Лежниця - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Лежниця

ЛЕЖНИ́ЦЯ – село Іваничівського району Волинської області. Л. разом із селами Поромів, Михалє, Млинище та Петрове (до 1958 – Цуцнів) підпорядк. Поромів. сільс. раді (заг. пл. забудованої тер. усіх насел. пунктів, розташованих на незнач. відстані одне від одного, – 5,38 км2). Знаходиться на правому березі Західного Бугу, у гирлі її притоки Віди, побл. кордону з Польщею, за 100 км від обл. центру, за 25 км від райцентру та залізнич. ст. Іваничі, за 24 км від м. Володимир-Волинський, за 5 км від м. Нововолинськ (обидва – Волин. обл.) і автомагістралі Нововолинськ–Львів. За переписом 2001, насел. Л. складало 443 особи (1989 – 650); станом на 2015 – бл. 400 осіб; переважно українці. У селі та його околицях виявлено давньорус. городище (9–13 ст.; від 2009 – пам’ятка археології нац. значення), поселення доби міді (3 тис. до н. е.) та пізньої бронзи (9–8 ст. до н. е.), могильники пізньої бронзи (10–9 ст. до н. е.) і раннього заліза (4–3 ст. до н. е.), знайдено кераміку неоліт. часу, бронз. і заліз. віків, зокрема лійчастого посуду та трипіл. культур (зберігається у музеях Львова). Одним із перших археол. дослідж. на тер. Л. – в урочищах Острів, Городище, Могила, Чуб, Ставище, Веленє – провів О. Цинкаловський. Уперше згадується в писем. джерелах 1777. Назва села походить від слова «лазня». Протягом тривалого часу Л. була присілком с. Михалє. Наприкінці 18 ст. у 6-ти дворах мешкали 32 особи, існував фільварок польс. магнатки Тарнавської-Скшинської. Після 3-го поділу Польщі 1795 – у межах кордонів Рос. імперії. У 19 – на поч. 20 ст. – у складі Володимир. пов. Волин. губ. На поч. 20 ст. працювали винокур. з-д і водяний млин. Під час воєн. дій наприкінці 1910-х рр. влада неодноразово змінювалася. 12 жовтня 1920 побл. Л. проходив бій між польс. загонами та більшовиками. За Ризьким договором 1920 Л. відійшла до Польщі. Від 1939 – у складі УРСР. Жит. зазнали сталін. репресій. 22 червня 1941 відбувся бій між нім. військовиками та бійцями 7-ї Цуцнів. прикордон. застави, унаслідок якого з обох боків загинула значна кількість людей. Згодом В. Петрову посмертно присвоїли звання Героя Рад. Союзу. Від 23 червня 1941 до 20 лип­­ня 1944 – під нім.-фашист. окупацією. До серед. 1950-х рр. діяло підпілля ОУН–УПА. 1946 налічувалося 76 дворів, проживали 260 осіб. 1948 до Л. приєднали с. Михалє (1991 знову відновлено). Нині у Л. – початк. школа; Будинок культури, б-ка; мед. пункт. 1993 побл. села з метою збереження природ. комплексу в долині Зх. Бугу створ. заг.-зоол. заказник місц. значення Побужжя. Його тер. охоплює частину заплави річки (230 га) з цінними сосн. лісами (з домішками берези та вільхи) і лучно-чагарник. угіддя та болота (951 га). У заказнику водяться козуля європейська, кабан дикий, куниця лісова, собака єнотоподібний, видра річкова, лелека чорний, підорлик малий, журавель сірий, деркач. Лежничани є прихожанами Свято-Введен. церкви УПЦ МП (дерев’яна, 18 ст., с. Михалє). У с. Цуцнів народився письменник І. Степанюк, у с. Поромів – співак (тенор), засл. арт. РРФСР С. Вах.

Літ.: Пелещишин М. А. Поселення культури лійчастого посуду біля с. Лежниці на Волині // Археологія. 1966. Т. 20; Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся (Краєзн. словник від найдавніших часів до 1914 року). Т. 2. Вінніпег, 1986; Хведів О. На кру­­чі Бугу: Свято-Введенська церква села Михалє: Істор.-краєзн. нарис. Лц., 2002.

Л. Ю. Завгородній

Стаття оновлена: 2016