомірність, виправданість або прийнятність існування певного соціального об’єкта з огляду на релігійні, культурні, соціальні, політичні, економічні, правові, інтелектуальні, ситуативні та інші підстави (критерії). У соціології та політ. науках здебільшого розглядають Л. таких соц. об’єктів, як різні види соц. порядку (сусп. устрій, світ. лад), різні соц. ін-ти (влада, власність тощо). Л. об’єкта або її відсутність (нелегітимність) може вплинути на перспективи його існування – сприяти відповідно усталенню або припиненню цього існування, змінам і перетворенням об’єкта тощо. Процес досягнення Л. соц. об’єктом (його легітимація) може стати наслідком цілеспрямов. діяльності або побіч. наслідком ін. діяльності соц. суб’єк­тів. Легітимувал. наслідків цілеспрямовано досягають фахівці у галузях релігії, культури, філософії, науки, політики, економіки, масової комунікації, зв’язків із громадськістю, політ. технологій та ін. Водночас безпосеред. суб’єктом легітимації є громадськість, що обирає легітимувал. чи делегітимувал. позицію стосовно соц. об’єкта. Досягнутий стан Л. може бути непостій. через мінливість масової свідомості, громад. думки, соц. активності тощо; певний соц. об’єкт – одночасно легітим. для одних і нелегітим. для ін. соц. суб’єктів (осіб, верств, спільнот). Л. соц. об’єкта не то­­тожна його легальності, оскільки легальність об’єкта – формал. відповідність нормам права, функціонування у належ. правових формах і процедурах відповідно до законодавчо встановлених компетенцій, а відповідна легітимність – соц.-психол. явище схвал. і позитив. спри­йняття, визнання цього об’єкта громадськістю. Між Л. і легітимністю об’єкта можливі супере­чності, що відображають супе­речності між державою і правом, з одного боку, і громадськістю – з іншого. За М. Вебером, Л. соц. порядку гарантується як зовн. примусом, так і внутрішньо: суто афективно – чуттєвою відданістю; ціннісно-раціонально – вірою в абсолютну дію порядку як вираження гранич. зобов’язуючих цінностей (за звичкою, естет. чи будь-яких ін.); релігійно – вірою у залежність володіння священ. предметами від дотримання порядку. Відтак особи можуть приписувати легітимну дію порядку на підставі традиції (дія того, що було завжди), афектив., зокрема емоц., віри (дія нового відкритого чи зразк.), цінніснорац. віри (дія того, що вважається абсолютно чинним), статуту (в законність якого вірять). Ю. Габермас обґрунтував роль мови та мовленнєвої комунікації у досягненні Л. На його думку, модер. підвалинами легітимації є комунікативна дія, здійснювана у перебігу обміну інформацією з використанням спіл. мовних засобів; дискурс як довершений діалог раціонально вмотивов., логічно корект. та переконливих аргументацій з метою досягнення заг.-значу­­що­го консенсусу між учасниками; ідеологія, що генерує некритичну віру та припиняє свободу дискурсу й сумніви. Своєрід. дискурсом Ю. Габермас вважає громадян. сусп-во, в якому за публіч. обговорення, раціоналізації та процедурал. консенсусу постає схвальна громад. думка як форма соц. Л.

Літ.: Тур М. Г. Некласичні моделі легі­­тимації соціальних інститутів. 2006; Резнік В. С. Леґітимація приватної власності як концепт соціологічної теорії. 2010; Вебер М. Господарство і суспільство: Нариси соціології розуміння / Пер. з нім. 2012 (усі – Київ).

В. С. Різник

Стаття оновлена: 2016